Українська мова як інструмент реанімації національної свідомості 2 страница

Г. Квітка-Основ'яненко відтворює фонетику Слобожанщини. Найвиразніше це виявляється в заміні /й/ на /н/ в середині слова: не заньмай, приньметься, виньме, наньмичка, наньми «найми»; хоч і не регулярно, але все ж відображається в його мові тверде /р/: по-ратуй; /в/ на початку слова перед /о/ може зникати: та не того Ва­силя озьмемо; навпаки, перед /у/ може з'являтися протетичне /в/ — на вутреню прийти; після сонорних приголосних може виступати як /й/, так і його замінник /н'/: урем'я, але мнясо; в запозичених сло­нах може виступати /ґ/, але в творах Квітки ця фонема позна­чається диграфом кг: кгарсон.

Щодо морфологічних особливостей, то вони найцікавіші в дієслові. Слобожанський говір найдовше серед інших українських зберігає флексію -ть у третій особі однини дієслів першої дієвідміни, що чітко відбивається в мові Г. Квітки-Основ'яненка: ідеть, колеть, да будеть воля твоя, збереть, вмреть, ждеть, за- снеть, береть, проженеть, отженеть\ ця особливість поширюється й на синтетичні форми майбутнього часу: лежатиметь, розуміти­мете, у цих формах дієслова з суфіксом основи -а- втрачають

флексію -є: не помага, зна, чита, дожида, дріма, обіда, шука і под,; досить часто форми минулого часу супроводжують особові форми дієслова бути: покинула єси свого урага; забув єси, католиче; так ти єси Потап; забули есте; приголосні /д/, /с/ у першій особі однини дієслів другої дієвідміни можуть не чергуватися з /дж/, /ш/: проект сидю (але прошу, посиджу); /т/ в особових формах дієслів завжлм чергується з /ч/, /шч/: пущу, випущу, запущу. У значенні прохап ня щось отримати часто вживається замість дай (дайте) ке (кетс) ке сюди камінець; а кете лишень чогось поснідати. Іменники чо ловічого роду другої відміни в називному відмінку множині! нерідко приймають закінчення -ове {панове, сватове), а в давалі. ному відмінку однини - -ОВІ/-ЄВІ: мужикові, об обідові; це ж закінчення може вживатися і в іменниках середнього роду четвер тої відміни: дитятеві. Серед прикметників, переважно стягнених, трапляються також короткі (стар чоловік, молод чоловік) і поніп нестягнені (добрая, добреє, премудриї). Дієприслівники нерідко за позичуються із церковнослов'янської мови: пришедиш, увішедши.

Серед словотвірних особливостей слід зазначити наявній і. дієслівного суфікса -ова-, який ще не заступився пізнішим варіші том -ува- (поціловатись, розпитовати, частовати, нагодованій, ро\ казовав), а також замилування письменника в демінутивах, напр От на березах і листя зашуміли промеж себе, що й вони по ласії! Божій будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травоиь ка, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпука лись цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю доли ну таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе... (З, 37); І їй небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько, три вонька по вгородах зеленіє, як те сукно (3, 192). Демінутиви утво рюються й від прислівників і навіть від словосполучень: кй жинінький раз, якечки, увесьденечки.

Імена, прізвища, прізвиська за тодішньою традицією здебільш»» го семантично пов'язані з апелятивами, що натякають на псині особливості поведінки персонажа: секретар Грошолуп, писар Шсіь менко і под.

Фразеологізмами Г. Квітка-Основ'яненко користується щелро Він залучає й загальноукраїнську, і місцеву, слобожанську ідіома ш ку. До загальноукраїнської можна віднести такі вирази, як напекти

