Захист прав на чужі речі

ОСОБЛИВІ ВИДИ СЕРВІТУТІВ: ЕМФІТЕВЗИС ТА СУПЕРФІЦІЙ.

Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Об'єктом емфітевзису були сільськогосподарські землі, які пере­давалися для оброблення в разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис договором та іншими право-чинами між власником землі і орендарем (емфітевта).

Суб'єкт емфітевзису (емфітевта) мав право:

користуватися земельною ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його власністю;

змінювати характер ділянки при збереженні умови не погір­шувати її;

на свій розсуд вільно розпоряджатися ділянкою, поступа­тися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати,

складати заповіт;

захищати своє право.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і виконанні всіх повин­ностей.

Емфітевзис припинявся в таких випадках:

набуття емф'ггевтою права власності на орендовану ділянку;

порушення своїх обов'язків, погіршення ділянки;

несплати орендної плати та податків і невиконання повин­ностей;

якщо стороння особа набула шляхом давності право влас­ності на ділянку, що орендувалася.

Захист прав емфітевти здійснювався тими ж способами, що і захист власності. Крім того, для захисту своїх прав емфітевта міг скориста­тися особливим позовом actio vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими (власницькими) інтердиктами.

Суперфщій (superficies) — довгострокове, відчужуване і успадко­вуване право користування чужою землею для забудови. Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею, що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових потреб.

Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати, подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (зас­таву) і сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину.

Суперфіціарій зобов'язаний був сплачувати орендну плату влас­нику землі, а державі — встановлені податки та інші платежі.

Для встановлення суперфіцію необхідна була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як і емфітевзис. Засоби захисту були ті ж, що і у власника. Крім того, існував ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

Захист сурвітутного права. Поява сервітутів викликала необхідність но­вих процесуальних засобів, зокрема у таких двох напрямах.

" 1. Для захисту власності від претензій на сервітут: хтось стверджує, що в нього є право проїзду через чиюсь ділянку, тоді як власник цієї ділянки запе­речує це право. Для заперечення такої претензії на сервітут уже в стародавньому цивільному праві власник мав позов, який згодом дістав назву негаторного. Поруч з негаторним позовом у класичному праві відомі і деякі різновиди його - позов прогібіторний. Метою негаторного і прогібіторного позовів було визнання свободи власності від претендуючого сервітуту та забезпечення від по­дальших посягань.

2. Для захисту сервітуту як проти власника, так і проти інших осіб уже ^ старим цивільним правом був створений так званий позов конфесорний, який застосовувався тоді, коли порушення зазнавали ті із сервітутів, що утворилися на грунті цивільного права. У конфесорному позові могли бути поєднані ви­моги, для реалізації яких стосовно права власності довелося б пред'являти віндикаційний, негаторний або прогібіторний позови. Він служив як повер­ненню об'єкта сервітуту з чужого незаконного володіння (наприклад, поверненню житлового будинку за правом пожиттєвого користування), так і усуненню будь-яких перешкод (навіть якщо вони виходили від власника ділян­ки), а також запереченню претензій на чужий сервітут (коли з сервітутним правом одного стикалися особисті права на ту ж саму річ іншого - наймача).

У легісакційному процесі позов починався заявою особи, яка мала право на сервітут. У формулярному процесі конфесорний позов здійснювався за до­помогою преторської формули, яка виражала претензію позивача. Якщо власник заперечував проти позову, то він займав становище відповідача. По­зивач повинен був довести, що йому належить сервітут, вказати факт його порушення. Відповідач, якщо суд визнає претензію позивача обгрунтованою, присуджувався до визнання сервітуту, припинення порушень і відшкодування збитків, а також до повернення прибутку. Вироком суду можна було змусити відповідача дати гарантію щодо припинення порушень.

Якщо розглянутий позов безпосередньо базувався на нормах цивільного права і був прямим, то претор для захисту своїх сервітутів увів такий же за змістом позов, який називався вже непрямим, а корисним. Цей позов мав для преторських сервітутів таке ж значення, як публіціанський позов для преторсь­кої власності. Крім того, кожний із сконструйованих претором сервітутів зокрема захищався його інтердиктами, подібними до тих, які були спрямовані на захист володіння.

Зазначені розбіжності між різними сервітутами за їх юридичною основою усуваються лише в Уложенні Юстиніана. Там позов, подібний до конфесорно-го, набуває загального значення і поширюється на захист сервітутів будь-якого виду.

Дата добавления: 2014-11-18