Розширення функціональних меж української мови 3 страница

У творах на історичну тематику трапляються поширені в той ча< слова, вживані на позначення сусідніх народів (лядський «польський»), назви деяких суспільних процесів (ворохобити «повставати», «бунту ні і ти»), латинізми, запозичені з польської мови (банація «вигнання») всі приклади з роману М. Старицького «Молодість Мазепи».

У І. Нечуя-Левицького і в Панаса Мирного російська мова із усі інтелігента майже не звучить. Що ж до фольклоризмів, то вони н обох письменників виступають уже тільки як орнаментація, як ми шивка на комірі й на рукавах сорочки. Це виразно помітно вже у Нечуя-Левицького, а в Панаса Мирного фольклорна традиція май же затухає. Порівняймо у Нечуя-Левицького: «В Палажки брови, нн шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта волі другій брові й ціни нема!»; «І де ти, красо, вродилася! - подумай Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею N гаю, то я тебе й там піймаю»; «— Мелашко! — промовив Лаврім їй хим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з кришим погожої води напився»; у Панаса Мирного фольклоризми не лірич ного плану, а скоріше іронічно-приземленого типу: «Як муха п Щ ропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділі" ■•• вирвешся на улицю — усе село розлягається... Нема мені впину Мі ма заборони! Як та вода навесні, розірвавши греблю, знай біжить 1 клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик ті), ні | вітряк увосени, повертається у роті та все меле, меле...»

Серед західноукраїнських письменників на шевченкових позиціях стояв Ю. Федькович. В. Сімович уважає, що в поезії Ю. Федькови-|| наявне змішування кількох мовних джерел: він то вдається до тен- Ьмцій галицьких поетів, то наддніпрянських, «мішає все це жужмом Іі еіюїми рідними, гуцульськими... Ще більше це видно, коли Федь-Иопич попадає в пророчий Шевченків тон...»¹ Але для його прози Цслідник знаходить інші слова: «А вже зовсім інше треба сказати про Федьковичеву прозу. Тут він і пан форм, і добирає їх як слід, го- Лопно ж мова цих творів чудова з погляду синтакси»².

У прозі він перейняв мовостиль Марка Вовчка. У А. Свидниць- Іііго головним джерелом мовотворчості є народнорозмовне. Як за-и»-кував М. Зеров, А. Свидницький «хоче дати правдивий, тобто и иоианий на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів ви-нріісііий, малюнок селянського життя і життя інших шарів люд-мі«іі»\ Є, звичайно, в його мові певна схильність до етнографізму. Ці», нжрема, засвідчує лексика на позначення одягу, страв, житла, фіиіеііорту і под., напр.: хустка із купром, желетка, спідниця, ко-щМ_% намітка, запаска, сорочка з виложистим коміром з шляркою, шмаття (білизна), плечінда, мандзарі з луком (дикий часник), орин-ц (огорожа), бурдій (землянка), віз-літерняк (возити снопи), васаг (чумацький віз), валькир і под. Більшість — загальноукраїнські сло-ї, але чимало й діалектизмів. Місцевими особливостями позначе­ні (1 морфологія: бачили-сьмо, аби-сьмо гудза не набили. Широко ви- ім|ін стосується фразеологія. Лише частина її відома в інших місце-тМ'МХ України. Це, наприклад, та ж свита, та не так шита; ні за ціну воду не візьметься; нагадав козі смерть; наче зуби зЧла на І ІЩ; хто не знає, що кому що, а курці просо; а він пішов та й пішов» ііпігкому і т. ін. Чимало й місцевих фразеологізмів; то її батько Ин спостеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась»/'«/, вірив у пана, як турчин в місяць; чи в ворота, чи через перела-, і/ цн штука дійшла до Масі; а паню видно по носі, що рилась в го-і! под. Представлені й народні співомовки, якими передається

¹ • тмич В. Українське мовознавство. Розвідки й статті, 2. Упорядкував Юрій ЦіИііин. Українські студії Оттавського ун-ту. — № 6. — 1984. — С. 33. І Тим же. — С. 34.