раків, пари з уст не пустити, кінці в воду, як на ножах сидить, нав 'язав камінь на шию, драла дати, цур дурня, та масла грудка, аж жижки трусяться, і в рот нічого не брати, ханьки мняти, кишки рва­ти зо сміху, пошити в дурні, дуба дати, моркву скородити, ні кола ні ікюра немає, гаспидом дихати, на ус мотати, наговорити на вербі сруші, забити баки, де козам роги правлять, вести перед, землі під со­бою не чути, стояти як укопаний (укопана), чужий вік заїдати, на всю губу (купець), позичати очей у Сірка, робити до кривавого поту, під ле­жачий камінь і вода не біжить, не смій і носа показати, захотілося гирі проти ночі кісничка, (щось) ще вилами писане, попався, жучку, панові # ручку, розпустити вуха і под. До регіональних фразеологізмів мо­жуть бути віднесені такі: світ мені не змилився; не до поросят, поки тишо смалять; не положіть гніву; назбирається їх до сина; побігти на провідки; на врагів мені твоя жінка, на цвіту прибитий; сказано: му­жика обнімає, а на халахура моргає і под. Мудрий Шельменко видає народні фразеологізми за вислови із Святого письма: Писаніє глаго-іісті»: на вовка помовка; моя хата скраю, я нічого не знаю.

Дієприслівники досить часто виступають у функції присудка і вжи­наються як його однорідні члени: А помолившись і став розважати На­уми (3, 76); Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами (3, 77).

I Іередаючи особливості народнорозмовного синтаксису, Квітка, перш
між иисловити якусь думку, вдається до питальних речень: Що ж з на­
шим Тихоном? Може, люди у щасті його зовсім і забули? Ну, ну, не
Нішо, щоб такого старателя забули! (З, 127); ївго, ївго! чого-бо ти так
інші о засиділася у сусіди? Що тобі так ніколи припало? Поки ти там
Ли іікала, а дома що робиться? Ось прийди та подивися! (З, 221). У тих
нііїшдках, коли йдеться про раптовість причин і наслідків якихось дій,
мміеть минулого часу дієслів уживається майбутній:...Як же схопить-

I1 паш Микита, либонь забув і очкур підв'язати, як крикне... (З, 433);
Ик же зарегочеться увесь базар... (З, 429).

У мові Г. Квітки-Основ'яненка відбилися етнографічні особли-Іеоті нашого народу: весілля і похорон, співанки й ігри. Напр.:...А її! нже на ігрищах, на Купала, весною у короводі, у ворона, у хре-тмна... (З, 309); От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь (З, И4); - Та тривай-бо, Галочко, — закричали їй дівчата, — ще у жо-Щі мс юграли, а вона вже у хрещика (3, 315); - Даваймо у кривого тшіцч (3, 316).

Метафора у Г. Квітки-Основ'яненка чисто народна: сонечко злизало сніг по горбиках: волосинка з вас впаде, а в мене серни шматок відірветься; світ їй відкривається і под.

Формули народного етикету представлені дуже широко. Це, зо крема, дай Боже, день добрий! З неділею будьте здорові, нехай вам Бог помага на усе добре, помагайбі, добридень, Боже вам помагай, дай, Боже, вечір добрий і под. Цікаво, що є тут і західноукраїнська з походження форма звернення «Як ся маєте?»

Не бракує в повістях Квітки і народних лайок: так трясця ж їх матері', і цур йому, і пек йому від мене; а дзуськи, поганий; а щоб те бе з Денисом; та пропадай, вража личино; а щоб ти злиз; тю, тю на твого батька; а щоб він не діждав з своїм поганим родом; бодай ти пропав з потрохом...; трясця вам та сто погибелей.

Отже, мова Г. Квітки-Основ'яненка — це помітне явище і історії української літературної мови. Він не ставив за мету підня ти її до рівня всебічного знаряддя розвитку народу. У нього було скромніше завдання: через художнє слово будити в людині її душу,

Є. Гребінка писати прозу українською мовою не наважився повісті й оповідання він писав по-російському. Він також славші царя і вважав за велике благо для України приєднання її до Росії; А тут Господь спасенье шлет с небес: Московский царь, родной, единоверньїй, Согласен нас и праведную церковь Навек под свой покров високий взять.

Україномовна творчість Є. Гребінки представлена трьома пое тичними жанрами: байки, лірика і переклади.

