Історія розвитку та сучасні напрями юридичної психології

Об’єктом юридичної психологiї є особистiсть як свідомий індивід, що має певний соціальний статус і виконує конкретні соцiальнi функції в системі “людина – суспільство – право”.

Предмет юридичної психологiї – психологічні особливості правового опосередкування поведінки особистостi (групи) у сфері правової дійсності.

Основні категорії юридичної психології є похідними від категорій психологічної науки: свідомість, особистість, діяльність.

Свідомість – вищий рівень психічного відображення дійсності і саморегуляції, притаманний людині як суспільно-історичній істоті, що характеризується наступними ознаками: 1) здатність до оволодіння сукупністю знань, узагальненим досвідом людства; 2) наявність самосвідомості, виділення себе з оточуючого світу, розуміння своїх фізичних і психічних властивостей; 3) здатність до цілепокладання, розуміння мети своєї діяльності. У межах правового опосередкування поведінки особистості категорія “свідомість” представлена “правосвідомістю” як здатністю засвоювати правові знання, визначати своє ставлення до правових норм (категорій, інститутів) та поводитися відповідно до їх вимог.

Особистість – активний носiй свiдомостi, який має індивідуально-типову структуру психологiчних властивостей, вибірково ставиться до оточуючої дiйсностi та виконує певні соцiальнi ролі, що визначаються включеністю у суспільні відносини та спільну діяльність. Ознаками особистості є активність, наявність певної структури, системи особистісних відносин та рольової поведінки. Основними категоріями юридичної психології у цій площині слід вважати “особистість злочинця” та “особистість юриста”.

Діяльність – вища, притаманна лише людині форма активності, у процесi якої досягається усвідомлена мета, пов’язана з задоволенням певної потреби та детермінована відповідним мотивом (сукупністю мотивів). Відповідно, юридична психологія вивчає психологічні аспекти “злочинної діяльності” та “юридичної (правотворчої, правоохоронної, правозастосовчої тощо) діяльності”.

Становлення юридичної психологiї як науки визначалося тим, що основні проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рiвнi суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межi юридичної та психологiчної науки. Саме тому юридичної психологiї повною мiрою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію i дуже коротку історію. Ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (IV-III ст. до н.е.) “Характери” є опис окремих асоцiальних рис, притаманних певним типам особистостi.

В історичній ретроспективі можна виділити такi основні етапи розвитку юридичної психологiї:

I – описовий (з давнини до початку XIX ст.);

II – порівняльно-аналітичний (XIX ст.);

III – природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).

Застосування психологічного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної дiяльностi має прадавню історію. Випробування учасників процесу, що подекуди мали містичний характер, але значною мiрою синтезували емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже в античному та середньовічному кримінальному процесi. Вони базувалися на застосуванні знань психологiї людини, рiзних її проявів для одержання правдивої інформації. Прообразом тестування, своєрідним емпіричним дослідженням при розслідуванні злочинів та доведенні вини було, наприклад, випробування рисом у Давньому Китаї або там-тамом у народів Африки. Проте i в античному, i в середньовічному процесi основним доказом було особисте зізнання підозрюваного у вчиненому.

Розшуковий процес, як світський (бiльш вишуканий) варіант інквізиційного, не використовував даних психологiї, базуючись виключно на таємних письмових свідоцтвах. Особисте зізнання як основний доказ здобувалося всіма можливими способами, у тому числі й з застосуванням катувань і тортур. Одночасно з фізичними, використовувалися i психологічні методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання будь-що, основою яких були узагальнені емпіричні дані та побутова психологія.

Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалася шокова ситуацiя, обстановка, яка провокувала до вияву емоцій. Наприклад, підозрюваного раптово вводили в ледь освітлене приміщення, де знаходився труп, i там змушували сказати правду, використовуючи його шоковий стан.

На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням. Важливого значення набувають показання свідків та інформація стосовно особистостi підсудного, потерпілого, позивача, відповідача тощо. Для правильної оцінки свідчень підозрюваного, обвинувачуваного та iнших учасників процесу, одержання даних про їх особистість у кримінальному, а потім у цивільному буржуазному процесах з’являється потреба залучення та використання психологічного знання.

Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена “Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять”; у першій половині XIX ст. побачили світ роботи I. Гофбауера “Психологія та її застосування до судового життя” та I. Фредрейха “Систематичне керівництво з судової психології”, де висвітлювалися психологічні аспекти проблем особистостi злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психологiї кримінального судочинства.

Середина i друга половина ХІХ ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримiнальної психологiї, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець — це атавістичний тип, який має низку фізичних і, відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або, навіть, тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного типу вiд суспiльства.

Е. Феррi та Р. Гарофало доповнили перелік бiологiчних детермінант злочинностi, але залишилися при цьому позиціях антропологічної школи. Так, Е. Феррi в працi “Злочин як соцiальне явище” визначив три групи чинників, що породжують злочинність: антропологічні (iндивiдуальнi), фізичні та соцiальнi. До останніх були віднесені: громадянський стан, рід занять, місце народження, класовий стан, освіта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси “дикунів” та розумову недорозвиненiсть, поділяв злочини на “природні” та “штучні”, спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власності.

Помітним досягненням у розвитку юридичної психологiї були роботи Г. Гроса “Посібник для слідчих” і “Кримінальна психологія”. Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології – судової психологiї, в структурi якої виділив “суб’єктивну психологію”, пiд якою розумів психічну діяльність судді, i “об’єктивну психологію” – психічну діяльність тих учасників процесу, якi забезпечують судді матеріал для остаточних висновків i суджень, необхідних для винесення вироку (обвинувачуваного, свідка, потерпілого).

На початку ХХ ст. побачили світ роботи П. Блюнеллi “Свідомість звинувачуваного” (1902 р.), М. Борста “Експериментальні дослідження достовірності свідчень” (1907 р.), Г. Райха “Про напрями психологiї” (1912 р.), К. Марбе “Принципи судової психологiї” (1913 р.), О. Лiпмана “Основи психологiї для юристів” (1914 р.), в яких розглядалися теоретичні i практичні питання використання психологiї в юриспруденції. З 1907 р. відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві “Курс лекцій з юридичної психології”.

Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її розвитку:

1) кінець XVII ст. – перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) – перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;

2) кінець XVIII ст. – остання чверть XIX ст. – характеризується початком читання курсів із юридичній психології;

3) XX ст. – початок ХХІ ст. – оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни;

Починаючи з Петра I, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань.

Так, Посошков І.Т. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх “зіпсованості”. Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу. Татищев В.М. вважав, що багато законів порушуються через незнання, і що їх необхідно вивчати з раннього віку, коли психіка дитини до цього найбiльш сприятлива. Князь Щербатов М.М. стверджував, що законодавець повинен знати людське серце і створювати закони з урахуванням психології злочинця і народу. Він одним з перших порушив питання про дострокове звільнення злочинця, що виправився, і вважав, що відбування покарання повинне бути сполучене з працею.

На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця. Виразником цих поглядів був, насамперед, Радищев О.М.. Ушаков Ф.В. у роботі “Про право і цілі покарання” розкрив психологічні засади впливу на злочинця покарання, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.

Український філософ-просвiтник та юрист П. Лодiй (1764-1829 рр.) у працi “Логічні настанови, спрямовані на пізнання та розмежування істинного і помилкового” (1815 р.) намагався обгрунтувати кримінально-правові поняття за допомогою психологiї. Він визнавав лише ті покарання, що виступають як засоби психологічного примусу, вважав, що покарання має відповідати духу злочину. Такої ж думки дотримувалися В. Єлпатьєвський, Г. Гордiєнко.Х. Штельцер став першим, хто розпочав викладання курсу “Кримінальна психологія” (Московський та Тартуський університети, 1806-1812 рр.).

Зародження та розвиток юридичної психологiї в Росії наприкінці XVIII – початку XIX ст. пов’язано з розумінням прогресивними ученими i громадськими діячами необхідності розв’язувати кримінально-правові проблеми із залученням психологiчних знань. Таку позицію висловлювали, зокрема, ліцейні вчителі О.С. Пушкіна О.Куніцин та О. Галич. О. Куніцин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення i перевиховання злочинця, попередження злочинiв. О. Галич написав одну iз перших у Росії робіт з характерології, де зазначив, що карати злочинця повинні ті, хто знає його психологію, характер. Таким чином, вiн вважав, що суддя повинен бути i хорошим психологом.