І Ідом М. Вступна стаття до видання: Свидницький А. Люборанькі. — X.; К., С VIII.

ставлення місцевих українців до польської шляхти: «- Машка ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала; мужики зловили, по селі водили та били у п'яти, бо вона проклята, — гу!» Використовує А. Свидницький і школярську лексику та фразеологію, а точніше — семінарським жаргон. Підводу вони називають зиЬациа, задні парти, де сидять найгірші учні, — Кавказом, ніс — кушкою і т. ін. А ось типова шко лярська примовка: «Настане май — в опуки грай; настане юнь — и.і ігри плюнь; настане юль, — книжки стуль та додому сусуль!».

У А. Свидницького багата народна синоніміка. Так, значений «іти» передається такими словами й словосполуками: потяг за воро та, куди Бог провадить, справді Бог тебе веде, а не ноги несуть, по плентавсь, поволік чоботи та ін.; значення слова «їсти» може бути не редане так: затирати (сметану); підопхавши кишку, вклав панотець півбуханця хліба; перекусити і под.; багато синонімів нагромадилося (і навколо дієслова «випити» (спиртного): пляшку оковитої підцобрить, чарочку п 'є, горло прополоскати, в горло лити, насухо ніхто їй¹ виїжджав і т. ін. Зрідка трапляються народні евфемізми типу: ІЦ подвір 7 всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Синтаксис у А. Свидницького суто народний. Опис місцевостей часто починається з дієприслівника: «їдучи в місто від Кодими то що, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву ру ку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз, за пус тим городом — двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений»; «Так їдучи від Тепліїки. як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного \рг ста, що стоїть при дорозі, та не доїздячи до другого, бачиш, піп Тернівка як з землі росте».

Віддаючи данину мовному реалізмові, А. Свидницький ужшші багато росіянізмів і полонізмів. Вище йшлося про те, що в XIX м Поділля зазнавало русифікації й полонізації одночасно. Цікаво, т російська мова в повісті «Люборацькі» представлена двома маси НІ ми: з одного боку, це казенна мова семінарії (Моє вам ніжаішт почтеніє; — А умєєт он чітать; — Он с Ковинским в косточки и^рЩ когда ми пришли к нему на квартиру, — сказали ті, що привели Лиш ся), а з другого, - мова природного росіянина Тимохи П строї ши*

мовського (— У тебя вєдь, бачка, дєфкі та єсть? — Та єсть же. — Пушка виваді! Аль нєту! Дай адється). Польська мова чується з вуст панів, їхніх слуг та прислужників і, як ознака нових часів, — попівен: — ¥а}к<ї — гукнув пан по вечері. — Зіискат, — одвітував Яв-шух...; — Ко£о і тат Иопог роіпас? — запитала учителька...;...А опа шпіе ро роізки? — Ні, — відказала паніматка. — А}-а}-аі! ]акі згот. — каже Печержинська...

А. Свидницький писав свою повість у той же час, коли були надруковані перші твори Марка Вовчка. Але світ вона побачила у

• іорі» тільки в 1886 р., та й то в дещо спотвореному з мовного по­
гляду вигляді. Тільки 1901 р. її було видано згідно з оригіналом у
видавництві «Вік». Отже, на розвиток художньо-мовного процесу
МЬ-70-х років повість «Люборацькі» вплинути не могла.

Своєрідне використання фольклору знаходимо в співомовках С Руданського та І. Манжури: перший закріпив у віршовій формі українські народні анекдоти, другий — українські казки, легенди, при-мпки і теж анекдоти. Звичайно, обидва поети були й тонкими ліри-

* імм, чимало їхніх творів мали соціальний характер, але найбільше
іПпгатили вони українську літературну мову саме в цих жанрах.