Байок письменник написав не так уже й багато, так що матеріалу для мовного аналізу бракує. Можна лише відзначити, що Є. Грі бінка милується в народній фразеології: втришия гнать, з глузду звЩ баньки повитріщали, голову до неба зволить драть, Дурний! дурний, а в школі вчився; кат його ма; хай їм цур; піде бокаса; хоть сядь пні и плач; куць виграв, куць програв. Персонажі байок типово українські Горобці, Вишня, Пшениця, Хмара, Будяк, Коноплиночка, Рожа, Хміщ Верша, Болото, Маківка та ін. Звичайно ж, байки не обходяться б| І емоційно забарвленої, переважно з негативною тональністю, лекси ки типу бідаха, паскуда, бішений, до церкви прямо почухрав; їх німії! будувать уміють, А вже не зляпає наш брат. В цілому лексика баЙОК Є. Гребінки майже не відходить від усталених тепер літературним

норм. Інколи трапляються історизми (за живота чортам служить, погана твар «лице») або регіоналізми (здумав у значенні «згадав», штучна птиця «дуже гарна», смух у значенні «шерсть»). Натяком на імітацію документів за нормами Литовського статуту є слово поне-же: Понеже Віл признався попелястий... Серед дієслівних форм, що підбивають діалектні, хоч і масово поширені особливості, є дієслова 1 суфіксом основи -а-, які у третій особі однини не мають кінцево-іо -с; гуля, перевіша. Особові займенники після прийменників не ма­ють нарощуваного н: до єї.

У ліричних поезіях відбито ті ж діалектні морфологічні особли­вості, що й у байках. Загальна ж тональність трохи відмінна: відчу­житься вплив романтизму з нахилом до сентименталізму:

Серце ниє та болить,

В грудях важко; плачеш, плачеш...

Божий світ не веселить!..

У садку пташки щебечуть,

По степу цвітуть цвітки...

Чимало тут постійних епітетів, узятих з фольклору, типу буйнії

''///>//, синєє море_у світ білий і под. Але відчувається й відлуння «кот-^йревщини»: варену, хлопче, при на стіл; хлиснути; їси собі до очку-Щ і т. ін.

Як відомо, Є. Гребінка — перший перекладач творів О. Пушкіна: мін відтворив українською мовою його «Полтаву» ще за життя авто­ра (І835 р.). Зміст поеми передано досить точно, але стиль змінено. І (і*даремно Є. Гребінка після заголовка вказує, що це «вольньїй пе-І^нод на малороссийский язьік». У перекладі немає наявної в Іригіналі посвяти, є пропуски в тексті. А головне — інша то-ніічі.иість: замість урочистого мовлення тут проривається лексика

І і їси - парубка моторного». Замість «На ложе мнимого мученья і юная молит исцеленья. Плодьі страстей, войньї, трудов, Болезни, «ірмклость и печали, Предтечи смерти, приковали Его к одру» ми МИМО в перекладі «Набгали враг знає чого, Коржами тім'я обліпи-

їй, У хаті ладаном кадили»; замість «Но он решил: заутра бой» чи-!ігмо «Ось завтра вранці Я вам, москалики, поганці, Цибульки Шнееу під ніс». І таких пасажів безліч. Ось найяскравіші: Ні, пас-цнішш ланець; Щоб дитятко хоч закуняло; все рюмала; під нічку

писнула з двора; [Петро] шмагляв — в шатро і з-під шатра; Тогді пііиа мурмотала; Чого він жде, старий Йовтух; тепер ушкварить

би війною; гарбуз ісхрумав неборак; Як же, псяюха, він злякайся нахвалявсь утерти носа; І я з моїми козаками шпурну на моцпои» Петра; Махне, і жаба цицьки дасть; капут бідахам; Піхота швендні за нею; і на Петра полки пужнув; Кругом козацтво аж кишить і под. Звичайно, в тодішній українській мові знайшлись би неііі ральні, а то й високого звучання слова, які б замінили пародійно знижені. Так, замість паскудний ланець, що відповідає за текстом пушкінському старец нечестивий, могло б бути вжито, скажімо, старий негідник, замість сплиснула з двора (у Пушкіна «она сокрі.і лась» пристойніше було б ужити зникла, втекла, залишила; рюма пі має нейтральний відповідник плакала; старий Йовтух, звичайно ж, не відповідає вжитому в оригіналі «он изнемог; он слишком стар»; пор. також «Украйна глухо волновалась» з «Тогді Украйна мурмопш ла» і под. Є і явні семантичні невправності. Так слово бовваніти «невиразно виднітися» Є. Гребінка вживає в такому контексті «Мов хмари, коси бовваніють».