Практична спрямованість юридичної психології особливо визначилася в 50-70 роках XIX ст. Так, С. Баршев у роботі “Погляд на науку кримінального законоведення” (1858 р.) відзначав, що жодне питання кримінального права не може бути вирішений без допомоги психології: “Якщо суддя не знає психології, те це буде суд не над живими істотами, а над трупами”. На його думку, психологія потрібна не тільки суддям, але й слідчим, тому що зі скасуванням катувань у їх розпорядженні залишається лише один засіб розкриття злочину – вплив на психіку злочинця. Психологія потрібна і законодавцю, якого вона навчить бачити в злочинці не неприборканого звіра, а людину, яку потрібно перевиховувати, а не діяти на неї “мечем і в’язницею”. У 1871 р. А. Фрезе опублікував першу в Росії роботу “Нарис судової психології”, визначивши її предмет як “нотатки до юридичних питань про нормальні і ненормальні прояви душевного життя”.

Прогресивні юристи другої половини XIX i початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дрiль, С. Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Ядринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити закономірності, детермінуючі поведiнку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб’єкт злочину, осудність, змiст покарання.

Так, професор Л. Владимиров, викладач Харківського, Московського та Петербурзького університетів у своїх працях “Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві” (1870 р.), “Психологічні особливостi злочинця за новітніми дослідженнями” (1877 р.), “Психологічні дослідження в кримінальному суді” (1901 р.) обгрунтував необхiднiсть залучення до кримінального судочинства експертів – спеціалістів iз психологiї, якi мали б право ознайомитися з матеріалами справи, обстежувати підсудного, допитувати учасникiв процесу.

У 1881 р. видатний російський юрист А. Коні прочитав публічну лекцію “Ф.М. Достоєвський як криміналіст”, де підкреслив значення внутрішнього змісту злочину. Він наголосив, що злочинець у теорії кримінального права звичайно розглядається як “абстрактний”, позбавлений плоті та крові, і такому абстрактному злочинцю призначається “абстрактне покарання”. На розвиток цієї думки психолог Н. Грот виступав за розвиток емпіричної психології, що повинна вивчати конкретного злочинця. У 1890 році він писав: “Психолога ніколи не запрошують для поради, коли потрібно проникнути всередину наміру, задумів і діянь злочинця”.

Становлять інтерес роботи Д. Дріля, який зазначав, що психологія і право мають справу з тими самими явищами – “законами свідомого життя людини”. Не володіючи власними засобами для їх вивчення, право повинне звертатися до психології. Психологія є тим базисом, на якому право тільки і може бути побудовано, інакше воно втрачає своє значення як прикладна наука. У “Приватній психології злочинності” (1890 р.) він стверджував, що першим органічним моментом, що сприяє злочину, є ослаблення у злочинців здатності “свідомо керуватися передбаченням майбутнього”.

Роботи В.Чижа “Медичне вивчення злочинця” (1894 р.), “Злочинна людина перед судом медичної науки” (1894 р.), “Кримінальна антропологія” (1895 р.) є розвитком теорії Ч. Ломброзо, але його власні ідеї щодо необхідності залучати обізнаних у психологiї та психіатрії осiб до участі в кримінальному судочинстві були обгрунтованими та цінними.

С. Гогель у книгах “Суд присяжних та експертиза” (1894 р.), “Роль суспiльства в боротьбі зi злочинністю” (1904 р.), “Курс кримiнальної політики у зв’язку з кримінальною соціологією” (1910 р.) здійснив спробу поєднати біологічний та соціологічний підходи щодо дослідження злочинiв i злочинця, висловивши думку про необхiднiсть залучення спеціальних психологiчних знань до кримінального судочинства. Н. Ядринцев висунув ідею щодо перевиховання злочинців пiд впливом суспільної думки та позитивного морального впливу.

Професор Петербурзького та Варшавського університетів Л. Петражицький у книгах “Про мотиви людських вчинкiв” (1904 р.) та “Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія” (1908 р.) стверджував, що реально існують лише психічні процеси, а iншi соціально-історичні утворення є лише їх зовнішніми проекціями – “емоційними фантазмами”. Він вважав, що державно-правові та iншi науки мають опиратися на аналіз психологiчних явищ. Соціальний прогрес, розвиток права, моралі, естетики i навіть перехід вiд правової системи рабства до права вільної працi та конкуренції – це все наслідки і результати “прогресу людської психiки”.

