На зламі віків 2 страница

Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, прихо­пи і. нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літе­ри і ури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, пись-Міжиики-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як лю-Ліні, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зро-ІУміло, що у зв'язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

І Іону якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Фран­ки Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в ІІ9І1 час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стеж­ин га інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови ук-і ми. ько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Помітне місце в розбудові української літературної мови займав

¹ імійленко. Як поет, прозаїк, драматург, есеїст він був попередни­цям 1 соратником Лесі Українки. І був він у постійному пошуку ук-і «ні. і.кого слова, хоч чудово знав розмовну українську мову і всю по-Ііі|«иімо українську літературу. Ще в студентські роки В. Самійленко

Чвмепко В. Названа праця. - С. 225.

підпав під вплив Гната Житецького, сина відомого мовознавця П. Житецького. Згодом він вступає до «Літературної громади», яка збиралася у М. Лисенка та М. Старицького, і яку нерідко відвідувала Олена Пчілка. Літературну діяльність В. Самійленко починав з поезії, яка друкувалася переважно в Галичині на сторінках «Зорі», «Правди», «Дзвінка», «Дзеркала», а потім і «Буковини» та альманахів «Ватра» і «Складка». У періодичній пресі Самійленко друкувався під псев­донімом Сивенький.

Самійленко дуже уважно ставився до мелодійності української мови. Він дотримувався алітерації, особливо щодо вживання голос­ного /є/ та приголосних /с/ та /л/. Разом з тим він слушно заува жував, що не можна нав'язувати мові тих слів, яких не вживає про столюд. Його «Ельдорадо», в якому сучасна поетові молодь упізна вала Україну, часто читалося на вечірках.

Самійленка часто звинувачують у творенні т. зв. «кованих слів»» Про це трохи далі, а зараз про те, звідки це пішло. Кожен письмен ник не цурався за народними звичаями творити нові слова. Але при­писування саме Самійленкові творення «кованих слів» належить цензорові Рафальському, який звинуватив письменника в «создаїши искусственньїх слов». Згодом в одному з фейлетонів В. Самійлепко вкладає в уста одного із чиновників таке: «Треба вимагати від ап торів, щоб уживали тільки такі слова й речення, котрі будуть узнані за вповні народні, рукописи, що мають у собі роблені слова і речей ня, забороняти» («Щасливий день пана Замайського»).

Так звані «ковані слова» В. Самійленка легко впізнаються м контексті. Скажімо, це мимовільний. Хоч його й немає в словнику за ред. Б. Грінченка, але воно ввійшло у всі сучасні словники. А такі слова, як вселюдський, самолюбство, поступ, знахід, у «СловарІ» теж не значаться, але в сучасних словниках української мови попи є. Не становлять ніяких труднощів у сучасних контекстах і гмИІ слова та вирази, як святощ (святість, святощі), егоїстичні побуЦ (егоїстичні побудженая), наслідково (з наслідком, ефективно), тик нуття (зникнення), знахід (знаходження, знахід) і под.

В. Самійленко був попередником Лесі Українки в широкому уживанні слів іншомовного походження типу ідея, телескоп, сет\Щ тизм, соціалізм, тероризм, октябризм, революція, революціонер ар'єргард, касаційна інстанція, апеляція, інституція, аргумент, місії

1рган, циркуляр, інстинкт, ревізія, гуманність, електротерапія, екзер-циція, діагноз, легалізований, цивілізація, циркуляція і багато інших. Грппляються в нього росіянізми (зрительний телескоп, предсідатель-ка, обрусєніє, благонамірений, а інколи й полонізми (справозданне). Не цурається він і активних за формою дієприкметників те­перішнього часу типу потішаючі думки, імпровізуючий і под.

В. Самійленко справді значною мірою сприяв збагаченню ук­раїнської мови, але не «кованими словами», які він сам, знаючи про те, що їх йому приписують як поширене штучне творення, в Одному з оповідань («Під новий рік») жартівливо обігрує: — Се бу­мі* дешево і наслідково, сказав він (чорт. — В.Р.) (не маючи добро-іи словця, чорт мусив часом викувати якесь слово)...

