Т. Шевченко - реформатор української літературної мови 4 страница

Морфологічні форми в епістолярії Т. Шевченка в цілому збіга­ми и*и \ тими, які представлені в поетичній спадщині. Слід відзна­чиш паралельне вживання форм грає, карає, знає з відповідними Пороченими вмира, чита, полегша, надання переваги суфіксові іній- (не -ува-) (нарисовать, ціловать, намальовать, сплюндровали)» формі інфінітива на -ть (мать, написать, зробить, їхать, до- ЩШІіїїь, побачиться, дуже рідко промовити), уживання особових фирм дієслова бути (благий і дивний єси господи).

Дуже важливими з погляду тенденцій розвитку майбутньої ук­раїнської публіцистики є ті рядки Шевченкових листів, у яких він дає оцінку певним літературним явищам і мистецьким творам, тоб­то по суті пише невеличкі рецензії. Кілька разів він звертався до «Записок о Южной Руси» і до «Чорної ради» П. Куліша. У листі до Я. Кухаренка (20.04.1857) Шевченко так оцінював «Записки...»: Переслав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї робо­ти, названу Записки о Южной Руси, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ця дуже розумна і щира книга. Як­що не дійшла, то вишли, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і Кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Ук­раїна як на лодоні показана. Куліш свого нічого не давав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна (VI, 130). «Чорну раду» він оцінює в листі до М. Лазаревського і до самого П. Куліша. До М. Лазаревського (29.09.1857): «Подякуй доброго і розумного Куліша за його Чорну раду і за Записки о Ю[жной] Р[уси]. Я вже другий раз читаю Чорну раду і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде» (VI, 153). «Прездоро венний мадригал», очевидно, не вийшов. Ось що пише Шевченко Кулішеві (05.12.1857): «Дуже, дуже добре ти зробив, що надркжу-вав Чорну раду по-нашому. Я її прочитав і в Руській бс^ седі, і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже ро зумний і сердечний епілог вийшов; тілько ти дуже вже, аж занад то дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів» (VI, 155)*.

Зв'язок з художньою літературою забезпечується постійним зверненням до класичної белетристики. Наприклад, Т.Г. Шевчси ко в листі до А.І. Лизогуба від 22.10.1848 р. порівнює себе із сом датом з твору Г. Квітки-Основ'яненка «Солдатський портрет»: «І н теперо точнісінький, як той москаль, що змальовав Кузьма Трохи

Ідеться про Кулішеву оцінку шевченкової творчості, яку він дав в епілоіі іпі «Чорної ради». Він писав, що Шевченко «в українській мові утворив чи, країні сказати, знайшов такі форми, яких до нього ніхто й не передчував... У ИоіИ віршах наша мова зробила великий поступ, що його звичайно робить спільними зусиллями народ та ще й упродовж довгого часу».

мович панові, що дуже кохався в огородах» (VI, 39). І все ж таких ремінісценцій небагато. Частіше поет звертається до уснонародної поетичної творчості — і української, і російської. Наприклад.: «Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте» (VI, 186); «Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок» (VI, 145).

Значно частіше в листах Т. Шевченка можна знайти перегук із Його власними поезіями. Початок їх покладений листами із заслан­ня. Приблизно тоді, коли поет написав «Караюсь, мучуся... але не кіііось!» (II, 32), цей же мотив прозвучав і в листі до А.І. Лизогуба під 11.12.1847 р.: «Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так клратись, як я тепер караюсь» (VI, 41). Ця ж нота чується і в листі до О.М. Бодянського від 03.01.1850 р.: «Не знаю, чи карався ще чось на сім світі так, як я тепер караюсь» (VI, 58). І в листах, і в поезіях періоду заслання киргизький степ порівнюється з незамк­нутою тюрмою:

Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? (II, 109).

