Психологічні особливості злочинних груп

Злочинна поведінкає процес, що розгортається у просторі та часі і включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю; мотивацiя антисуспiльного вчинку; прийняття конкретного рiшення про його здiйснення; реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати й попередні етапи, тим більше, що їх розподіл достатньо умовний: усі компоненти поведінкового акту динамічні, причому окремі з них можуть немов би “випадати”, не відображатися в свідомості особи.

Людина – не пасивний об’єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистiсть. Ця активнiсть виявляється, передусiм, у соцiальних ролях.

Соціальна роль – це реальна суспільна функція особи, зумовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до певної соцiальної групи, взаєминами з iншими людьми та соціальними інститутами в рiзних сферах суспільного життя. Кожна спільнота (сім’я, мала чи велика соціальна, суспільство в цілому) встановлює для соціальної ролі певний норматив поведiнки, якої чекають вiд суб’єкта. Відповідність нормативу поведiнки, прийнятому (схвалюваному) в суспільстві, характерна для законослухняних осіб. Небажання чи нездатність дотримуватися соціальних нормативів призводить до морального конфлікту чи правопорушення (злочину), причому причина цього може критися як в особливостях особистостi, так i в самому суспільстві.

Будучи знехтуваним позитивно орієнтованою соціальною групою, особа стає членом неформальної соцiальної групи, суспільна спрямованiсть якої може варiювати в досить широких межах. При розбіжності фактичної соцiальної ролі i рiвня домагань виникає особистісний конфлікт, що переноситься на соцiальне оточення i переростає в антисуспiльну поведiнку. Це ще раз підтверджує безпідставність уявлень про бiологiчну, наслідувану схильнiсть до вчинення злочинiв з посиланням на високу частоту антисуспільних проявів у дітей, батьки яких були злочинцями: причина тут у своєрідній негативній “соціальній спадковості” – звичках, традиціях, загалом способі життя батьків та в їх інтенсивному психологічному впливі (наслідування, навіювання та ін.) на дітей.

Загальновідомо, що основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що в подальшому визначають механізм формування мотивів. Значна частка потреб має бiологiчну природу (напр., у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та iн.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб – суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнаннi й повазі та iн., тобто їх задоволення можливе тiльки в соціальному середовищі.

Загалом потреби злочинця відрізняються такими ознаками: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матеріально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення.

Важливо наголосити, що ніяких власне антисуспільних, злочинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованiстю та інтенсивністю. Так, психологічні дослідження свідчать, що в осiб, якi вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином:

- потреба у спілкуванні – в насильство над оточуючими;

- потреба у самоствердженні – у прагнення домінувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину;

- потреба у визнаннi – в егоцентризм;

- потреба у повазі – в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свiдчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистостi, як брутальність, примітивізм, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважатися привабливими. Більше того, констатація зазначених потреб зовсiм не означає, що конкретний злочин було вчинено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлення до iнших людей, до суспiльства в цілому.

Таким чином, вибір того чи iншого варіанту злочинної поведiнки залежить переважно вiд специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соцiального середовища. Не існує вродженої агресивності, навіть якщо злочинець учинив мало мотивовану чи зовсiм немотивовану, на перший погляд, агресивну дiю. Це підтверджується численними експериментально-психологічними дослідженнями. Одне з них, проведене американськими вченими у Стенфордськiй тюрмі, мало на меті визначити, як будуть поводитися люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (наглядача, вихователя). Кандидати відбиралися з числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Всі вони були фізично та психічно здорові, і не мали кримінальних ексцесів у минулому.

Результати експерименту вражаючі. “В’язні” швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікросередовища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув’язнених, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміністрації. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведiнцi з’явилися антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень.

“Наглядачі” також швидко призвичаїлися: вони почали з презирством ставитися до в’язнів, застосовувати лайку та рукоприкладство i, нарештi, жорстокість та знущання. У раніше спокійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, приниження та пригноблення ув’язнених увійшло до сфери їх інтересів. Деякі “наглядачі” продемонстрували навіть садистські тенденції, немотивовану лють i т.iн.

Отже, соцiальнi умови буття мали у цьому випадку вирішальне значення для появи та ескалації агресивності. До аналогiчних висновків дійшов Ю.М. Антонян: 76% осiб, що вчинили “немотивованi” насильницькі злочини, з дитинства потерпали вiд принижень, зневаги, психічного та фізичного насильства. Поступово психотравмуючi ситуацiї призвели до формування певних рис особистостi, якi й спровокували агресію.

На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інтерес – це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потреби і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об’єкти, спричиняючи виникнення безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії – при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до самих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередковують виникнення мотиву – обгрунтування свідомого рішення діяти задля її задоволення. Це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; в юридичній практиці наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т.ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному сенсі.

Характеризуючи мотиви злочинів, чинне кримінальне законодавство звичайно користується узагальненою термінологією, називаючи “низинні спонукання”, “мотиви особистої зацікавленості”, “хуліганські спонукання”, що завжди потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів – статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив – динамічна категорія, взаємозв’язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли.

