Лекція 27

План

Тема 12.Національна економіка в глобальному середовищі.

ЛЕКЦІЯ 26

Навчальна мета: ознайомити студентів з інтеграційними процесами та інтернаціоналізацією

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: таблиці, графіки, схеми.

Джерела і література: 2, 6, 10, 27.

Навчальні питання і розрахунок часу
Вступ	5 хв.
Основна частина	70 хв.
1. Інтернаціоналізація як структурований стадійний процес 2. Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України	40 хв. 30 хв.
Підсумки	5 хв.

Зміст лекції

1. Інтернаціоналізація як структурований стадійний процес

Існують два шляхи інтернаціоналізації — екстернальний та інтернальний (

Е кстерналізація — процес розширення міжнародної діяльності фірм завдяки використанню конкурентних переваг партнерів на зарубіжних ринках. Інтерналізація — процес створення внутрішньокорпоративних ринків через організацію власних філіалів, дочірніх компаній, а також шляхом придбання контролю над уже діючими фірмами, які функціонують у сферах «постачання — виробництво — збут», що цікавлять транснаціональні корпорації (ТНК). У цьому разі, за словами А. Ругмана, «внутрішньофірмовий ринок заміняє звичайний зовнішній ринок».

Отже, інтернаціоналізація являє собою певним чином структурований процес (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Структура інтернаціоналізаційного процесу

З огляду на сутність інтеграційного процесу і особливості його розвитку в сучасних умовах можна, з одного боку, якісно охарактеризувати стадії (етапи) інтернаціоналізації, а з другого — визначити її можливий кінцевий результат (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Стадії і результати інтернаціоналізації

Зрозуміло, що окремі національні економіки перебувають на різних стадіях інтернаціоналізації. Більше того, «тріада» світової економіки протягом останніх трьох десятиліть включала як окремі, початково інтернаціоналізовані, так і локально, а потім інтеграційно інтернаціоналізовані національні економіки.

Зауважимо, що не лише потенційна економічна міць США, країн Західної Європи та Японії, а й домінування транснаціоналізації в періоди їхньої зовнішньоекономічної експансії поставили ці країни в «тріаду» сучасної світогосподарської системи. За сукупністю об’єктивних і суб’єктивних причин західноєвропейські країни на певному етапі свого розвитку зуміли поєднати можливості транснаціоналізації і регіональної інтеграції. Тепер ЄС — єдиний приклад реально інтегрованих національних економік.

Об’єктивно зумовлена логіка сучасного економічного розвитку динамізує як процеси транснаціоналізації, так і процеси регіональної економічної інтеграції. Показово, що США перейшли, а Японія переходить до інтеграційної стадії інтернаціоналізації.

Взаємовідносини країн розвиваються у трикутнику «національні економіки — транснаціоналізація — регіональна інтеграція» (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Детермінанти світогосподарського розвитку
на інтеграційній стадії інтернаціоналізації

Розвиток форм регіональної інтеграції (зона вільної торгівлі ® митний союз ® спільний ринок ® економічний союз) в умовах переважно глобальної орієнтації ТНК формує основу для переходу інтернаціоналізації до глобальної стадії. «Тріада» світової економіки, у структурі якої перебувають країни з різним рівнем інтернаціоналізації, трансформується у «тріаду» системно взаємопов’язаних національних економік (рис. 1.6).

