Психологічна характеристика девіантної поведінки

Загалом соціальну норму і соціальні відхилення можна вважати двома полюсами однієї і тієї ж осі: “соціально значима поведінка”. Як і соціальні норми, соціальні відхилення різноманітні, причому розмаїтість відхилень перевищує розмаїтість норм: норма типова, а відхилення завжди індивідуалізоване (немає двох однакових злочинів, аморальний вчинок однієї людини не схожий на вчинок іншої та ін.).

Характерними рисами соціальних відхилень є:

1) наявність спільних причин – об’єктивних і суб’єктивних протиріч суспільного розвитку;

2) однакова спрямованість відхилень, що зустрічаються в подібних групах (прошарках) населення в приблизно однакових умовах;

3) повторюваність і усталеність зазначених явищ у часовому і територіальному розрізах;

4) наявність невідповідності між вимогами єдиної для всіх громадян нормативної системи та індивідуальними потребами особистості.

Соціальні відхилення в історичному аспекті виступають як явища мінливі і відносні, тому й їхня соціальна оцінка повинна бути історичною і суто конкретною. Те, що раніше розцінювалася як норма, через зміни способу життя може набути характеру відхилення і, навпаки, відхилення може стати нормою (наприклад, зміни в сімейно-шлюбних відносинах від патріархальної сім’ї до повної сексуальної свободи партнерів).

Отже, соціальні відхилення – такі порушення соціальних норм, що характеризуються масовістю, усталеністю і поширеністю при подібних соціальних умовах. Поведінка, що відхиляється від вимог соціальних норм (девіантна) – система вчинків особистості, котрі виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин.

Оскільки соціальні норми і соціальні відхилення знаходяться в діалектичному взаємозв’язку, вони повинні мати й певні спільні властивості. Найбільш спірною серед них є корисність, тому вона заслуговує особливої уваги. Проблемне запитання можна сформулювати таким: соціальні відхилення шкідливі у всіх випадках шкідливі чи вони можуть бути і соціально корисними?

У юридичній літературі домінуючою є думка, що “відхилення” не може бути позитивним, на підтвердження чого наводиться наступний аргумент (В.М. Кудрявцев): у конкретній нормативній системі, що встановлює межі належної поведінки, відхилення від норми (вихід за ці межі) не може розглядатися як позитивне, інакше нівелюється саме поняття норми. Так, ст. 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил зазначає: “Наказ командира – закон для підлеглих. Він повинен виконуватися беззаперечно, точно та в визначений термін”. Це означає, що наказ не можна виконати з запізненням, але не можна і раніш терміну; його не можна “недовиконати” або “перевиконати”.

Але такий аргумент може бути застосований лише до жорстко нормованих соціально відносин, де норма встановлює “нижню” і “верхню” межі. Більшість соціальних норм такої “верхньої” межі не має: немає межі прекрасного з позицій естетичних норм; поведінка може визнаватися моральною чи аморальною, але надморальної поведінки не існує; традиції можна ігнорувати чи дотримуватися їх, але не можна уявити супертрадиційної особи.

Більше того, соціальна норма може гальмувати суспільний прогрес, а відхилення – слугувати розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи (наприклад, нормативне виконання професійних обов’язків дає підстави оцінювати працівника як “сумлінного”, позанормативне – як “перспективного”). Не є нормативною поведінкою новаторство, раціоналізаторство, зрештою – будь-який вид творчості. З позицій суспільного прогресу вектор оцінок соціальних норм і соціальних відхилень взагалі не може бути односпрямованим: від минулого до майбутнього, від старого до нового.

Вище вже зазначалося, що соціальні відхилення – масовидне явище, тобто вони мають значну поширеність серед населення. Показниками соціальних відхилень слід вважати:

1) стан – абсолютне число актів поведінки, що відхиляється від соціальних норм, вчинених на певній території за визначений проміжок часу;

2) рівень – число таких вчинків у розрахунку на одиницю населення;

3) географія – характеристика соціальних відхилень у територіальному розрізі;

4) структура – співвідношення різновидів соціальних відхилень;

5) динаміка – сукупний якісний показник, що характеризує зміни стану, рівня, географії та структури соціальних відхилень.

Індивідуальним проявом соціальних відхилень є девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про норму. Вона може бути охарактеризована: за числом вчинків, що не відповідають встановленому стандарту (“К. часто вживає спиртні напої”); за динамікою і ступенем інтенсивності (“У М. нестриманий характер”); за адекватністю ситуації (“Н. вчинив непорядно, підло”).

Основні різновиди девіантної поведінки у нашому суспільстві:

- правопорушення,

- алкоголізація та наркотизм.

Слід зазначити, що об’єктивна шкода від девіантної поведінки і її оцінка громадянами співпадають далеко не завжди і не повною мірою. Це пов’язано з суб’єктивністю оцінок і поступовим “розмиванням” із часом меж норми. Як приклади можна навести теорії “злочинів без жертви” та “компенсуюче значення соціальних відхилень”.

