Післянікеиська патристика

Післянікейська патристика охоплює період IV–VIII ст. – час, відзначений найвидатнішими досягненнями патристич­ної думки. У грецькій (або східній) пат­ристиці найбільш значними постатями були «новонікейці», тобто «каппадокійці». Близьким за духом цьому на­пряму стала й загадкова постать патристичної доби – Діонісій Ареопагіт.

Ідейні і теоретичні засади даного руху були закладені першим Все­ленським собором християнської церкви, що відбувся у Нікеї 325 року. Пе­рший собор був видатною подією, значення якої для християнської свідо­мості важко переоцінити. Вона містила у собі доленосні рішення для стано­влення і розвитку християнської теологічної доктрини на межі антично­го

Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

середньовічного світогляду. Згадаємо тільки прийняття Символу Віри та вирішення проблеми «єдиносущія», яка крім богословського мала глибин­ний філософський резонанс. Знайомлячись з християнським філософуван­ням перших віків, ми могли звернути увагу на те, що навіть найстійкіші в ідейному сенсі мислителі (серед яких Іустин Флавій, Татіан, Оріген, Терту­лліан) не могли бути теоретично послідовними при вирішенні проблеми Трійці і співвідношення божественних іпостасей. Вони несвідомо тяжіли до методологічного досвіду античності з його ідеями еманації, субординації тощо. Ідейну принциповість християнські апологети ще не вміли розгорну­ти як послідовну філософську і методологічну принциповість. А це було дуже важливо, адже античність не знає монотеїзму, персоналізму з абсолю­тною особистістю, креаціонізму (божественного творення) тощо. Тому, некоректно і беззаперечно використовуючи її методологічний досвід для теоретичного вирішення християнських питань, богослови часто стикалися з протилежними наслідками. Після визнання імператором Костянтином у 324 році християнства державною релігією Римської імперії з'явилася офі­ційна можливість узгодження накопичених теоретичних питань.

Перше з них – про співвідношення Отця і Сина – вирішувалось у Ні­кеї у теоретичному протистоянні пресвітера Арія – представника Антіохій–ської богословської школи, і єпископа Афанасія – лідера Александрійської богословської школи. Арій наполягав, що Божество – вічне, незмінне і аб­солютно просте. Йому протистоїть тварний світ, який пов'язаний з часом, мінливий, матеріальний (а тому не може бути простим). Отже, якщо Бог завжди простий і ніколи не складний, то все, що Ним створене, або похо­дить від нього (Арій не розрізняв «народження» і «творення»), не є Бог. Тому Син – то є звичайна тварь, що матеріальна і пов'язана з часом. З іншо­го боку, Арій визнавав за Сином якість Слова, Мудрості..., але для нього вони були лише логічні частковості. Отже, в цьому розумінні Син є лише «частковий випадок» Отця. Як висновок: Син – подібний до Отця, або у грецькій транскрипції– «омойусіон» (= подібносущій).

Позиція Афанасія принципово відрізнялась від аріанської. Якщо Арій базує свій доказ на формально–логічному методі Арістотеля, то Афанасій у вирішенні «співвідношення» спирається на досвід платонівсь­кої діалектики. Отже, визнаючи відмінність Отця і Сина за походженням (ненароджений і народжений), і субстанційну – на рівні діалектичних протилежностей, Афанасій впевнений, що саме така відмінність передба­чає їх органічну сутнісну синтезуючу єдність як прояв єдиного Бога. Та­ким чином, Син є не простою якістю Отця, а єдиною з Ним за божественністю сутністю. Отже, Син – єдиносущій до Отця, або у грецькій транс­крипції – «омоусіон» (= єдиносущій).

Історія філософії

На Нікейському соборі перемогла позиція Афанасія, яка дозволила, по–перше, сформулювати Символ Віри, де визначалось, що християни вірують «у єдиного Бога, всемогутнього Творця усього видимого і неви­димого. А також во єдиного Господа, Ісуса Христа, единородного Сина Божого, народженого Отцем своїм, від сутності Отця, Бога від Бога, Світ­ла істинного від Світла істинного, народженого, нествореного, єдиносу­щого з Отцем своїм....»; по–друге, визначити в Трійці місце Святого Духу.

Таким чином, Нікейський собор (325 р.) був знаменною віхою в іс­торії філософської думки християнства, яка уможливила створення роз­винутих богословських систем на ґрунті переосмислених платонізму і неоплатонізму, їх вирізняли висока теоретичність та універсалізм, поєд­нання філософських досліджень з проблематикою догматичних дискусій.

З сказаного не слід робити висновок, що після Нікеї теоретичні дискусії були припинені, – навпаки, вони отримали нові можливості. Тре­ба відзначити, що вже до 371 року утворився цілий напрямок, який можна назвати «новонікейським». Справа в тім, що багатьох богословських тео­ретиків бентежила обставина занадто щільного наближення аж до повно­го ототожнення на соборі 325 року іпостасей Сина і Отця (на противагу аріанській позиції, що не визнавала Сина за Бога). Отже, якщо виходити з засад християнського віровчення, то Отець, Син є одне і те ж, тобто –єдиний Бог. Але також зрозуміло і те, що для теоретичної думки зупини­тись на цій тотожності неможливо. Саме це й змусило новонікейських мислителів на чолі з каппадокійцями поставити питання про діалектич­ність тотожності божественних іпостасей в Трійці, тобто про тотожність, що в собі і містить, і передбачує «відмінність».

Вважають, що традиція християнського платонізму бере свій початок у творчості Орігена і його послідовників. У другій половині IV ст. магістра­льний шлях християнсько–платонічної традиції в грекомовному ареалі про­ходить через творчість богословів так званого каппадокійського гуртка.

Дата добавления: 2014-11-18