Історія Польщі. усунуто з канцелярії президента

усунуто з канцелярії президента. Але ПІД вдалося домогтися затвердження Я. Ольшев-ського на посаді голови уряду. У новому уряді не було Л. Бальцеровича, його місце посів Є. Ейсимонт (ПЦ), майже всі міністри належали до "п'ятірки"; з попередніх залишився лише К. Скубішевський. Представники УД і СЛД опинилися поза владними структурами. В опозиції до уряду перебував і президент.

Уряд Я. Ольшевського запропонував відмовитися від узгоджень Круглого столу і накреслив програму "політики перелому", яка передбачала розрахунок з діячами ПНР шляхом проведення люстрацій, більш рішучий поворот в бік Заходу у зовнішній політиці та прискорення економічних реформ. Однак реалізувати такий курс за умови протидії президента і лівої частини сейму було проблематично. В економічній галузі його діяльність йшла протореним шляхом "шокової терапії^-" і зрівноваження бюджету, що викликало критику з усіх боків і часту зміну міністрів. У січні 1992 р. відбулися масові протести проти соціальної політики уряду, організовані НСЗЗ "Солідарність". Навесні вперше заявила про себе Селянська спілка "Самооборона", керована А. Лєппером, яка окупувала будинок міністерства сільського господарства, вимагаючи скасування селянам боргів по позиках. За спиною прем'єра президент Л. Валенса домовився з "Самообороною", пообіцявши їм задоволення вимог. Оскільки виконати їх уряд не міг, то влітку 1992 р. загони "Самооборони" блокували шляхи до Варшави, вимагаючи виконання обіцянок. Позиція уряду Я. Ольшевського стала хиткою.

Люстрації. Перша половина 1992 р. проминула під знаком постійних суперечок між урядом, президентом і парламентом. Гострого характеру набули спори про кадри в міністерстві оборони, які точилися навесні між канцелярією президента і міністерством оборони. Результатом стала відставка міністра оборони Я. Париса. Змушені були відійти два чергових міністра економіки. У сеймі зійшли нанівець спроби схвалити засади нової конституції. Було представлено сім проектів, але жоден не здобув більшості. Скандального характеру набула справа люстрацій. 28 травня 1992 р. сейм з подачі правих послів більшістю в два голоси ухвалив Закон про проведення люстрації високих державних посадовців на предмет їхньої співпраці з службою безпеки ПНР. Закон суперечив діючій Конституції й невдовзі (19 червня) був відхилений Конституційним трибуналом. Але міністр внутрішніх справ А. Мацєрєвич підготував і поширив серед послів списки "встановлених" співробітників спецслужб комуністичного режиму, серед яких були міністри, їхні заступники й навіть президент Л. Валенса та маршалок сейму. Це переповнило чашу терпіння, і 5 червня 1992 р., за поданням президента, уряд Я. Ольшевського відправили у відставку. Події засвідчили небезпеку такої гострої зброї, як люстрація. Президент та інші діячі колишньої опозиції змушені були виправдовуватися в тому, що наявність у спецслужб якихось документів про них не свідчить про співробітництво. Однак "люстраційна афера" була тільки приводом для відставки уряду. Уряд Я. Ольшевського не мав достатньої політичної підтримки. Ще від березня прем'єр вів переговори з УД про розширення урядової коаліції, але вони не принесли позитивних результатів.

Уряд Г. Сухоцької. Коли в сеймі вирішувалася доля уряду Я. Ольшевського, Л. Валенса з'ясовував про кандидатуру нового прем'єра. Ним став молодий лідер ПСЛ 32-річний Вольдемар Павляк, якого підтримала УД. Проте утворити коаліційний уряд тому не вдалося, незважаючи на підтримку президента. Праві угруповання звинувачували В. Павляка в прокомуністичному минулому. У закулісних переговорах між головними партіями було вирішено підтримати на посаду прем'єра представника УД правника Ганну Сухоцьку. 11 липня 1992 р. сейм затвердив склад уряду, який очолила перша жінка-прем'єр в історії країни. За нею стояло порозуміння УД з партіями "п'ятірки". До складу уряду увійшли міністри від УД, ЗХН, ПХД, ПЛ, КЛД. Ключові