І Іорівняймо образ тюрми як символу заслання в листі до М.М. Ла-Шревського від 14.08.1857 р.: «2 августа я вирвався з своєї тюрми, а ^ лнгуста гуляв уже по славному городу Астрахані» (VI, 144). Що ж ДО нікчемного моря, то, хоч воно в часи Т. Шевченка ще не було до-ІІДене до нинішнього жалюгідного стану, але саме так характеризує ЙОГО поет у багатьох листах: до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «...а Може доведеться рік або й другий простерегти нікчемне оте море» [VI, 49); до А.І. Лизогуба від 09.05.1848 р.: «Я тепер веселий йду на ніг нікчемне море Аральське» (VI, 51).

У неволі скрізь погано. Мабуть, тому Т. Шевченко так не подо-Ііються казахські степи (у нього скрізь киргизькі):

Кругом тебе простяглася Трупом бездиханним Помарнілая пустиня, Кинутая богом (II, 209);

А тут бур'ян, піски,..

І хоч би насміх де могила

0 давнім давні говорила (II, 46).

До характеристики киргизького степу він часто звертається і в лис­тах, писаних як по-українському, так і по-російському: до О.М. Бо-дянського (03.01.1850): «Перейшов я пішки двічі всю киргизьку степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, господи, яке по­гане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям» (VI, 57); до С.С. Гулака-Артемовського (01.07.1852): «А зто укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северо-восточном берегу Каспийского моря, в Киргизской пустьіне. Настоящая пустьіня! песок да камень; хоть бьі травка, хоть бьі деревцо — ничего нет! (VI, 65). Туга за рідним краєм, за його пейзажами виразно чується і у вірші «А.О. Козачковсь­кому», і пізнішому за часом листі до нього. Пор.:

1 згадую Україну,
І згадать боюся.

І там степи і тут степи,

Та тут не такії, -

Руді, руді, аж червоні,

А там голубії,

Зелени, мережані

Нивами, ланами,

Високими могилами,

Темними лугами (II, 46);

до А.О. Козачковського (14.04.54): «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам то може навігі. остило дивитися і на сині Трахтемирівські гори» (VI, 86).

Негодована, ненагодована дитина — один з улюблених поети¹1 них образів Т. Шевченка: серце плаче і не спить, мов негодоваїш дитина; царі цькують ненагодовану волю і под. До цього ж обра іу звертається поет і в листі до А.І. Лизогуба від 07.03.1848 р.: «На знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий» (VI, 49).

Перегук поетичних творів і епістолярії свідчить про постійну роботу творчої уяви Т. Шевченка. Листи наповнюються метафори ми і порівняннями, окремі їх рядки звучать як поезії в прозі: до М.М. Лазаревського (20.12.1847): «Отже так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила полі

над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тієї Пездни, в котру впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая роз­сипалась, мов пилина перед лицем вітра» (VI, 42); до Я.Г. Кухарен­ка (05.06.1857): «...Я сам думав, що вже зледащів, захолонув у неволі, аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем не-добите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув іпго святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний» (VI, 139); до М.С. Щепкіна (12.11.1857): «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивитися один на одного, хоч годиночку погово­рить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, напоїв би своє серце пюїми тихими речами, неначе живучою водою» (VI, 152). Та не шіьки ліричний струмінь вимагає від автора листів багатої метафо-рики. Звучить у них і сатиричне слово, яке теж одягається в образ-Й6 нбрання. Так, у відповідь на пропозицію М.О. Максимовича по­лити якісь твори до слав'янофільської газети-тижневика «Парус»,

I Шевченко в листі-відповіді від 22.11.1858 р. пише: «Не доведеть-
|Я мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей наду-
н.м заступник вельможного пана, любителя березової каші (йдеть-
СИ про кн. В.О. Черкаського, який обстоював корисність застосу-
Мнпя до селян тілесних покарань. — В.Р.). Може воно так і треба
Московській натурі» (VI, 186).

