Ич^ш\^І\щ/\^тшч^/\«/ч/и. V//ч/ч-»V/«я. /чуч-'»чу 2 страница

Рвав

марш

гор­ніст («Балада перемоги»). \ї\ допомогою відповідного ритму досягається відтворення швид-

Велосипед — вперед, педаль - і

далі,

далі...

Тікає шлях — ого! лови! Волосся вітер запліта в спіралі («З гори без гормоза»).

Якщо у В. Сосюри улюблений колір синій, у М. Рильського зелений, у М. Бажана — червоний і чорний, то в Л. Первомайсько го, як у М. Рильського, — зелений: долина — клин зелений, зеленіш небозводу зелененький гай, зелений червень, зелена іскра та ін.

У віршах Л. Первомайського трапляються ремінісценції з творім Т. Шевченка. Так, у «Трипільській трагедії» маємо: Реве та стогне широкий і ревучий Дніпро внизу. А лани широкополі -і жита в ланах.

Ще: / кров сто ріками Дніпро у синє море.

Продовжується започаткована П. Кулішем традиція історичної п художнього твору. У романі 3. Тулуб «Людолови» (1934 р.) оживаючі* такі слова, як гетьман, сотник, осаул, козак, запорожець, колегіум, протестація. Уживаються лексеми на означення владних структур (староство, вальний сейм, посольська ізба, королівська канцелярія, урші сенат, соймик), посадових осіб (великий канцлер, маршалок, солппн\ пани радці, метрикант), суспільних об'єднань та їх членів (братства, братник)\ досить складними є назви різноманітних документів - ми з ними не зустрічалися навіть у розділі про мову XVII ст.: фірмам «універсал турецького султана», регулямін «наказ шляхти своїм по слам до сейму» та ін. Є тут і назви податків (поволовщина, медовФ) зброї (шаблюка, лук, сагайдак, рушниця), страв (вершковий сир із к ми ном, полендвиця, струдель, варені яйця, кава). Передаючи дух епохи письменниця удається до церковнослов'янізмів. Іноді це цілі речем ня: ігдеже праведні спокоєваються; своя своїх не познаша. Звучать у рш мані і фольклорні мотиви, зокрема вживаються вислови з дум: Де * це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти.

Є в романі й запозичення з тюркських мов: капудан-СншМ «адмірал», кет-худа «хазяїн», бей «татарський феодал», ясир «захошіі'МІ в полон невільники» та ін.

Від початку 20-х років розвинулася сатирико-гумористична літії ратура. Перед тут вели брати Губенки — Остап Вишня і Василь Ч@Ці вянський.

Ніхто не отримував таких протилежних суджень про гіимй творчість, як Остап Вишня: від суто негативної (Б. Антоненко Дії видович) до винятково позитивної (М. Хвильовий). Звичайно, мі|і ва Остапа Вишні була нібито далека від літературної: це насаміїїї

рея народна, селянська мова з домішкою міських жаргонів. Але ви­користовував цю мовну стихію Остап Вишня саме з літературною метою, ліплячи колоритні образи неосвічених і напівосвічених пндьків-селян і міських люмпенів.

Звичайно, Остап Вишня прекрасно володів літературною мовою. Іноді саме вона, вишукана літературна мова, ставала засобом ство­рення гумористичного ефекту, оскільки зміст заходив у суперечність і і формою, наприклад: «Програма нашої освіти у нас на селі скла-шіпася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов» («Як ми колись учились»). Остап Вишня часто вдається до «малювання парадоксальних ситуацій, що й є одним із головних за­собів комізму, наприклад: «Вживають того дуба (з лікувальною ме­тою. — В.Р.) так: одкусюють од дуба обапола хворим зубом і їдять іоіо обапола до цурки» («Дещо з українознавства»). Такими ж па­радоксальними є вказівки на орієнтацію в просторі: «Отоді ж таки, ик жила-була на світі Атлантида, гонів за сотню за Атлантидою, фішки вбік, праворуч, була друга казкова країна» («Чукрен»).

Остап Вишня висміює завжди поширені в Україні - навіть і в нині час — легенди про походження нашого краю: «Що є таке Ук-ртма?... Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автоке-ф.ічі.ііим Богом світу» («Дещо з українознавства»).