У нових реаліях Європи та світу

посади обійняли представники УД, ЗХН і президента: віце-прем'єр Г. Ґоришевський (ЗХН), міністр оборони Я. Онишкевич (УД), міністр внутрішніх справ А. Мільча-новський (безпартійний), міністр закордонних справ К. Скубішевський (безпартійний). Союз провідних урядових партій (УД, ЗХН, КЛД) оцінювався спостерігачами як "екзотичний" з огляду на ідеологічні розбіжності його членів. Особливо виділявся віце-прем'єр Г. Ґоришевський, який заявляв, що католицький характер Польщі для нього важливіший, ніж рівень її заможності. Клерикально-націоналістичні тенденції міністрів ЗХН негативно познача-лися на діяльності уряду.

Новий уряд розпочав діяльність в умовах зростання соціальної напруженості. Загони селянської "Самооборони" блокували шляхи, робітничі страйки охопили шахти Сілезії, машинобудівні підприємства в Мельці, Любліні, Тихах. Робітники вимагали підвищення зарплати, ліквідації безробіття, припинення приватизації. Уряду вдалося шляхом переговорів досягти компромісу зі страйкуючими. Критика уряду йшла як з боку КПН, "Солідарності 80" М. Юрчика, ОПЗЗ, так і СЛД. У грудні 1992 р. нова хвиля страйків охопила шахтарів Верхньої Сілезії у відповідь на публікацію програми реструктуризації гірництва, яка передбачала звільнення з роботи 150 тис. осіб. Уряд змушений був поступитися і внести до програми корективи, які уповільнювали реструктуризацію галузі. Кількість страйкуючих у 1992 р. зросла в три рази порівняно з 1991 р. і досягла 752 тис. осіб. Щоб охолодити пристрасті, уряд підготував і 22 лютого 1993 р. підписав з усіма головними профспілками Пакт про державне підприємство в період його трансформації, який передбачав широкі соціальні гарантії для працюючих у період приватизації. На кінець 1992 р. з'явилися ознаки, що віщували загальмування економічного спаду. Загальна продукція зросла на 4 % (але була на 14 % нижче рівня 1989 p.), швидко збільшувалася частха приватного сектора, який виробляв майже 50 % всієї продукції країни. Інвестиції закордонного капіталу в Польщі досягли 4 млрд. доларів. Разом з тим, реальна зарплата в бюджетній сфері не тільки не зросла, але й зменшилася. Швидкими темпами зростало безробіття, досягнувши показника 2,5 млн. осіб (14,3 % працездатних). Після тривалої підготовки уряду вдалося в квітні 1993 р. провести через сейм Програму загальної приватизації. З розвитком приватного сектора було пов'язане утворення нелегального капіталу, який функціонував у т.зв. "сірій сфері", щоб уникнути оподаткування. Було запроваджено загальний податок на прибуток, а також податок на додану вартість, що дало змогу поповнити бюджет, але викликало повсюдні нарікання. У суспільстві зростали настрої розчарування у політиці правлячого табору. Проведені в травні 1993 р. опитування показали, що 53 % населення вважали політичну ситуацію в країні незадовільною, а 73 % погоджувалися з думкою про поганий економічний стан.

У сеймі та сенаті відбувалося постійне перегрупування політичних сил, виникали нові групи і коаліції. Попри це парламент зумів завершити роботу над конституційним законом під назвою "Конституційний закон про взаємні стосунки між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальним самоврядуванням Республіки Польща", який отримав назву Мала Конституція. 17 жовтня 1992 р. сейм затвердив його останню версію, яку через кілька днів підписав президент. Закон складався з 78 статей, які визначали організацію, функції та взаємодію органів державної влади. Він чітко окреслював три гілки влади - законодавчу (сейм і сенат), виконавчу (президент і уряд), судову (незалежні суди). Законодавчі органи обиралися на основі загального, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права на чотири роки. Президент обирався всім народом терміном на п'ять років, керував збройними силами і відповідав за безпеку держави, мав право розпускати сейм, пропонувати кандидатуру голови уряду та його склад, які підлягали затвердженню сеймом. Сейм міг відкликати уряд, ухваливши вотум недовіри простою більшістю голосів, а також подолати вето прези-

Історія Польщі

дента двома третинами голосів. Територіальні органи складалися з виборних ґмінних рад і воєводських сеймів, які обиралися ґмінними радами, а також з воєводів, призначуваних прем'єром, і керівників гмін. Запроваджена політична система належала до президентсько-парламентських і була компромісом між значно більшими амбіціями Л. Валенси і намірами його політичних опонентів.

