Ич^ш\^І\щ/\^тшч^/\«/ч/и. V//ч/ч-»V/«я. /чуч-'»чу 1 страница

І

націоналіст («Два Володьки»).

1 Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Українське «■ во. - К., 1994. - Ч. 2. - С. 197.

Гак, хоч В. Сосюра й був у петлюрівському війську, а потім пе­рейшов на бік червоних, хоч і називав він себе «Я - Комуни вели­кий електрон» («У місті»), прославляв могутню волю ВКП, Леніна, Хоч і твердив «Зброя нам — ленінізм, і Комуна мета» («Україно моя»), але серцем горнувся до вишневої, червінькової України: Україно, моя сторона! Україно, моя сторона, Краю мій і сподівань, і мрій! («Україно моя»).

Ьула ще одна роздвоєність у психології поета: він нібито не ви-ишнав політичної відстороненості поета, та разом з тим був зако-кпііий у справжню поезію. У вірші «Неокласикам» він писав: Що ж... марте про Париж і Грецію вивчайте, дивіться на життя крізь килим і трюмо та рибочку ловіть... Але назавжди знайте, що потягти назад себе ми не дамо.

Гак, спокійна золота осінь із її класичним спокоєм прийде до Нього аж після Другої світової війни і зблизить його з неокласиком М, Рильським. На початку ж 20-х років він не цурався мо-Ш'рпістських прийомів на зразок: Мишенята сині на паркані, то проміння одгадай чиє?..., на траві дві тіні простяглися п'яні, обнялися тіні... Місяць нижче нахилився, воду п' є

: («У плащі»).

Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі И Історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, Лиі/>, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...

Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод ІУ2 1 1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував: А дома на печі — худа, голодна мати, й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);

Сестриця з братом

під нікном ходять... і на заводі

увило милу... («Гергоче місто»);

Під його [Леніна. - В.Р.] портретом навколішках хлопчик стоїть, простяг крізь одежу обдерту до нього він руки свої («Сон»).

Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я впер ше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»), «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.

Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, день золото рунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори н його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарш сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках іорч квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу рт стріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в три вах, б'є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.

Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого таксі го поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).

Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засудити зраді нікім України:

Руками власними тюрму творили ми собі одвічну... О, будьте прокляті, кому назад повернуто обличчя («Сад»).

А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову, яким Пін лем відгукнулися вони в серцях зневажених українців: Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема («Юнакові»).

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну («Любіть Україну»).

В. Сосюра не любив експериментів з мовою, тому в нього майже Немає неологізмів. Якщо й є, то це структурно прозорі дієслова, уіморені від іменників: осеніти, інженерує, менестрелься. На відміну НІЛ неокласиків і М. Бажана, В. Сосюра уживає чимало росіянізмів. Тут він ближчий до свого земляка М. Хвильового: посьолок, жуть, щтторжені, жутко, страсно, вперед і, трус «боягуз», ток, строй, от-іт), учоба та ін. Є в поета улюблений каламбур, який досить часто Повторюється:

Знову ти?!.. О люба, чи не сон це?..

Золотими літерами сонце

на панелі пише про любов («Сад шумить»);

Усе до сонця, все до сонця...

О ні, народу мій, не сон це («Народе мій»).

Сосюриними кольорами є синій і янтарний: у синім убранні, чет-щю синіх очей, синьо і сонно, синява, в синім океані, підіймається місяць I^і сині, синь твоїх очей, ночі Донеччини сині, синій цвіт, синій сад, волош- й## синіють, синій сміх, вечір одсинів, тополі синій шум; янтаріти, у колір Шшшря, ліг на верби огонь янтаря, янтарне волосся, янтарний пил та ін.

Рима у В. Сосюри дуже смілива: ніхто з такою безстрашністю не ІШйішвся тоді до асонансів, як він: бреде — степ, садам — помадою, №$х - чай, гул — в снігу, молодик — золотий, базар ~ гроза, жах — южшпь, ідей — кладе, туге — герць, трава — співать, мета — про­читать і под.

У граматиці поет інколи звертається до рідної говірки, і тоді і-ишшіоться форми дієслів без чергування /т/ з /шч/ перед /й/ Ішіусмюсь), або ж форми третьої особи однини дієслів першої НМ підміни без кінцевого /)'е/: тіка, цвенька, ляга, одлуна, колиха.