У першому випадку стверджується, що девіантна поведінка, – особиста справа та моральне право кожного, від неї ніхто не потерпає, тому вона й не повинна піддаватися осуду. Між тим, жертви пияцтва, вживання наркотиків, бродяжництва тощо, безумовно є: це сім’я, діти, інші близькі люди, зрештою – суспільство, яке втрачає своїх працездатних громадян. Отже, тут навряд чи доречна теза про право кожної людини на вибір свого способу життя. Звичайно, конкретні життєві обставини можуть бути різноманітними, складними і навіть трагічними, тому однозначно оцінювати девіанта було б великим спрощенням. Однак, якщо розглядати подібні явища в цілому, то не можна не визнати їх негативним соціальним явищем.

Зміст теорії “компенсуючого значення соціальних відхилень” полягає в тому, що девіантна поведінка заміщає ту корисну діяльність, котра через різні причини не здійснюється законним способом, і тому вона також спрямована на задоволення об’єктивно існуючих суспільних та індивідуальних потреб (наприклад, “чорний ринок” заповнює нестачі системи торгівлі). Тут змішуються причини і наслідки соціальних відхилень: існуючі соціальні проблеми дійсно об’єктивні, але вирішуватися вони можуть як соціально прийнятними, так і засуджуваними шляхами.

Звичайно, на особистісному рівні девіантна поведінка найчастіше супроводжується наявністю психологічних механізмів самовиправдання і захисту. Найбільш поширеними серед них є:

- викривлене уявлення про ситуацію (перебільшене значення одних елементів і применшене інших), що начебто робить незастосовними до даного випадку відповідні санкції. Відбувається мимовільне ретушування дійсності, зміщення окремих фактичних обставин за місцем, часом й роллю учасників;

- невиправдане звуження альтернатив поведінки до єдино можливого в даній ситуації варіанту;

- оцінка ситуації як фатального збігу обставин, а не результату власної активності;

- визначення себе як жертви примусу, залежності та обману інших осіб;

- переконання в формальності порушуваних заборон, „звичайності” подібних дій, через що вони розцінюються як припустимі, особливо у порівнянні з іншими, на думку суб’єкта, більш небезпечними та безкарними;

- девальвація моральних і правоохоронюваних цінностей, тим самим – невизнання шкідливих наслідків чи суспільної небезпеки діяння;

- применшення і прикрашення своєї ролі, подання своєї поведінки як благородної допомоги іншим особам, що виправдовує власні проступки;

- подання себе як пасивного об’єкта зовнішніх впливів, у недоліках якого винні середовище, суспільство, ненормальні умови життя, через що девіантна поведінка стає неминучою;

- гіпертрофія цінності особистих якостей, ствердження своєї виключності, яка ставить суб’єкта в його власних очах поза нормативними рамками – своєрідна концепція надлюдини. Найчастіше тут йдеться про прагнення уникнути відчуття неповноцінності, довівши оточуючим, хоча б і в виродливій формі, надцінність своєї особи („комплекс Герострата”).

Ці механізми формуються в результаті власного досвіду, при спілкуванні та взаємодії з особами з найближчого оточення, після чого набувають певної автономії і починають впливати на поведінку на підсвідомому рівні. У процесі їхнього формування можна умовно виділити 3 етапи (В.М. Кудрявцев):

1 етап – “доморальної свідомості”: власні моральні позиції відсутні, соціальні норми дотримуються через острах покарання, а також для того, щоб одержати якусь користь. Позиція суб’єкта може бути оцінена як суто утилітарна й егоїстична. Порушення моральних і правових норм найчастіше виправдовується посиланням на зовнішні обставини (“це у мене в крові”) та неправильною поведінкою інших (винні батьки, сім’я, вчителі, погана компанія).

2 етап – “формальне визнання норм”, коли визнається необхідність дотримання соціальних норм, бо вони є обов’язковими для всіх. Ненормативна поведінка в цих випадках виправдується незвичайністю і складністю ситуації (“був сильно п’яний”, “ні на що було жити”) або “благородними мотивами” (“попросили друзі”, “не я один так вчинив би”, “захищав справедливість”);

3 етап – формування автономної системи моральних уявлень, заперечення усіх або більшості існуючих норм. Власні норми починають оцінюватися як найбільш значимі, отже, ненормативна поведінка не викликає більше докорів совісті.

Різним видам девіантної поведінки відповідають свої специфічні способи обґрунтування й самовиправдання, причому вивчення матеріалів кримінальних справ та проведені психологічні дослідження свідчать, що виправдання власних дій має сталий характер, змінюються нюанси, але характер і сутність позиції не змінюються.

