Ич^ш\^І\щ/\^тшч^/\«/ч/и. V//ч/ч-»V/«я. /чуч-'»чу 4 страница

Використовуючи традиції української літературної мови, І. Баг­ряний інколи вдається до церковнослов'янізмів або євангельських ниразів: владоімуща жінка, глас вопіющого в пустелі, гірку чашу випив. На прю викликати, Атриї царі принесли Христу дари із Востока — Тут їх поклали, ще й поздоровляли по-письменськи звисока: «Будь паска, благослови таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було». Поряд можуть траплятися вирази, що становлять собою про­тиставлення: світ любові й терпимості — світ злоби й зненависті. Є П парадоксальне поєднання слів: Лазня була ідеально брудна.

Не оминає письменник росіянізмів. Це й важко було б йому зро­бити, беручи до уваги мову радянської тюрми. Тут і понятно, бистро, должні, людішкі, заключеніє, бодрствування, не к спіху, але тут і слова і емоційно нейтрального лексикону хазяїв — дєвочка, рєбята, женщи-иа. Є й авторська оцінка окремих росіянізмів: «Кошмар»? ~ це /юсійське слово прекрасне, але слабе (ідеться про «порядки» в тюрмі).

Читача може подивувати, що в творах І. Багряного трапляється мало побутовізмів. Але це справді так. Одним з найяскравіших при­кладів є хіба що такий: — Чи ти не тю. Де ти бачиш? Хто їде? («Тиг­ролови»). Не рясніє тут і неологізмами. Ті, що є, — це скоріше не Щоденні префіксальні і суфіксальні деривати від звичайних ук­раїнських коренів, напр.: Іноді й на нього находить балакучка (•Тигролови»); Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он Ика. Ясно, що балакучка утворено за моделлю «дієслово + уч-к-а» (Мор. товкучка), а прикметник розборканий є оказіональним ан-Тонімом до приборканий. Не уникає письменник і варваризмів типу ткувація, єрой, хам'йо, не дрехв «Генерал».

У «Тигроловах», де дія відбувається в далекосхідній тайзі, трап­ляються маловідомі слова — як запозичені, так і збережені в сере-Допищі українських переселенців, напр. харза «звір», тропити «йти іідом, переслідувати», спліток «невеликий пліт» і под. Тут же Представлена місцева екзотика, напр.:... Втопила очі в море зелені, Що її звуть паддю»', — Ну солонці — то така солона земля, а її так і |іИТЬ без нічого. Ізюбрі їдять. — Ащо таке ізюбрі? — Та ізюбрі ж... ті,

що на них панти. — А що таке панти!..; Та летяга ж. Білка така ле тюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком та ін.

Окремі слова, напр. омуль, І. Багряний наближає до певних символів. Пор.:... Це були не звичайні собі риби-сшул/, священні риби-сшул/ — тієї «омулевої бочки», либонь, що про неї від століття співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла «широка стра-на родная...» Деякі прославлені в тодішній періодиці слова, напри клад, Комсомольськ, автор вводить в інше лексичне оточення: Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних масштабів арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська...

Морфологічні особливості творів скрізь цілком нормативні. У синтаксисі слід відзначити парцельовані речення, в яких перше уточнюється подальшим (подальшими): Ніч. Чорна безмежна ніч; Люди стояли понуро схиливши голови. Мовчали; П'ятий день він ішов не йшов, а гнав, як молодий, гордий олень.

Якщо в «Саду Гетсиманському» не було місця для пейзажу, адже дія відбувається за мурами, в тюремній камері, то в «Тигроловах» в'язень-утікач гостро сприймає красу навколишньої тайги: Найближ­чий гребінь — сизо-зелений, зубчастий. За ним — сизо-фіалковип; ліворуч, скільки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зеленіїЛ океан, збрижений велетенськими, химерними хвилями, що йшли о;і на за одною..; Вже сонечко підбилося вгору і розсікало золоті плями, як шовкові хустки на галявині, на стежці, на каменях. Пейзаж може антропозуватися: Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями.

Так, будучи відірваний від Батьківщини, І. Багряний збагати не тільки рідну літературу, але вніс свій струмінь і в мову.

Улас Самчук відкрився для українського читача тільки після одержання Україною незалежності. Це письменник цілком оригінальний, можна сказати, літописець Волині. Проте дві можи стихії впливають на нього: з одного боку, російська мова як лш ряддя русофільства (шествує, замінимий, скитання, Банька (пні ряться вісті, що Баньки не зовсім чемно поводяться з їх коморами хлівами, а особливо з самими фрау); з другого — галицизми (дис* кретно, звідомлення, емінентний, аліянт «союзник» і под.) Не оми нає У. Самчук і германізмів, які прийшли на Волинь разом і

німецьким військом: гавляйтер, райхскомісаріат, фюрер, бауер. Трапляються оригінальні поєднання слів: у мене безодня роботи.