І разом з тим цей перший переклад російського твору українською мовою ще раз підтверджував, що російська й українська мови - не різні утворення, які мають значні семантичні відмінності; крім того, незважаючи на наліт «котляревщини», переклад засвідчував і непе ресічні можливості української мови відтворювати пушкінський вірш Пор.:

Казак на север держит путь, Козак в Московщину летить;

Казак не хочет отдохнуть Козак не їсть, не п'є, не спить

Ни в чистом поле, ни в дубраве Ні в чистім полі, ні в діброві,

Ни при опасной переправе. Ні на дубу, ні на поромі.

Как сткло булат его блестит, Як скло, шаблюка так блищим.,

Мешок за пазухой звенит, Капшук у пазусі бряжчить;

Не спотьїкаясь, конь ретивьій Не спотикавшись, кінь порсклинпії

Бежит, размахивая гривой. Біжить, пуска по вітру гриву.

З'являються тут і перші авторські неологізми, напр. срібнохвиім* вастий змій.

Є. Гребінка — один із зачинателів публіцистичного й епістол яр ного стилів — у його передмові «Так собі до земляків» і в післямои! «До зобаченя». Вони недалеко відійшли від художніх творів. ЧимпЛб в них замилування рідним краєм, а отже, й лексики пейзажного ко лориту: «По садам цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і чері шеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом». Ви

і аго тут звичних для тодішньої писемної мови народних фразео­логізмів типу і пішли розказувати', аж за живіт бере; гуляй душа без кунтуша; лиха прикупивши і под. Як і в Г. Квітки-Основ'яненка, ви­користовуються церковнослов'янізми (создав же Господь). І все ж тут багатша етикетна лексика {добродій, добродійство, панове, земля­ни), вводяться слова, стосовні культурного побуту (натура, лист, книжка, друкарня) і т. ін.

Якщо протягом перших двох десятиліть XIX ст. в українській ЦІтературі виступали ще розрізнені письменники-одинаки, то від по­чатку 30-х років розвивається діяльність окремих літературних і ургків при великих культурних центрах України, переважно при Харківському університеті. Бурлескні тенденції в цей час певною мірою продовжуються в мові П. Гулака-Артемовського, але їх пере-рииає романтична течія, що розвиває в собі такі літературні жанри, ик балада, лірична пісня, романс, романтична драма і трагедія. Той Же Гулак-Артемовський дав перші зразки романтичних балад та цікаві переклади класиків світової літератури. Природно, змінюється І мова. Поряд з П. Гулаком-Артемовським на ниві українського ху-можнього слова працював Л. Боровиковський. Він кохався в фольк­лорі і намагався стилізувати народну поезію під літературні форми, і ь обливо вдало вводив він у поетичний контекст українські приказ-КН! За Хведорове, бачиш, жито — та Хведора і бито; Голодний Клим пишись з баса: «Найлучча птиця — ковбаса!» і под.

Найактивнішою групою Харківської школи романтиків були
N МеітіШсьТ<ийТ^ (Галка),

і > Корсун, М. Петренко. В поезіях Метлинського відчувається лірич-Ніі іуга за тим, що «наша мова конає». А він же був професором Кйрківського, а згодом Київського університетів. Отже, це не просто Юційний сплеск, а спостереження серйозного науковця. Згодом Мітпиііський проголошує право української мови на рівний розвиток) Мошши інших слов'янських народів. Він славить її в таких словах:

Рідна мова, рідна мова! Мов завмер без тебе я! Тільки вчую: рідне слово Обізвалось, мов сім'я... (АМІГ, 122).