Яким чином це можна пояснити? Передусім, впливом антисуспільної спрямованості особи на характер соціальної перцепції. Цим зумовлюється вибірковість сприйняття, відбору з соціальної дійсності лише тих фактів, що відповідають наявним установкам і своєрідна „неприйнятність” всього, що їм суперечить. Справжні мотиви поведінки при цьому трансформуються, видозмінюються, маскуються, оформляться в прийнятному для девіанта вигляді. Отже, захисні механізми безпосередньо зумовлюються ціннісною системою особистості, а психологічний захист полягає в реорганізації усвідомлюваних і неусвідомлюваних компонентів і в переструктуруванні ієрархії мотивів. Важливо, що при цьому покарання у більшості випадків приймається як незаслужене, несправедливе чи надмірне, як результат упередженого ставлення до своєї персони, тому й не може слугувати достатнім стимулом для критичного перегляду внутрішньої позиції, адекватної оцінки минулого й правильного визначення життєвих перспектив.

Йдеться не про що інше, як про відсутність оцінки власної поведінки як неприпустимої. В принципі більшість осіб-девіантів визнають необхідність існування моральних і правових норм, але щоб уникнути виникаючого при цьому когнітивного дисонансу, раціоналізують свою поведінку. Здебільшого така раціоналізація набуває форми нейтралізації: причини власної поведінки вбачаються в особливостях суспільного устрою, найближчого оточення, вина перекладається на працівників правоохоронних органів, потерпілих тощо. Так, із числа опитаних А.Ф. Зелінським та М.Й. Коржанським засуджених, лише 16,1% визнали себе такими, що потребують виправлення, 11,7% – не змогли відповісти на це запитання, а 67,4% висловили впевненість, що вони виправлення не потребують; як зазначає О.Р. Ратінов, визнання власної провини притаманне лише 1/4 убивць, злодіїв, розбійників, і ще рідше – хуліганам і розкрадачам.

Таким чином, девіантна поведінка – результат складної взаємодії об’єктивних і суб’єктивних чинників. Вона виникає в тих випадках, коли, із позицій даного суб’єкта, утворилось нерозв’язне протиріччя між конкретною життєвою ситуацією і соціальною нормою, що наказує або забороняє певну поведінку. Чим більш складна ситуація (реально або в уявленні суб’єкта), тим більш ймовірний відхід від соціальної норми; при розбіжності об’єктивного значення ситуації і її суб’єктивного змісту людина здебільшого поводиться відповідно до останнього.

Нормативна поведінка та соціальні відхилення – не єдині різновиди поведінки, в тому числі й такої, що має суспільне значення. Значна кількість вчинків не підпадає під дію норм, в не є відхиленнями, оскільки вони знаходяться у сфері відносин, не врегульованих певними нормами (наприклад, творчість). Але саме нормативна поведінка домінує в сучасному суспільстві як за розповсюдженістю, так і за соціальною значимістю.

Якщо соціальну норму взяти за еталон вчинку, то відхилення від нього може відбуватися в різних напрямах. Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об’єктивними чи суб’єктивними ознаками: за цілями та мотивами; за прямими чи побічними результатами; він може бути новаторським чи консервативним, корисним чи шкідливим, випадковим чи типовим тощо. В цілому відхилення від соціальної норми – поняття більш складне й багатопланове, ніж поняття правопорушення, що обмежене ознаками об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони і, як правило, стосується конкретного вчинку. При відхиленні від соціальної норми йдеться про різноманітні форми поведінки (діяльності), що за різними параметрами не вкладаються в чинні стандарти. Окрім того, соціальні норми стосуються не лише індивідуальних, але й групових та міжгрупових форм взаємодії, за рахунок чого масштаби соціальних відхилень суттєво зростають.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Пригадайте визначення та основні ознаки соціальних норм як регуляторів поведінки особи в суспільстві.

2. Що слід віднести до основних властивостей соціальних норм.

3. Окресліть основні різновиди нормативних систем в сучасному суспільстві.

4. Наведіть перелік особливостей правових норм.

5. Якими загальними ознаками характеризується правова поведінка.

6. Сформулюйте поняття правосвідомості в широкому та вузькому значенні.

7. Перерахуйте основні ознаки правосвідомості та пригадайте їх зміст.

8. Пригадайте різновиди правосвідомості за її суб’єктами носіями).

9. Наведіть основні структурні компоненти індивідуальної правосвідомості.

10. Які основні ознаки та характеристики девіантної поведінки Ви можете пригадати.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Васильев В. Юридическая психология: Учебник для вузов / 5-е изд., перераб. и доп. СПб., 2003.

2. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология. М., 2003.

3. Прикладная юридическая психология: Учебное пособие для вузов // Под ред. А.М.Столяренко. М., 2001.

4. Энциклопедия юридической психологии. // Под ред. А.М.Столяренко. М., 2003.

4. Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. М., 1979.

5. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1982.

6. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1982.

7. Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации. М., 1984.

8. Кудрявцев В.Н. Социальные отклонения. М., 1989.

9. Соціологія права: Навчальний посібник / За заг. ред. О.М.Джужі. К., 2004.

10. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави та права: Підручник. К., 2006.

Дата добавления: 2014-11-16