Формування станової монархії

Історія Польщі

чистого срібла. Вони стали основою польської грошової системи. У 1338 р. краківський монетний двір став карбувати срібні монети за взірцем празьких грошів.

У 1367 р. Казимир III провів монетарну реформу. Ідеологічне її обгрунтування міститься в одній із статей Великопольського статуту: "Оскільки один є для всіх правитель, то за радою і згодою всіх наших достойників має бути у всьому нашому королівстві одна монета, яка повинна бути вічиста й добра за вартістю, аби через те була вона мила й жадана іншими". Була запроваджена лічильна гривня з польських 48 грошів (празька гривня мала 64 гроші). Грош за цією системою ділився на два квартники (півгроші), квартник - на два чвертьгроші. Грош також ділився на 16 (згодом 18) денарів, денар - на два оболи. 48 грошів гривні дорінювали 4 вярдункам (фертонам), 24 шкойцям.

З бігом часу кількість чистого срібла в гроші почала зменшуватися; так, у 1386-1444 рр. вона впала від 1,58 до 0,85 грама. Тому популярності набула угорська золота монета - дукат, який постійно мав 3,5 грама чистого золота. Користувалися надалі й празькими фошами, вартість яких, порівняно з польськими, падала менше. Угорські дукати карбувалися від 1325 р. за взірцем флорентійських флоринів, які карбували з середини XIII ст. За цими дукатами згодом у Польщі закріпилася назва червоний злотий.

Після встановлення Казимиром III на руських землях польського панування у Львові було відкрито монетний двір, де карбували срібні та мідні монети, т.зв. руські грошики, подібні до польських півгрошиків (квартників).

У XV ст. внаслідок існування поряд з королівською владою станово-представницьких органів, які її обмежували, відбулося перетворення Польської держави за формою правління в станову монархію. Цей процес інтенсивно проходив у тому ж столітті в країнах Західної і Центральної Європи, але, на відміну від них, де згадані органи репрезентували інтереси дворянства і міст, у Польщі станова монархія набрала шляхетського (дворянського) характеру, оскільки королівська влада у ній змушена була враховувати в основному думку шляхти як стану. Та сама влада прислухалася й до думки вищого духовенства, що не суперечить щойно сказаному про вагомість думки шляхти, оскільки духовенство мало, як правило, шляхетський родовід та ідеологічно було шляхетським. Поява зазначених шляхетських органів загалом датується зламом XIV-XV ст. і була пов'язана із зростаючою в другій половині XIV ст. політичною активністю рицарства, яка призвела до завершення розпочатої ще у XIII ст. трансформації його в окремий шляхетський стан.

Приналежність до цього стану визначалася шляхетським походженням та нобілітацією (ошляхетненням) нешляхтичів. Нобілітація шляхом прийняття останніх рицарськими родами до свого складу, що супроводжувалася наданням права користуватись гербом і кличем цих родів, упродовж XV ст. була витіснена королівським наданням шляхетства. Встановлено функціонування на кінець XV ст. 274 шляхетських гербів, з них для 126 визначено назви та їхні кличі, для 104-тільки назви, для 18-тільки кличі, а для 26 не відомі ані назви, ані кличі.

Поширеною є думка, шо шляхта як стан становила у Польщі з XV ст. до 10% від усього населення. Дослідження останніх десятиріч доводять, що загалом відсоток шляхти не перевищував показника 6 %. Сюди входила шляхта як землеволодільча (можні, від середини XVI ст. звані магнатами, багата, середня і дрібна), так і безземельна. У XV ст. питома вага землеволодіння шляхти зростала шляхом заставлення їй правителями королівських маєтків за позичені суми. Заставлення особливих розмірів

У пізньому середньовіччі

набрало за Владислава II Ягайла та Владислава їїї Варненчика (І434-Ї444). Позичені суми королі, як правило, не повертали, в результаті чого заставлені маєтки їм не поверталися й перетворювались у фактичні шляхетські володіння.

Рицарське звичаєве право зобов'язувало шляхту служити в посполитому рушенні (ополченні) - оборона країни була основним обов'язком шляхтича перед державою. У XV ст. давній ідеал рицаря-воїна поступово відходив у забуття, поступаючися місцем ідеалові шляхтича-землевласника (зем'янина), такого, що все більшу увагу приділяв господарюванню у своєму землеволодінні, аби з нього, як і з селянських господарств, одержати якомога більше прибутків. Слідом за цим йшло падіння бойової спроможності посполитого рушення. Попри це шляхта повсякчас підкреслювала своє значення як охоронця безпеки держави.