Рис. 1.6. Динаміка інтернаціоналізацій і формування
континентальних інтеграційних об’єднань

Значення «тріади» в глобальних умовах розвитку виявляється не лише в тому, що вона концентрує найбільші за масштабами потоки товарів та капіталів, створює безпрецедентне за розмірами й адекватне сучасним світогосподарським тенденціям поле діяльності для ТНК, а й у впливі «тріади» на всі інші національні економіки. Характерно, що цей вплив спричинює, з одного боку, включення національних економік у внутрішні ринки ТНК «тріади», а з іншого — втягує їх у процеси глобальної інтеграції. Переважаючими стають виробництво і розподіл однорідних за типом та якістю товарів і послуг у світовому масштабі, поширю­ється стандартизація і глобальна раціоналізація виробничо-тех­нічних і маркетингових операцій. Зміцнюють свій вплив транснаціональні корпорації, які за стратегічною орієнтацією і масштабами діяльності переростають у глобальні. Важливо усвідомлювати, що провідні та успішні національні економіки є глибоко транснаціоналізованими. Це і США, Японія, провідні західноєвропейські країни з могутніми та численними ТНК, і, наприклад, Південна Корея з конгломератом усього шести ТНК, на яких тримається її внутрішня економіка і міжнародна конкурентоспроможність. Це, до речі, в близькій перспективі і Росія, де капітал пережив період надконцентрації, а 3 із 75 холдинг-ком­паній вже ввійшли, за оцінками Fortune, до 500 провідних корпорацій світу.

Оптимістична оцінка вірогідності світової інтеграції як результату розвитку національних економік на об’єктивній основі інтернаціоналізації не має альтернативи. Крім суто економічних закономірностей світового розвитку вона зумовлена орієнтацією технологіч­них інновацій на прогресивні потреби людства; зростаючим освітнім рівнем суспільства в умовах всеохоплюючої комунікативності; неможливістю привласнення загальних (планетарних) ресурсів частиною людства; аналогічністю продукування і реалізації підходів, що можуть призвести до руйнації середовища життєдіяльності людей; історичним досвідом конфронтаційного розвитку.

Цілісною і такою, що відповідає сучасним теоретичним уявленням та світогосподарській практиці, можна вважати модель конкурентоспроможності національної економіки, розроблену М. Портером. У ній конкурентні переваги країни розглядаються через міжнародну результативність національних фірм.

Вирішальним фактором цієї результативності, як доводить М. Портер, є «здатність» національних фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються усередині країни. Ця «здатність» безпосередньо залежить від «даймонду», основними складовими якого є: фактори виробництва, у тому числі природні ресурси та створені фактори (інфраструктура, кваліфікована робоча сила тощо); умови попиту (обсяг і характер попиту на товари та послуги з боку місцевих споживачів); пов’язані з діяльністю фірми та підтримуючі її галузі (наявність чи відсутність національних постачальників та пов’язаних галузей, які конкурентоспроможні в міжнародному масштабі); стратегія фірми та наявність у неї конкурентів (внутрішньонаціональна конкуренція фірм та національні умови створення, організації і управління фірмами). До уваги можуть братися також дві додаткові змінні — роль уряду та випадкові обставини, іноді вони істотно впливають на головні компоненти «даймонду». Результати досліджень багатьох компаній різних країн дали змогу М. Портеру переконатися, що міжнародна конкурентоспроможність фірми визначається саме національним «даймондом» країни базування фірми.

Рис. 1.8. Фактори і компоненти національної
конкурентоспроможності

А. Ругман, який досліджував проблеми релевантності моделі М. Портера на стратегічну поведінку фірм Канади, доповнив цю модель, включивши детермінанти «даймонду» США — країни, де зосереджено близько 70 % зарубіжної діяльності канадських корпорацій. З точки зору А. Ругмана, для оцінки міжнародної конкурентоспроможності компаній Канади, Західної Європи, Океанії найбільш адекватні не стільки фактори національного «даймонду», скільки інтеракції (взаємодії) останніх із «даймондами» зарубіжних країн — ключових партнерів.