Цікавим є топонімікон Т. Шевченка. Поет зв'язує воєдино давнє

II сьогоденне, свою Вітчизну з близькими й далекими землями. Ук-
рвїнп постає в іменах Києва, Чернігова, Львова, Харкова, Черкас,
Полтави, Чигирина, Почаєва, Суботова, Батурина та інших міст по
Обох берегах Дніпра аж до Дунаю. А ось шляхи, що єднають різні ча-
• інші України: Чорний шлях виходив од Дніпра. І біг через степи За-
ііирпькі через воєводства Київське, Подільське і Волинське — на
Чірвону Русь до Львова (І, 148). Цей простір заповнений десятками
ниш сіл і містечок: Андруші, Байбузи, Балта, Бихів, Борозна, Борис-
мміи,, Ьудища, Вишгород, Гирівка, Гоноратка, Гончарівка і т. д.
ІМІдтії перекидає Т. Шевченко історичні мости на північ — до Моск-
ІИі Петербурга, Полоцька, Балахни, на північний схід і схід — до
Нижнього Новгорода, Гур'єва, Астрахані, Аральського моря, Байкалу,

- північний захід - до Вільни, на захід - до Варшави, Праги, Дрез-

Нйі Дюсельдорфа, Парижа, на південний захід — до Бесарабії і далі

ми Бшікани і на південь — у Крим до Бахчисарая і через Босфор до

Афін¹. Але на першому місці за вживаністю у творах Шевченка, як це докладно вивів М. Фененко, була Україна, Дніпро, Київ. Уже в поемі «Гайдамаки» Україна згадана 36 разів². За дев'ять років (1838-1847 рр.) від звільнення з кріпацтва до арешту в справі Кирило-Ме-фодіївського товариства в поезії Шевченка, а також у драмах «Назар Стодоля» і «Никита Гайдай» його улюблена Батьківщина називається до 130 разів³. Київ тільки в «Кобзарі» спом'янутий до 50 разів⁴. Го­ловна водна артерія України — Дніпро — названа в творах Шевченки близько 100 разів⁵. Дуже популярна в українському фольклорі Назва річки Дунай відображена і в Шевченковій поезії⁶. М. Фененко роз­криває й психологічні мотиви такого рідкісного в літературі явища, як численне згадування місцевостей рідної країни, розлука з якою трива ла більшу половину життя⁷.

Географічні назви відіграють насамперед художню роль, але й пізнавальну також.

Мова Т. Шевченка майже одразу ж стає об'єктом лексико графічного опрацювання: серед джерел укладеного 1842 р. «Слова ря малоросійського, или юго-восточнорусского язьїка» його автор П. Білецький-Носенко називає і Шевченків «Кобзар». Шкода, зви­чайно, що цей словник побачив світ лише в 1966 р., тобто не спрл вив того впливу на розвиток української літературної мови, па який розраховував автор.

На перший погляд може здатися, що реєстр цього словника ду­же близький до Шевченкового лексикону, лексикографічно впо рядкованого у праці «Словник мови Т.Г. Шевченка», т. 1—2 (К., 1964). Але порівняння їх уже тільки за першими п'ятьма літерами дадуть нам парадоксальні підрахунки: з 1894 слів, зафіксованих ні літери А—Д у «Словнику мови Шевченка», та 2074 слів з реєстру на ці ж літери «Словаря малороссійского...» спільними виявляються

¹ Русанівський В.М. Утвердження української літературної мови // Жанри і
стилі в історії української літературної мови. — К., 1989. — С. 155.

² Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — К., 1965
С. 18.

³ Там же. - С. 21. '

⁴ Там же. - С. ЗО.

⁵ Там же. - С. 125.

6 Фененко М.В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 56.

⁷ Там же. - С. 120.

тільки близько 560. Тобто в україномовних творах Кобзаря тільки 1^{)_%5 % слів збігаються з тими, які зафіксував лексикограф XIX ст.; що ж до П. Білецького-Носенка, то він не ввів до реєстру свого словника понад 73 % слів, використовуваних поетом!

