Соціальна природа суб'єктів права

Ч-ЮЗ

Т

Розділ З

Право як соціальне явище

функціями, що їх вони виконують у суспільстві, а тому й соціальни­ми потребами та інтересами, являє собою суть механізму дії еконо­мічних, політичних, ідеологічних, культурних і національних фак­торів, і врешті саме вона виступає об'єктом правового впливу.

Серед факторів, що відбивають явища суспільного буття важливе місце посідає економічний фактор, який віддзеркалює потреби та можливості розвитку економіки країни, окремих адміністратив­но-територіальних одиниць та галузей господарчого та соціального життя, як у матеріально-виробничому, так і в фінансовому аспекті.

Слід також враховувати екологічний, географічний та демогра­фічний фактори.

Всі ці фактори впливають на правотворчу діяльність і на зміст нормативних актів не безпосередньо, а через ряд інших, що відбива­ють явища суспільної свідомості: політико-правові, соціо-культур­ні, ідеолого-психологічні та ін.

Найважливішим фактором правотворчої діяльності, який відби­ває процеси духовного життя суспільства, є політико-правовий, що реалізується у формі політичних директив, правових установок та орієнтацій щодо головних аспектів розвитку законодавства, його окремих сфер, галузей та інститутів.

Суттєвий вплив на правотворчу діяльність та зміст правових актів має ідеолого-психологічний фактор, у якому виявляються особ­ливості ідеології та психології суб'єктів — учасників процесу ство­рення правових актів.

Не менш помітний вплив має культурний та освітній рівень насе­лення та посадових осіб, їх правова освіченість, розвинутість та ефек­тивність діяльності засобів масової інформації, тобто соціокультур-ний фактор.

Як основоположну передумову існування правової держави слід виділити певний рівень розвитку культури, за якого індивіди, фор­муючи свої життєві стратегії, діють за принципом: «Будь особистіс­тю і поважай інших осіб».

Розглядаючи культуру як інтегративний зріз суспільного життя, що становить певний засіб універсалізації людської діяльності і від­повідно розвитку людини як суб'єкта суспільно-історичного проце­су, необхідно з'ясувати, яка соціокультурна ситуація склалася в ни­нішньому суспільстві.

Насамперед слід визначити тенденцію відбудови традицій в куль­турі, висхідних чи до пластів фольклору, чи до християнства, до буд-

дизму та ін. Водночас, не вагаючись щодо необхідності наступності в культурі, але враховуючи специфіку сучасного життя, що харак­теризується інформаційною революцією і застосуванням принципо­во нових інформаційних технологій, слід ставити питання про необ­хідність, джерела і якість новацій в культурі. Це тим більше актуа­льно тому, що в нашій свідомості зміцнилося таке протиставлення: традиційна культура несе з собою тільки добро, вищі людські цінно­сті, сучасна ж масова культура виключно повертає людину до фізіо­логічного рівня і примітивних інстинктів. Звідси можна зробити висновок про десоціалізуючий вплив сучасної культури на людину. Проте це надто спрощений підхід до проблеми, оскільки при всій значущості і масштабах впливу так званої масової культури і особли­во її американських взірців на сучасну людину, все ж таки культуру не можна обмежити лише цими проявами, інакше мова про волю особистості, правову державу в сучасних умовах була б безглуздою. Враховуючи всю важливість економічного, техніко-технологіч-ного, інформаційного, політичного й інших зрізів культури, хотіло­ся б насамперед зупинитися на її соціально-психологічному аспекті. Людина, будучи суб'єктом культури, одночасно виступає і як її об'єкт, що перебуває на сьогодні в стані підвищеної емоційно-по­літичної перенапруги, і це значною мірою визначає характеристики нинішньої соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характерис­тики, не можна будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на правосвідомість населення та провадити фундамента-лізацію правової освіти.

1. Настанови і ціннісні орієнтації людини на сьогодні формують­
ся під впливом двох груп чинників — орієнтації на європейську ци-
нілізацію, її цінності і соціальні норми та психосоціальної напруги,
що характеризує нашу реальність. Внаслідок цього з'являється тип
особистості (умовно його можна назвати культурно-агресивним ти­
пом), що розглядає культуру як вираження свого агресивного нача­
ла, крайнього індивідуалізму і соціальної безвідповідальності, як
реакцію на ті обставини, в яких він живе.

2. Культура поступово починає перетворюватися на інструмент
політики. Активно опрацьовуються соціальні технології театраліза­
ції політики. Культура інтенсивно перетворюється на засіб завою­
вання довіри населення, одержання голосів електорату. Взяти хоча
б той факт, що партії вважають за необхідне включати до своїх спи-
I ми популярних акторів, відомих діячів культури тощо.