Якісно нові умови діяльності компанії (корпорації) формуються під час поглиблення процесів міжнародної мікро- та макроінтеграції. З одного боку, транснаціональні корпорації апріорі інтегрують ресурсний потенціал десятків країн світу і в цьому сенсі є екснаціональними. Розвиваючи модель Портера — Ругмана, Дж. Даннінг вводить додаткову змінну — багатонаціональну ділову активність. На його думку, іноземні інвестиції також мають значний вплив на стан національного «даймонду», що особливо характерно для провідних індустріальних країн. Дж. Дан­нінг акцентує увагу на необхідності дослідження умов, які, з одного боку, дають змогу зарубіжним корпораціям використовувати переваги національної чи галузевої конкурентоспроможності країни, а з іншого — визначають механізми оптимізації впливу іноземних інвестицій на розвиток конкурентного потенціалу окремих держав. Разом з тим у процесі утворення й послідовного розвитку міждержавних регіональних інтеграційних угруповань суттєво розширюється середовище діяльності корпорацій, і на зміну національним «даймондам» приходять регіональні.

Важливою і дуже складною є проблема визначення пріоритетів у розвитку національної конкурентоспроможності, вважаючи зокрема на зайнятість найбільш прибуткових і прогресивних сегментів світового ринку товарів і послуг країнами — технологічними лідерами.

Теоретично це пояснює концепція «технологічного розриву», згідно з якою саме прогресивні технології дають країні переваги у боротьбі за зовнішні ринки. За М. Познером, технологічний розрив долається, в принципі, через копіювання нововведень, однак «потік нововведень», як правило, забезпечує умови усталеної технологічної переваги і відповідної міжнародної спеціаліації.

Макроекономічна західна модель «науковомісткої спеціалізації» прямо обґрунтовує спеціалізацію розвинених країн на виробництві і експорті технологічно складних товарів, а країн, що розвиваються, — на виробництві і експорті ресурсомістких товарів. Аналогічних висновків можна дійти і взявши за теоретичну основу концепцію «міжнародного життєвого циклу продукту» Р. Вер­нона (внутрішній ринок розвиненої країни — зарубіжні ринки інших розвинених країн — зарубіжні ринки країн, що розвиваються, і найменш розвинених країн), її сучасні модифікації (розробка продукту у країні-лідері з одночасною його реалізацією на внутрішньому і зовнішніх ринках одночасно).

Іншими словами, конкурентоспроможність розвинених країн і, особливо, країн — технологічних лідерів дедалі більше визначається неціновими факторами, а менш розвинених — ціновими. Якщо взяти до уваги те, що розширення експорту сировинних товарів країнами, що розвиваються, веде до збільшення їх пропозиції на світовому ринку і, таким чином, до зниження цін на них, має місце так зване негативне зростання (теорія Дж. Бхагваті, Х. Джонсона, К. Аледжандро). За таких умов такі країни вимушені обмежувати імпорт високотехнологічних товарів, посилюючи тенденцію внутрішньогалузевої спеціалізації міжнародної торгівлі.

Разом з тим, виходячи зі сучасних теоретичних уявлень і досвіду багатьох країн, можливо забезпечити умови для підвищення конкурентоспроможності національних економік, маючи незначні або навіть не маючи більш-менш відчутних початкових ресурсних порівняльних переваг (рис. 1.9). Слід мати на увазі показові у цьому плані висновки експертів ООН, зроблені на підставі вивчення досвіду 192 країн світу: економічне зростання на сучасному етапі на 64 % обумовлене людським і соціальним потенціалом, тоді як природними ресурсами — на 20 %, а наявністю капіталу — лише на 16 %[3].

Сучасна національна політика міжнародної конкурентоспроможності має включати систему взаємопов’язаних заходів макро- та мікроекономічного рівнів, котрі враховують реалії і перспективи глобалізації.

Для комплексної оцінки конкурентоспроможності будь-якої національної економіки використовують такі підходи: ресурсний (оцінка рівня технологій, наявності капіталу для внутрішнього і зовнішнього інвестування, чисельності та кваліфікованості людських ресурсів, наділеності країни природними ресурсами та її економіко-географічне положення); факторний (моніторинг змін позицій країни на міжнародних ринках) і рейтинговий (інтегральне оцінювання стану економіки за тією чи іншою системою показників). Для нас найбільш інформативно показовим є останній, оскільки він дає доступні можливості оцінити параметри національної конкурентоспроможності у динаміці міжкраїнових порівнянь.