Порівняймо спершу спільні слова загальномовного й індивіду­ального словників. Тут ми зустрінемо насамперед лексеми на по-з-ішчення навколишньої природи (багнище, багно, багнюка, байрак, балка, барвінок, бездна, билина, блискавка, будяк, болиголов, бугай, бу­ряки, бур'ян, ведмідь, веприще, віл, вовк, возлісся і под.), на позначен­им людського побуту (барило, баркан, бебех, будинок, варена, варе­ник, верх, верша, вечеря, відро, віжечки і под.), людських стосунків [трить, воля, глузувати, годувати, горнутися, господарювати, гость, громада, друзяка і под.), понять міри і ваги (аршин, багато, вага, го­дина, год, гривня, доба і под.), спорідненості (баба, бабусенька, ба­течко, батько, батьки, братік, доня, донечка, дочка, дружина, дядеч-ни_% дядько, дядина і под.), соціального становища людей (багатий, багатирі, бідний, бурлака, вдовенко, вдовиченко, вельможний, вільний, ииіапь, гайдамака, гетьман, господар і под.). Серед цієї лексики представлені назви ознаки (білий, біліти, блакитний, бридкий, вет-\иії, волохатий, вродливий, гарний, гіркий, гладкий, гожий і под.) і ДІЙ, пов'язаних з переміщенням у просторі (бігати, блукати, везти, іипшпи, вештатися, втікати і под.), вираження думки, волі, на-УТрою (бадьоритися, бажати, боятися, вважати, передувати, виво­дити «робити висновки», второпати, гадати, глузувати), процесів спілкування (балакати, благати, брататися, верзти, вибачати і ІІУД.), звучання (брязчати, брязкати, верещать, гам, гвалт, гомін, го-МШііти, гримати і ін.), створення предметів матеріальної і духовної Культури (будувати, гаптувати, гартувати, гатить (греблю), друку-тшіь і под.). Чимало слів характеризують етнографічні особливості

• і чіпців (дзиглик, бандура, борщ, боярин (весільний), бублик, бурса, ширена к, варениці, вильоти, веснянка, галушка, гопак, горлиця (та-Ніш.)), їх історичні реалії (байдак, бунчуки, дзигарі, дукати), слу-ІИТЬ назвами свого й інших країв та народів (волох, Волощина, грек,

країна, країна), історично засвідчені назви професій, роду занять

[Пани іяр, бондар, бурсак, дяк і под.). Є серед спільних для обох слов-

•' М-. лексем і слова на позначення абстрактних понять (батьківщи-

бфзталання, біда, братерство, вдача, віра і под.) і старо-

слов'янізми (велій, весі, ветхий, вомєсто, глаголи), якоюсь мірою представлені власні імена людей, топоніми (Гандзя, Ганнуся, Гриць; Броварі, Дін).

У чому ж тоді відмінність між обома словниками, та ще й така ве лика? Вона насамперед визначається тим, що П. Білецький-Носенко створював загальномовний словник, а Т.Г. Шевченко, звичайно, та кої мети перед собою не ставив: його словник - це насамперед та лексика, яка була потрібна йому як митцеві, щоб розбудити духовні сили народу. Дехто з учених проводить різку межу між мовою як за собом спілкування і мовою як матеріалом художньої творчості. Зви чайно, Г.О. Винокур мав рацію, коли вважав за головну ознаку по етичної мови рефлексію на слово, на граматичну форму, порядок сліп і под. «Все те, що в загальній мові, з погляду її системи, є випадки вим і частковим, в поетичній мові переходить царину істотного, в ца рину власне смислових протиставлень»¹. Природно, в мові творім Т.Г. Шевченка, як і в поезії взагалі, кожне слово має свій поетичнії її мікроконтекст. Вітер у нього не тільки віє, але й гуляє по полю, у то полі стан високий, поле широке, як те море, слово козак, уживаючись в одному мікроконтексті зі словами воля, вольний, стає символом сво боди, ворон на могилі — символ смерті і т. д. Але не можна забувати, що крім цих семантичних обертонів кожне слово зберігає свої і«> мунікативні властивості: і ліс, і гай, і море, і козак, і могила, будучи поетичними символами, лишаються разом з тим позначеннями пси них реалій. Саме як такі сприймаються вони у словнику, поза поеті іч ним контекстом. Тому порівняння поетичного словника письменнії ка із загальномовним словником не тільки не протипоказане, а напни ки, цілком доцільне і науково виправдане.