За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Окрему групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, забарвлені їх віковими особливостями, що за умови недостатньої сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдосоціалізації нерідко призводить до неповного чи викривленого усвідомлення спонукань та змісту фактично вчиненого.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того – спровокуватися потерпілим (наприклад, при хуліганстві).

Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Термін “ мотивація”, похідний від “мотиву”, вживається у декількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій “боротьбі мотивів” (“за” і “проти”) та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної, зокрема, співвідносяться як загальне, окреме і одиничне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Злочин – не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично це результат дії, що становить суспільну небезпеку і протиправність, які суб’єкт міг чи повинен був передбачити.

Мотив необхідно відрізняти від наміру – мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки – цілепокладанні – різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають за наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому – вони допускаються. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів через необережність не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні.

Мета – форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій – основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення – психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосередньо пов’язаний із її вибірковістю. У рішенні знаходять відображення всі об’єктивні і суб’єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому), модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації, і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший – ігнорує, третій – над ним не задумується.

Структура процесу прийняття рішення представлена наступними етапами: 1) підготовчий – переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний – вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний – оцінка рішення з позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі – сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу.

Заключним (операціональним) етапом психологічної структури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення – безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Психологічна структура злочинної поведінки може бути розгорнутою чи скороченою, а етапи – тривалими в часі або швидкоплинними. Так, на поведінку при реалізації прийнятого рішення вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець може змінювати план дій (час, місце та ін.), відкласти злочин, відмовитися від його продовження тощо. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним – злочин, що складається з двох дій, котрі призвели до одного чи кількох наслідків, або низки дій, об’єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Існують також довготривалі злочини (напр., втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

При ознайомленні з проблемою може скластись враження про різний психологічний зміст механізму злочинної поведінки залежно від форми вини – умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а останні фактично стосуються, насамперед, ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків (коли йдеться про злочини з матеріальним складом) та до самих дій (стосовно злочинів із формальним складом), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Спроби трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять – суспільно небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психіки і суспільно небезпечних, злочинних дій осудних суб’єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової поведінки. У останньому випадку йдеться про правосуб’єктність -досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій.

Поза свідомістю та волею немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але якщо повернутися до попередніх психологічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб’єкта були присутніми мотивація і цілепокладання, які при вчиненні злочину з необережності не мали прямого відношення до наслідків, що фактично наступили. Йдеться швидше про ігнорування, зневажання загальноприйнятими чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це призвело (наприклад, відволікання уваги водія спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він повинен бути уважним). Очевидно, що при вчиненні злочину в формі злочинної необачності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самовпевненість означає не тільки певне усвідомлення суспільно небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, скориставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки наступають, оскільки розрахунки суб’єкта не підтвердилися.

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з’явилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі – прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його реалізацію. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус – невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб’єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше – результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться та яка поведінка йому передувала. Причини злочинностi – результат складної взаємодiї особливостей особистостi та середовища, причому стосовно конкретного факту вчинення злочину вони виявляються в рiзних сполученнях, щоразу – по-своєму.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Надайте визначення особистості злочинця з позицій юридичної психології.

2. Окресліть основні характеристики наукових концепцій формування особистості злочинця.

3. Якою є принципова позиція сучасної юридичної психології стосовно співвідношення біологічних та соціальних чинників формування особистості.

4. Перерахуйте основні рівні структури особистості злочинця.

5. Пригадайте основні типи антисуспільної спрямованості особистості.

6. Наведіть основні етапи формування злочинної поведінки особистості.

7. Наведіть визначення злочинної поведінки як процесу. Що відноситься до її змістових характеристик?

8. Значення соціальної ролі в формуванні злочинної поведінки.

9. Охарактеризуйте сутність мотиву злочинної поведінки та основні його різновиди.

10. Назвіть основні складові структури прийняття рішення на вчинення протиправних дій.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская Е.В. Юридическая психология. Учебник. Харьков, 2002.

2. Бедь В.В. Юридична психологія. Навчальний посібник. К., 2002.

3. Образцов В.А., Богомолова С.Н. Криминалистическая психология. М., 2002.

4. Еникеев М.И. Юридическая психология. Учебник для вузов. М., 2003.

5. Васильев В. Юридическая психология: Учебник для вузов / 5-е изд., перераб. и доп. СПб., 2003.

6. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология. М., 2003.

7. Энциклопедия юридической психологии. // Под ред. А.М.Столяренко. М., 2003.

8. Коновалова В.О., Шепітько В.Ю. Юридична психологія. Підручник. Харків, 2004.

9. Тарарухін С.А. Вибрані твори. Частина ІІ. Соціально-психологічні причини злочинів. К., 2004.

10. Медведєв В.С. Кримінальна психологія. Підручник. К., 2004.

11. Костенко А.Н. Криминальный произвол: социо-психология воли и сознания преступника. К., 1990.

12. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. М., 1991.

13. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Єминов В.Е. Психология преступника и расследования преступлений. М., 1996

14. Антонян Ю.М. Психология убийства. М., 1997.

1. Поняття злочинної групи та її психологічна характеристика

Дата добавления: 2014-11-16