У «Гарті» перебували також поети В. Еллан-Блакитний, І. Дніп-рині'ький, М. Йогансен, прозаїки К. Гордієнко, О. Копиленко, І Сенченко, кінодраматург, а згодом і прозаїк О. Довженко та ін. Нрйшш, О. Копиленко та І. Сенченко належали і до об'єднання іП^уг», а плужани П. Усенко й І. Шевченко — до об'єднання «Мо-ишмик». Усі три об'єднання до їх ліквідації наприкінці 20-х років подальшій розбудові української літературної мови.

0. Довженко на довгий час був розлучений з Україною - жиїм
працював у Москві. Його вершинна художня проза припадає вже
на післявоєнний період. І. Сенченка М. Хвильовий залучив л««
«Вапліте». У його творах, особливо 20-х років («Червоноградсі.н
портрети», «Дубові гряди»), соковитий реалізм переплівся з ромам
тичним ліризмом і просто-таки гоголівським гумором.

У 1927 р. вийшла друком сатира І. Сенченка «Із записок Холуя» Усі художні засоби у цьому творі підпорядковані всебічному рої криттю образу новітнього Холуя, який виконує всі побажання Мім («Пій — це все суще над нами»). Це епітети, якими нагороджує се бе сам Холуй {незрівнянно прекрасний Холуй, великий із найбільши\ Холуїв, величний і незрівняний Холуй), фразеологізми, в яких розкрн вається кодекс честі Холуя {Мовчіть. Будьте як риба. І ви перс у спієте...; Дивітесь у рот Пієві; Брехня, що лежачого не б'ють. Бій) те, душіть; Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під нп\. Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод), повтори (Тікай тг від свідків... Уникайте свідків). З'являються прозорі неологізми утворені від слова холуй: холуїзм, світ ще не весь охолуївся та іп.

1. Сенченко поетично оспівує Червоноград і його людей. Перст
нажі його творів повторюються з оповідання в оповідання. Повторю
ються й неологізми. Так, сім'я, «династія», зветься кущем, послідом
ники Скаби звуться скабистами. Але це, здається, і всі нові слоЩ
хіба ще тільки розкущення — похідне від кущ «поділ роду на окремі
кущі:... Кущ баби ївги. Сім дочок, один син («Червоноград); Ти
звичайно, не бракувало фактів. Скаба і «скабисти підносили їх 'І п
чині в необмеженій кількості («Нотатки про літературне життя 20
40-х років»); Подих часу відчувається в словосполученні чорний
Подих крила «чорного ворона» долітав і до нього. Всіх беруть. І II
го (Леоніда Недолю. — В.Р.) візьмуть («Хвильовий проти Коряка»

Є в Сенченка і діалектизми. Вони представлені не такою мі роя як у його земляка Г. Квітки-Основ'яненка, але все ж досить густі Це пшеничка зам. кукурудза, чинарка зам. чемерка, невивода (той хто проводить час у шинку), розтеряти «зруйнувати» та ін. Є й слова, що їх не можна знайти в жодному словнику, напр.: повшшт «покритися зморшками», кавказзя «гори» і под. Дуже ліоГянк І. Сенченко прізвища і прізвиська. Як він сам пише: «Кожен хЛІ пець, крім прізвища, мусив мати ще й інше — інтимне ім'я. У м#^ не їх був цілий хвіст: Сноготок, Лещак, Стерлядь» («Червоної рі і •