Рис. 1.9. Розвиток конкурентоспроможності
економіки країн у повоєнний
період, за М. Портером^[4]

Останніми роками актуалізувалась проблема щодо оцінювання рівня глобальної конкурентоспроможності, виявлення факторів впливу національних політик на її ключові параметри та можливостей тієї чи іншої держави досягти кращої якості життя.

2. Інтернаціоналізація і конкурентоспроможність економіки України

Україна є однією з найбільших держав Європи за кількістю населення і територією, індустріальним рівнем, природними ресурсами, зокрема унікальними за родючістю землями. Загальновідомі також працелюбність українського народу, його високий освітній рівень, науково-технічні, культурні та мистецькі досягнення. Проте, вступивши в період ринкових трансформацій, країна переживала неймовірні труднощі, що відобразилось в динаміці ключових макропоказників. Найважливіші з них — ВВП та валові капітальні вкладення в 1991—1999 рр. скоротились відповідно на 60 та 80 %.

Феномен безпрецедентного економічного спаду в Україні можна пояснити негативною дією багатьох об’єктивних факторів. Традиційно серед таких факторів вказують, насамперед, на успадковані мікро- і макроекономічні диспропорції планового господарства. Дійсно, економічна криза 1990-х рр. в Україні безпосередньо виходить із структурної кризи, в якій перебувала еконо­міка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, яка впродовж десятиліть формувалася як невід’ємна частка гіперструктури^[5].

Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв’язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що, в свою чергу, спричиняло подальше погіршення структурних про­порцій.

Слід зазначити, що дослідники і експерти визначали «стартові позиції» ринкового реформування в Україні як найсприятливіші хоча би в межах колишніх республік СРСР. Зокрема, за оцінка­ми Дойче-Банку, Україна позиціонувалась на першому місці із 83 балами (Прибалтика — 77 б., Росія — 72 б.). При цьому вищі оцінки характеризували ступінь індустріалізації, експортні можливості, мінеральні ресурси, інфраструктуру, освіту.

Можна стверджувати, що порівняно високий економічний потенціал України не дозволив реалізувати так звані переваги відсталості[6]. Адже чим більш розвиненою в минулому була планова економіка, тим важчим стало її ринкове реформування, оскільки структурні диспропорції були матеріалізовані в основних фондах. Іншими словами, «меншим» і «біднішим» країнам легше підтримувати позитивну макродинаміку. Капіталонасиченість економіки України у базових галузях звузила можливості розвитку за рахунок створення нових потужностей (як це було, наприклад, в Китаї), ставлячи завдання структурної перебудови величезного масштабу.

Ключовим суб’єктивним фактором негативного впливу була неефективна економічна стратегія. Це в тій чи іншій мірі визначають не лише відносно незалежні вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти, а й офіційні особи та їхні економічні консультанти. Підтвердженням є, зокрема, постійна «корекція» реформа­торських програм, яка відбувалась майже щорічно зі зміною чергового уряду. Водночас західні експерти зазначали усталений характер стагнації ринкових перетворень у контексті динаміки загальноприйнятих параметрів успіху чи неуспіху переходу від централізовано планової системи до ринку.

На наш погляд, украй важливим є не тільки вибір тієї чи іншої моделі ринкових перетворень як такої, а й її відповідність тенденціям світогосподарського розвитку, адже перехід України до ринку збігся зі зміною орієнтирів розвитку світової економіки, її якісними соціально-економічними, правовими та інституціональними перетвореннями.