Зіставляючи Словник мови Т. Шевченка із загальномовним слой ником, укладеним його сучасником, ми насамперед наочно переко наємось, що поет постійно дбав про збагачення виражальних можлИ востей української народної мови. Один із прийомів, до яких мім постійно вдавався, було розширення синонімічних рядів, що попт малося, з одного боку, на можливостях емоційної оцінки об'єкт юв раження в конкретних поетичних контекстах, а з другого, МИ збільшенні семантичної глибини загальної мови. Пор.: пекло (4

¹ Винокур Г.О. Избранньїе работьі по русскому язьїку. — М., 1959. — (' 218

апостол — благовіститель — пророк, багачі — дуки, болото — багнище — (шгиюка, багряний — чермний — червоний, бевзь — дурак — дурень — бе­лу мний, бестія —звір, болящий —хворий, весілля —брак, брівоньки — бро-тчіята, апостол — благовіститель — пророк, багачі — дуки, болото — багнище время — час, врозумляти — научати — паста-пінти, вспом'янути — згадати, глава — голова, гласити — казати —мо­вити — говорити — глаголити — белькотати, давно — во время оно, дне­давній — старий — ветхий — древній і под.

Поезія Т. Шевченка — це пристрасна проповідь добра, очищен-нн, пробудження людського в кожній душі. Власне, боротьба доб- \ч\ із злом є основою будь-якого художнього твору. Але в кожній іпщіоиальній поезії, більше того, у кожного по-справжньому ирмгінального поета є властиве тільки йому коло слів — їх ще звуть мючовими, - з якими асоціюються сили добра і зла. У Т. Шев-Нвііка добро виступає в образах матері й дитини, Христа і його апо-

• ГОЛІВ, зло — у личині дурості, що не минає ні вбогих, ні багатих,
и| найбільш виразно виявляє себе в насильстві і руйнуванні.

Серед слів, що уособлюють добро — мати, дівчина, дитя. Мати —

\т і символ життя, і добробуту, і сімейного затишку, і людяності, і

відомого сприйняття світу; але це ще й символ народження добра,

• мцпиелливості, братерства; це й рідний край, Україна, яка разом з
ЇНМ исоціюється з удовою.

(>еобливо виразною є пара мати — син, оскільки вона передає не

Шііікм кровний зв'язок, але й символізує найвищу справедливість:

Шши Божа - Ісус Христос. Порівняймо семантичний діапазон цієї

Мири у поетичних контекстах: Породила мати сина В зеленій діброві

(І, 2 М); Перед нею помолюся Мов перед образом святим Тієї матері

ІРтої, Що в мир наш Бога принесла... (II, 194). Образ Христа, в

НОН) чергу, виступає в оточенні його послідовників — апостолів. Це

іпми несуть у світ, між люди, слово правди і являють собою зразок

І|1іш?рсті$а. Отже, коло улюблених слів поповнюють апостол, бла-

ткчшшіель, праведний, святий, правда, воля, брат, братерство, бра-

шшпі, браття, братній, напр: Твоя дитина... Не неофіт новий, А

Шінчтм великого Христового слова (II, 274); Іван пішов собі в пус-

МНІЮ, А твій меж люди, А за ним, за сином праведним своїм І ти

ІІІІІІЛй (II, 321); І никли гордії владики Перед святим його хрестом

(II, 462. В); Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали Свя­тої волі на землі - Святої правди (II, 490. В); І тихнуть Божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива (II, 37).

Цікаво відзначити, що зовсім інші асоціації викликає поєднан­ня слів мати — дочка. Ця пара скоріше включається в семантичне поле обмеженої волі, навіть насильства. Пригадайте: Сама хоче ме­не мати В землю заховати (І, 60); Якби знала Матуся горенько твоє, Чи оддала б за генерала Дитя єдинеє своє? (II, 222); Мене ма­ти хоче дати за старого заміж (І, 51); Скажу йому: — Сватай мене Або отчепися... Бо як мені у матері... То лучше топиться (II, 149).