І в нього і фольклорні елементи, але це швидше імітація під фольклор типу у чистеє поле («На корді»); Жила собі у нас пара до­брих людей. Його звали Павлом, її — Оришкою, Орисею, Ориною, Ормшечкою («Савка»). Часто сполучаються, здавалось би, несполу-Цуііані слова, напр.:... Кувікали кнурці і діти, квохкають квочки й Молодиці і горять голови від думок («Подорож до Ч.»). Чомусь по­ширені в Південній і Східній Україні бескиди/бескети і говерли. Ідіться або про високі гори, або принаймні про горби. Є говерли і іСснченка:... Адже може статися, що після смерті душа померло-ГО не потрапить одразу ні до раю, ні до пекла, а в оті говерли, що Ийііергані Божою силою... («Савка»). Йдучи в ногу з часом, пись-Мі'ііиик поряд із новими словами наводить і давніші назви тих же |імотатів, напр.: Андріян Якович зайшов до Мониха у харчевню, Ш корчмою колись називалася («Савка»). Використовується і не­нормативна лексика: женщина, дасиш, мнясо і под. Інколи нагро-Миджуються синоніми, але завжди в міру, без авторського самоза­милування: Вітри на Червоноградщині градируються в такому по­рядку: спочатку йдуть вітри найменшенькі — хукавець, вітрець, а ІКЛІ вже вітер, буйний вітер, барвій, вихор, вітрюган, ураган! («По-|ррож до Червонограда»). Нагромадження синонімів є і в лайках: Ккільки не жила після Семенової смерті баба Марія та й при Семе-НННІ, найбільше довелося чути їй такі лепські епітети в свою адре-|(, нк відьма, чортова відьма, проклята відьма, щоб ти пропала, щоб ІИ сказилася, коли вже ти пропадеш, падло собаче, задрипанка, по-Ноии сучка («Савка»). Дихання нових часів відчувається в появі Модних» у 30-ті роки слів: Застрибали в повітрі раніш невідомі, не-ЦуИйігі слова: гіпюр, волан, крем «Метаморфоза»... («Савка»). Фра-іологічні одиниці добираються дуже старанно — з розрахунком на "ІфіКТ несподіванки: Ех, гидота! не одірвеш від рота («Фесько Кан-ИМЛіі»), Що пан, то не мужик («Савка»), Урвалась їм дорога туди •Черноноград»), Пхе. Вирядила Кузьму! Знайте нас — ми кислиці 1 нпс квас («Червоноград»), Праця не бійка — в боку не болить (•Кінчався вересень 1941 р.»). Цікаво обігрує І. Сенченко прізвись-ій Прізвисько Сноготок автор заробив собі тим, що декламував іі|Иіі М. Некрасова «Мужичок с ноготок», причому слухачі сполу-ЩНМм «с ноготок» сприймали як власне ім'я. З прізвищами було н < не дуже просто: А що таке Некрій? І сам Іван не знає, і зем­ний начальник не знає... Зовсім інша річ з Прихідьками, Захожа-

ями, Безродними — а таких прізвищ у нас було половина сели! («Савка»). Заслуговує на увагу опис побуту. Місцеве слово пояс нюється докладно, майже як термін. Сполучалися обидві частини [ціпа. —- В.Р.] за допомогою простої, аде досконалої системи, змші строваної з сирового ременя. Ця сполучна система й називалася ко пицею («Савка»).

В. Підмогильний — письменник іншої мовно-стильової манери Якщо І. Сенченко — поет села, то В. Підмогильний пише пре місто, вірніше про його людей... Колишні селюки, які заздрісім дивилися на городян, наслідували їхні звички, через якийсь час пп бувають упевненості в собі і навіть стають дещо зарозумілими. N їхній мові, як і в мові корінних городян, багато абстрактної лекси ки зовсім не народного походження типу обскурантизм, інтрос пекція, симбіоз, аберація внутрішнього зору і под. Ось типовий опік мислення вихідця із села, а тепер міського інтелігента, пересипаним термінами, абстрактними словами і разом з тим не позбавленні) оригінальної образності: Атож — іншої назви він не мав для тої" пристрасного самоспоглядання, що не містить у собі ніякої здороіиіі і критики, ні нових аргументів на користь зміни чи стверджений обраної поведінки, а тільки зворушує всю істоту, доводить розумом! сили до вищого напруження, гримить і блискає, але проминає, иЦІ марна хмара, все сполохавши і не зронивши на ґрунт ні краплі і їло дющого дощу. Йому, людині з уявою і темпераментом, аж ішдмі відомі були ці гарячі душі («Місто»). Не можна забувати й про її що 20-ті роки були часом активних лексичних запозичень, творічі ня неологізмів і «своїх» оказіональних слів. Одним із джерел попоні І нення лексики все ще були галицизми. І хоч В. Підмогильний'Пуі типовим східноукраїнським письменником, але він не цурається пі ких слів, як лекції «заняття», офірник «жертовник», речсіщь «термін», доста «досить», розважати «обмірковувати», непожиптт. ний «безкорисний», справоздання «зміст» і под. Інколи він іш підкреслює, з якого джерела взято певний вислів: Але мене кали — і, уявіть собі, в характері спадкоємця, як висловлюються і|і личани («Повість без назви»). Такі вирази, як вночішня візити, їй працівники (очевидно, калька з рос. сотрудники), переможеник, рф нодумність поета, перебутки «пережитки» та ін., можна відносні т авторських неологізмів. Мабуть, тут слід розглядати й такі слоті, ні

