Ч, у^/^ /ч, ^/^^ чу 3 страница

Ю. Мушкетик не боїться запозичати слова. Природно, він має їх пристосовувати до відповідної епохи. Добре, коли в опублікова­ному творі є підрядкові виноски типу селемлик «чоловіча половина будинку», асесбаші «вищий чин у яничарському війську, який ви­конував також поліційні функції» і под. Гірше, коли їх немає. Але ж такі слова, як жировисько, кебешувати або кабешувати та ін. у відповідних контекстах не сприймаються, хоч і дають натяк на те, що вони означають. Очевидно, кебеш/кабеш позначає витівника, бешкетника (кабешний школяр), проте словниками не фіксується: у словнику Грінченка є кабіж «шкода», у Желехівського — кабіж

КаиЬ, наробити кабіжуетеп КаиЬ Ье§еЬеп. Можливо, є ще діалект­на подоба цього слова, але тоді її варто було б подати у виносці. Не зовсім ясне походження жіночого імені Киліяна. Можливо, тюркського. Але ж носій цього імені хрещена за православним зви­чаєм. Деякі із запозичених слів можуть уводити читача в оману. Так, слово вар'ювати у творах письменника означає «берегти», «оберігати від чого-небудь», хоч це запозичення з польської мови, де воно, як і в тодішніх українських діалектах, означає «втрачати розум» (пор. суч. п. хуафі «божевільний»).

У мові документів Запорізької Січі трапляється чимало по­лонізмів. Ю. Мушкетик відтворює їх далеко не всі і не завжди з на­лежною автентичністю. Так, скурати (п. шзкбгас «добитися чого-небудь») у текстах творів письменника інколи передає зовсім не це значення. Не викликають сумніву такі польські запозичення, як найдується {гш]&\\]е зі§) «перебуває», факція (Гаксіа) «змова», по-жекгованє (вірніше роге§папіе) «прощання», антецесор (апіесевог) «попередник», «предок», проте не відомо, звідки взялося птушок (ріазгек), хоч, правда, воно могло виникнути й на власному ґрунті. Явно невдало вжито слова послушенство (є п. розїшгепзіж) «поко­ра»), іридента (іредентизм «незвільнений» — про італійські землі, які в XIX ст. ще не були вільні від окупації; не гожий дивитися у знач, «не здатний дивитися». Оскільки Січ постійно стикалася — мирно чи й не мирно — з Кримським ханством, козаки знали чи­мало татарських слів, і їх убирає в себе мова історичних творів Ю. Мушкетика: «В одну мить злетілися докупи аги і калги, нуред-дин-солтан викинув над головою руку із зеленим значком, завере­щали алай-чауші» («Яса»). Сюди ж належать такі слова, як чамбул «виправа», арабаш «арабський кінь», ага і под. Деякі з цих слів по­яснюються тут же в тексті: «Яничарський ага зупинився за другим кільцем алай-чаушів — збройної охорони султана» («Яса»).

Є в лексиці Ю. Мушкетика військова термінологія (ратище, клювало, барбара), суспільно-політична (вершницький стан, ліктори — «Суд над Сенекою»), але вона нечисленна. Що ж до запозичень, то треба ще згадати старослов'янізми (мислію, ретязь, в на-путствіє) і їх своєрідний різновид — бібліїзми, що можуть бути як дослівним перекладом українською мовою {спочатку було слово — «Гетьманський скарб»), так і імітацією старослов'янізмів (блаженні

плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі і прагнучі правди — Там же). Є в творах письменника історизми, які єднають їх із се­редньовічними правовими актами й історичними оповідями. Чи­мало специфічних слів знаходимо в повісті із давньогрецького жит­тя: ефеб «юнак вісімнадцяти років, який щойно закінчив школу», пельтаст «напівлегкий піхотинець, що мав на озброєнні круглий щит», геліаст «суддя» та ін. Є серед грецизмів і назви народів (ла-кедемоняни), архітектурних деталей (герма, портик, фронтон), одя­гу (гіматій), грошей (обол, талант), навчальних закладів (палестра, гімнасія), суден (трієра) та ін.

Не цурається Ю. Мушкетик і чужоземних виразів, напр.: «Що ж, коли є соп-сіетпо, то мусить бути й аЬ-зоІУо. Коли є звинува­чення, то мусить бути й захист» («Суд над Сенекою»).