іапежність поетики Метлинського від мови фольклору дуже їііічуша, особливо в римуванні: у нього переважає дієслівна рима — ач)і\ конає — завмирає, ходитиме — палитиме і под.

М. Костомаров відстоював життєздатність української мови, Зокрема, він писав: «Мова, яку звуть звичайно малоросійською і якою говорять в південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської... Вона існувала здавіт і тепер існує як наріччя слов'янського кореня, що займає за своєю граматичною і лексичною будовою середину між східними і західними наріччями величезного слов'янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне і здатне до розвитку літературної освіченості»¹. Разом з тим він бачить, що вона, осміювана й пе реслідувана, позбавлена права ввійти в сім'ю освічених народів: Ох, тим молодий співець не співає, що рідна мова, як свічка, сконає!.. (АМІГ, 158).

Характерними ознаками мови поетів-романтиків є, по-перше, звернення до козацької доби як до певного символу існування ук раїнського народу, по-друге — тверда віра у відродження ук раїнської нації. Отже, з одного боку, бандура, козак-співака, а люду погибшого слава колишня у пам'яті тмшпься (Мог.), а з другого І як сонце із-під хмари — Рідне слово ізійшло (Мог.).

Мова поетів-романтиків насичена історичною лексикою. Туї військові козацькі звання {козак, сотник, гетьман - Мог.), начни зброї та оборонних засобів {бійниця, гармата, кулі, ручниця, самоті ли, стріли, шаблюка — Мог.), одягу {кармазинові жупани, гаптовані сап 'яни, пояси шалеві, басани зелені, адамашки і атласи, Оксамити, блаватаси — Гал.), і ймовірні неприятелі {лях, орда, татарин), і наслідки військової боротьби {кості по степах, могила, поминальнії* пісня). У М. Костомарова історична лексика сягає старокиївськіи часів {бояри, град, дружина, знаменіє, коромола, половчин, пороки, іш поток). Є тут і відлуння «Слова о полку Ігоревім»: Боян стародавнії^ Даждбожий внук, напитись шоломом Дону.

Непересічна заслуга романтиків у становленні абстрактної лекеи ки як однієї з важливих складових літературної мови. Вони її не і ми рили, а брали з народної мови, але вводили в свої твори щедріше, мі* це дозволяла безіменна фольклорна поезія: веселість, віра, воля, дші^ думка, горе, жаль, жарти, життя, звичай, істина, кара, лихо, ^^I<Ю(Ш^ милость, наука, недоля, ненависть, печаль, плач, помста,

¹ Костомаров М.І. Обзор сочинений, писанньїх на малороссийском я и.і Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — С. 41.

радість, ревнощі, розум, свобода, святиня, слава, сподівання, темнота, туга, утіха, хитрощі, чвари, щастя і под.

Безперечно фольклорною ознакою є здвоєні слова. Серед них переважають іменники, але є й дієслова та прислівники. Здвоєні сло­на - це переважно іменники з прикладкою, що виконує означальну функцію (вороги-гадюки, травиця-зелениця ~ Мог.; панич-неборак, іїтка-сиротина — Гал.); проте є чимало таких іменників, що переда­ють близькі за змістом поняття (Дніпр-вода, в степу-полі, степ-земля, 1 сшюю-раттю, рожа-квіт, щастя-доля — Мог.; пуща-чагар, степ-до-шна, мати-неня, голубонька-горлиця, по балках-терн ах, роду-племені, итця-неньку, мед-вино, час-година, шуря-буря, дуб-дубок, душка-душа — Гші.). Здвоєні дієслова — це зведені воєдино синоніми (казав-завіщав, інн-туть-цвітуть — Мог.; сохне-в'яне — Гал.); те саме стосується і прислівників (тяжко-важко — Мог.; сумно-жалібно — Гал.).