До розбудови української літературної мови В. Самійленко ста-ІИІСЯ з великою відповідальністю. Він писав:

Наша мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» («Українська мова»).

Тиорчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт

її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — до-

Мйінню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших

Мій», а тому крім української й російської знала ще французьку,

Німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те,

НіиГ) українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов.

Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її

РИПІВ, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувала-

|| усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише

І Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним

змичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських

НІНУ начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі

ііміьмеїшиці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/

іІШі- (Сюїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім'я

І рплоному відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім'я у даваль-

УМУ нідмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і пол-

\щш 1.1 ші діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чаплен-

• ишчає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно ба-

гата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з ук раїнських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах»¹. З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в україн ських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиний нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменни ця в основному задовольняється тим набутком, який був в україн ській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж сло ва, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолюцій невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павли кові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщирішмх слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, і їй яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не уіз тарг, як сі було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рн патись»,...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж вся кого чіпання» (ЛУ, 10, 145-146). За 50 років до Хвильового Леся Ук раїнка прагнула розбити мури української літературно-культурікн замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це пері клади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гсіпн*, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання ук раїнською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творім Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Ки= роленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, 11 * і рарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, ОпілЦ

¹ Чапленко В. Названа праця. — С. 232.

ИІеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літе­ратури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тимлю, але вже, певне, «то в вьісшем суждено совете», щоб я тії Т(х1е$УегасЬШп§ кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кас-ічшдрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, иоліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відваж­ною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно за-гуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгома-жша: «Ні, ще є гірша річ - се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хо­четься. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко мигати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, - то не такі люди, йби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова ІНІСТОЛярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це нікчжоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на •котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок Інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високороз-ишісіюї, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з Другого - зразок побутової мови освічених галичан.

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у ІІіїиму разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму І! песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, фиіїшя, зневіра, нас простору й межі. Дуже широко вживаються аб-ІГрпктні слова: бажання, вірність, воля, вдасть, забаг, зрада, захист, НііОія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і ЙОД. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах ЩИОК і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій Шті і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Фран­ки Інколи вдається й до церковнослов'янізмів, напр.: всує, на прю_у щнч\о()обниця, чадо, враг.

Не шажаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, тиих слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок,

криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до ува­ги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде_у на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звер­нути уваги на досить часте уживання повних прикметників: вели чезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало п той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживи на в інтелігентному середовищі. її лексичну основу складають сло ва, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фра зеологія: вісімнадцятий туман, зав'язав собі світ, судженої конем //<• об'їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її поса­ди, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорши хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітн>і, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігають­ся тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел.

По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і 1 українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката туї звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка — опіпін, послідовний — консеквентний, відстороненість, неувага — о'бнегацІЩ сім'я — фамілія, втручання — інтервекція; є тут навіть слово кон версія, що означає «повернення» (конверсія селянських довгій) Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор — репетитор, куферок — валізка, вахляр — опахало, />п тав рація — ресторан, стрих — горище, ліска — паличка, ковіньки фризієр — перукар, вельон — вуаль і под.

По-друге, живими ще були традиції галицького москофільсіїиі, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделкі занімаються, защитник, немногий, представте собі, позволшщ

їклонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні «утриман­ня», неділя замість «тиждень», сотрудництво, кругозор та ін.

Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Ук-ріїна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то ІОНИ частково влилися в літературний лексикон.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефани- т, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його мшірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Ук-рпїні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не шіісречував проти того, щоб редактори дещо «пригладили» його мо-иу 11 роте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані по-»\ к'ьким діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони (берегли для нас і /є/ з палаталізацією попереднього приголосного на МІСЦІ літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (коней)\ і • («•м'якшене /ч/ (боганю), і середнє /л/ (мелник), і м'яке /р'/ (прокура­тори) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у (|н'іій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом'якшення (б'ют)', навпаки, в числівниках ми -дссят кінцеве /т/ пом'якшувалося (п'ятьдесєть, шістдесєть)\ ІМенники середнього роду з колишнім суфіксом -}& закінчувалися на і| всі подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість ішшіьнолітературної морфеми най-, що вживається для творення най-Мініого ступеня прикметників, міг виступати її варіант май- (май без-шчніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм Ш)стер, гадали-м, коби-сте поздихали).