І Іерсонажі співомовок С. Руданського взяті з натури. Це мужик, Нін же Іван, русин, хлоп; пан, він же ляшок, шляхтич, дідич; піп, батюш- ^П, і одного боку, і ксьондз, біскуп — з другого; є тут і купець, школяр, Шак, баба, дівка, молодиця, і звичайно ж, циган, циганчук, москаль, корчмар Мошко, рабин. З побутової лексики найбільше представлені Мйіви селянської їжі й напоїв (бахінець, вареники, печеня, кишка, борщ, кишка, ковбаска, порося печене, чарка горілки), але є й панська їжа: фіш, родзинки, марципани; чимало є й назв одягу (лапсардак, шапка, ЩМірка, свитина, сорочка і под.). Римуються й українські прислів'я та приказки, що вплетені в народні анекдоти, напр.: Плачте очі навісні, нцЮ повилізали/.. Та же ж бачили самі, що ви купували!

У Манжуриних заримованих казках багато традиційних народних Шротів, характерних для цього виду фольклору: їдуть так не день, не чіци <)ні; Щастя-долі пошукає; Скоро казка ця плететься, та в житті Ш так ведеться; Як же нам тепер годитись. А чи битись, чи миритись?; (й*Ь у морі-океані всякі єсть чуда погані; Проживали десь-то-не-десь

ії ріднії брати, і як завжди те у казці — один був багатий. Казка •Трьомсин богатир» починається таким зачином: «Гей, було це за

дідів, Ні, брешу, за прадідів: За царя старого Хмеля, ще як миру було жменя, Чи то може й за Панька, як земля була тонка...» Чимало тут і місцевої лексики Степової України, напр.: перекалки — рівчаки або ручайки поперек шляху, макортети — котловини, каниур'я — шматоч ки, катлама — чабанська їжа: коржі, варені у лою, руда — кров і под

Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмірним зростанням її словника, певною уніфікацією літературних норм, театрально-сценічним ужитком. Чого різко бракувало — це наукової мови, змагання з;і яку на той час уже розпочалися в Західній Україні.

Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку ук раїнської духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря», тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очо лює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало «збірники» секцій історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Ісіо ричну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джс рела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Уоі це не могло не позначитися на розвитку української літературної мо ви: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникний галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значеіи ням. Зокрема, галицизми є в мові В. Мови (та ще й такі яскраві мор фологічні, як от «тихо чеше довгу косу, ся питаючи»!), у М. Стари цького (най, днина, нім і под.), в Олени Пчілки (конечно, тручаюши) Багато галицьких слів знаходимо і в одному з ранніх наддніпрянськії* словників української мови — у «Словниці» Ф. Піскунова (перше ми дання 1873 р.), що мало охопити всі наріччя «украинского язьїка, риі кинувшего свои разнообразн^йшія отрасли от Бескидовь до КубаиИІ (напр., абисьте, бучуля, бута, най і под.). Частенько серед узятих у І її личині слів були звичайні полонізми.

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося напкч ін галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української моїш й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласін і основу єдиної української літературної мови той стандарт, ні

виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цу-ршшся і деяких галицизмів (лексичних).

Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. і (дні буквально «накидалися» на галицькі слова, вважаючи їх за озна­ку вишуканості, інші виступали проти їх проникнення в загальноліте­ратурну мову. Так, В. Дорошенко писав: «Не знаючи гаразд мови, ми і.нпобки засвоювали всякі дивогляди, подибувані в галицьких видан­нях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь особливий ПОВНИЙ спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до Щодоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як ішіицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали»¹.