Романтичній поезії, як і фольклорові, притаманні увага до ілрібнілої лексики. Це переважно іменники (вітрець, дібровонька, РІіїїочки, зозуленька — Мог.; вишеньки, вітронько, дитятко, дівчи­нонька, квіточка, коненько — Гал.), прикметники (пустісінький — (Иог.; золотенький, зелененька, маленький, вірненький — Гал.), прислівники (нікогісінько, веселенько, жалібненько — Мог.), дієсло- Ш (питки, їстки — Гал.); та чи не найчастіше трапляються сполу-Ціііня іменника з прикметником — обидва в здрібніло-пестливих формах: громадонька веселенька, садочки зелененькі — Мог.; моло- ЩНЬкий козаченько, дітки маленькі, сивенькі голуб'ятка, вітрець тудсиенький — Гал. Вражає різноманітність пестливих слів, нагро-мндження різних словотвірних моделей, напр.: Ой вербице зеленая, ^рбонько моя (АМІГ, 307).

Уіибрала в себе романтична поезія і фольклорні постійні епіте-

ш м;і воронім коню, козак чорнобривий, тихий Дунай, річка неве-

шчь<і, вороненький коник (Мог.); сира могила, місяць блідний, тем-

і Діброва, яснеє сонце, небо високе, земля широка, море глибоке,

Имйк молоденький (Гал.) та ін. Метафора в цих творах суто роман-

нчни. До її складу входять такі слова, як вітер, ворон, зоря, кохан-

\ місяць, могила і под. Напр.: Його бандура, схоче він, завиє, йо-

и бандура й вороном закряче (АМІГ, 35); Колись, мій синку, ми тії

Щли Трупом та трупом начиняли (39); Уже вечірньої зорі Погас-

| мі і по, з-за гори Встав місяць повновидий (294) і под.

У поетів-романтиків була тенденція до нормалізації мови української літератури. Спеціально уникаю тут терміна «літературна мова», бо про неї можна говорити тільки після творчості Т. Шевченка. Зразком чистоти мо ви був, звичайно, фольклор. І поети романтики, як і безіменні творці фольклору, намагалися уникати вузько локальних слів. Та стежити за цим було дуже важко, тому локалізми, звичайно, з'являлися. Це, скажімо, у І. Галки рябець «шуліка», увійнятися «вгамуватися», ізгарб «сніговиця», «хуртовина», меріти «мріти», оцваньок «неньок», музувіри «турки», плавочки «качки», утворний «стрункий», «гарний» та ін. У галузі морфології А. Мо гила навіть допускає стилізацію під особливості західноукраїнської наро,і мої мови. Так, у вірші «Думка червонорусця» знаходимо: Край в цю пору згадує мі ся частенько; Хто тя, краю милий, хто по волі кине? Хто к ті 11 чужини, краю, не полине (АМІГ, 56).

Романтична традиція позначилася й на мові творів В. Забіли. Як і в решти романтиків, у нього стогне пугач, гуде вітер вельми в по и і т. ін. Він часто використовує народно-пісенні порівняння, соко виті епітети. Та разом з тим деякі твори В. Забіли (як, до речі, її П. Білецького-Носенка, С. Писаревського) позначені стилем бур­леску, що є даниною так званій «котляревщині».

Як писав В. Сімович, «І в давніших наддніпрянських письмен ників треба відрізняти зерно від полови. Треба відкидати церковні слова Квітки, деякі московські слова Котляревського. Але ж у ціло му можна сказати, що всі письменники до Шевченка й йот наслідувачі мають мову зразкову й щодо слів складу у речення пік, що загалом вони роблять велику прислугу тому, що хоче добре зим ти українську мову»¹.

Основні постулати романтизму поділяли й члени «Руської трійці» західноукраїнського відгалуження спільноукраїнської літературі ті течії. Але якщо харківська школа романтиків виявляла себе перевпж но в творенні літературної мови, то М. Шашкевич, І. Вагиленич, Я. Головацький і їх оточення зробили великий внесок у розвиток Лін* ратурної мови своєю збиральною діяльністю в галузі фольклору, сі нології, народного прикладного мистецтва, а також лексикографії.