За Казимира III рицарство домоглося створення для себе земських виборних, а після нього - гродських (старостинських) і підкоморських судів. Підкоморський суд діяв, як і земський, на терені воєводства й існував в особі підкоморія. В обов'язок останнього входило проведення розмежування спірних земель шляхетських маєтків за декретами та дорученнями земського суду, куди зверталися з відповідними скаргами зацікавлені особи; підкоморій займався розмежуванням і в тих випадках, коли воно в основі своїй судовим не було, тобто коли його здійснювали при відсутності гострих поземельних незгод або за повної їх відсутності.

Всі три суди були своєрідними органами шляхетського самоврядування. В руках заможної частини рицарства у XIV-XV ст. перебував й такий суттєвий важіль цього самоврядування (у XVI ст. він зник), як вічеві з'їзди в Малопольщі і Великопольщі, а також в провінціях і в їхніх воєводствах - спадкоємиці віч доби роздробленості. У з'їздах брали участь вищі і середні посадові особи цих регіонів - воєводи, каштеляни, підкоморії тощо. У XIV ст. віча були форумом для обміну думок з певних питань і судовими інстанціями, куди зверталися з апеляціями на декрети земських, гродських і підкоморських судів. Починаючи з рубежа XIV-XV ст., функції віча як форуму для обговорення поточних питань трансформувалися у шляхетські з'їзди - сеймики, а за вічем залишилися тільки функції судової апеляційної інстанції.

Особливістю шляхетського стану в Польщі XIV-XV ст. була повна відсутність у ньому, на відміну від країн Західної Європи, носіїв аристократичних титулів баронів, графів тощо. Ця обставина підкреслювала станово-правову рівність усіх, хто мав шляхетську гідність. Тому шляхта дуже ревниво стежила, щоб у її середовищі не було осіб з аристократичними титулами. Незважаючи на це, серед шляхти спрацьовував неухильний, зумовлений дією матеріально-економічних чинників, процес диференціації, який викликав і посилював прагнення до суспільно-політичного вирізнення. Для бажаючих визначитися таким чином мало не єдиним засобом було здобуття земських посад-урядів, які своїм існуванням були прив'язані до відповідного воєводства, землі, повіту. Здобуття центральних посад було доступне для небагатьох, в основному для можних. На середину XV ст. визначився склад земських урядів: їх було 14. Вони мали суворо ієрархічний характер; уряди розташовувалися залежно від їх важливості, престижності по низхідній, причому кожен з них вважався незалежним від інших. Остаточно склад та ієрархія земських урядів утвердилися в першій половині XVII ст. Відтоді урядів було 17. Перелік їх по низхідній виглядає так: воєвода, каштелян, підкоморій, гродський (судовий) староста, хорунжий, земський суддя, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, більший войський, земський писар, мечник, менший войський, скарбник. Одні уряди були успадковані від часу роздробленості (воєвода, каштелян, підкоморій, уряди князівсько-двірського походження), інші

Історія Польщі

виникли в XIV-XV ст., а деякі - ще пізніше (староста, хорунжий, суддя, підсудок, писар, войський, скарбник).

Кожен уряд обіймався за королівським дозволом, зафіксованим у відповідному привілеї, за умови, що його одержувач є осілим шляхтичем у даному воєводстві. Зі всіх 17 урядів діючими, тобто забезпеченими певними функціями, були уряди воєводи, каштеляна, підкоморія, старости, хорунжого, судді, підсудка, писаря, войських. Вище було сказано про обов'язки цих урядників, за винятком хорунжого і войських. Хорунжий допомагав воєводі і каштелянові скликати шляхту для участі в посполитому рушенні, ніс хоругву попереду загону; войські стежили за громадським спокоєм на території, яка їм підлягала, після вирушення шляхетського ополчення на війну. Інші сім урядів не функціонували, були титулярні: після ліквідації удільних князівств обов'язки, пов'язані з цими урядами, стали непотрібні.

Земські уряди були пожиттєвими, а отже, неспадковими, недідичними. Формально для того, хто обіймав нижчий з них, відкривалася можливість займати вищі уряди у випадку їх вакантності, проте далеко не завжди це відбувалося: давався взнаки маєтковий статус такої особи; вищі уряди звичайно діставалися заможнішим. З огляду на престижний характер земських урядів, привабливість посідання їх неухильно зростала. Вони стали невід'ємною частиною суспільно-політичного устрою; прагнення будь-що оволодіти ними незабаром породило справжню земсько-урядову титуломанію.