Моцінувачем народного слова був і М. Старицький. Іноді він уда-

і до просторіччя (злецько), але це було рідко. Полюбляв він на-

іиііііі складені слова типу прикладок (батьку-отамане). Велику ува-

Н Письменник приділяв визбируванню незасмиканих фразеологізмів

#Н! і у: Ух ти, як говорять... і добре, й за хвіст не впіймаєш; наука в ліс

)§ веде; хіба жалкують за дахом, коли вся хата палає; краще своє ла-

іинм, ніж чуже хапане; та що говорити про паляниці, коли ще жито НІ посіяне.

! іраматичних особливостей творів Старицького треба відзначи-

і) акційні дієприкметники теперішнього часу (сяючі від щастя очі),

нн#|нік) (свято світлоносне). Не цурався М. Старицький неологізмів

шинки степ, возз'єднання — саме йому належить введення в ук-

раїнську мову цього слова! — В.Р.) і церковнослов'янізмів (не ток-мо язьїком, прислів'я мудро рече нам, зело вимученому війною лю ду, возлюбити). Трапляються у нього й росіянізми {лихий «умілий», желательство, в послушанії). Велику увагу М. Старицький приділж абстрактній лексиці, як суто українській, так і запозиченій: потреба, відчуття, завзяття, увага, непорозуміння, знання, зрада, обов'язок, честь, покликання, зневага, екстаз, акорд, мелодія, захоплення, вдача, змагання, зусилля, кривда, зневага, осмута. Пишучи про давні віки, М. Старицький не цурався латинізмів — як в оригіналі, так і в пе редачі кириличними літерами: зїаіиз іп іїаіи, заріепй заі, елоквенція, протекція, гратуляція, едукація і под.

До непересічних явищ української літературної мови цього періолу належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово «моїй» творчість» не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфуваль ником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б скази ти про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Я і-стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попа редню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записін В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і деси тиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. «Яс кравий приклад на це, — пише вчений, — маємо в «Тінях забути предків», де він ужив тільки незамінних локалізмів («гачі», «маржи на», «плай», «вориннє» тощо). І яка в цьому розумінні велика різни ця між «Тінями забутих предків» та «Камінною душею» Г. Хоткешічн що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те ироН сто випадає з української літературної мови»¹.

Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського § І економність мови, намагання передати мінімальною кількістю сл|| певну життєву ситуацію, наприклад: «Раз щось чорне та пелехате Ці | крило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? Я. — Чорне трНІ ло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку» («В дороіііі

М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну леми ку, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склпД і

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 237.

інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абст­рактним значенням (будучина /' пришлість, беззакон, здивовання, вто­мо, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, са-тпабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, щшжіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, іюшаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно упшився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). ііік звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, Шпал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Нкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: іп зае-ууіа заесиіогет, тасііегіе, ауапіі і под. Майже не користується пись­менник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у Ціно мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, ь пісова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталила-• Н в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Кигіки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Ко-Лппипської. Тому трапляються у нього так звані «галицизми», які Ниречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїн-11 ого варіанту літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як ре-щчкиц) «строк», таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, шшчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

(•" й окремі нечисленні локалізми, переважно центрально­сті іські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик «задня части-- шиї» уживалося вже у «Чорній раді» П. Куліша, бурчак «дзвінке ІІірело» засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше по-ЙІ/іьи.ких і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага «курінь», чу-ЩШ<і «верхній одяг типу свитки», полонина, трусок «дрібні тріски» і ішіібпі. М. Коцюбинський користується переважно східно-україн-ШИМ словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення (добро, поле) — людське, яке в дещо зміненому вигляді (кол- людське) збереглося до наших днів. Письменник, на відміну, скажімо, від В. Винниченка, старанно умикне росіянізмів. Вони представлені у нього поодинокими прик-ШШШіі або в мові неосвічених селян (приказ стреблять всіх бун-ІрІН), або окремими фразами у офіцера Антоші (- Вот негодяї -

Дата добавления: 2014-11-20