Разом з тим не можна не відзначити, що поети «Руської тріппі-висловлювали патріотичні думки, зокрема, закликали не цурапн н рідної мови:

¹ Сімович В. Українське мовознавство. Вступні розділи з граматики украпим мови.//Українське мовознавство. Розвідки й статті. — Оііаууа, 1981. — С. 69.

Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, -Чом же мова єй не мила? Чом ся ней встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?

У першій половині XIX ст. були спроби створити граматики й новники нової української народної і літературної мови. 1844 р. 1. Білецький-Носенко подав на розгляд міністрові освіти рукописи ловника й граматики української мови. Рецензію на ці праці напи-|В М. Максимович, і була вона цілком позитивна, хоч перший рек-:>р Київського університету й запропонував подати текст створеним ним варіантом українського правопису. П. Білецький-Носенко з цим не погодився, і його багаторічна праця так і не побачила світу.

У цей час уперше вчинилися суперечки щодо українського пись­ма й правопису. У 1834 р. Й. Лозинський у Галичині запропонував писати українською мовою латинським письмом. Проти цієї пропо-шції рішуче виступив М. Шашкевич. Першу спробу створення но-ішго українського правопису, пристосованого до звукової системи української мови, зробив О. Павловський у своїй «Граматиці україн-ІЬКОЇ мови», написаній 1805 р., а виданій тільки 1818 року. Павлов-Шжий уперше почав вживати літеру і на позначення фонеми [і], літе­ру -І; на позначення сполуки Це], диграфа іо на позначення []о] та ін. Правописом О. Павловського скористалися видавці «Русалки Дністрової», які в фонетизації українського правопису пішли ще далі, нідкииувши ь у кінці слів, закріпивши за є значення звукосполучен­ні] |.)с] та літери, що пом'якшує попередній приголосний.

У Східній Україні аж до 20-х років XX ст. намірів замінити тра-ІИЦійне письмо латинським не було. І. Котляревський користувався фйдиційним українським правописом, успадкованим від староук­раїнської літературної мови. Ідеї О. Павловського не одразу завоюва-|И тут популярність. М. Максимович — авторитетний учений-сла-н» і - відстоював історично-етимологічний правопис. На поступку фонетичному звучанню він пропонував ставити над літерами о, є, *£, ІШЛИ нони звучать як [і], дашок, який би вказував на відповідне зву­чними. В. Чапленко, безперечно, має рацію, коли твердить, що в цьо­му ріпі М. Максимович «мав на увазі інтерес всеросійського читача»¹.

Чапленко В. Історія нової української літературної мови. - С. 82.

І все ж цей правопис не приймали ні Г. Квітка-Основ'яненко, ні П. Гулак-Артемовський, ні Є. Гребінка. Певне застосування він знай шов у Галичині, але зрештою лишився книжним витвором.

Отже, українські пародисти й особливо романтики відродили ук раїнську літературну мову, тепер уже повністю на народній основі Вони не тільки зробили помітний внесок в її природну нор малізацію, але й викликали бажання описати її фонетичну й грама тичну природу. І все ж, як зазначав В. Чапленко, «тільки цим, ші риною красного письменства в його переважно ліричних, ліро епічних _чбалади) та почасти драматичних жанрах (в дусі романтичної балади Шіллера, а може, й трагедії Шекспіра) їхня мовна практика її обмежилась. Вони зовсім нічого не дали в галузі мистецької проиі (тільки геть пізніше, бо аж у 50-х роках, це надолужив П. Куліш своєю «Чорною радою»), як також нічого не здійснили з своїх планін у царині наукового та публіцистичного мововжитку (за винятком відозви Кирило-Мефодіївського братства та «Книг битія»), але мово стиль цієї останньої специфічний — євангельський»¹.

І все ж їхня роль у виробленні української літературної мови ду же помітна. Якщо І. Котляревський увів народну українську мову и літературний обіг, то поети-романтики, слідом за Г. Квіткою-Ос-нов'яненком, розбудовували українську літературну мову для вирл ження найкращих сторін душі українця — і простолюдина, і двори нина. Вони ж упорядкували фонетичне і граматичне багатство ук раїнської мови.

Дата добавления: 2014-11-20