Л. Петражицький поділяв право на позитивне та інтуїтивне. Позитивне право – нормативне, санкціоноване державою. Однак норма стає правом не з моменту санкціонування, а після її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоційного ставлення до права. Інтуїтивне право – на противагу офіційному – є бiльш динамічним за своєю природою, несе в собi певний емоційний код, смислову субстанцію. Це реальність, яка не сприймається через сенсорні канали, а є системою усталених ціннісних орієнтацій, типів переживань тощо. Інтуїтивне право є абсолютним, а позитивне – відносним.

У цей же час (друга половина XIX i початок XX ст.) все бiльш вагомого значення набували експериментальні дослідження з юридичної психологiї. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузі експериментальної фізіології i психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кандинський та ін.).

Під керівництвом В. Бехтерєва здійснене перше експериментальне дослідження неповнолiтнiх злочинців, результати якого викладені в роботі “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.). У 1904 р. проведений експеримент для перевірки достовірності показань свідків: глядачам п’єси Московського художнього академічного театру “Юлій Цезар” запропоновано відповісти на 15 запитань, якi стосувалися сцени вбивства. Надійшло 505 листів із відповідями, що дало змогу сформулювати певні висновки.

Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолiтнiх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу. Результати, що засвідчували їх недосконалість (недостовірність), спонукали до пошуку iнших можливостей одержання доказової інформації, зокрема, за допомогою експериментальної психологiї. Зокрема, стали з’являтися роботи, присвячені використанню навіювання i гіпнозу в кримінальному судочинстві. За участю В. Бехтерєва в 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого чоловіка Марії Рум’янцевої, яка вчинила злочин у результатi сугестії фельдшера I. Хрисанфова, її коханця i домашнього лiкаря.

В 1902 р. опублікована книга В. Бехтерєва “Про експериментальне дослідження злочинців”, де підкреслюється, що досліджувати злочинців необхідно переважно “у психологічному відношенні й особливо – в експериментально-психологічному відношенні”. На його думку, найближчі причини злочину ніколи не втратять “свого психологічного інтересу і практичного значення”. Більш пізня його робота “Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності” (1912 р.) присвячена методиці психологічного дослідження злочинців, у якій він поділяв злочинців на декілька груп за психологічними ознаками: а) злочинці за пристрастю (поривчасті та імпульсивні); б) злочинці з недостатньою чутливістю, без моральних критеріїв, якi вчинюють злочини навмисно; в) злочинці з інтелектуальними вадами; г) злочинці з слабкою волею (лінощі, алкоголізм тощо).

Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 рр.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У Петроградському університеті юридичну психологію викладав А. Коні, був створений перший у світі Державний інститут по вивченню злочинності і злочинця (1925 р.), проведене значне число досліджень і опубліковано тільки за перші чотири роки його існування понад 300 робіт. У 1926-1927 рр. в “Адміністративному віснику НКВД” були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обгрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 р.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.

Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених пенітенціарному i кримінальному праву, перевихованню ув’язнених. Його книга “Кримінальна психологія. Злочинні типи” (1926 р.) стала підсумком проведених досліджень щодо особи злочинця та причин злочинiв.

С. Познишев вважав, що злочинність породжується i змінюється пiд впливом певних умов, а також вiд того, що організм дістав у спадок вiд предків, тому жоден злочин не можна пояснювати виключно зовнішніми причинами, ігноруючи iндивiдуальнi властивості злочинця. Він відкинув теорії Ч. Ломброзо, Є.Феррi, Р.Гарофало та їх прихильників, зазначивши, що ідея природженого злочинця нічим не обгрунтована: злочин завжди є проявом складного психічного переживання, настрою людини, в якому знаходять виявлення різні риси його характеру. Отже, природжена схильнiсть до злочинностi психологічно i логічно неможлива. Водночас вiн підкреслював, що основними елементами психiчної конституції є розумові здатності, світогляд i характер особи. С. Познишев визначив злочинний тип як поєднання властивостей характеру i поглядів людини, що схиляють її до злочину, через що людина стає на злочинний шлях, тоді як iншi категорично вiд цього відмовляються.