Оригінальною є лексика К. Гриневичевої («З книги вигнаного народу»): тут є і відлуння москвофільства (много «багато»), і діалект­ні слова (скаперений «приготований», видіти «бачити», спохилля «похилість», керва «кров»), що, зрештою, не виходить за межі іахідноукраїнської мовно-літературної традиції.

Іще одна поетична душа знайшла свою долю на Заході. Ідеться про Олега Зуєвського. Він типовий символіст, тому-то слова в його поезії далеко не завжди відповідають тим реаліям, які вони позначають: їх міст треба шукати в тому символі, який творить письменницька уя­ва. Так, поет жодного разу не вживає у своїх віршах слова Україна, хоч саме їй він присвячує свою творчість. Але ми впізнаємо свою вітчиз­ну в таких образах, як «світлий луг і жовтаві ромашки», «старі дуби, де ходить мати, скопує гроби, щоб посадить на них васильки й м'яту», «полохливо розбіглись ниви» і под. Ю. Шевельов, можливо, з зайвою категоричністю твердить, що навіть «маленька поезія Зуєвського ста­вить великий хрест на всю нашу колопоетичну епігонаду»¹. Це не Ірвсім точно вже тому, що деякі образи О. Зуєвського перегукуються і ранніми поезіями П. Тичини, а пізніше їх нагадують антропо-морфізми І. Драча, наприклад:

Берестки не йдуть у хату,

Поставали на причілку,

Лиш один із них крислату

Простягає в неї гілку («Трикутник Павля Клее»); Порівняймо тичининське:

Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй! («У собор»). Про І. Драча ще мова попереду, але доречно навести рядки з Ного вірша «Калина на тому світі»:

...крізь усю планету

До мене рідне деревце прийшло,

З Теліженець калина проросла,

Прорвавши твердь кремнисту планетарну,

Щоб міг до неї серцем притулитись...

Антропоморфізація — частий прийом у О. Зуєвського; порівняй­мо ще: «Дощу прихід — весілля наче: Так листя танцем пойнялось»

' Шевельов Ю. Велика стаття про малий вірш // Українське слово. — К., 1994. — N. 3. - С. 93.

(«Дощу прихід»); «Там річка билася мечем, зелені розпростерши трави» («Там річка билася мечем») та ін.

О. Зуєвський — не боєць. На відміну, скажімо, від М. Бажанп, В. Сосюри, А. Малишка, Є. Маланюка. Провідною його ідеєю, що проймає всі поезії, є любов:

А замість виплоду страшних примар

Любов безсмертна огортає душі («Загибель сатирів»).

Навіть фавна він здатен приголубити:

І фавна образ на стіні, Мов цапеня мале і кволе («Перед фавном»). Правда, інколи О. Зуєвський удається й до епатації, коли в по етичному контексті з'являються слова іншої тональності:

У злій косі

Твоїй, мов трясця,

Для мене щастя

надії всі («Хитрусі»).

На відміну від інших символістів, О. Зуєвський скрізь дбає про повноцінність рими:

Цей звід - це дерево: при ньому

Не гомін слав свій шлях,

Немовби спогад і знайому

Веселість на устах («Цей звід...»).

Представляючи «Ротонду душогубців» Т. Осьмачки, Н. Колос ниченко-Братунь пише: Присутні в книзі авторські неологізми її архаїзми, різні мовно-стилістичні рівні створюють магічну ілюзію неповторного Осмаччиного «високого косноязиччя», про які Є. Маланюк писав, що воно «парадоксально ще різкіше підкрес лює в нім поета з елементами геніальності¹. Справді, лексика цьо го твору дуже своєрідна й певною мірою далека від нормативності, навіть тієї, яка була усталена уже в 20-х роках. Маймо на увазі, шп твір написано уже в часи після Другої світової війни.

Звичайно, слова й вирази епохи є тут звичними, напр. будьо нівка, комнезам_у диктатура пролетаріяту, совєти і под. Проте чи мало й авторських неологізмів типу вогнеліт, землище «підземелля», комуністичний підгепувач, розмовець «той, хто розмовляє», велико шибні вікна, перед своїм здохом і под. Вдається автор і до ненормл тивних народних слів «...я невеликий охотник слухати;

¹ Колесниченко-Братунь Н. Оскарження червоної ротонди // Дзвін. — 1996 №4 - С. 5.