(цінність, хобоття, вдаванець, хоха і под., хоч вони від самого по-митку не мали перспектив стати загальнонаціональними (пор.: Сам директор був молодий і не хоха — «Місто»). Є в Підмогильного і діалектизми, хоч і не чисельні. Слід зауважити, що деякі з них по­силять з Півдня України, напр. бесіда «вечірка», «обід»: Але їсти коштом чужих хлопців, — бо вони ж безперечно влаштували цю весіду, — йому не дозволяв гонор («Місто»).

Досить повно передставлені слова, які були поширені в 20-ті ро­ки, але згодом замінилися іншими: сінематограф «кінотеатр», літун •пілот», рад їдальня «їдальня для радянських службовців», апарат у ІІШЧ. «літак», біржа праці, горожани «городяни», окрвиконком «ок­ружний виконавчий комітет», скочив на трам «на трамвай», сороб- йгш, лікпом «лікарський помічник», ревтрибунал «революційний ірмбунал, радпанночка. Є характерне висловлення тодішнього Істеблішменту проросійської орієнтації і міщанства: Нашій увазі ре­комендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким роз-Мішляти («Невеличка драма»); — Я умею и по-украински, но по-ук-рпииски очень некрасиво, — впевнено заявила Ада («Невеличка нріша»). Батько Ади розмовляє суржиком: — Заработаю, може, мкмії червінець... Я вже зовсім собрався, там тільки харчів завтра минеш; — не хочу я читать листов, які вона мені підкидає! Я знаю, ІНо нона хочет заплутати мене в свої продєлки.

Фразеологічні звороти у В. Підмогильного більш-менш стан-Лйртні, типу шури-мури крутила; виходить, нібито, ні сюди Мики-їй, мі туди Микита («Повість без назви») і под.

Характерною особливістю синтаксису є вживання родового ІІДМІмка іменників і відповідно прикметників замість звичного Шкідмого: Надійка... розповідала йому сільських новин («Місто»); у МІіічспні прийменника про частіше вживається за: І хоч згадки за МйУку були зараз хлопцеві майже прикрі... («Місто»);... Почала б Мріяти за народного комісара («Квіти невідомого лицаря») та ін.

Метафори свіжі, часто несподівані, напр.: Сонце повело з собою іМІ.н кі далекий обрій, і земля лишилась, як випитий келих; місто ІіНН'рііулось на сонці великим випещеним котом («Місто»); брук і ичі попотіли холодними слізьми. Такими ж оригінальними є й ІШріимлння: Спереду дивилась на них снігом крита рівнина, велич-Иіі мк влада («Гайдамака»); Власні думки витимуть, як голодні соба-

ки («Повість без назви»). Є й окремі, але нечисленні ремінісценції... Ладних без жалю спалити глаголом усі людські серця («Місто») Деякі деталі творів подаються у контексті світової літератури: Оскпі» Уайльд писав, що життя творить мистецтво, а мистецтво житія («Повість без назви»). Пам'ятаєте, є такий роман у Д. Аннунціо¹ («Невеличка драма»).

Талановитим плужанином був А. Головко. Його роман «Бур'ян-(1926 р.) викликає тепер суперечливі почуття. Написаний він, безік* речно, талановито, нестандартною, далекою від пригладженої згодом соціалістичним реалізмом мовою. Це був час, коли трудящі маси ще вірили, що більшовицька революція принесе їм щасливе життя. Але роки йшли, а щастя і вільне життя не приходили. Стояли на завалі шкідники-куркулі? Так, ця ідея в романі проводиться: мовляв, десь у глухому селі Обухівці начальство помінялося, але порядки лишилися старі, а може, стали й гірші. Але якщо уважно вчитатися в текст, ш дійдемо до інших висновків. Так, у Матюхи... з бокової кишеньки, червоний крайок партквитка, — колись на партз'їзді бачив отак у;іу же видатного партійця. Отож, є на кого рівнятися Матюхам. Тому ін й звучать мінорні ноти в довірчих розмовах селян: «- Що ти хотін, сину, як мужик темний, а біля власті - сучі сини та п'яниці; Ти більшу світу бачив — то що воно з революцією сталося? От і в нас сільради і, і Ленін в сільраді на партреті, а сказати, сину, тобі... — погане житія-

З'явилася нова лексика, що засвідчує нові реалії сільського жш тя: продподаток, сільрада, голова сільради, воєнком, землевпорядну вання, комнезам, артіль, кооператив. Аксесуарами партійця при владі є галіфе і наган.