Досить виразне, - хоч і не таке чільне, як мати - син, займаг в образній системі Т. Шевченка поєднання батько - син. Воно знаменує зв'язок поколінь, відповідальність батьків за суспільну свідомість дітей. Напр.: Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись (І, 150. П); Не заріже батько сина. Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни (І, 196); Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з них, бувало, й лій топили (І, 253). І чого в Шевченка зовсім не має — це зіставлення Бог — отець, Саваоф — Христос. Для Божої матері, як ми бачили, він син, улюблене дитя, для Бога ж отця він не існує, духовного зв'язку між ними немає. Отже, не в тому спра­ва, що «Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в сул Божий»¹, а в неприйнятті поетом Бога як втілення насильства.

Мати й син, брати, батько і син — усе це члени сім'ї, оснонп суспільності. Сім'я (сем'я) — це також одне з улюблених Шевчем кових слів. Воно вживається і в прямому значенні (Сім'я вечеря коло хати — І, 390), але значно частіше в переносному як симвші єдності людей: Отак німота запалила Велику хату І сім'ю, Сім'ю слов'ян роз'єдинила (І, 262); І мене в сем'ї великій, В сем'ї вольнії), новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом (І, 268).

Об'єктом поетового співчуття постійно виступають сирота й угіо ва. Ці слова символізують усіх скривджених, покинутих людьми й до лею, упосліджених. Як зауважив Р. Гром'як, «в поетичному контексті «сирота» має полісемантичне навантаження: сирота — людина Оеі

¹ Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Літературнії публіцистичні праці: В 2-х томах. - К., 1970. - Т. 2- С. 48.

Оатьків; сиротами виступають батьки, що втратили дітей; сиротою — 1 і дівчина, зраджена юнаком чи надовго розлучена з ним»¹. Навколо слів сирота і вдова виростають великі словотвірні гнізда: сирітка, сиріточка, сирітський, сиротина, сиротити; вдівонька, вдовенко/удовен­ко, вдовин/удовин, вдовиця/удовиця, вдовиченко, вдовівна/удовівна. Вони Ж «притягають» до себе помітну кількість епітетів: сирота — убогий, багатий, сірома, сивий, старий, молодий, малий, сліпий, щасливий, без-ншланниіР-\ вдова/удова — убога, стара, безталанна, окрадена, сердеш­ная, молодая/младая, небога, сиротина^.

Найулюбленішим прислівником Т. Шевченка є тихо — він ужи-ійється 110 разів і має багату семантику: тихо — це «неголосно», ■повільно», «неспішно», «безшумно», «безтурботно», «мирно», «не­помітно», «ласкаво», «слабо» та ін., напр.: Тихо задзвонили у Києві (II, 66); Крізь верби сонечко сідає і тихо гасне (II, 242); Опівночі Прима тобі Тихо одчинилась (II, 464. В); Ми в раї пекло розвели... З Гіршими тихо живемо, Лани братами оремо і їх сльозами поливаєм (II, 230); І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє (І, 336).

Положення про те, що українська мова має право на входження Я коло слов'янських літературних мов, обстоюване вченими 1.1. Срез-Нічіським, М.О. Максимовичем та ін., було практично доведене по-ішчііим талантом Шевченка. Як зазначив І. Франко, «ся маленька мшжечка («Кобзар» 1840 р. - В.Р.) відразу відкрила немов новий світ іншії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідо­мою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною ірціпо вислову⁴. Процес творення української культури набув ново-■■• гелер уже необоротного розмаху. На його традиціях виросла но-I мнерація письменників, що принесла славу українській літературі: М Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, П. Грабовський, Па-МіН' Мирний, І. Нечуй-Левицький та ін. їхня творчість базувалася та-

¹ Гром'як Р. До діалектики класового і загальнолюдською, національного й ІННфтшіонального в поезії Т. Шевченка // Збірник праць 27-ї наукової Шев-

* Ні Інської конференції. - С. 28.

^] Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка. Словник-покажчик. -Імшріміетровськ, 1982. - С. 37. ' Іпм же. — С. 9. ¹ Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року. — Львів,

• VIII С. 107.