Були опубліковані й iншi роботи, присвячені загальнотеоретичним питанням юридичної психологiї. Так, О. Ольгинський, визначаючи предмет науки при здійсненні правосуддя, вказував, що її можна називати “кримінальною психологією”. До сфери її вивчення мають входити психологія свідчень, психологія злочину i його причини, психологія злочинця i психологія винесення вироку. А. Брусиловський писав, що слiд розрізняти кримінальну психологію i судову психологію. Під кримінальною вiн розумів ту, яка вивчає злочин i особу злочинця після винесення йому судового вироку. З цього часу ув’язнений стає об’єктом психологічного i патопсихологічного післясудового дослідження в спеціальних науково-пенітенціарних установах. Судову психологію він визначав як сукупність науково-психологічних знань, спрямованих на висвітлення, постановку i експериментальну розробку процесуальних психологiчних проблем, до яких належить психологія показань свідків, психологія звинувачуваного, психологія інших учасників процесу (захисників, експертів, цивільних позивачів тощо), психологія суду i судової роботи, питання, якi виникають у судовій аудиторії, межi дослідження у кримінальному суді, презумпція невинуватості та її роль, форми i види сугестії при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ тощо. А. Брусиловському належать також роботи, присвячені доказам у кримінальному процесi, психологiї показань малолітніх неповнолiтнiх свідків.

Широта досліджень у галузі юридичної психологiї в 20-тi роки ХХ ст. визначила місце юридичної психологiї серед психологiчних наук. На наукових зібраннях того часу діяли спеціальні секції, присвячені розвитку i досягненням юридичної психологiї. Так, на I Всесоюзному з’їзді психоневрологів, який відбувся в 1923 р., працювала секція з кримiнальної психологiї. На ній було заслухано низку доповідей про застосування психологiї в рiзних напрямах юриспруденції. У резолюціях з’їзду було вказано на необхiднiсть створення при пенітенціарних установах лабораторій для проведення кримінально-психологічних досліджень, збільшення кадрового складу криміналістів-психологів. На II Всесоюзному з’їзді психоневрологів, який відбувся в 1924 р., працювала секція з питань криміналістичної рефлексологiї i психологiї.

На I Всесоюзному з’їзді психологів, присвяченому вивченню поведiнки людини (1930 р.), з доповідями виступили А. Брусиловський (“Основні проблеми психології підсудного у кримінальному процесі”) i О. Тагер (“Про висновки і перспективи вивчення судової психології”). Останній визначив такі основні розділи юридичної психології:

а) кримінальна психологія – вивчає поведінку правопорушника;

б) процесуальна психологія – вивчає організацію і діяльність суду;

в) пенітенціарна психологія – вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.

На цьому етапi розвитку юридичної психологiї для неї була характерною, як i для психологiї та юриспруденції того часу, боротьба думок, підходів, методологічних баз. Юридична психологія не уникла помилок, притаманних психологічній науці: біологізм, рефлексологічні i реактологічні нашарування тощо. Вони для такої молодої сфери наукового знання були неминучими, але поправними. На жаль, на той час у СРСР відбулися значні політичні зміни, якi зашкодили подальшому розвитку психологiчної науки. Після прийняття Постанови ЦК ВКП(б) “Про педологічні збочення у системі Наркомпросів” були закриті чи реорганізовані психологічні науково-дослідницькі заклади, припинена розробка психологiчних проблем у соціальній сфері, на виробництві, в управлінні тощо. Психологія фактично підпорядкувалася педагогіці, i такий стан тривав близько тридцяти рокiв. Зрозумло, що будь-які психологічні дослідження на межi з юриспруденцією також не проводилися, психологію ізолювали вiд проблем криміналістики, слідчої i судової дiяльностi.

Переслідування юридичної психології розпочалося з статті С. Булатова “Відродження Ч. Ломброзо у радянській кримінології”, опублікованій у першому числі журналу “Революція права” за 1929 р. У ній зазнала критики діяльність науково-дослідницьких установ у сфері дослідження особистостi злочинця, практика залучення психіатрів i психологів до кримінологічних досліджень, після чого зроблено відповідні висновки: кабінети з вивчення особистостi злочинця були ліквідовані, а психологічні та патопсихологічні дослідження заборонені. Значна частина того, що було “напрацьоване” у юридичній психології та пов’язане з “технологією” роботи перейшло в курси криміналістики і кримінального процесу, а також у критичні розділи, присвячені психологічним теоріям суб’єктивної сторони складу злочину в кримінальному праві.