Серед улюблених, хоч, може, й не завжди усвідомлених засобів творення художньої виразності є своєрідна тріада: три іменники, три дієслова або три прикметники, що служать для змалювання одного й того самого предмета або його якостей: «Ще ж зіркіше бачив ницість, підступ, боягузство», «Сушена грушка-лісівка, не проки­неться, не розів'ється, не зацвіте», «А справжній Симеон — само­любний, скрадливий і лукавий», «... І то був гнів не простої люди­ни, а людини владної, зарозумілої і пихатої»; «Грізний весною Ве­ликий Луг, і величний, і молодий» («Яса»); «Такий він був завжди: впевнений, категоричний і рішучий» («Офелія»). Як серед лексики, так і серед словосполучень трапляються такі, які не зустрінеш на кожному кроці, напр.: «дався на влови» («Яса»).

Окремо слід розглянути фразеологізми. Автор ними не зловжи­ває, це по-перше, а по-друге, він не вдається до тих, які давно вже прижилися у мові художньої літератури. Ю. Мушкетик послуго­вується короткими й поки що не стертими образними висловами типу «Мовчи та мак товчи», «Звели бучу за онучу», «Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере і чорт не розбере» («Гетьманський скарб»); «Персона тепер, — каже Марійка. — Кочергою до носа не дістанеш» («Обвал»); «— Пора й тобі, Іване, сукать дратву. — Я здивувався. — Ви хочете оддати мене в чоботарі? — Полуботок осміхнувся. — Це така примовка» («Гетьманський скарб»). Сюди ж належать народні звороти типу: «Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур телушечку, припічок ягнушечку, ступа яй­це знесла, а макогін женився» (Там же).

Інколи специфічно вжиті слова потрапляють не в свій час. Так, хворіти в значенні «бути закоханим» — це вже слово 2-ї пол. XX ст., а Ю. Мушкетик уписує його в контекст XVII ст.: «Не знає тільки, що хворію Уляною й досі» («Гетьманський скарб»). Трапляються і явні помилки, наприклад, уживання неозначено-особових форм дієслова замість узгоджуваних з іменниками дієприкметників («— О я завжди казав, що навчання небезпечно для твоєї голівоньки» («Жовтий цвіт кульбаби»), росіянізми («Нова торцева мостова» (Там же) зам. брук; «А імператор пішов та й забувся» — «Жовтий цвіт кульбаби» зам. за­був та ін.).

Поза всяким сумнівом, у творі на історичну тематику мають бу­ти слова-історизми. Є такі і в Ю. Мушкетика: біла челядь «жінки», товмач «перекладач», вчинили налогу «напад» на Крим.

У творах про сучасне життя можна сподіватися знайти слова із сфе­ри новітньої лексики і складники нових фразеологізмів. Так, у творі «Обвал» знаходимо такі сучасні слова і словосполучення, як «Ану кро­ком руш на картоплю», «Та в мене дома його (білого наливу. — В.Р.), як кажуть тепер, навалом», «Приємна на взір, ладненька (пошляки ка­жуть: «Все на місці») жіночка в голубій, із скромними квіточками сукні», «поклала на нього око», «... Один невропатолог, якого виїдають за всезнайство», «наївняки», «Вколювали вони од ранку до ночі» («Офелія»). Проте трапляються й такі слова, які в мові не дуже при­жилися. Так, позаяк — це галицький новотвір кінця XIX ст., а пись­менник уводить його в контексті XVII ст.: «... Приохотити Мирилка, позаяк дійшлий і тонкий розумом» («Яса»). В. Дорошенко з цього приводу писав: «Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали де­які дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь мовний спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до вподоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як галицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали»¹. Трапляються й росіянізми, напр.: скважина зам. свердловина.

Метафори і порівняння цілком оригінальні: «І небо доторкну­лося до їхніх душ», «— Потрібна комусь твоя вченість, як мопсові підкови» («Жовтий цвіт кульбаби»); «В мені вже бринів ранок, а я

¹ Цит. за виданням: Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — Нью-Йорк, 1970. — С. 118.