Доводиться констатувати, що Україна пасивно додержувалася тих виробничих схем, які дісталися їй у спадщину від Радянського Союзу і які технологічно значно поступаються передовим світовим зразкам. Через дефіцит інвестиційних ресурсів просте відтворення, навіть за допомогою міжнародного співробітництва, вже вважалося успіхом. Отже, йдеться про те, що наявні експортні можливості у системі наявних (навіть значно диверсифікованих в останні роки) геоекономічних зв’язків України не створюють передумов для цілеспрямованого розвитку спеціалізованого експортного виробництва, яке в цілому занепадало, зокрема через фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів. Україна практично не здобула «своїх» (поза межами СНД) містких ніш на міжнародних ринках.

Так, оцінки західними експертами позицій України на основних світових ринках є невисокими. Мінімальний і слабкий вплив України на ринках кредитів та інвестиції відзначили 94 % респондентів, високих технологій — 83 %, енергоресурсів — 81 %, транспортних послуг — 74 %, інформаційних ресурсів — 73 %, промислової продукції — 71 %, на агропромисловому ринку — 60 % опитаних. Певні успіхи України західні експерти помітили лише на ринках озброєнь, наукових кадрів, культури і спорту[7].

Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низькі технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго-мате­ріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.

Проблема розвитку в Україні експорту послуг — в їхньому низькому рівні й фактично монокультурному характері, коли експлуатується транзитне становище країни і практично не здійснюється експорт послуг таких сфер як науково-технічна, інжинірингова, фінансова, управлінська, маркетингова, інформаційна, які відзначаються високим динамізмом розвитку в сучасній світовій економіці.

Імпортна структура є нераціональною через значні обсяги ввезення виробів, які виготовляються або, в принципі, могли б успішно виготовлятися національними виробниками, і малі обсяги — машин та обладнання для модернізації високотехнологічних виробництв.

Україна має істотні перекоси в географічній структурі своїх експортних та імпортних зв’язків: надто високий рівень односторонньої імпортної залежності за окремими статтями критичного імпорту, особливо щодо енергоносіїв з Росії; незначна присутність на ринках багатьох країн, що розвиваються, які могли б бути важливими споживачами продукції та послуг українських підприємств і фірм.

Наявність невідповідності між імпортними потребами країни та її експортним потенціалом постійно продукує проблему торговельного дисбалансу як загалом, так і з окремими стратегічно важливими партнерами. Це, в свою чергу, репродукує проблему зростаючої зовнішньої заборгованості.

Щодо обсягів і структури іноземного інвестування, то важливою є проблема забезпечення не тільки ефективних кількісних пропозицій (незначні інвестиції навряд чи здатні порушити безпечні для національного розвитку критерії іноземного впливу чи інвестиційний макробаланс у цілому), а й насамперед якісних. Саме на якість іноземних інвестицій (тобто їх орієнтацію на пріоритетні, з огляду на їхню ефективність, проекти), а також на якість і конкурентоспроможність товарів, вироблених завдяки реалізації цих проектів, слід звернути особливу увагу. Інакше Україна буде і надалі випускати нерен­табельні товари (наприклад, металургійної та хімічної промисловості), які йдуть на малоприбуткові ринки переважно через бартерні схеми. Це унеможливлює капіталовкладення, достатні для оновлення виробництв і виходу на більш прибуткові зарубіжні ринки.

Очевидною є непрозорість каналів іноземного інвестування, коли неясно, з ким із малих і середніх зарубіжних інвесторів слід мати справу, а з ким — краще не мати. Щодо солідних іноземних інвесторів, то навіть у небагатьох випадках приходу на ринок України транснаціональних корпорацій не завжди зрозуміла і належним чином оцінена їх реальна стратегія. За наявності (до останнього часу) численних державних і недержавних інститутів майже повністю відсутній моніторинг реальної ефективності іноземних інвестицій, особливо портфельних. Проблема нових зовнішніх запозичень — принципово важлива для перспектив економічного розвитку: з одного боку, вони необхідні у всезростаючих обсягах, а з другого — Україна сьогодні має обмежений доступ до міжнародного капіталу, який би вона могла залучити на вигідних умовах і використати на власний розсуд.