В останній чверті XIV-XV ст. відбулося правове визначення суспільно-політичних позицій шляхти як стану. Воно було відбите в документах, званих привілеями, що їх вимушено видавала королівська влада, значною мірою у зв'язку з династичними проблемами, що виникали в Польській державі.

Уперше династична проблема постала ще 1327 р., коли єдиний син Владислава І Локєтка Казимир у сімнадцятирічному віці тяжко захворів. Тоді Владислав І запевнив угорського короля Карла Роберта, що польський трон перейде до нього і до тієї лінії Анжуйської династії, яка в особі Карла Роберта була започаткована в Угорщині 1301 p., у випадку, коли Казимир помре, і Владислав І не залишить після себе сина. Родовідною підставою для цього рішення стало те, що Карл Роберт був одружений з дочкою польського короля Ельжбетою і мав від цього шлюбу сина Людовіка. Вдруге проблема наступництва престолу постала у 1338 р. у зв'язку з відсутністю у Казимира III чоловічого потомства. Під час тодішньої його зустрічі у Вишеграді з Карлом Робертом було повторене сказане у 1327 р.

Сини у Казимира III не народжувалися. Коли під час польсько-угорського походу на Литву у 1351 р. він тяжко захворів і здавалося, що помре, то польське рицарство під Любліном присягло на вірність угорському королю Людовікові Великому, котрий брав участь у цьому поході, як своєму правителю на випадок смерті Казимира III, взамін за що Людовік погодився з рядом вимог, виставлених йому згаданим рицарством. Він зобов'язався правити в Польщі особисто, а не з Угорщини, не призначати старостами-намісниками іноземців, відшкодовувати рицарям їхні витрати і втрати під час закордонних походів посполитого рушення. Істотним доповненням до них були зобов'язання Людовіка, які містив виданий ним ще при Казимирі III у Буді 1355 р. Привілей для рицарства, церкви і міст Польського королівства. Людовік обіцяв, що як зійде на польський престол, то не буде вводити нових податків, дотримуватиметься всіх прав, здобутих станами до того часу, скасує стації - обов'язок безоплатного утримання населенням короля та його двору під час їхніх поїздок по країні. За це польські пани-можні, які були ініціаторами Будського привілею, визнали право його та його можливого чоловічого потомства на польський престол. Уже сам факт цих переговорів свідчить про

У пізньому середньовіччі

наявність неабияких політичних амбіцій у польського рицарства. Посилення їх вело до формування в подальшому шляхетської монархії у Польській державі.

Невдоволений видачею Будського привілею і беручи до уваги подальшу відсутність чоловічого потомства у себе і в Людовіка, Казимир III став схилятися до думки передати престол після своєї смерті внукові Казькові - синові своєї дочки Ельжбети та західнопоморського (вологощсько-слупського) князя Богуслава V. З цією метою король у 1368 р. усиновив Казька і передав йому у володіння Куявію, Добжинську, Сєрадзьку і Ленчицьку землі та чотири гроди. Плану Казимира III не суджено було збутися: після його смерті у 1370 p., яка знаменувала припинення по чоловічій лінії правлячої династії Пястів у Польському королівстві, на престолі опинився Людовік Угорський (1326-1382). Одним з перших його кроків як польського короля було скасування тієї частини заповіту Казимира III, що стосувалася надання володінь Казькові; йому Людовік залишив тільки як лен Добжинську землю та згадані чотири гроди.

Маючи лише дочок, Людовік поставив собі за мету забезпечити успадкування польського престолу однією з них, що суперечило традиції, яка ніколи до цього на польських землях не порушувалася. Щоб домогтися свого, потрібно було одержати дозвіл польських станів, насамперед рицарства-шляхти. У результаті переговорів з представниками рицарства і головних міст Людовік у вересні 1374 р. в східносло-вацькому місті Кошіцах видав привілей, де зазначено, що у випадку відсутності у нього чоловічого нащадка польський трон після його смерті перейде до його дочки. Узамін за це, сказано в привілеї, король пообіцяв полякам від свого імені та від імені своїх наступників на польському престолі: обороняти кордони Польської держави; долучати до неї польські споконвічні землі, які залишалися поза її межами; звільнити рицарські маєтки від сплати порадльного, окрім двох грошів з кожного селянського лану; призначати на земські уряди виключно тих з рицарства, хто має маєтки на території, до якої ці уряди відносяться; роздавати королівські замки і маєтки у володіння тільки польським рицарям; не віддавати у ленне володіння польських земель; обмежити обов'язок рицарства нести військову службу тільки участю його в обороні країни, а у випадку походу за кордон оплачувати участь у ньому з королівської казни і викуповувати тих, хто потрапив у полон; не практикувати стацій в рицарських маєтках; будувати замки та інші укріплення на королівські кошти; дотримуватися всіх прав, здобутих рицарством й містами.