ще борсався у сні» («Обвал»); «Підстрибнув у серці радісний гороб­чик» («Офелія»); «Тиша стояла така, що її можна було націдити в келех», «Вже сиві тумани обклали голову, старість стоїть за плечи­ма, як старець з торбою» («Яса»),

Отже, слово, слово й слово... Таке творче кредо Ю. Мушкети -ка. Він завжди шукає його — свіжого, не замацаного чужими ру­ками. Часто йому це вдається, інколи, як на мене, не завжди. Але творець постійно в пошуку.

Історична проза Валерія Шевчука — нове явище в українській літе­ратурі. Це не реалістичний роман 3. Тулуб, не «химерний» роман О. Ільченка. І звичайно ж, не угодницька історіографія Н. Рибака. Це й не пройнятий авторським світобаченням історичний дивосвіт П. За-гребельного. У В. Шевчука свій світ, наповнений персонажами, які допомагають або заважають людині творити добро чи зло. Ось деякі з них: «У ніч, коли сталося нещастя (повісився господар маєтку пан Юрій. - В.Р.), домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур'яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалю­ючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, ви-шуковували яри й темні ями, чагарі й кропив'яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домови­ка» («Дорога»). Крім домовика й перелесників, у творах В. Шевчука діють відьми, чорти, гноми, привиддя, характерники з усіма їхніми аксесуарами, наприклад: «Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг ви­глядали брудні ратиці» («Панна сотниківна»); «Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигинались чорні стрункі красуні» (там же). Наявність безтілесного світу зумовлює своєрідність метафор: «І соп прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом» («Панна сот­никівна»); «І серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упа­ло його роз'ятрене, закривавлене серце» (там же).

Герої В. Шевчука нерідко виголошують сентенції загальнофіло-софського змісту: «Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потре би розв'язати найхимернішу з загадок - темряву» («Дорога»); «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень» («Паннп сотниківна»).

У галузі абстрактної лексики В. Шевчук новатор. На місці уші і чаєних слів і словосполучень у нього з'являються такі, як прогноба, не втишний рух, вбрати до голови, ояснення, не втрачав розважку, пиль­ний студентовий (?) позир і под.

Аналізуючи роман В. Шевчука «Дім на горі», М. Павлишин від­значає урівноваженість і серйозність, навіть урочистість його стилю. До цього, зокрема, спричинився синтаксис. «Речення в нього синта­ксично прості, — пише М. Павлишин. — Переважає складносуряд-ність. Події як зовнішні, так і внутрішні, розповідаються розлого, з повнотою деталів, витворюючи ефект неквапливості, продуманості. Мова твору уникає порівнянь і метафор: авторський голос ніби не ба­жає відводити уяву читача від розповіді й символіки, яка в ній діє»¹.

Тематично і жанрово різноманітною є творчість Володимира Дроз­да. У його повістях і оповіданнях теж багато усякого чортовиння. Проте його персонажі узяті переважно з фольклорних джерел. Гово­рячи про свою духовну близькість з іншими письменниками-шістде-сятниками, В. Дрозд разом з тим мимохіть зачіпає й наступне по­коління письменників: «Шістдесяті роки і друга половина п'ятдеся­тих, коли представники мого покоління формувалися як особистості, лишили виразний слід у нашій свідомості. Ми трохи інші, аніж ті, що прийшли після нас. Можливо, далися взнаки і воєнні та повоєнні ро­ки, на які припало наше трудне дитинство. Так чи інакше, але духов­ного ідеалізму (в хорошому розумінні цього слова) у наші дні закла­дено щедріше. Цей ідеалізм не дозволив нам продукувати, цитую «Спектакль», «мертві слова»². Творчість В. Дрозда дуже багата. Розг­ляньмо тут мову тільки одного оповідання — «Білий кінь Шептало». Це твір про прагнення волі і покірність, про драматичну боротьбу цих почуттів. Та щоб це змагання відбувалося, треба усвідомити, що в світі є воля, свобода, незалежність. Білий кінь Шептало це усвідомлює, що відбивається у його внутрішній мові: «З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його ця табунна, тричі на день подорож до ко­лодязного корита. І він таки виривається на волю, купається, стає по-справжньому білим, але не хоче, щоб про це знали інші і лягає в гря-

¹ Павлишин М. «Дім на горі» Валерія Шевчука // Українське слово. — К., 1994. —
Ч. 3. - С. 498.

² Яким корінням живе дерево? Інтерв'ю М. Жулинського з В. Дроздом // Ук­
раїнське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 512.

зюку: Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі».