І. Нечуй-Л'евицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично по-4^іганилися до «огаличанення» української мови. У другому номері аурпалу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Ле-ницького «Сьогочасне літературне прямування», в якій письменник мисловлював дуже спірну думку про те, що «книжний літературний н іик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сіль­ського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи • \<|>ікси, приставляючи їх до кореня народного язика»². Сам же він і | Цій статті, і в інших своїх творах послуговується термінологічною Мексикою як запозиченою з європейських мов (епос, Ідея, класи-тіш, літературний центр, містерія, натуралізм, опозиція, офіціаль­ний* пропаганда, період, реалізм, символізм, сюжет та ін.), так і утво­реною від українських коренів (душевність, книжність, просвіта, щщмування, становище, твір і под.). Не викликала захвату в галиць­кі н інтелігенції і стаття Б. Грінченка (під псевдонімом Чайченко) Ийлицькі вірші» («Правда», 1891 р., № 8—10), у якій розглядалася мини галицьких поетів, що друкувалися в «Зорі» протягом ІНН.І 1889 рр. Поряд із цілком справедливою критикою (не-иимііііість у наголошуванні слів, численні запозичення з польської Миші, не завжди доладні рими, наліт москвофільсько-святоюрсько-и і'уржика), автор інколи переступає рамки пристойної полеміки, ЙКИіішочи вирази типу: «Читаючи галицькі твори, завсігди вра-Фіи їмся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає

' Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 118.

^ Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літера-»ННпі мови. - Ч. 1. — С. 336.

ніяка голова, опріч спеціально на те вимуштруваної»¹. Чимало п статті й несправедливих зауважень; Б. Грінченкові треба було зва жити на те, що єдині норми української мови ще тільки-но вироб лялися, а тому визначати наперед, чи залишаться в мові такі слова, як звертаюсь, звук, снити, прецінь, скромний та інші, чи ні — було, м'яко кажучи, необачно.

На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко («Зоря», 1891 р. № 18), Школиченко (М.С. Кононенко) (там же, 1892 р., № 20), І. Кокорудз (там же, № 24), Хванько (А. Кримський) (там же), Ло сун (І. Верхратський) (там же, 1892 р., № 7—9). Критика Б. Грінчеи ка зачепила І. Франка за живе, він гостро і теж не в усьому спра­ведливо зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про тво рення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мово знавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою. І. Кокорудз теж не утримався від марних звинувачень: «Питаюся, на чім сперся шан[овний] критик, видаючи такі суди? Де критерій? Чи, може, ви дана історія язика українсько-руського, може, великий і повниїї критичний словар українсько-руської мови і її діалектів, може, які монографії з округу синтаксису будь-то словесності усної, будь-1 (і бодай голосніших писателів українсько-руських, як от Квітки, Шевченка, чи, може, яка книжка о акцентуації в мові нашій? Д| там! Такими речами брати-українці не занімаються і не занімалп ся...»² Отак! Зігнорувати творчість К. Михальчука, П. Житецького, О. Потебні? І невже автор статті нічого не чув про те, що Б. Грій ченко вже давно працює над «Словарем української мови»? її ним річ, що в цей час справді темпи мовного розвитку в Галичині були далеко помітніші, ніж у підросійській Україні — творилася терміни логія політична, економічна, філософська, філологічна, історична, математична, юридична, природнича та ін. І брали в цьому участі не тільки галицькі вчені, але й наддніпрянці, зокрема М. Грушевсі, кий. Зараз важко встановити, кому завдячують появою і.ікі терміни, як вибух, виконання, відповідь, відродження, вказівка, влади вплив, гасло, гідність, збагнути, злочин, можливість, освіта, підруЦ ник, перешкода, розпука, тривати, часопис, читанка та ін.,.пір

¹ Цих. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української лі п
турної мови. - Ч. 2. - С. 130.

² Там же. - С. 153.

прийшли вони в загально-українську літературну мову саме з Гали­чини. Отже, звідси йшло в 90-х роках світло наукової мови, хоч, як мідшачав А. Кримський, до того «з України досі світло йшло в Га­личину, твори українські стояли вище од галицьких та й мали ніі ми із» *. І все ж цього світла в обох теренах було ще замало. Досить палати, що в ході дискусії виникали суперечки навколо зви­чнім іісіньких сьогодні слів. Так, І. Верхратський виявився автором влона звіт. У примітці до статті «У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» він пише: «Часом буває, що сло-Ві не конче вдатне, зискає загальне уживання. І так, напр., слово | Правозданє, з котрого і самі поляки не конче задоволені, уживається цуже часто галицькими русинами, хоть воно зложене, а при тім утяг-Л§, Я б предложив на нім. ВегісЬі, польськ. 8рга\УО2сіапіе, російськ.