Пародіюючи мову наукових творів і ділових паперів, письмен­ник виділяє типові риси українця:

1. Якби ж знаття!

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось воно буде.

5. Я так і знав! («Чухраїнці»).

Можна було б сподіватися, що Остап Вишня щедро використо-|уг багату народну фразеологію. Насправді ж ні; вона в нього є, але Представлена досить скромно, наприклад: встигнемо з козами на Шщк; наробив аж пальці знати; Що я в Бога... теля з7в чи що? (•Самі тобі чудеса»); дивитесь на дзвіницю, що, як Пилип з конопель, виткнулась із купи будинків... («Понад туманами»); На віку, Вячку, І* ті довгій ниві — всього буває («В'ячеслав») та ін.

Чито письменник часто вдається до «нагнітання» слів, особливо Мри описі велелюдних зібрань (згадаймо манеру В. Винниченка). Ось

опис ярмарку: «..І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кри чить, лається, мукає, ірже, ігигикає, ремиґає, позіхає, кувікає, хрс ститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудакас, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п'є квас, їсть тараню, «будкає», лускає насіння і крутиться на каруселі» («Ярмарок»). Усну творчість Остап Вишня знає прекрас­но. Крім пісень, казкових зачинів і завершень, він іноді вдається і до замовлянь: «Господи поможи! Пресвята Богородице, мати помічнице¹ Стань мені у поміч, у рожденного, молитовного (ім'я) більмо з оки ізігнати. Йшли три отці святі, за ними три звірі люті: перший чорним, другий білий, третій сірий. Як уздріли — більмо з'їли» («Ох, і лікуна ли нас...»). Ще один типово вишнівський художній засіб - це пара докси типу: «Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасні...

- Одна панчоха ж більша! - протестуєте ви.

— Так зате друга менша! От воно так на так і виходить» («Київ
Харків»).

Серед об'єктів критики є русифікація. Вона виявляється і в що денному мовленні, і навіть у фольклорі:

Не хочу я чаю пить,

Не хочу заваривать,

Не хочу тібє любить

З тобой разгаварювать («Чукрен»).

Висміюється обивательсько-російське уявлення про Україну І українців: «Населення на Вкраїні — малоросійські хохли» («Дещо і українознавства»).

Василь Чечвянський (Василь Михайлович Губенко), з 1924 р. пи< тупає в республіканській періодиці, а 1928 р. виходить його збірка і\ моресок «Царі природи». На перший погляд, творча манері В. Чечвянського близька до творчої манери Остапа Вишні. Однак мм що Остап Вишня писав в основному про селян, то В. Чечвянськміі про міщанство у всіх його різновидах, якщо Остап Вишня трохи і мит перегинає з росіянізмами, з «рубаною» мовою, то В. Чечвянський, мки| спершу теж захоплювався ненормативною лексикою, згодом ііИіЦІ літературною мовою, лише трохи інкрустуючи її «базарною» лексикон У дусі давньої традиції, яка була започаткована ще Г. Квіткою ()у# нов'яненком, В. Чечвянський уживає прізвища з натяком па її чи інші риси натури їхнього носія: Ідіотенко, Брехенчук,

Уживає він і «вічні» слова, які разом з поняттями, що їх вони позна­чають, дожили й до наших днів: безгосподарність, кумовство, самопо­стачання. У ранніх творах чимало макаронізмів — слів і граматичних форм, — що вживаються як російські, але насправді є ознакою слаб­кої освіченості носія цієї мови, наприклад: В мінє муж не знаїть, сколькі йому лет. Це речення. Ще більше перекручених поодиноких слів: юринда, антанабиль індіхвиренція, кіньмитограф, бюрокрад, Шзойдіть з подножки, дебьот-кредьот та ін. Дає про себе знати Міський жаргон у таких, приміром, словах, як підлататися «поживи­тися», відповідальний жлоб, бузотьор і под. Не цурається В. Чеч-тшський і фольклору. Деякі його образки починаються казковими тминами: «Жив собі та був собі — і не десь там за морями-лісами, а п нашій же таки республіці — молодий Ваня» («Універсальність»).