Щоб виправити становище після завданих у 30-тi роки ХХ ст. ударів, знадобилося понад 30 рокiв. Тільки у 1965 році до програми підготовки юристів у вищих навчальних закладах було введено курс “Психологія (загальна та судова)”; розгорнуті прикладні психологічні дослідження для правоохоронних цілей, правозастосовчої i профілактичної дiяльностi; питання юридичної психологiї стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу. У 1966 р. відбувся Всесоюзний семінар iз судової психологiї, на якому обговорювалися питання викладання психологiї в вузах, а також проблеми судово-психологічних досліджень. У цей час створювалися програми i методичні рекомендації з судової психологiї для вузів i середніх спеціальних навчальних юридичних закладів, де також вводився курс психологiї.

У 1968 р. на III Всесоюзному з’їзді психологів заслухана значна кількість доповідей щодо психологiчних проблем боротьби зi злочинністю, хоча окремої секції судової психологiї на з’їзді не було.

Відродження судової психологiї спочатку здійснювалось окремими ентузіастами. Лише у 1969 р. у головному кримінологічному науково-дослідному закладі країни – Всесоюзному інституті вивчення причин i розробки заходів попередження злочинностi (створеному в 1963 р.) – починає працювати сектор судової психологiї. Його завданням було дослідження психологiчних аспектів iндивiдуальної i суспільної правосвідомості, вивчення психологiчних чинників злочинностi, психологiї особистостi правопорушника, психологiчних основ слідчої та судової практики.

Результати наукових пошуків знайшли своє відображення у монографіях, навчальних посібниках, статтях учених i практиків: М. Алексєєва, А. Васильєва, В. Васильєва, Ф. Глазирiна, А. Дулова, М. Єнiкеєва, В. Коновалової, М. Коченова, В. Кудрявцева, Г. Мiньковського, В. Пирожкова, О. Ратінова, О. Столяренка, Л.Фiлонова, О. Яковлєва та iнших.

У 1971 р. у Москві відбулася I Всесоюзна конференція з судової психологiї, в якій брали участь понад 300 вчених i практиків; вона стала важливою віхою i стимулом на шляху розвитку юридичної психологiї. Спеціалісти у сфері юридичної психологiї брали участь у наступних (V-VII) з’їздах психологів СРСР (1977, 1983, 1989 рр.), де була представлена секція “Юридична психологія”.

У 1986 р. в Тарту відбулася II Всесоюзна конференція з юридичної психологiї, де було визначено назву науки, її напрями, дидактику i методику психологiчної підготовки юристів у вищих навчальних закладах. Проблеми юридичної психологiї розглядалися на спеціальних секціях Всесоюзних конференцій iз роботи психологiчної служби у Москві (1984 р.), республіканських конференціях із проблем підвищення добробуту (1987 р.), ролі соцiальних i психологiчних наук у справі підвищення ефективності i культури обслуговування (1988 р.) в Тарту, із експериментальної психологiї у Львові (1988 р.), на конференціях i нарадах, якi проводилися Прокуратурою СРСР, МВС СРСР та iн.

Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психологiї. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологiчних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрiшнiх справ України створена спеціалізована рада по захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психологiї розглядалися на секції II Всеукраїнського з’їзду психологів. Дослідження фахівців сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тiльки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психологiї дізнання i слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психологiї особистостi правопорушника, психологiї судочинства, правомірної поведiнки, професіограм i психограм юридичних професій тощо.

Розширяється горизонт психологiчних досліджень та сфер практичного застосування їх результатiв у практичній юриспруденції. Виявляється тенденція використання психологiчних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профілактики адміністративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесi. Позитивні зміни спостерігаються також в організації наукових досліджень – останніми роками визначилося прагнення до координації наукових досліджень, кооперації з науковими пошуками у суміжних сферах – соціології, педагогіці, медицині. Вказані процеси свідчать про вихід юридичної психологiї в Україні на новий етап розвитку.

Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:

1) кримінальна психологія – психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинiв, особливості виникнення i динамiки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;

2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності – психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;

3) пенітенціарна психологія – психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі – у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;

4) правова психологія – психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливуна формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів правовідносин;

5) психологія юридичної праці – психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;

6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).

Зазначені напрями юридичної психології пов’язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів.

Дата добавления: 2014-11-16