Оскільки в мові відображається світосприйняття коня, це поз­начається на порівняннях: Нічна волога стала незатишною, муль­кою, ніби стійло навесні, коли немає підстилки; Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки на косогорі. Шептало сприймає світ не тільки зором і слухом, а й нюхом. Запахи супроводжують не лише його сьогоднішнє життя, а й навіюють спогади: То було ди­тинство, і пахло воно молоком і конюшиною; воля пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна.

Камертон української музи озивається й за океаном - у Бразилії пише поезії, драми й оповідання Віра Вовк, а в США - поети так званої нью-йоркської групи.

Віра Вовк з-під Борислава, тому в її мові чимало бойківських слів — народних та «інтелігентних», напр.: ждальня, ординація, стрий-ко, однострій, лямурія, лучити, прібка, ферії, на прохід «на прогулян­ку», сторчики і под. Але це в прозі. У поезії вона орієнтується на су­часну літературну мову. її верлібри містять музичну лексику: Моя велика Фуго! Який я твій конрапункт В трагічному відтінку слова! («Велика Фуга»);

Скрипки кружляють у крові,

Й важливі тільки: акорд,

Контраст і право пропорцій («Вибранці»).

Як зазначає Л. Залеська-Онишкевич, у широкому особистому світі авторки відчувається одночасне тяжіння «й до залишених Кутів, до Святоюрського собору, до святомиколаївських ритуалів та до світу арідників. І так від гуцульських (?) льокалізмів (ґренд-жоли, д'мені) до ботанічних екзотичних назв (від олеандрів, лаврів, мигдалю, кипарисів і камелій до солом'яників, шувару та ялиці) вони зазначували вже своє стале місце та ролю в стилі авторки»¹.

Поетеса персоніфікує небесні тіла. У неї «по росах ходять зорі», «ковзається місяць по поляні», «заходять зорі в жито». Треба заува­жити, що назви тропічних рослин (амариліс, кактус і под.) не вжи­ваються в тих віршах, де героями є будяк, кульбаба, розхідник, ло­пух і под. Звук, колір і запах зливаються в єдину картину:

¹ Залеська-Онишкевич Л. Різні світи Віри Вовк // Українське слово. — К., 1994. - Ч. 3. - С. 98.

Пні стікають липким сонцем, В'ялість несе міцно чаєм,

Море відгонить лусками риб («Дощ»);

■

Він зустрінув її серед кладки.

Дзвоном гула ріка, злітали соняішіі чайки

(«Баляда про дівчину, що була осінь»).

Оригінальні у В. Вовк непрямі порівняння типу пекло кленів -тобто червоне кленове листя восени; Повела зором, що був заморо­жений терном — тобто очима темного, тернового кольору.

Поети нью-йоркської групи емігрували до Америки разом з батьками в дитинстві. Виросли вони в Новому світі і саме тут сформувалися як поети. До нью-йоркської групи інколи зарахову­ють і В. Вовк, але тільки за творчою манерою. До групи належать Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Юрко Тар-навський, Емма Андієвська і Богдан Бойчук. Провідна ідея групи та ж, що і в наших поетів-шістдесятників: чому людина повсякчас­но розп'ята на хресті добра і зла? Особливо виразні антитези лю­бові і смерті, жорстокості і милосердя, минулого і майбутнього в творчості Б. Бойчука. Трагізм життя в невизначеності його мети:

Я йшов кудись

і знав:

мій шлях - в нікуди;

я йшов і знав:

мій хід — життя («Десь суть була...»).

У Е. Андієвської кожен твір — суцільна метафора, розрахована на те, що різні читачі зрозуміють її по своєму. Така поезія зветься гер­метичною, тобто щільно закритою. У неї є рима, але своєрідна, асо­нансова: клуня — клонить, сутінь — сита, кленом — клином, бабок — бобу, покору — примари. Власне, це майже пароніми. Часто вдається поетеса до оксюморонів: мокрий вогонь, вітер — це абстрактна вода; оксюморони можуть розгортатися в метафори: дощ запевняв залізо, що він сонце. Пише Е. Андієвська сучасною українською літератур­ною мовою, але, природно, вживає й локальні слова із українсько-американської розмовної мови: хмаросяг, рура, крант, маєтний «ба­гатий», тиміян, затьма «затемнення», фарма і под. Свою належність до нью-йоркської групи Е. Андієвська заперечувала¹.