Трапляються вузько локальні слова: обібрати у значенні «обікрпі-ти», отоса «вірьовка, що з'єднує кінці передньої вісі з оглоблями-, у першій особі однини дієслів другої дієвідміни кореневі /д/, /т/, Д/ Ні чергуються відповідно з /дж/, /ч/, /ш/: ходю, пустю, носю.

Письменник полюбляє слово возжатися, хоч це явний росіинііМ, що перебуває як поза літературною мовою, так і поза українськими діалектами.

У лексиці чимало скорочених слів. При цьому варто заувпжппь що редукуються і голосні, і приголосні, напр.: — Та ^уджс: іиі\Щ волів, пара коней...; —Давиде, бо' з тобою!; — Пішо' еон! — на с<Щ\ ку гаркнув; — Та бре? і под.

На фразеологічні звороти, епітети, метафори роман не баї пінИ

Синтаксис своєрідний — відбиває народне мовлення навіть у ав-юрському тексті. Багато безсполучникових речень типу: «- А ще як коняки в якого бідняка немає - погиб, щитай»; «А з саду, з-за му­ру те шелест по листі — кроки чиїсь». Часто письменник удається ли інверсії: означення виступають після означуваного, присудки пе­ред підметом, наприклад: «Дні йшли за днями по довгих паузах осінніх беззоряних. Осипалось листя вже геть чисто з дерев. Пона­мокали од дощів і мов нижче понависали стріхи». Замість присудків Ністо виступають інтер'єктиви: «Рудий чоловік тоді взяв молот — гуп!..; По спині грудочка глини, в горошинку завбільшки - хруп!». У пейзажних малюнках — зокрема, в зіставленні теперішнього з ми­нулим — практикується повторення тих самих речень: «Шуміли вер­би над ставом хором жіночим тужливим — І шуміли верби хором Жіночим тужливим»; «А восени шумів-шумів ліс по-осінньому -ІІІумів-шумів ліс по-осінньому».

У вживанні перекручених російських та інших чужомовних слів А, Головко наслідує В. Винниченка. Деякі з таких «онароднених» і пііі автор бере в лапки («ребілітірувати»), але в більшості випадків мини не виділяються з тексту, а становлять його органічну части­ну: куди обратитись, не полупав, убіждьонний, хто жизнь поніма, Шочріва, прозойде яка драма, равноправіє. Особливо колоритна мо-іііі місцевого начальства:

• - А! Так ти підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насупив-> и Матюха на Давида».

Григорій Епік, як і Андрій Головко, писав про село часів перед-Іилсктивізації. Він відновив традицію характеризації персонажів за Нріїиищами: позитивні мають нейтральні або з натяком на добрі икік'ті (Дмитро Холод, Голубенко), негативні ж дістають назви з яв-Ніі негативною конотацією (Онахрій Литка, Товстодум, Харко Бич-іи куркуль, Іван Гнида — людина прокуркульськи настроєна). У ШСИЦІ значно більше, ніж у Головка, відображено стиль епохи: | ШіКрстна практична робота, зв 'язок з найширшими колами селянст- і*/, дисципліна і точність були його вимогами («Перша весна») і под. Мини пеосвіченого селянина інкрустується перекрученими слова­ми капіталістичеські, конєшно, всьорамно, у прохсоюзах записаний. Рршіпально описується інтер'єр: Здавалося, Голубенкові закоротка ІШ його колосальна кімната, він хотів якось розсунути стіни: не

там йому стояв стіл, надто бородато виглядав Маркс, і навіть ніби іронічно насміхалася лампа. Є намагання «розцвітити» мову епітс тами: чорний чуб садків, патлаті вітри, блимнула на нього осінніми очима і под. Такою ж є і метафора: Хилилися журно бур'яни й кри ваво рипів степ («Перша весна»).