• •міст ~ нове слово, мною утворене: звіт; ВегісИіегеіаиег, зргашог-
ІІ\УСа = звітник, звітуватель; ЬегісЬіеп бШіїєп, зрга\у$ гсіашас — дава­
ні іміт, звітувати»².

С 'кільки було спроб і помилок з виробленням абстрактної лек-

• пмі! Прекрасний науковець, збирач народної термінології І. Верх-
■ІТСЬКИЙ пише, зокрема, й таке: «У нас у Галичині уживано доне-
Шшпа слова стосунок, ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки
КІ ми в Галичині тепер згодились місто стосунок уживати відно-
нмчіг ™ та й годі»³.

і погляду сьогодення мовна дискусія 90-х років відіграла дуже Иііжмиие значення в історії української літературної мови: вона по-і шила великий знак запитання на її єдності і тут же його зняла. • і і і) не були особисті амбіції у тих чи інших письменників і вче­них, але вони підсвідомо відчували: мова Шевченка, Марка Вовч-и». Нечуя-Левицького і мова І. Франка, Ю. Федьковича — єдина. Не щастя, крім мовних дискусій, велася велика і плідна робота ідо вироблення української термінології, про що вже йшлося ІИІшс, і в надрах нової інтелігенції (М. Драгоманов, І. Франко, М Павлик, М. Коцюбинський) визрівала думка про нову роль ук-ііііі ької літературної мови: вона має стати посередником між ук-(НіііЦ'і.ким народом і світом.

Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 164. ЇТіШ же. - С. 161. ' Тим же. - С. 166.

М. Драгоманов різко виступав проти реакційної ролі духовенс і ва щодо перспектив творення української літературної мови на на родній основі. Він дорікав народовцям, що вони нібито не поміч;і ють тієї шкоди, яка чиниться з їхньої мовчазної згоди: «І цікаво, що навіть найревніші національники-народовці серед галичан мі слова не говорять проти такої зневаги нашої народної мови церк вою, проти цього кореня всяких денаціоналізацій нашого народу»¹ Згодом, як це нерідко трапляється в історії, греко-католицька пер ква стане гарантом розвитку української літературної мови.

Важливе місце в зростанні словника української літературної мо ви відіграло запозичування. Воно відбувалося посередньо (череї російську і польську мови) і безпосередньо (згадаймо, наприкллл молдавський цикл М. Коцюбинського). Правда, безпосередні запо зичення були на маргінесах літературної мови, хоч у говірках, пі" межували з іномовними сусідами, вони могли бути звичайними.

Велике значення в поповненні української лексики запозичеп нями мали переклади світової класики. їх здійснювали насамперпі провідні українські письменники: С. Руданський, М. Старицькміі, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, А. Кримський та ш Зокрема, перекладалися твори Шекспіра, Байрона, Бернса, Джеро ма К. Джерома (англомовна література), Гейне, Гете, Лессіш.і Г. Гауптмана (німецькомовна література), Данте, Ади Негрі (італійська література), Гюго, Доде, Дюпона, Бріссона (францучькй література), Петефі (угорська література), Гамсуна, Ібсена (норіии, ка література) та ін. Українська абстрактна лексика і термінологій, запозичувана з інших мов, часто мала українські дублети. Це ями ще, започатковане в другій половині XIX ст., спостерігалося ще (і V перше двадцятиріччя XX ст., бо це процес цілком природний, іІІ нього не позбавлена жодна з формованих літературних мов, ііі підрахунками дослідників, «з 60-х років XIX ст. по перше лічи тиліття XX ст. включно, в українську літературну мову ввійшло і їй над 1000 лексем інтернаціонального вживання для вираженим різних понять суспільної, ідеологічної, філософської, культурній сфер. Якщо ж урахувати лексику інших груп, то це число сягатиме близько 2500 лексем. Найбільш повне уявлення про обсяг заїкпИ

¹ Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // ІІИЙ(ране. - К., 1991. ~ С. 513.