¹ Шевчук В. У пошуках землі обітованої // Українське слово. - К., 1994. -Ч. 3. - С. 247.

Ю. Тарнавський ~ поет і прозаїк. Він уважається засновником нью-йоркської групи. Про свою творчу манеру він пише так: «Почав я писати поезії неримовані та без регулярного ритму. Спершу вони були дуже прозаїчні, як їхні зразки, та з часом почав я вживати в них метафори та порівняння, які виринали цілком спонтанно і стали моїм природним способом висловлювати думку»¹. Його поезія не та­ка герметична, як у Е. Андієвської. Ось цілком зрозумілий пейзаж:

Приходить зима з дощами

і з теплим воском відлиг,

і вже гумовими ногами, а не крилом

б'є ніч у шибку вікна («Зима»).

Поема ж «У РА НА» - інвектива проти українців-запроданців, які нехтують своєю мовою, культурою, вітчизною, — написана в цілком реалістичному ключі:

...що ти все перше комуніст, соціаліст,

монархіст, ліберал, радикал,

православний, баптист, католик

і ніколи

не українець.

Метафори в Ю. Тарнавського неповторні: «Меблі пускають ко­ріння у вовняний гумус килимів» («В кімнатах»); «закриває Україна лице долонями, над степом, якого більше немає» («У РА НА») і под. Епітети вражають своєю несподіваністю: хвора гітара, синє пиво вечо­ра, напухлі струни, довга коса вечора, важкий багаж твого плачу та ін. В поемі «У РА НА» автор уживає росіянізми (в лапках) як символ зросійщення України: «галстуки», «кандали», «стакани», а також вира­зи типу єдина-неділима, до печальних руссских уссст. Є окремі ознаки фольклорності; так, прийняту в думах формулу заперечення-ствер-дження уживає і Ю. Тарнавський: «Це не звук мільйона пащек пі-раньїй, що себе пожирають, це так говорять українці по-російському». Богдан Рубчак — поет і літературознавець. Відірвана від реалій українського життя, його поезія більше абстрактна, ніж конкретна. І все ж елементи українського пейзажу, а з ними українські слова-поетизми — осокори й тополі — вперто тримаються його поезії. Б. Рубчак у своїй творчій манері належить до сюрреалістів, але ра-

* Шевчук В. У пошуках землі обітованої // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. - С. 253.

зом з тим він нерідко вдається до традиційних поетичних форм: використовує риму і навіть форму сонета:

Двозначний погляд стримано палкий,

твоя хода увивиста і скора,

навіяли якісь рядки з Тагора

та дервішів-вітрів в'юнкі танки («Трудніша гра»).

Є в нього й тривірші на зразок японських:

Зелені мислі

морозом слів убиті:

старість поета («Декілька спостережень»).

Метафора у Б. Рубчака по-справжньому поетична. Коли чи­таєш, що поїзд гаспидом косить клени («В експресі»), то відчуваєш, як потяг з шаленою швидкістю летить крізь кленові гаї. Поет часто вдається до алітерації (орли мрію міряють), оксюморону (льодове літо, промениста зрада). Художній меті підпорядковане незвичне поєднання слів (заподіяли батькові зраду), уживання експресивно позначених слів (увивиста хода, швиргома) і под.

Між поетами-шістдесятниками і нью-йоркською групою відбу­вався постійний творчий зв'язок. Він особливо помітний у викорис­танні паронімів, а також у зверненні до фольклорних символів. Особ­ливо цікаве явище «атракції іменників — власних назв: міфологічних образів (У лісі усі ввічливі Уліси — Анд.); топонімів (Вітрів свавілля, музика — Севілья — Кост.); астрономічних найменувань (сузір'я Ла­ди ладнає — Руб.); імен реальних історичних осіб — політичних діячів, письменників, художників тощо («Пройшов крізь Сезанна, Моне і Мане - Драч»)»¹. З фольклорних символів в українських і нью-йоркських поетів часто використовуються назви калина, тополя, верба.

З 80-х років у літературу приходить нове покоління, яке А. По­грібний називає третьою хвилею². Насправді ж це вже четверта хви­ля. Серед творців цієї хвилі І. Маленький, І. Римарук, С. Чер-нілевський, В. Неборак, О. Пахльовська, О. Забужко та ін. Вони сказали поки що тільки своє перше слово, а тому про їхню мову розмова попереду.