Значне місце в роботі парламенту посіло питання заборони абортів. За ним стояли спроби католицької церкви і політичних угруповань (ЗХН, ПХД та ін.) посилити роль релігії в суспільному житті як засобу витіснення залишків комуністичної ідеології. Ці тенденції викликали супротив лівиці, а також ліберально-демократичних сил. Щоб зламати цей опір, клерикальні кола виступили з ідеєю проведення референдуму в справі заборони переривання вагітності, створивши для цього спеціальний комітет (Б. Лябуда, 3. Буяк). Однак проти референдуму виступила більшість парламенту, президент і конференція єпископату. 7 січня 1993 р. сейм схвалив закон "Про планування родини, охорону людського плоду та можливі умови переривання вагітності", яка допускала аборти, якщо виникала загроза здоров'ю матері. Спроби піднести роль церкви в суспільно-політичному житті продовжувалися. Гострі політичні дискусії викликала критика католицької ієрархії і примаса Ю. Ґлемпа за втручання в світські справи, з якою навесні 1993 р. виступив новий Уповноважений у справах захисту громадянських прав (конституційна посада) професор Т. Зєлінський. Проти нього розпочали політичну кампанію посли від ЗХН, ПХД та інших католицьких угруповань. Між тим, уряд у таємниці перед громадськістю вів переговори з Ватіканом про підписання спеціального договору ("конкордату"). 28 липня 1993 р., вже після відставки уряду Г. Сухоцької, міністр К. Скубішевський підписав цей договір, який не був ратифікований парламентом, оскільки надавав католицькій церкві переваги в реєстрації шлюбів, контролі над цвинтарями і запроваджував державне фінансування релігійної освіти.

Політичні скандали. Політичні дискусії в парламенті, підхоплені ЗМІ, спричинили серйозні перегрупування головних політичних сил. ПЦ покинула група Я. Ольшев-ського, утворивши партію Рух для республіки (РДР). Розкол торкнувся і ЗХН, з якого вийшов А. Мацєрєвич, заснувавши власну партію Християнсько-національний рух "Акція Польська" (АП). А. Галль залишив УД і створив Консервативну партію (ПК). Відставний міністр оборони Я. Нарис організував партію Рух Третьої республіки (РТР). Фактично проурядова коаліція перестала існувати. Щоб врятувати ситуацію, ПЦ наприкінці 1992 р. організувало галасливу антипрезидентську кампанію, змушуючи Л. Валенсу подати у відставку за звинуваченням у співробітництві зі службою безпеки ПНР. Навесні 1993 р. Я. Качинський опублікував таємну інструкцію Управління охорони держави (УОП), яка передбачала вербування агентів серед представників різних політичних середовищ. Зі свого боку, президентський табір вдався до кроків, щоб скомпрометувати лідерів ПЦ. Високі посадові особи майже постійно попадали в скандальні ситуації. Восени 1992 р. кореспондент французького "Ле Фігаро" А. Потоць-ка опублікувала книгу "Еротичні імунітети", в якій описала свої сексуальні пригоди з окремими парламентськими послами (пізніше вони були визнані вигадкою журналістки). Зловживання алкоголем позбавило депутатських мандатів посла ПЦ М. Залєв-ського і сенатора Г. Чарноцького (ПЛ). За фінансові афери були невдовзі заарештовані сенатори Я. Барановський і А. Жезнічак (КЛД), а низка інших послів і сенаторів була звинувачена в різноманітних зловживаннях - від плагіату до хуліганства. Такі скандали були вигідні СЛД, який намагався вийти з політичної ізоляції. Його лідери критикували владу за брак уваги до соціальних проблем, висували популістські гасла. Символічного значення набуло голосування в сеймі з питання про передачу до Державного трибуналу справи колишнього віце-прем'єра Л. Бальцеровича за звинуваченням у розвалі еконо-

У нових реаліях Європи та світу

міки. За це рішення голосували посли СЛД, ПСЛ, КПН, РДР, проти - проурядова коаліція. Голосування, яке закінчилося поразкою опозиційного табору, виявило можливості створення нової більшості.