ичіої лексики дають спеціальні словники іншомовних слів (В. До-мйііицького та Кузелі, М. Чайковського)»¹. Деякі з цих слів мали шмчасовий характер і або зовсім не збереглися, або ж перебувають н«периферії системи, напр.: авеніція «події», десциденція «поход-«ічііія», курація «лікування», опінія «громадська думка», дефензива -оборона», револьта «бунт, збройний виступ», гілозоїзм «наука про Фішу матерію» та ін.² Окремі слова цього типу потрапляли і в мову українських письменників, утім числі східноукраїнських. Так, сло­ті Іритація, зресумувати знаходимо у М. Коцюбинського, негація -м І. Печуя-Левицького, курація — в Лесі Українки³. Відбувалася Морфологічна адаптація позичених слів. Оскільки вони приходили М українську мову за посередництвом або російської, або польської мни, то те саме слово могло виступати чи то в чоловічому роді (РОСІЙСЬКИЙ варіант), чи то в жіночому роді (польський варіант): іінтіш — актива, девіз — девіза, клас — кляса, анархіст — анархіста, чіі зала (заля, саля) і под.⁴

іпііозичені слова приходили в українську мову разом із новотво­рами, що виникли на базі власних словотвірних засобів. Так утво-|іннііілися синоніми, кожен з яких згодом або зникав, або ж набу-ЦЦ окремого значення. Спершу вживалися як синоніми слова рево-шіціи — ворохобня — переворот, солідарність — одностайність, кон- /•»••* мітинг — форум — зЧзд — сход, сходка ~ збори і т. ін. Згодом тцюхобня стає історизмом, революція набуває позитивного значен­им, її переворот — негативного; слово солідарність наближається до иійчсиня «спільність інтересів», а одностайність — до «всі без ви­ки і ку»; конгрес асоціюється з міжнародним зібранням, близько до мммо стоїть і слово форум; мітинг уживається в значенні «нетрива-К іЮрання політичного характеру»; з'їзд — це поважні представ­ницькі збори переважно не міжнародного характеру, а збори ~ іібрання місцевого значення (збори співробітників установи, пред-| цінників певного регіону і под.). Що ж до слів сход і сходка, то во­ни перейшли в розряд архаїзмів, хоч і були спроби їх реанімації⁵.

' Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій Цім XIX - на поч. XX ст. - Харків, 1985. - С. 76-77. І ГіМ же. - С. 81. * Гам же. ¹ Гам же. - С. 91. І Там же. - С. 98-100.

Чимало синонімів було й серед українських з походження слін, які означали те саме поняття. Так нинішнє єдине письменник пере давалося в другій половині XIX ст. словами писатель, письменник, письма к, писальник, письменець, письмовець, словесник, літера пі, літераторі. Становлення термінології відбувалося не лише внаслідок скорочення синонімічних гнізд, але й широкою терміни логізацією звичайних слів. Так, застій «відсутність руху», «неру хомість» стає позначенням певного стану суспільства — «відсутність прогресу», безробіття спершу означало «незайнятість, відсутність якоїсь роботи», згодом - це науковий термін, що передає певниіі стан у суспільстві і под.²

Однією з виразних ознак розвитку мови є не тільки розширен ня її виражальних можливостей у галузі науки й громадсько політичного життя, а й детермінологізація, тобто процес, коли сло ва-терміни (типу атмосфера, криза, маса, сфера) починають уживи тися як метафори. Звичайно, у певній галузі науки вони не втри чають свого термінологічного призначення, але, потрапляючи, скажімо, в суспільну сферу, набувають іншого, спершу образною значення, яке вони згодом втрачають. Порівняймо, наприклад, слово горизонт: у 40—50-х роках XIX ст. воно вживається як гео графічний термін, а вже в 60-ті виступає в словосполученні «з'яші тися, стати, зійти на горизонті» в значенні «стати відомим, помітним, звернути на себе увагу»: «...Тільки що сходила на гори зонті звізда Наполеона» (Вен. 1862, І, 8)³; порівняймо ще уживші ня в суспільно-політичному контексті медичного терміна пульсі «...Пульс життя народного у русинів живіше і швидше забився-(І. Фр., XVI, 97)⁴. Побутові слова переосмислювалися, стаючи носіями абстрактного значення. Так, світоч (світич), що позначп ло скіпки, якими світять, набирало переносного значення «джерг ло вищих ідеалів», підвалина від значення «товста балка, що скли дає основу дерев'яної стіни», еволюціонувало до вираження попи і тя «основа, принцип, вихідні положення чого-небудь» і т. ін.⁵