¹ Сюта Г.М. Мовні інновації в українській поезії шістдесятників та членів
нью-йоркської групи. Автореферат канд. дис. — К., 1995. — С. 16.

2 Погрібний А. Орієнтири третьої хвилі // Українське слово. — 1994. — Ч. 3. —
С. 650-660.

У 60—80-х роках певних успіхів досягло українське мовознавство, особливо практичне. Зусиллями лексикографів Інституту мовознавст­ва ім. О. Потебні НАН України було створено і в 1968 р. видано три­томний «Російсько-український словник». У 1963 р. закінчено публікацію шеститомного «Українсько-російського словника». Вийш­ли друком українсько-англійські й англо-українські, українсько-німецькі й німецько-українські, українсько-французькі й французько-українські, болгарсько-український, чесько-український словники. За межами нашої країни побачили світ також українсько-словацький і словацько-український, українсько-чеський, угорсько-український і українсько-угорський, українсько-румунський і румунсько-ук­раїнський, українсько-хорватський або сербський і хорватсько- або сербсько-український словники, українсько-білоруський словник. Ви­давалися термінологічні словники з фізики, гірничої справи, геології, математики, гідротехніки, машинознавства та загального машинобуду­вання та ін. Не все тут було гаразд — проглядалася тенденція до ру­сифікації української термінології, і все ж ці лексикографічні праці сприяли поширенню української мови в науці. Декілька одномовних і перекладних словників відбили багатство української фразеології. Лексика Т. Шевченка представлена в «Словнику мови Шевченка» (1964 р.). Не обійшли мовознавці увагою й історичну лексику - вида­но «Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст.» (1977-1978 рр.). Ук­раїнське мовознавство прикрашає «Етимологічний словник ук­раїнської мови», видання якого на сьогодні поки що не завершене. Видавалися і видаються орфографічні, орфоепічні, інверсійні та інші словники-довідники. Вершинним поки що досягненням української лексикографії є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970—1980 рр.), реєстр якого нараховує понад 134 тисячі слів. Широ­ко розгорнулися дослідження в галузі української ономастики, особли­во гідронімії. Всебічний опис лексики і фразеології, фонетики, морфо­логії, синтаксису і стилістики української мови здійснено у п'яти­томній праці «Сучасна українська літературна мова» (1969—1973 рр:). Вийшли друком десятки монографій, присвячених вивченню окремих частин мови, теоретичним питанням граматики української мови, складносурядним і складнопідрядним реченням, словосполученням та іншим синтаксичним одиницям. Видано навчальні посібники для ви­щої школи, в яких враховано матеріали п'ятитомного дослідження. У «Нарисах з загальної стилістики сучасної української мови» І.Г. Черед-

ниченка дається відповідь на безліч питань практичного вживання ук раїнської мови. Багато уваги приділяється теорії і практиці перекладу, З 1967 р. видається міжвідомчий науково-популярний збірник «Кущ, тура слова» (попередня назва «Питання мовної культури»). Виходять друком праці, присвячені окремим стилям сучасної літературної мови, Великий крок уперед зробила в цей час українська діалектологія: всебічно обстежено полтавські говори, середиьочеркаські, південно східні степові, південно-західні та ін. Й.О. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас українських говорів Закарпатської області УРСР (Лексика)» (1958—1960 рр.). Опубліковано також два томи і трьох «Атласу української мови». У цей час розпочалося систематичне видання пам'яток української мови з відповідними коментарями і науковим апаратом: юридичних документів, стародавніх граматик і лексиконів, господарських, лікарських та інших порадників, художніх творів і т. ін. Розширення кола джерел стимулює подальше вивчення історії рівнів української мови — фонологічного, граматичного, лек­сичного і фразеологічного. Створено й видано чотиритомну працю «Історія української мови» («Вступ. Фонетика», «Морфологія», «Син­таксис», «Лексика і фразеологія») (1978—1983 рр.). Опубліковано та­кож цілий ряд вузівських посібників з історії структури мови. Історію української літературної мови висвітлено в двотомному курсі за ред. І.К. Білодіда «Курс історії української літературної мови» (т. 1, 1958; т. 2, 1961) та в «Історії української літературної мови» П.П. Плюща (1971 р.). Досліджувались особливості мови українських письмен­ників — як дореволюційних, так і пожовтневих.