Одним із засобів творення гумору є імітація наукових визна­чень: «Базар — це місце, де ваша мама закуповує продукти, лісом Називається загальне зібрання дерев, лугом — пленум трави й сіна, и полем — житлоплоща майбутніх французьких булок...» («Деякі поради для початківців»); «Берег моря, або за морською терміно­логією «пляж» - штука дуже складна. Складається вона з голих Яіодсй, недопалків, битого шкла, недоїдків, шматків газетного па­перу, морських ракушок і брудного піску» («Стихія»).

Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, іокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.

Помітний слід в українській драматургії і, зокрема в її мові зали­шим І. Кочерга. Він писав п'єси на історичну тематику («Свіччине Цсілля», «Ярослав Мудрий», «Алмазне жорно»), є в нього твори філософського характеру («Майстри часу», «Підеш — не вернешся»), Ийїкоізо-фантастичного («Марко в пеклі»), робив замальовки з сучас­ного драматургові життя («Нічна тривога») та ін. Широта тематики іумоішоє вияв найрізноманітніших мовних засобів. Він уживає най­менування поганських богів, різноманітні запозичення з інших мов, Ііноірафізми, історичні назви суб'єктів урядування та інші слова з ■рньої актової мови, вислови історичних осіб, відчувається перегук 1 Творами античних авторів, уживається новітня на той час технічна Іірміпологія, не уникає він і діалектних слів і форм, а також запози-Цііііі і інших мов: латинської, польської, чеської, російської та ін. Як Мйсиідок створюється одухотворений мовний потік, в якому злива-

ються воєдино сьогоднішнє й минуле, своє й освоєне чуже — ук раїнське життя проглядає крізь віки в нинішній день.

Не все, осмислене І. Кочергою, схоплене правильно. З погляду 40—50-х років рефрен «Раніш закон, а потім благодать» звучап цілком своєчасно: спершу треба залічити рани війни, встановити спертий на закон порядок, а тоді вже розраховувати на створення різноманітних земних благ. Але ж драматург спирається при цьому на «Слово про закон і благодать» Іларіона, який під законом і бла годаттю розуміє відповідно старозавітні (закон) і християнські (благодать) часи.

П'єси І. Кочерги, в яких у реалістичному або в науково-фанта стичному дусі зображається радянська дійсність, насичені словами цієї епохи. З одного боку, тут наявні лексеми, покликані познача ти технічні здобутки людства (паротяг, індустрія, ем-один), з дру гого, — вирази, що відбивали актуальні поняття тодішнього житій (скорочення штатів, будівництво, конференція, профробота, шкільна мережа, гнила інтелігенція)', мови І. Кочерги торкнулася й проиа гандистська фразеологія типу «Ми повинні прокласти шляхи, з'єднати моря, змінити напрямок рік» («Підеш — не вернешся-), Але прийде час, коли ми зметемо всі кордони, і тоді вільні людИ всіх країн зіллються в одну велику сім'ю, де не буде ні меж, ні сол датів, ні класів (там же); Ніякого подвигу тут немає, ми робимо ц\ що зробив би кожен із нас (там же).

І. Кочерга прекрасно опанував лексикон цехових братств. У По го історичних драмах є слова на позначення керівних органі» (магістрат), посадових осіб (генеральний бунчужний, Идні маршам кова, городничий, казначей, регіментор, підскарбій, цехмістер, лавіЩ* ки, тивун, дяк), податків (мостове, веховщина), покарань (вини мф ловії) і под. Імітуючи мову Литовського статуту, письменник вики* ристовує поряд з давньоукраїнськими латинські терміни, напр... По силі параграфів першого і другого артикулу сьомого рслдІЛІ 14 статуту, яко злодії, що зловлені на шкоді і, ^епегаіііег («загалом», «взагалі» — прим.) за гайдамацькі ексцеси і лотровські звичаї, винні суть смерті («Алмазне жорно»). Можна не сумніватися, ІЦІ І. Кочерга був знайомий з фонетичними особливостями тодіїшіми офіційної мови. Однак почуття обов'язку возвеличувати «старішим брата» штовхало його на прочитання тодішніх законів з велике руським акцентом, напр.: Коли вночі з огнем На мєсте в доме ч мім