Видання Кошіцького привілею було важливим етапом у подальшому формуванні шляхетського стану, становленні його як суб'єкта державної політики. Особливо слід наголосити на тому, що пунктом про податки привілей істотно узалежнив королівську владу від волі шляхти: відтоді шляхта сплачувала державі зі своїх маєтків тільки надзвичайні податки, окрім згаданих двох грошів порадльного, які були податком звичайним, сплачувала їх кожного разу на прохання короля і лише тоді, коли вважала це за потрібне. Права, подібні до викладених у Кошіцькому привілеї, король 1381 р. надав також духовенству, яке у той час на польських землях налічувало близько 17 тис. осіб, з чого у 300 монастирях було 7 тис. осіб.

Отже, шляхта і духовенство отримали податковий імунітет.

Привілеї Владислава II Ягайла. Польською королевою у 1384 р. стала молодша дочка Людовіка десятирічна Ядвіга. З 1386 p., вийшовши заміж, вона правила спільно зі своїм чоловіком Владиславом II Ягайлом. Після її безпотомної смерті (1399) Владислав II ще тричі брав шлюб, і тільки останній з них - з дочкою руського князя з Великого князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією (Сонькою), укладений 1422 p., приніс йому нащадків - синів Владислава і Казимира. Оскільки вони своїм походженням не були пов'язані ні з Пястами, ні з Анжуйською династією, а отже, не могли з

Історія Польщі

династичних міркувань вважатися наступниками престолу, то перед Владиславом II гостро постало питання про успадкування ними королівської влади. Вирішення цього питання залежало головним чином від волі шляхти. Щоб заручитися її згодою, король пішов на видання кількох привілеїв. Вони підтверджували всі здобуті нею раніше права, в основному зафіксовані в Кошіцькому привілеї, і надавали їй нові. Ці привілеї були видані у Бжесьці Куявському (1425), Єдльні (1430) і Кракові (1433). Нове, що містилося в них (за змістом вони дуже подібні), зводилося загалом, по-перше, до проголошення особистої недоторканості будь-кого з шляхти: проголошувалося, що король не може нікого з неї ув'язнити і взагалі карати без попереднього відповідного судового вироку; по-друге - до обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії, Добжинської землі і руські землі в складі Корони. Отже, за цими чотирма привілеями шляхта одержала судовий імунітет. Доречно нагадати, що духовенство цей імунітет здобуло ще в XIII ст. Отримавши згадані привілеї, шляхта визнала права синів Владислава II на престол, за умови дотримання ними батькових зобов'язань. З наданням Краківського привілею 1433 р. династичну проблему було надовго знято з порядку денного політичного розвитку Польської держави. До 1572 р. безперервно на престолі у ній перебувала Ягеллонська династія.

Привілеї Казимира IV. Молодший син Владислава II Ягайла Казимир IV (1427-1492) у 1454 р. надав шляхті нові привілеї, змушений до цього тогорічною політичною ситуацією в Короні, яка склалася у зв'язку з війною проти Тевтонського ордену, що розпочалася того ж року. Поява першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в Куявії, була зумовлена заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що воно не вирушить у похід до того часу, поки король не піде на поступки з низки питань. Відмовитися від походу Казимир IV не міг, тому змушений був погодитися з кількома висунутими вимогами. Головною в Цереквіцькому привіїеї була обіцянка короля, що він не вдаватиметься до жодних змін в державному устрої і не скликатиме посполите рушення без згоди на цеземських сеймиків.

Після видачі Цереквіцького привілею похід великопольської шляхти на чолі з королем відбувся, проте закінчився її поразкою. Під Нєшаву прибула також озброєна малопольська шляхта, яка зажадала від короля тих самих поступок, на які він пішов стосовно великопольської шляхти (яка під Нєшаву теж прибула), і оголосила, що в похід не вирушить, поки король не задовольнить її вимоги. У безвихідній для нього ситуації Казимир IV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані статутами: один -для Великопольщі, другий - для Малопольщі. В основу їх був покладений Цереквіцький привілей, який король скасував під тиском малопольської шляхти. В обидва статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у великопольський статут; малопольська шляхта одержала його в 1456 р.