Тут зроблено дуже стислий огляд розвитку українського мовознав­ства у часи наростання «третьої хвилі» в українській літературі. Для до­кладнішого ознайомлення з історією мовознавства можна рекоменду­вати такі ґрунтовні книжки, як «Історія українського мовознавства» С.П. Бевзенка (1991 р.) та «Нарис історії українського радянського мо­вознавства (1918—1941 рр.)» М.А. Жовтобрюха (1991 р.). У підручнику цей короткий огляд зроблено для того, щоб не створювалося вражен­ня, ніби українська мова й культура у цей час не розвивалися. Як у літературі були спади й піднесення, так воно було і в мовознавстві.

Українська мова материкової України справляла помітний вплив і на мову діаспорних письменників і публіцистів. Існували й існують певні відмінності у мові тих та інших, і все ж мова зарубіжних ук­раїнців у її літературній формі не викликає тепер ніяких труднощів

для сприймання. Правда, деякі слова частіше вживаються в за­рубіжній публіцистиці {підсовєтський, концентрак, непролшнальний, предилещія, поетка, огірчення, мистець, переємство, первень та ін.), ок­ремі з них виступають не в тій родовій формі, що у нас (аналіза). Реш­та відмінностей — це окремі правописні моменти, які згодом будуть згладжені: /5а/ в середині іншомовних слів (мініятура, геніяльний, ініціятива), /т/ на місці сучасного /ф/ у словах грецького походжен­ня (міт, катедра), пом'якшене /л'/ у словах іншомовного походжен­ня (клясицизм, деклярація, баляда), флексія -и в іменниках третьої відміни (совісти, сучасности, герметичности).

Що було занедбане і з кожним роком ставало убогішим, ~ це мо­ва діловодства і наукової літератури: ці сфери мововжитку були май­же всуціль російськомовними, що збіднювало українську літератур­ну мову взагалі, надавало їй рис вторинності і провінційності.

ВИСНОВКИ

у уа цьому, звичайно, історія україн-хХ.ської літературної мови не вичер­пується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не бьіло, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою.

Як ви могли переконатися, український народ спершу обслугову­вала спільнослов'янська мова — старослов'янська, або церковно­слов'янська (назва виникла у зв'язку з переважно виконуваними цією мовою функціями). Оригінальні твори, написані цією мовою, поділя­лися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був кла­сичним церковнослов'янським, середній - церковнослов'янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-українським з церковнослов'янськими вкрапленнями. Проте неперехідної межі між цими стилями не було: так, окремі уривки з агіографічної літера­тури (високий стиль) майже повністю збігаються з відповідними уривками з Іпатіївського літопису (середній стиль).

Староукраїнська літературна мова розвивалася на основі «низько­го» стилю — юридично-ділових документів. Церковнослов'янізми по­ступово замінювалися руськими словами, але активно запозичувала­ся й іншослов'янська лексика, зокрема чеська й польська. Через польську мову входили в староукраїнську й слова з інших мов, зокре­ма з німецької. Староукраїнська літературна мова досягає розквіту в

XVII ст. — на початку XVIII ст., але згодом поступово замінюється
слов'яноруською, в якій переважали церковнослов'янські елементи, і
зрештою занепадає, здаючи свої позиції російській мові. З кінця

XVIII ст. зароджується нова українська літературна мова на народній
основі з окремими елементами давньої. Але її функціональні можли-

вості були обмежені — вона вживалася тільки в белетристиці і частко­во в листуванні. Т. Шевченко довів цю мову до блиску, що послужи­ло поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників — Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного та ін. Кінець XIX — початок XX ст. позначені намаганням виробити українську публіцистичну й наукову мову з власною термінологією. В 20-ті роки XX ст. багато було зроб­лено і для утвердження української термінології, і для освіти ук­раїнською мовою, і для розвитку книговидання. Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1922—1930 рр.) коли проводилася українізація, і довгого (1930-1990 рр.), позначеного ставленням до української мо­ви й культури як до меншовартісних. І все ж навіть у ці роки була ко­ротка хрущовська відлига, яка породила третє покоління українських письменників, що подивилися на світ іншими очима, ніж офіційна пропаганда, і взяли в свої руки долю української мови. І тепер ця мо­ва могла б про себе сказати словами П. Тичини:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,

Дата добавления: 2014-11-20