жшшли, но зате вини з них воєвода брав, Ми то їм отложили («Свіччине весілля»); Найпершая була моя турбота Аби-сьмо місто К мшей зберегти...» (там же). Давньоруська й староукраїнська літе­ратурні мови, що великою мірою спиралися на церковнослов'ян­ську, доречно вплітаються в мову історичних драм: Прилежен-бо і чисто книги чтяше («Ярослав Мудрий»); На отній стол не сів і по­пі нитер (там же); Тебе ж Господь сподобив дивних знаній І чуд­ному мистецтву научив, Способен ти умілим малюванням Ізобра-іити все ясніше слів: Поля зелені, бірюзові води, Червлені корзна, Юрі золоті І ліпоту жіночої уроди (там же); Микита в нас зело пре-ІИТрий майстер (там же); Отут і єсть Капернаум сей златий, Іде аз ммогажди согреших («Свіччине весілля»). Читач уже звернув увагу ми те, що в цих уривках трапляються неповноголосні форми (зла­мнії), абстрактні іменники на -ніє (знаній), форми аориста та Імперфекта (согреших, чтяше). Варто звернути увагу ще на такий поширений засіб архаїзації мови, як уживання коротких прикмет­ників: Сильвестр. Ти наказав знайти якогось мужа, хитра і ро-цмпа («Ярослав Мудрий»); Бо мудр народ, і житиме віками в тру-Шіх і битвах вихована Русь (там же). Лексичні церковнослов'янізми Представлені іменниками (стол, Создатель, рать, послух), згадани­ми вже прикметниками, дієсловами (согреших, ізобразити), прислівниками (многажди, зело).

Неологізмів у І. Кочерги небагато, але вони дуже мальовничі, як мнириклад книшохопія «церковний причет» або укомісарити (Угово-рин-таки, язва. Укомісарив — «Майстри часу»). Не цурається драма-іург і просторіччя, зокрема спотворених у примітивно-побутовому Моплснні перекручених слів або поданих у дусі народної етимології [Шижак), або з заміною на /л/ одного з двох /р/ у тому самому ІЛопі (калідор), або з вимовою слів на російський манер (одьожа, шн Фіна машина, до яких мєстов).

Серед досить-таки рясних іномовних запозичень трапляються й Природні росіянізми. Серед них, мабуть, на чільному місці мова іукрпїпізованих росіян, напр., колишньої бояришні в п'єсі «Фея гіркого мигдалю»: Ви ізверг, разіня, мокра курицяі Ви не хотітє РМСТЬЯ вашим дочерям. Росіянізми в українському тексті — це та-|нж своєрідне відбиття, лексики свого часу — початку «злиття Ліііій»: Культура в тому й заключається, щоб тебе боялися інші (•Иптура й культура»); Галя зривається й убігає за ним! (там же).

Наявні окремі граматичні форми, утворені за російським зразком Гостей шановних дякую за честь («Свіччине весілля»); Пан писарю яка належить кара Свавільникові й татю за крадіж? (там же).

Привертають до себе увагу окремі етнографічні деталі. Так наміри дівчат обрати для себе якусь групову гру («Свіччиїн весілля») нагадують аналогічну сцену в «Марусі» Г. Квітки-Ос нов'яненка: Пріся. І справді, сестри, нум варити пиво! 2-гй дівчина. Ні, краще в женчика! 3~тя дівчина. Чи в костру ба! П рі ся. Ба ні! В кострубонька гуляти не годиться. Наводяти и й окремі вислови з народних пісень: не піду я за старого — Боро дою коле («Свіччине весілля»). До джерел українського етносу і етносів наших сусідів належать згадки про язичницьких боїіи слов'янських (І лада любого Даждьбог тобі пошли — «Ярослав Мудрий») і литовських (нехай тебе розсудить Праурила, Богипн світла, що в лісах Литви Вогонь пильнує вічний, невгасимий «Свіччине весілля»).