Розділ З

Право як соціальне явище

Суб'єктивно психологічний арсенал культури все активніше ви­користовується політичними партіями для досягнення своїх цілей. До того ж різні політичні партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток певних інститутів культури розв'язанню своїх політичних завдань.

3. Спостерігається деформація системи культури, ЇЇ функціону­
вання в суспільстві. Культура нібито сконцентрувалася в трьох ос­
новних сферах — політичного життя, інтимно-еротичній і самореа-
лізації шляхом насильства.

4. Розвивається специфічне ставлення до культури як до засобу
своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

5. Розвивається культурно-комунікативна апатія, зникають по­
треби вищого порядку: потреба в самореалізації через творчу діяль­
ність, потреба в спілкуванні з мистецтвом і відповідно знижується
соціальна активність, зростає соціальна апатія, що може розгляда­
тися І як причина культурно-комунікативної апатії.

Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціону­вання культури викликає її дисфункції, що негативно впливає на розвиток взаємодії суспільства, держави і особистості.

Проте на цьому фоні спостерігається інтенсивна відбудова націо­нально-традиційного типу функціонування культури, насамперед її обрядово-святкових і ритуально-ігрових аспектів. Саме цей меха­нізм бере на себе функції соціалізації людини.

Зазначені процеси підсилюються за рахунок чіткої тенденції по­шуку політичного покровителя, меценатів, що взяли б на себе забез­печення всієї складної системи функціонування культури.

Слід також наголосити на запереченні рядом робітників культу­ри освітньої і виховної функцій культури внаслідок комерціалізації останньої. І нарешті, на сьогодні культура не має чітко спрямованої стратегії і тактики.

Зазначені характеристики деяких аспектів сучасної соціокуль-турної ситуації дозволяють зробити висновки про те, що слід звер­нути серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що сприяла б утворенню реальних і дійових передумов формування демократичної правової держави шляхом вільної само­реалізації особистості, шляхом універсалізації та інтеграції націо­нальних і світових культурних традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта має формуватися на усвідомленні історичної вко­ріненості нашої правової системи у наших культурних та мораль­них традиціях. Вона повинна ґрунтуватися на усвідомленні права як соціальної, культурної цінності, розкриваючи моральний зміст та призначення права.

Та нарешті, формування правосвідомості має спиратися на більш розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об'єк­тивності, що дозволить подолати думку, яка склалася у більшості населення про «надіндивідуальність» системи правових норм та за­собів їх захисту.

Необхідно також зазначити, що на виникнення проблемної ситу­ації, яка вимагає правового регулювання, та на характер її розв'я­зання впливають національна та місцева побутова специфіка, зви­чаї та традиції населення, мовні особливості окремих державних і адміністративно-територіальних утворень.

У процесі створення правових нормативних актів національний фактор взаємодіє з фактором міжнаціональним, який відбиває ступінь та форми контактів різних країн.

Розглянемо зараз другий напрям взаємозв'язку правових та фак­тичних суспільних відносин. Тут виявляється зворотний зв'язок між правом та суспільними відносинами, які воно регулює. Мова йде про реалізацію правових норм, про соціальну ефективність пра­ва, його інститутів та норм. Ця проблема являє собою предмет пода­льшого розгляду, й тому тут ми наголосимо лише на щільному дво­сторонньому зв'язку між соціальною обумовленістю та соціальною ефективністю права. Якщо та або інша норма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватися на те, що її застосу­вання дасть бажаний результат. З іншого боку, лише на основі ви­вчення ефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо його подальшого вдосконалення.

З функціональної точки зору право — міра суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємопов'язуючи їх соціально значущі вчинки, воно, таким чином, сприяє збереженню, функціо­нуванню та розвитку суспільного цілого.

Парадокс дії права як засобу зміцнення цілісності суспільства полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особис­тості, що переслідує свої власні цілі та не розмірковує щодо інтегру­ючих чи дезінтегруючих наслідків своїх вчинків.

Розділ З

Право як соціальне явище

Однак, незважаючи на це, ми маємо говорити про соціальну цін­ність права. Цінності — це характеристики об'єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Цін­нісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об'єкта в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності мо­жуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівно­сті тощо. Світ цінностей — це світ належного. Цінності є стимулом для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, ак­тивного ставлення до реальності. Те, що має бути, — краще, ніж те, що є. Належне — краще існуючого; у цьому полягає сенс цінності. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальне управ­ління має розглядатися, насамперед, з позицій ціннісного підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної (згідної з метою) пове­дінки. Управління складається з дій, які нібито поступово зменшу­ють розбіжність між станом, що актуально існує та метою (ідеалом).

Право завжди містить у собі конкретно-історичні уявлення люд­ства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загаль­ного блага для народу.