У зовнішній політиці Польщі з'явилися нові моменти. Розпад СРСР стимулював поступову активізацію зусиль на зближення із Заходом. У липні 1992 р. КОК затвердив нову оборонну доктрину Польщі, в якій йшлося про прагнення вступити до НАТО. Цей намір озвучила прем'єр Г. Сухоцька під час візиту до Брюсселя в жовтні 1992 р., на що отримала обережну, але позитивну відповідь Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу. Невдоволення з цього приводу проявляла Росія, яка з огляду безпеки вважала за краще бути оточеною низкою нейтральних держав. 22 травня 1992 р. в Москві президенти Л. Валенса і Б. Єльцин підписали Договір про дружбу і добросусідську співпрацю між Польщею і Росією, який передбачав також прискорення виводу російських військ з території Польщі (завершено восени 1992 p.). Однак в Росії посилилися націоналістичні настрої, які вимагали збереження впливу на колишні країни-сателіти. Виразом цих настроїв став лист Б. Єльцина до керівників США, Великобританії та Франції від ЗО вересня 1993 р., в якому заперечувалося розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи. На противагу Росії, польське МЗС посилено налагоджувало стосунки з пострадянськими республіками. 18 травня 1992 р., під час візиту президента України Л. Кравчука до Польщі, у Варшаві було підписано Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю між Україною та Польщею. Він складався з 21 статті, в яких йшлося про відсутність взаємних територіальних претензій, розвиток стосунків на засадах міжнародного права, пошанування прав національних меншин в обох країнах, забезпечення належною опікою історичних пам'яток обох народів. У лютому 1993 р. було підписано угоду про співробітництво міністерств оборони Польщі та України, яка засвідчила стратегічне зближення двох країн. У травні

1993 p., під час візиту до Києва президента Л. Валенси, було підписано чотири нові угоди, зокрема, про створення постійного польсько-українського Консультативного комітету. У червні 1992 р. був підписаний договір про добросусідство з Білоруссю. Гірше складалися стосунки з Литвою, яка вимагала від Польщі офіційного засудження дій ген. Л. Желіґовського у 1920 р. Взаємні претензії вдалося подолати тільки в квітні

1994 p., коли Л. Валенса і президент Литви А. Бразаускас підписали Договір про дружбу і добросусідське співробітництво.

Західні країни насторожено стежили за подіями в Польщі. Нова адміністрація президента Б. Клінтона у США (з 1993 р.) повела обережнішу політику щодо посткомуністичних країн, прагнучи не допустити створення конфліктів у Центральній та Східній Європі. У жовтні 1993 р. США запропонували програму Партнерство заради миру, яка стала офіційною доктриною НАТО у 1994 р. Вона передбачала поступове налагодження стосунків з посткомуністичними країнами. Польща, Україна та інші держави Центрально-Східної Європи приєдналися до неї. Однак це не задовільнило Польщу, яка наполягала на вступі до НАТО. У зв'язку з цим польська дипломатія працювала над розширенням взаємин з європейськими країнами. Особливо успішно складалися стосунки Польщі з ФРН і Францією. Утворився своєрідний "трикутник" Париж-Бонн-Варшава, який, на думку польських керівників, повинен був полегшити інтеграцію Польщі в європейські структури. У вересні 1992 р. Польща, Чехо-Словаччина і Угорщина звернулися до Європейського співтовариства з проханням про прийом. Однак західноєвропейські країни-члени ЄС не спішили з відповіддю, зважаючи на велику дистанцію, яка відокремлювала посткомуністичні країни в економічному плані. Польща знаходила союзників і партнерів у рамках Вишеградської групи. У грудні 1992 р. в Кракові члени групи (Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина) підписали угоду

Дата добавления: 2014-11-16