Діалектизми ■— досить рідкісне явище. Крім таких морфи логічних, як посидю, і лексичних типу чемліт «рід верхнього одягу, чумарка», удолля «щось погано зроблене», закавраш «деталь рукаті у верхньому жіночому одязі» та ін., решта локальних явищ пов'я ш на з проникненням у мову місцевого панства окремих полонізмів, це бреверія (бреверію робите з пол. Ьге^егіе \¥урга^іас — скандали ти, збивати бучу), калюмнія (калюмнію чинити з пол. каіитпіе г/іі сас — «оббріхувати когось») і под.

Полонізми із стилістичною метою в історичних творах трапляютй ся досить часто. Особливо багата на них мова «Феї гіркого мигдалин- дзенькуєм, дябел, жондца, кошу ля, кляштор, ребелія, принципал, орда натка та ін. З чехізмами І. Кочерзі щастить менше. Носій квазічп і кого прізвища Куриця (треба б Слепіца) розмовляє без звертання ■ своєї рідної мови. Його мовлення — перекручена українська моїш і домішкою російської: Куриця (розлючено). Що єст то за глузуїшн ня, хто дражнілься? («Майстри часу»). Є запозичення й інших моп французької, німецької: Лундишев. Ну, то бувайте, адьє! 0\Щ ар!.. Бон шанс («Майстри часу»); Карфункель. Вас? Дас іст уі н і герт! Це неможливо (там же); Карфункель. Ді штунде гат іСІ!| ляген. Ваш час пробіль (там же). Північний гість від конунгів-Ориііі у «Ярославі Мудрому» висловлюється по-шведському.

Уже йшлося про те, що актові документи містять немало ла­тинських термінів і висловів. До латини звертається автор і тоді, коли йдеться про античну спадщину:... Горацій радить: «гонесте мінере, альтерум нон легере». Цебто жити чесно та інших не чіпа­ні («Фея гіркого мигдалю»); «Ое Гасіїе», як кажуть, агсіеі $ігатеп, Сит щпі ііі£ІШг». А значить це: з вогнем солома краще не дружи (•Свіччине весілля»). За латинську фразеологію може видаватися українська: Пропав, погиб, як цар Пріам, як собака на базарі («Фея мркого мигдалю»); Попав, як каже поет Горацій, з дощу та під ринву (там же); Відлуння старої бурси чутно в таких виразах: А хто мене молодую Меум домум редукат (там же).

І. Кочерга не зловживає приказками і прислів'ями. Серед його персонажів немає таких, які б сипали з рукава перли народної муд­рості. Але те, що є, — це не заяложена в художній літературі на­родна фразеологія і засоби індивідуалізації мови, напр.: В мене та­кий звичай — коли б'ю, то влучаю.., а коли п'ю, то не залишаю («Алмазне жорно»); Думка п'є воду, а одвага мед (там же); Коли б |ІС скрипка та не бас, то й музика б свині пас (там же); Красави-ііи, що з-під столу кусається («Марко в пеклі»), То я тебе так иперіщу, що за третім семафором гавкнеш (там же); Погиб, про-ІНіи, як собака на вокзалі (там же); Тут не твоє засипано, а наше, І о і пхайсь до нашого млина («Свіччине весілля»); Дістав камфо­ру, ріж її душу вареником («Майстри часу»).

Після захоплення України Червоною Армією частина письмен­ників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих Н Иинниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. ви-ііпіі їбірку «Стилет і стилос», у 1926 - «Гербарій», у 1939 - «Перстень Иоиікрата», у 1954 — «Площа», у 1959 — «Остання весна», у 1964 р. — •Серпень» та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, |мч нін більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських Житів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку по-ііичпу школу.

Є, Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його ііріііпх трапляються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім», І» Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону >,'о не пощастило зачерпти. Руська земле!За шолом\'янем єси; їв

новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки;.../ йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.

З неокласиками Є. Маланкжа ріднить увага до всесвітньої історії. N його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Со ломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, компо зитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровськшї Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, І Іе нелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й «Джоконди усміх таємничий»

З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжна минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мін тецтв) і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й теїщ антично ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди,щ поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, к§ ли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степовії} Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як осі іони суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб вільний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капі голій. Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним плугом готиків струнких

Навік опанцероваш народи.

Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неолоії іміи І все ж вони в нього інколи трапляються. Це околювати «обстуїшїМ колом» {Хвилями околюють твій хрест), льотник «льотчик» (ЛьотЩ бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминас пін 1 рідкісних слів типу костомара «велика кістка», приходень «прихідьКСИі меандр «вигин» та ін.

Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічмиї лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, форму ні \ под. Наприклад:

То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий. Майже «інженер людських душ»!

Трапляються в поета і полонізми (каварня, офірувати, кадлуб), а Ще частіше церковнослов'янізми (гряде/грядете, довліє злоба, як дре-Ш, рцем, нарече, обречение). Церковнослов'янізми інколи вживають-(Ж як антоніми до буденних слів: страшне твоє життя, як житіє. Досить часто за звичаєм староукраїнської мови Є. Маланюк уживає ІШсивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі па-ОИшіі дієприкметники минулого часу: незнаємий, пригнічен, пооран.

Як колишній ад'ютант генерала Б. Тютюнника, Є. Маланюк ІЖкться на військовій термінології: клещі, лівий фланг, частини, Шок, гармата, дріт польового телефону і под.

Метафора у Є. Маланюка найчастіше пов'язана з різними періода­ми доби:

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі...

А ніч — лунка безодня —

Дзвеніла зорями;

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день.

Степова Еллада навіює поетові такі образи, як завірюха херсон-і-ших вишень, Білі сосни колом під копулою неба зросли; Вже кров'ю Шиів перші рани Позначив вересень в лісах.

Творчість Є. Маланюка позначена ненавистю до пригноблювачів. Тому в його поезії багато злих інвектив, спрямованих насамперед Проти імперської Росії і «здрібнілих мікромалоросів», напр.:

Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не рицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь;

Роздрібнене дощенту крушить

Закон життя. І де ж вогню

На вожденят вошиві душі,

На лицедіїв метушню.

На їдь продажної безради,

На яди дідич мої зради.

На віковий коловорот

Хохлацьких ахів і глупот?

Та все ж поет вірить у свій народ, сподівається на його відро дження:

Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій.

Як прийнято в українській поезії — материковій і діаспорній Є. Маланюк уміє обігрувати в слові кольори: Все далі висиха Синюха Й линя її весела синь.

^!І До празької поетичної школи, метром якої справедливо вважають Є. Маланюка, а засновником Ю. Дарагана¹, належать також О. Олі, жич, О. Теліга, Л. Мосендз.

О. Ольжич - майстер українського вірша, обдарований епічним хистом. Як писав В. Державин, «належне ідейне й мистецька сприйняття поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літе ратурної культури — ба навіть чималої обізнаності з передісторії ні та історією Європи»². Ольжич — борець. Він, як і Є. Маланюк, ш сильну державу, якій присвячує і свою поезію, і своє життя. Тому в його віршах панують як ключові слова кров і смерть, тому так чи-сто зустрічається батальна лексика: граната, кіннота, лаву розгор та, залога, револьвер, кулі в магазині, здобутий в огні бастіон, цівка окопи, траншеї, контратака, бій, постріл та ін. В. Державин спрі веддиво закидає поетові, що серед цієї лексики трапляються «М0 дернізми» загальноєвропейського вжитку³, які скоріше можна б) ло б назвати архаїзмами {барикада, петарда, мортири і под.). ім гальна громадянська спрямованість поезії Ольжича штовхає йот п на зловживання газетною стилістикою, до якої той же В. ДерЖІ< вин відносить такі вирази, як «потворно оголена суть», «зрада ідіїі «тендітні квітки пансіонів» та ін.4

«Наступальний» характер поезії Ольжича зумовлює уривчастії синтаксис, часте звернення до називних речень, простих безоеоПп вих речень, наприклад:

1 Ільницький В. Поетичні школи в західноукраїнському літературному 119
цесі 20—30-х років XX ст. // Записки Наукового товариства ім. Т. Шснчгнмі
Т. ССХХІ. Праці філологічні. — Львів, 1990.

2 Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське і ін
во. - К., 1994. - Ч. 2. - С. 538.

