Історія Польщі. цвіт хрестоносного рицарства на чолі з войовничим і непримиренним великим магістром Ульріхом фон Юнгінґеном

цвіт хрестоносного рицарства на чолі з войовничим і непримиренним великим магістром Ульріхом фон Юнгінґеном. Всі 51 знамено орденської армії були захоплені поляками й литовцями і виставлені на огляд у кафедральних соборах Кракова і Вільна. Військова потуга ордену була зламана.

Перемога союзних держав під Грюнвальдом справила величезне враження на сучасників, відбилася широким відлунням в європейських правлячих дворах. З вітальним листом до переможців звернувся відомий чеський громадський діяч Ян Гус. На честь перемоги у Ґрюнвальдській битві у 1960 р на її місці, поставлено монумент.

Міста і села ордену піддавалися союзним військам. Останні захоплювали невеликі замки хрестоносців, оскільки здобуття потужних фортець полякам і литовцям виявилося не під силу. Зокрема, не вдалося здобути столичного замку Мальборк - однієї з найміцніших фортець Європи. Від Мальборка полякам і литовцям довелося відступити.

Тим часом нове керівництво ордену робило все, щоб зберегти його як державу. При цьому воно опиралося на велику матеріальну і людську допомогу, що надходила із Заходу, передусім з Німеччини. Ягайло і Вітовт мусіли зважати на це, як і на звістки про концентрацію на південному кордоні Польщі війська Угорщини - союзниці ордену, а також на різке посилення антипольських і антилитовських настроїв в Німеччині, погрози, що звідти лунали. Обидва правителі мусіли також рахуватися з прагненням своїх військ повернутися додому. Тож не дивно, що союзні війська після Ґрюнвальдської битви особливо активних воєнних дій не вели.

Велика війна Польщі і Литви з орденом закінчилася укладенням миру в Торуні. Його умови булинаступні: Жемайтія перейшла до Литви, яка однак могла володіти нею тільки до смерті Ягайла і Вітовта. після чого мала повернутися до ордену; Добжинська земля повернулася до Польщі; орден повинен був сплатити 100 тис. кіп литовських грошів для викупу у неї своїх полонених.

Найновіші дослідження доводять, що в результаті Торунського миру поляки і литовці досягли поставлених напередодні війни цілей. Орден був надто сильною в економічному, політичному і військовому відношеннях державою, щоб можна було покінчити з ним одним ударом. Цим пояснюється той факт, що в ході війни і переговорів з орденом про підписання мирного договору Польща не висувала вимог повернути їй Східне Помор'я, Хелмінську і Міхаловську землі.

Одним з наслідків перемоги над орденом була укладена в місті Городло (на заході Волині, нині у складі Польщі) у 1413 р. польсько-литовська унія. Вона повторила зазначені в радомсько-віленській унійній угоді 1401 р. умови, що Литва є державою з своїм великим князем, який визнає над собою верховну владу польського короля; разом з тим за Городловською унією цей статус Литви мав бути збережений і після смерті Вітовта, а вибір правителів обох держав - взаємопогоджений.

У 1414 р. відносини Польщі й ордену знов загострилися. Орден, всупереч умовам Торунського миру 1411 p., почав вимагати якнайскорішої передачі йому Жемайтії, а Польща наполягала на визнанні ним приналежності їй у минулому Східного Помор'я, Хелмінської і Міхаловської земель. Напруження переросло у війну, яку почала Польща. Орден уникав боїв на відкритих місцях, а поляки були не в стані брати його потужні фортеці. Обидві сторони пішли на перемир'я, під час якого спір між ними мав розсудити вселенський собор римо-католицької церкви, який проходив у німецькому місті Констанц з 1414 р. (до 1418 p.). Собор цю арбітражну місію передав Сиґізмундові Люксембурзькому як імператорові (у 1410-1437 pp., водночас будучи угорським королем). Той з виконанням її зволікав. У 1419 р. воєнні дії відновилися, але невдовзі припинилися. Польща і орден вирішили чекати на вердикт імператора. Вердикт, виданий у 1420 p., був вигідний хрестоносцям: імператор визнав остаточним кордон між

У пізньому середньовіччі

Польщею і орденом, встановлений мирним договором цих держав, укладеним у 1343 р. Це означало, що Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі повинні були залишатися за орденом.

