Українці під владою Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра-
їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало
близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три
виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис. чоловік — мешкала в південно-
східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня Молдо-
ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під Хотином ці бідні селяни підняли
повстання проти румунського уряду, яке очолили більшовики, але після його по-
разки їхня політична активність занепала. Інша невелика група українців прожива-
ла на колишній угорській території Мараморош і також була політичне малоактив-
ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук-
раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного за-
непаду. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її
найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне представ-
ництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного
шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності,

котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці
стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть
Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що-
до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна-
ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію
шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну
мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край
уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на
три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро-
вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо-
рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму-
нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта-
лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при-
ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар-
ного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду-
мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика
буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт-
чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники
схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно-
вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи
преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра-
їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських
організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний»,
або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем
і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у
Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі
студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу-
дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви-
тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

Дата добавления: 2014-11-20