Цереквіцький привілей і Нєшавські статути були реакцією широких кіл шляхти на панівні в державному житті позиції можновладців, які суттєво впливали на політику короля. Зазначені документи знаменували подальше включення шляхетського загалу у вирішення долі Польської держави: обмежуючи владу короля, вони водночас відкривали перед ним можливість спиратися на шляхту у випадку його зіткнення з можновладцями. Земські сеймики (conventionesparticulars, conventiones terrestres), про які йдеться в Цереквіцькому привілеї і Нєшавських статутах, були органами шляхетського самоврядування у воєводствах. Від часу видання згаданих документів земські сеймики стали одним з основних інститутів устрою Польського королівства, важливим складником станової монархії.

У пізньому середньовіччі

Поряд із земськими сеймиками в окремих регіонах функціонували провінційні з'їзди - сейми (conventiones generates). Вони так само виникли з віч. З цих сеймів важливішими були малопольський і великопольський. Наявність провінційних сеймів була зумовлена суспільно-політичними особливостями регіонів; наприклад, у Мапопольщі порівняно важливіші позиції посідали можні, а у Великопольщі - багата і середня шляхта. Поява й еволюція земських сеймиків і провінційних сеймів зумовлювалися зростанням станової і територіальної свідомості шляхти. Ці інститути головним чином розглядали питання збору податків на користь держави.

В останні десятиліття XIV ст. час від часу скликалися загальнодержавні з'їзди з участю можних і вищих духовних осіб, у тому числі членів королівської ради. У XV ст. ці з'їзди були практично щорічними. Коли у них почали брати участь представники багатої і середньої шляхти, міст і капітулів, то вони набули характеру станової установи, яка йменувалася великим або вальним з'їздом чи сеймом. У складі з'їзду-сейму визначилися три верстви. До першої належали члени розширеної королівської ради (ґнєзнен-ський архієпископ, римо-католицькі єпископи, згодом і римо-католицький львівський архієпископ й підпорядковані йому "руські" єпископи; центральні посадові особи -канцлер, підканцлер, підскарбії, маршалки; значніші воєводи і каштеляни); до другої -решта воєвод і каштелянів та інші земські урядники; до третьої- представники непоса-дової шляхти, міст і капітул. Певних представницьких норм стосовно третьої верстви не було. Вирішальна роль у вальному сеймі належала верхній верстві. Нижня верства відігравала пасивну роль, звичайно схвалюючи вигуками прийняті двома іншими верствами рішення.

Інколи на вальні сейми з'являлася охоча спостерігати за їхньою роботою шляхта. Проте з часом вона стала чинити тиск на їх учасників. Це особливо було помітно тоді, коли сейми проходили поблизу місця концентрації посполитого рушення зі всієї держави. Значення вальних сеймів зросло, зокрема, у зв'язку з проведенням виборів (елекцій) на них королів Владислава III і Казимира IV. І хоча вибори були формальними, усе ж засада обов'язковості їх проведення на даних сеймах підкреслювала місце останніх в державному устрої країни.

У компетенцію вальних сеймів входив розгляд питань управління, законодавства, закордонних справ, війни і миру, податків. З часом шляхта перестала миритися з другорядною роллю, відведеною їй у вальному сеймі, почала вимагати рівноправності своїх представників у ньому поряд з можними і прелатами. Це, по суті, означало вимогу мати в сеймі окрему шляхетську палату. На вальному сеймі 1453 р. уперше дійшло до роздільного засідання королівської ради та земських урядників, які висловлювали інтереси шляхетського загалу; одні й ті ж питання обговорювалися окремо, а прийняті рішення узгоджувалися обома сторонами.

Станові представницькі органи. Цереквіцький привілей і Нєшавські статути, свідчили про значне посилення політичного значення шляхти - вона здобула у земських сеймиках перевагу при обговоренні різних питань. Саме після видання цих документів земські сеймики перетворилися у станову установу шляхти, що мала великі повноваження. Вони почали делегувати своїх виборних представників на вальний і провінційний сейми, зазвичай зі своїми наказами їм про те, чого вони повинні домагатися на цих форумах. У 1476 р. на вальному сеймі відбулося об'єднання посланців малопольського і великопольського провінційних сеймів, обраних на сеймиках воєводств відповідних регіонів. Це призвело до фактичного утворення окремої шляхетської палати у вальному сеймі. Прийнято вважати, що така палата - посольська ізба - беззаперечно почала функціонувати на вальному сеймі 1493 р. у Пьотркові. І тоді, і згодом вона була нижньою палатою. Наприкінці XV ст. і в першій чверті XVI ст. половина її членів-послів

Дата добавления: 2014-11-16