Крім реалістичної прози, у 20-ті роки зароджується проза роман тична. Найпомітнішим творцем цього напрямку був виходець із «Гар ту» Ю. Яновський. Як письменник-романтик він визначився уже п перших своїх збірках «Мамутові бивні» і «Кров землі». Роман «Май стер корабля» 1928 р. овіяний подихом безмежної молодості, поезією манливих морських просторів. М. Наєнко дає Ю. Яновському таку ха рактеристику: «Прозаїків з такою художньою енергією, як вона була її Яновського, світова література XX ст. знає не більше двох десятків. Се ред найвідоміших у нас імен постають у пам'яті Джойс і Конра/і Хемінгуей і Ремарк, Дос Пассос і Мештергазі, Апдайк і Айтматон, Маркес і Матевосян, Гончар і... Всі вони, здається, повністю розкри лися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, м Яновський, маючи ті ж, як і в них, художні потенції, лише виявиі цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп'яття на грати* нормативної, соцреалістичної псевдоестетики...»¹. Вершинними про заїчними творами Ю. Яновського є «Вершники» і «Чотири шаблі».

Романтична проза тим і відрізняється від реалістичної, що в НІЙ відсутній просторічний елемент. Тут немає ні росіянізмів, ні гаї і по логії, ні форм типу ходе, носе, возе, літа, обніма і под. Ю. Ямои* ського можна назвати законодавцем української літературної моїй 20—30-х років. Трапляються, правда, слова західного походження типу скрипак «скрипаль», кріс «рушниця», сильвети «тіні», офірування «ми жертва» і под. Запозичені слова уживаються відповідно до норм, ш^ проваджених у правописі 1928 р.: фльота, ешельон, нарада та ін. «40 тири шаблі» пересипані сентенціями, що виявляють ставлення авторі до реалій навколишнього світу: Гармошка — демагог, багатоголоса їй рекупка; Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться % забуття; Коли птах щастя сідає на землю, — тоді його й треба ловити

Ще одна особливість романтичної прози — вона, як і поезія, шйЦі но більше насичена тропами, ніж проза реалістична. У Ю. Янонеі.кіи го оригінальні, ваговиті епітети {рипуча горлянка, метушливі піст, м^іж

¹ Наєнко М. Юрій Яновський // Українське слово. - К., 1994. - Ч. 2. –

ісметні речитативи), порівняння (струни дзенькотять, ніби падають V безвість дзвінкі краплини часу; Іде ця анархічна сила, що тільки руй-нус, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вог­ненний птах; Прекрасний осінній день погасав, як дзвін), метафори (По Іемлі розтікається вечір; Струни зайшлися цілими оплесками звуків; Имухнув по землі осінній вітер, дмухнув просто на сонце і врешті зіпхнув а>нце за обрій). Багато представлена фразеологія. Один із персонажів роману, Панько Виривайло, просто сипле приказками і примовками, ик із мішка: — Не сиди, небоже, то й Бог допоможе...; Чуже горе за ла­сощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

Повернімося до літературних об'єднань. Крім І. Сенченка, А. Го- їовка та Г. Епіка, з «Плугу» прийшли також Д. Бедзик, В. Гжицький, II. Усенко, Н. Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, О. Копилен-КО (належав також до «Гарту») та ін.

Па особливостях мови О. Копиленка зупинімось окремо.

Після І Всесоюзного з'їзду письменників 1934 р., на якому М, Горький обґрунтував засади нового мистецького методу - соціа-ІІІ пічного реалізму, всі інші літературні напрями на всьому терені і РСР припинили своє існування. Утверджувався соціалістичний ршізм і в Україні.

Характерною особливістю соціалістичного реалізму, а відповідно И мови творів, написаних цим методом, була агітпропівська спря-Монаність на «виховання нової людини».