Ягайло погодився з цим вердиктом, але його не прийняла польська шляхта на своєму з'їзді в Ленчиці. У 1422 р. знову дійшло до війни Польщі з орденом. Вона проходила за тим же, що й попередня війна, сценарієм: поляки не могли здобути потужні фортеці хрестоносців, а ті уникали боїв з ними на рівнині. У тому ж році на озері Мельно був підписаний "вічний" мир, згідно з яким Жемайтія була назавжди оголошена литовським володінням, а Польща дістала ту частинку Куявії з Нєшавою, якою володів орден. Хрестоносці пообіцяли відмовитися від тверджень про непорушність їхнього з Польщею кордону. Таким чином, відкривалася формальна можливість для повернення Польщі її історичних земель, якими володів орден.

Після смерті Вітовта (1430) Ягайло, всупереч відповідній умові Городловської унії, не беручи до уваги думки польських панів, призначив великим князем литовським Свідригайла; польські пани-шляхта сприйняли це з обуренням. Політика Свідригайла, спрямована на повний відрив Литви від Польщі, задля чого він не цурався йти на тісні відносини з орденом і Сиґізмундом Люксембурзьким, призвела до скинення його литовцями з князівського престолу і передачі останнього Сиґізмундові Кєйстутовичу, братові Вітовта. Ягайло дав свою згоду на цей вибір, сподіваючися на співробітництво з новим литовським князем. Проте Свідригайло продовжував йменувати себе литовським великим князем і надалі спирався на орден. У битві під Вількомиром (у Литві), що відбулася 1435 p., поляки і литовці завдали поразки орденським військам. Після цього був підписаний того ж року у Бжесьці Куявському мир з орденом, за яким останній зобов'язався припинити зв'язки зі Свідригайлом. У договорі містився також запис, що піддані ордену мають право відмовляти йому в послуху, якщо правителі не виконуватимуть умов документу. Запис був ініційований підданими ордену, незадоволеними пануючими в ньому військовими методами правління.

Подібно до Свідригайла, Сигізмунд Кєйстутович прагнув відірвати Литву від Польщі. Але довідавшися, що поляки почали схилятися до повернення на князівський престол Свідригайла, він 1437 р. підписав у Гродні з ними угоду, якою зобов'язався співпрацювати, за що поляки погодилися з подальшим вживанням ним великокнязівського титулу. У 1440 р. Сигізмунд був убитий литовською опозицією за авторитарні методи правління. На великокнязівський престол литовці самовільно, без погодження з поляками, обрали Ягайлового сина Казимира. Той також проводив цілком незалежну від Польщі політику. Після того, як його брат - польський король Владислав IV у 1444 р. загинув під час битви з турками біля Варни в Болгарії, Казимира було запрошено на польський трон. У 1446 p., перед його прибуттям до Кракова, щоб цей трон зайняти, він як великий князь литовський видав акт, що регулював відносини Польщі і Литви. В основі їх мала лежати персонально-династична унія й цілковита рівність ("братерський союз"), непорушність кордонів Литовського князівства, наділення литовської шляхти правами, подібними до прав польської. Проголошена цим актом форма польсько-литовських зв'язків стала підвалиною для зближення в подальшому обох держав, значною мірою впродовж тривалого правління у них (до 1492 р.) Казимира IV Ягеллончика. У 1492-1501 pp. унія була тільки династичною: королем був його син Ян Ольбрахт (1459-1501), великим князем литовським - теж його син Александр (1461-1506).

На правління Казимира IV припадає остання в XV ст. війна Польщі з Тевтонським орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466). Вона була спричинена як прагненням Польщі примусити орден повернути їй історичні землі і таким чином знову здобути

Дата добавления: 2014-11-16