Система цінностей задає Ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак для того, щоб втілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності мають бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструменталь­ного характеру. Норми і є такими *соціально-технологічними» вті­леннями цінностей. Норми є цінностями у дії. Отже, право виступає як власне цінність, а також має інструментальну цінність. Тобто право є соціальним регулятором, інструментом управління, який за допомогою норм «задає» програми управління і оформляє оператив­ну управлінську діяльність.

Суспільні (громадські) відносини — це зв'язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють — економічні зв'язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), яравові зв'язки тощо.

Суб'єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце

кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлене об'єктив­ними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносина­ми. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває ци­вілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв'язків, виникають на основі норм права, учасники яких мають суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, забезпечені державою, ми іайближче підходимо до поняття «правосуб'єктності».

Феномен правосуб'єктності має дуалістичну природу — норматив-іу і соціальну водночас. Правосуб'єктність безпосередньо співвідно-їиться з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов'язків (щодо державних органів — з нормами про компетенцію). Тобто шістом правосуб'єктності є комплекс прав і зобов'язань суб'єктів ірава, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

Водночас коло та види суб'єктів права також безпосередньо зале­жать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб'єктність співвідноситься із суб'єктивними правами і зобо­в'язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов'яз­ків та юридичних фактів. А правовий статус особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.

Отже, правосуб'єктність являє собою передбачену нормами пра­ва можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Право­суб'єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але ЇЇ складові елементи — правоздатність і дієздатність — мають також чітко визначену соціальну спрямованість.

Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, — це обумовлена нор­мами правоздатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки, тобто це передумова існування суб'єктивного права, а не власне суб'єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав,

Розділ З

Право як соціальне явище

наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здат­ність мати громадянські права і нести обов'язки (це — громадянсь­ка правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні мож­ливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи роз­витку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб'єктів. Отже, у парадиг­мі соціологічного підходу можна стверджувати, що правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю лю­дини бути носієм всіх тих прав і обов'язків, які обумовлені об'єк­тивним правом.

У свою чергу, дієздатність як складова правосуб'єктності є ви­значеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов'язки. Основні форми ЇЇ існування — угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юри­дичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність гро­мадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність — із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для пси­хічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через не­відповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, ци­вільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасни­ка правовідносин.

Отже, правоздатність і дієздатність — це, безумовно, соціоюри-дичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб'єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером еко­номічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демокра­тизму громадського життя.

Слід враховувати, що правовідносини — це не тільки централь­ний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних від­носин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й со­ціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.

1. Сторони правових відносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть соціальні зобов'язання. Зміст правовідносин фор­мується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, со­ціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до

рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчас­тіше правове регулювання здійснюється без втручання правозасто-совника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрун­тя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.

2. Правові відносини є такими суспільними відносинами, за
яких здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків забез­
печені можливістю державного примусу, що за своєю природою є
соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків
здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків суб'єктами
правовідносин відбувається без застосування заходів державного
примусу.

3. Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв'яз­
ку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідноси­
ни, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мі­
німально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спря­
мовані на будь-яких суб'єктів права (типовим прикладом є конститу­
ційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації пра­
вовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли інди­
відуалізується не тільки суб'єкт, але й об'єкт правовідносин і зміст
правового зв'язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин — су­б'єкт, об'єкти і зміст правового зв'язку — за сутністю своєю є соціа­льними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття — економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.

У будь-яких правовідносинах має бути не менше двох суб'єктів (звичайні правовідносини), оскільки окремий індивід не може вхо­дити в суспільні стосунки сам із собою. У правовідносинах можлива також участь декількох суб'єктів (складні правовідносини).

З погляду соціологічного підходу важливо з'ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки «право на право», мож­ливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації. Так, напри­кінці XIX ст. Ф- Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному житті, отримує в праві деяке пом'якшення, коли,

Розділ З

Право як соціальне явище

наприклад, всі люди оголошуються правоздатними — хворі і здоро­ві, старі й малі, незаможні та багаті, вельможні та невельможні.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти пра­воздатність від суб'єктивного права:

— правоздатність є невід'ємною від особи, не можна людину ли­
шити правоздатності або обмежити її з певних причин;

— правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;

— правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб'єктивного права, вихідною і
відіграє роль його передумови.

Водночас «правоздатність, — писав Н. М. Коркунов, — означає тільки те, що особа може мати певні права, але це ще не значить, що вона ними дійсно володіє. Кожна людина здатна мати право власно­сті на майно, але звідси зовсім не витікає, що вона вже його (майно) має»¹.

Отже, можна виявити опосередкований зв'язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздат­ність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фак­тичне опанування ними наступає за певних об'єктивних умов. Галу­зева правоздатність надає можливості набувати суб'єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних стосунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що по­требує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, су­дді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спе­ціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.

Дата добавления: 2014-11-20