грабарка, розсобачої душі душа». Не ухиляється він і від перекруче­них у просторіччі слів (чамайдан, ветінарний лікар, толком, ліворвер, патрет, приставник «представник», директор, ориштував, ахто-мобіль, ґран «кран» і под. Окремі слова вживаються в значенні, не прийнятому тепер у літературній мові, напр. магазин як «місце збе­реження товарів». Запозичення надходять переважно з польської (машиновий кріс) і російської (провітрити, проходящий, удачно) мов. Аромат польської мови відчуваємо й у таких лексемах, як заля, про­хаю, зарібок. Трапляються слова, що перебувають на периферії су­часної лексичної системи або й зовсім не зафіксовані словниками. Це, скажімо, однокільчі двері, нурили погляд, сталка піджака (у «Сло-нарі» Грінченка сталка/сталька «рядок», «низка»), невгурно брешеш (у Грінченка невгарен/невгорний «нездатний») і под.

У фонетиці відчувається вплив Звенигородщини, де фонема /и/ часто передається звуком /є/ і навпаки: бачете, відколе, кешені. Су­часне початкове /і/ згідно з правилами 20-х років передається че­рез /и/: инших, инакше.

У родов. відм. однини іменники III відміни виступають із закінченням -и: пам'яти, схвильованости, мудрости, точности, якос-ши. Середньо- й південноукраїнські форми І особи однини дієслів з основою на /д/, /т/ передаються без чергування відповідно з /дж/, /ч/ (їздю, скрутю).

У синтаксисі слід відзначити конструкції, в яких частини тексту іПудовані як поєднання складносурядних речень, скріплюваних між собою сполучником і: І схопився Брус так, ніби він цього співу і че­кав, і ніби спів йому і сили збудив. І спустив старий ноги на підло­гу, і встав... Хилитнувся і нагнувся до одежі. І надів штани і піджак. 1 підійшла вона [Ганнуся. — В.Р.] до зарінка з широким чистим Плесом у широких затінках верб. І глянула Ганнуся в воду, і зупи­нилася, і взялася лівою рукою за вербу.

Твір не дуже багатий на фразеологічні сполуки, але вони здебіль­шого оригінальні: братиметься... вручки, чужа хата гірше ката і под. І Це під час війни розпочалася робота над стабільним ук­раїнським правописом. Про це писав М. Рильський:

І ми в будинку лісовому

За кожну сперечались кому

Ледь не до самої зорі —

Нехай це знають школярі.

Цю роботу під керівництвом Л. Булаховського було завершено в 1945 р. і наступного року видано. З невеликими змінами і доповнен­нями «Український правопис» було перевидано 1960 р. мільйонним тиражем.

Відгриміла війна. Поріділи ряди письменників в Україні: одні за-гинули в беріївських таборах, декому вдалося прорватися на захід, в поезії з'явилися нові імена, проте мова цих поетів лишалася в межах просвітянської традиції й догматичних положень радянської ідеології.

У прозі одразу ж по закінченні війни повіяло свіжістю від «Прапо роносців» О. Гончара (1946 р.). Зараз і зарубіжні і вітчизняні дослідники творчості цього письменника серед його творів на першо му місці називають «Собор». Так воно, мабуть, і є. Але що стосується мови (залишмо осторонь ідеологію), то все ж саме «Прапороносці» розбили кригу стереотипних писань тодішніх українських прозаїків Таке було враження від цих сторінок, ніби вдихаєш на повні груди свіже, насичене запахами квітучого саду повітря. Хотілося й далі вби рати в себе це повітря, цю співучу мову, яка несподівано залунала зі сторінок журналу «Вітчизна». Звідки цей знайомий голос? Щось є и ньому і від Коцюбинського, і від Винниченка, і від Васильченка, і віл Яновського. Що ж саме? Може, ота підсвідома ритмізованість ук раїнського епосу, що йде ще від «Слова о полку Ігоревім», від істо ричних пісень українських кобзарів? Забудьмо на якийсь час наш зви чайний аналіз мови письменника і зупинімось не на лексиці й фра­зеології (вони в О. Гончара дуже багаті), не на тропах (вони оригінальні і чітко виважені), не на використанні діалектного м;і теріалу (письменник робить це майстерно)¹, а саме на ритміці.

Розгляньмо такий уривок:

«Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважною неквапливістю бійці нагадували дівчині ісм лемірів («Прапороносці»).

Вловлюєте ритм?

Дата добавления: 2014-11-20