кож на спадщині послідовників Т. Шевченка, які з'явилися по обид­ва береги Дніпра уже за його життя. Мова поета на перший погляд вражає своєю простотою й народністю. Але, як доводить увесь попе­редній її розгляд, ця простота позірна. її досягнуто шляхом глибоко го проникнення в поетичну свідомість народу. Як справедливо відзначив Ю. Шевельов, «Шевченко віддається сміливим стилістич ним експериментам»¹.

Деякі українські поети намагалися наслідувати творчу манеру Т. Шевченка, перенести її в свої твори механічно, без індивідуаль­ного переосмислення. Якоюсь мірою це сприяло утвердженню ук раїнської літературної мови, але мало додавало до розпрацювання української літератури. Проте були й такі випадки, коли від зами лування мовою Кобзаря, наслідування його образної системи ук раїнські поети приходили зрештою до розуміння революційного характеру його поезії, а отже, й до вироблення свого власного по етичного стилю. Такою була, наприклад, творчість Ю. Федькови-ча. У вірші «В день скону батька нашого Тараса Шевченка і КоО заря Русі, мартира України, предтечі нашої волі і слави» (1866 р.) він уже й сам виступає як оригінальний поет.

Шевченко по праву вважається творцем української літературної мови, як основи нової, уґрунтованої на народній основі української культури. «Поява «Кобзаря», — писав О. Афанасьєв-Чужбинський, миттю розвіяла летаргію і викликала любов до рідного слова, вита ного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селяни ми, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-велико руськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки»². Звичайно, в його часи в українській моп но-літературній практиці ще лишалися старі традиції, зокрема, про довжувалося епігонське наслідування І. Котляревського (1848 р. побо чив світ «Вовкулака» С. Олександрова, 1859 р. надруковано «Жабоми шодраківку» К. Думитрашка). Але це були тільки окремі рецидиви

На кінець 50-х — початок 60-х років ім'я Т. Шевченка стале настільки популярним у наддніпрянській і західноукраїнській літсрйі

¹ Шевельов Ю. Вступна стаття до книжки: Потебня Олександер. Мини Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992. — С. 31.

? Афанасьєв-Чужбинський О.С. Спомини про Шевченка // Спогади про Іп|Ж са Шевченка. - К., 1982. - С.88-89.

іурі, що всі питання, стосовні розвитку української мови і літерату­ри, так чи інакше пов'язувалися з ним. Критикуючи напрям і мову галицького «Слова», М.Г. Чернишевський писав, покладаючись на популярність поеми Т. Шевченка «Кавказ», яка була опублікована іі!іі»ки 1859 року: «Нашим російським малоросам дано всі права й мі годи, яких вони коли-небудь бажали. їх скривдити тепер не може ніяке плем'я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка»¹.

Щодо України, то тут авторитет Шевченка визначив увагу до всіх сфер народного мистецтва, а отже, й до їх відображення в усіх цари-ннх професійної художньої творчості. П. Куліш, який при всіх незго-і,і\ з політичними переконаннями Т. Шевченка писав до поета: «Оце Ж и, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що нігде в світі таких шприх і прихильних до себе дітей не знайдете, які у тій Полтаві. Тут-гм> не то пани, не то паненята, а всяка душа письменна і щира з Ва­шим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, так хутко ІКС й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші сти-нп напам'ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й Богу моляться².

Авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки йо-м» політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на влас­ну Історію і національну самосвідомість, український народ сприймав і йори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор роз- ІИТКу всього культурного життя в Україні. Білоруський письменник М Ііогданович у статті, написаній до сторіччя з дня народження по-ІТй, писав: «...Це письменник, якому судилася величезна роль стати ІММВОлом культурної цінності цілого народу, уособленням усієї його іучошюї сутності»³. В одному з листів наприкінці життя (1859 р.) І Шевченко писав: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого без-ііімиїїпого народу...» (VI, 200). І сам же він своєю творчістю вивів свій народ у число непересічних за таланом і талантом.

Дата добавления: 2014-11-20