Яскравим прикладом соціалістичного реалізму 30-х років є рома-НИ О. Копиленка, зокрема «Дуже добре» й «Десятикласники». Ці Шори буквально пересипані такими патетичними фразами, як «Нев-іе ии думаєте, що так можуть робити свідомі піонери, радянські умиі, з яких має вирости нове покоління борців, червоноармійців, Пілотів, інженерів, лікарів, комсомольців, комуністів» («Дуже доб­рі*); «В нашій країні виростають кращі люди в світі. Вам належить Вирости найкращими; Вибирати собі професію не жарт. Хоч правда, 1 будь-якій галузі головне - це якнайбільше принести користі любій Нйдимській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм Цілих до життя» («Десятикласники»). А ось картини радянської ЖШчіості: «Нові заводи виростають щороку» («Дуже добре»); «Шу- Мімі. глуха, дика тайга, бушує шторм північного моря, завиває пур- Ш в безмежній тундрі, палить невмолиме сонце в гарячій пустелі, а незламні герої праці завойовують, перемагають і пустелі, і

тундру і тайгу...» («Дуже добре»). На цій лексиці і фразеології вихо вувалося ціле покоління — діти, підлітки, юнаки 20—30-х років. І хоч з плином часу вони усвідомлювали, що лексика — це одне, а реали життя — це зовсім інше, але ілюзії все ж залишалися: якщо не туї не на нашій вулиці, не в нашому кварталі, не в нашому селі чи місті, то десь поза нами існує те життя, про яке співають у пісні, рої повідається в школі, пишеться в книжках і висвітлюється п кінофільмах. Так мова впливала на формування колективної свідо мості і позначалася й на індивідуальному сприйнятті світу.

Прищеплювалася також шпигуноманія. Батьки цього покоління билися з денікінцями, махновцями, петлюрівцями, білополякамм, а їм лишилося виловлювати їх рештки, що вжилися в радянськ\ дійсність, але, звичайно ж, служать іноземним розвідкам. Таким і Медовий (зверніть увагу на прізвище!) із «Десятикласників». Отже, класова чуйність — головна чеснота радянської людини.

У творах О. Копиленка жодного разу не згадується Україна, ук раїнська наука й культура. Помічається тенденція до «зближеніш«української мови з російською, про що свідчать такі, наприклад слова, як одіяло, рискувати, мостова, конструкції типу скрипка крй ще, ніж рояль і под.

Звичайно, романи О. Копиленка не позбавлені й реалістичній рис. Вони засвідчують шкільну лексику 30-х років: «незадовільно» щ поведінку, староста класу, громадські доручення, керівник класу, урок, завпед, прогул, викладач, вихователька, підручник, настукати «побити» (із тодішнього шкільного жаргону), педагогічна рада, Ш ковий, задача, приклад, зошит, дзвінок та ін.

Представницькою творчою групою був «Молодняк». До нього ній лежали С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Д. Гордієнко, Я. Гримни ло, С. Голованівський, О. Донченко, О. Корнійчук, С. Крижанім ський, О. Кундзіч, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. СмілянськиіЬ П. Усенко, А. Шиян, та ін. Зрозуміло, що описати індивідуальні особливості мови кожного з цих письменників немає змоги. Та цим го й не треба робити. Адже це була молода генерація, яка повмісіЦ прийняла революцію і з якої партія виховувала саме тих писі.мім ників, які їй були потрібні — оспівувачів «щасливого життя».

У середині 20-х років у літературу ввійшов Л. Первомайсі.киІЇ Перша збірка його творів «Терпкі яблука» побачила світ у 1929 ро

Працює він і в галузі драматургії. Його п'єси «Коммольці», «Не-иідомі солдати», «Ваграмова ніч», «Початок життя» ставилися в ба­гатьох театрах України і поза її межами.

Звичайно ж, поет-комсомолець славить революцію, але робить Це талановито і з загальнолюдських позицій. Його ідеалом є небо: в небі сяють зорі звитяг, зелений небозвод; небо входить і до складу Метафор: Мінарети шпилі об небесний граніт обламали. Деякі з цих метафор досить сміливі, такі, що пізніше трапляються в поетів-шіетдесятників: Зоряні в небо вбито клинки. Звичайно, це не єдине І Іїово, що стає основою метафор. Ці тропи в поета досить часті і швжди оригінальні: Сплять шофери в обіймах таксі; На вулицях міста туман обнімався з стовпами і под.

Л. Первомайський володіє здатністю тонко відчувати й переда-ипти ритм. З цією метою він часто користується називними речен­нями і навіть може розривати слово з тим, щоб його друга части­ми римувалася з цілим словом цієї ж строфи, наприклад:

Лісок.

Над ліском ~

і вітер, і жар.

Пісок.

Над піском —

Збіговище хмар.

Гурт

хмар.

Злив

свист

Дата добавления: 2014-11-20