Не тільки абсолютно незначними, а і вкрай непродуктивними є наші інвестиції за кордоном.

Водночас свого вирішення у практичному плані вимагає проблема втечі капіталу з України, котра має два аспекти — кількісний та якісний. По-перше, капітали, вилучені із знекровленої економіки країни, вимірюються в офіційних джерелах дуже значними показниками (загалом близько 20 млрд дол). По-друге, під втечею капіталу слід розуміти не тільки його нелегальне вивезення з України, а й ширші за своєю природою процеси згортання підприємницької діяльності, зокрема іноземними структурами, котрі вивозять за межі держави як одержаний прибуток, так і кошти із статутних фондів. Така «репатріація» капіталів нерезидентами вкрай загрозлива, оскільки реально відбиває погіршення інвестиційного клімату й економічної кон’юнктури в цілому.

Принципово важливою є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не лише в обсягах зовнішнього боргу, адже він не досяг критичних величин з огляду на економічну безпеку держави. Не меншу загрозу приховують у собі й такі обставини: по-перше, обмежені можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу призводять до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні «боргові піраміди»; по-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу супроводжується виникненням «піків», коли у короткий час необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси; по-третє, формується нераціональна структура зовнішньо-го боргу з превалюванням короткострокових приватних кредитів. Це негативно впливає на суверенний кредитний рейтинг та національну конкурентоспроможність.

Цілеспрямовану інтернаціоналізацію української економіки ускладнюють зовнішні фактори впливу, а саме:

· значне посилення міжнародної конкуренції на основних товарних ринках світу, викликане загальною лібералізацією міжнародної торгівлі в умовах зростаючої глобалізації, прискореного розвитку конкурентоспроможності багатьох країн, що розвиваються;

· істотне підвищення вимог споживачів до технологічного рівня та якості товарів, що зробило цінові фактори конкуренто­спроможності вторинними, а фактори швидкості технологічних інновацій та гарантій якості — первинними;

· вживання багатьма зарубіжними країнами більш витончених форм протекціонізму та дискримінації українських експортерів, у тому числі з використанням різного роду технічних, екологічних, санітарних та інших стандартів і вимог, ускладнення процедур сертифікації продукції та вимог до форм і методів збуту й технічного сервісу; розширення використання механізму антидемпінгових розслідувань;

· активне використання провідними країнами заходів відкритого державного протекціонізму на окремих ринках, включаю-чи ринки озброєнь та сучасної високотехнологічної продукції (наприклад, літакобудування, постачання обладнання для АЕС тощо);

· обмеженість доступу до міжнародних інструментів регулювання торговельних режимів (через відсутність членства в СОТ), неможливість повного використання окремих міжнародних преференційних режимів, зокрема у рамках ЄС;

· складність входження до міжнародних проектів високотехнологічного співробітництва через невідповідність національного законодавства міжнародним критеріям захисту прав інтелектуальної власності;

· висока конкурентність інтересів України та інших постсоціалістичних країн на міжнародних товарних і кредитно-інвести­ційних ринках.

За інтегральним індексом конкурентоспроможності (під час його визначення враховуються вплив національної політики держави на ключові параметри національної економіки та можливості цієї держави досягти кращої якості життя населення країни), який визначався експертами Всесвітнього економічного форуму (1999 р.), Україна із 59 країн посіла 58 місце (табл. 1.4). За окремими факторами конкурентоспроможності оцінки експертів були такими: робоча сила — 21 місце; уряд — 48, технології — 54; менеджмент — 55; відкритість — 58; фінанси та інфраструктура — 59. Сильними компонентами конкурентоспро­можності вважалися: освіта і наука, зарплата і продуктивність праці, компетенція суспільного сектору, залізничний транспорт, підтримка бізнесу банками. Однак за більшістю саме цих компонентів національна конкурентоспроможність України була оцінена як слабка.

Дата добавления: 2014-11-08