³ Там же. - С. 582.
⁴

Одвага. Непохитність. Чистота.

Милується! Беріть! І будьте, будьте!... («На полі бою»);

Зв'язковий. Сухе привітання. Кашкет, окуляри, ровер («Грудень»);

Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали («Археологія»);

Ні кроку зі шляху, ні думки назад,

Ні хвилі даремне на місці («Грудень»).

Не цурається Ольжич церковнослов'янізмів (словоблудіє, благо- • июеніє), засвідчується і зв'язок з південно-східною Україною (ріша, шмість рішає, вирішує); як і в Є. Маланюка, є в нього ремінісценції ІІ «Слова о полку Ігоревім»:

Давнім трунком, терпкістю Каяли —

Ці - і кров, і смерть («Давнім трунком...»).

Ча спостереженням В. Державина, Ольжич майстерно оперує шюматопеєю (звукописом)¹, особливо часто вдаючись до нагро­мадження плавних /р/ і /л/, напр.: Глухо храми упали у норах роз­витих палат.

Як писав Д. Донцов, Олена Теліга була «поеткою з Божої лас­ки»². Вирази й образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, Щижежа, «весняна бурхлива завірюха»³. Як і в інших поетів празь­кої школи, поетична увага О. Теліги прикована до України: «Най­чистіше слово — Україна» («Пломінний день»). Горить її душа, пло­меніють її почуття, животворним вогнем сповнена її поезія: запаль­ний квітень, вогонь спокус, вогонь отрути, кришить вогонь із кремнів, щіїшя тіла, палити серце, полум'яне пекло та ін. В метафорі домінує сонце: «П'яним сонцем тіло налилося» («Літо»); «Вітрами І сонцем Бог мій шлях намітив» («Сучасникам»).

На формування О. Теліги як поетеси значний вплив справив Л Мосендз. За своїми поетичними уподобаннями він належав до Міикласиків.

' Державин В. О. Ольжич — поет національного героїзму // Українське сло-1» Ч. 2. - С. 587.

2 Донцов Д. Поетка вогняних меж // Українське слово. - К., 1994. - Ч. 2. -| МИ).

¹ Там же. - С. 601.

Характеризуючи мову письменників празької школи, ми вже за глибилися в 30-ті — початок 40-х років. Правда, раніше вже йшло ся про мовотворчість П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Голом ка, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Копиленка. Ці письменники пережили несприятливі для художньої творчості роки. Кожен по своєму. Пішли з життя або були усунуті від творчої роботи М. Хвильовий, Остап Вишня, В. Підмогильний, В. Чечвянськиіі, М. Куліш, Б. Антоненко-Давидович, 3. Тулуб і десятки інших письменників. У мовознавчій літературі панував терор.

У травні 1928 р. у Харкові відбулася правописна конференція, яки схвалила новий, розширений український правописний кодекс Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацюмп ли орфографію та вперше унормували правила української пунктуації Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 і виданої о 1929 р., була побудована на компромісі: українські з походження сло ва писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Як зауважує Ю. Шевв льов, «для двох частин України, розділених політичним кордоном, вибір л чи ль, г чи г зумовлювався російським або польським ВПЛИ вом, і в кожній частині друга система була невідома в щоденні>м\ вжитку. Накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки лей ким чужим словам, означало вдатися до нечуваного досі мовнОГО експерименту. Не знати, чи такий експеримент вдався б у Незалежній державі; з певністю можна твердити, що при двомовній інтелігенті і невисокому рівні освіти серед решти суспільних прошарків, КОЛІЇ частина мовців щойно проходила українізацію, - шанси на його усПІІ були невеликі. Іншими словами, не було соціяльно-політичних їй і». думов, конечних для вдалого завершення експерименту. ПравопИІ 1928-1929 рр., дарма що старанно опрацьований видатними мою знавцями, був нереальний, приречений на невдачу»¹. Інша сирами лексика, галицькі лексичні елементи, зокрема термінологія, увійШЛИ в тодішні словники і стали невід'ємною частиною української літері турної мови. Великий вплив на подальший розвиток української >щ> ратурної мови мали «Норми української літературної мови» О СИ

Дата добавления: 2014-11-20