¹ Муромцево О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в друїІЙ
пол. XIX - на поч. XX ст. - С. 111.

² Там же. - С. 115-116.

³ Там же. — С. 122.

⁴ Там же. - С. 127.

⁵ Там же. - С. 130-131.

Тенденції семантичного розширення побутових слів не обходи­ли пі традиціоналістів, ні новаторів. Скажімо, такий прихильник •селянської мови», як І. Нечуй-Левицький, не цурається виразів типу «вдарити по молодих нервах», «це був найвищий спеціальний ІЛіїс Стасевої науки, якою він закінчив курс», «невважаючи на по-імііий вплив тітки...» і под.

і 70-х років XIX ст. обробляти ниву української культури прихо-ІІМ гь нове покоління. Як письменник-початківець І. Франко писав Мішаниною української, російської і польської мов. Але згодом, мрім днавшись до народовців, він обрав знаряддям своєї творчості ук-рйїнеьку мову. Правда, це не була літературна мова, що усталилася на МІ час у Наддніпрянщині. І. Франко писав говіркою свого села -Нйіусвичів. Він вільно вживав такі локалізми, як шмате, ґазда, Н%піь, гаюкати, злудний, цвілити, д'горі, прецінь, долів, гнеть і под. користувався він і діалектними морфологічними формами¹. Взявши учиш» у мовній дискусії 1891-1893 рр., І. Франко спершу виступав Проти надання переваги східноукраїнській літературній традиції. Але ІНшпм, вступивши в XX вік, він змінив свою думку, зрозумівши, що Ь\ онолодіння мовою Котляревського і Шевченка жоден письмен­ник у нову українську літературу не ввійде. Як пише В. Чапленко, «у Ирмктиці мовотворення І. Франко став систематично наближати ІВіно мову до наддніпрянської. А робив він це не тільки в тих тво-■Кі Що були написані після дискусії, а й при перевидаванні своїх Цінніших творів. Про це він не раз зазначав у передмовах до переви-ЦШших текстів. Так, наприклад, в одній із таких передмов він писав: •И користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, М/Иірпшіяв мову, виробленню котрої до ступеня мови літературної за МНшініх 20 літ усе ж таки значно посунулося вперед...»²

ІК'М р. професором Львівського університету став М. Грушев-

імиіП. Він же очолював у цей час Наукове товариство ім. Т. Шев-

іікіі. М. Грушевський чи не найбільше прислужився до вироб-

ЗІііни єдиної української мови. Його поглядами пройнялася й но-

1 цчіерація українських письменників, зокрема Леся Українка й М Коцюбинський. Леся Українка в листі до свого дядька М. Дра-

иміпюна в 1891 р. заперечувала так зване «українофільство». Вона

-----------

¹ ДИВ.: Чапленко В. Названа праця. - С. 153. * Івм же. - С. 153.

писала: «...То скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства». Заперечував «українофільство» і М. Коцюбинський у своєму оповіданні «Хо», тему якого підказав йому керівник «та расівців» В. Боровик. У листі до І. Липи 1894 р. він писав: «У числі 19 «Зорі» буде надруковано нову казочку Коцюбинського — «Хо», присвячену мені, позаяк тему і план подав я. Там випроваджено тип «хвила» і трохи зачеплено нас»¹.

З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», піп під проводом І. Франка та М. Грушевського на довгі роки стан фільтром формованої української наукової мови.

Дата добавления: 2014-11-20