Понять, стосовних людської психіки

Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Чімовіїв. Іван Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань українського письменства².

До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на що була спрямована його увага в навколишньому світі. Про це

¹ Возняк М.С. Названа праця. — С. 448.

² Франко І. Апокріфи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував
пояснив д-р їв. Франко. — Т. 1. — С. І—II.

найвиразніше говорять заголовки його віршів: солюде[х] правдивьі[х|, и хотящихь правдьі научитися; наука; со в^тр^; со оп-гЬ; оо те(р)пеніи бжом; со люде[х] гр^шньїМ; со снНкдаемьіхь звіірми; со прибиваю щи[х]са землею; со умираючи[х] мл[д]ца[х] и двицах по принятіи шлю бо[в]: або по просгЬ[и] мовячи, посігк в^тЬнча[н]л зараз; со чинячи[х| пакости мн[с]тьіра(мь) и црква[мь]; со цьіганахь и жьщахь; со люде[х| мл[с]тивьі[х]; со вин'й або тежь со гор'ЬлігЬ; со2льі[х] жена[х], ім[ь] же нико[г]да не яти вН^рн; сожена[х] сва[р]ливьіхь и глоязьічньі[х]; со гон чаряхь: слово віїМшовое похвалное; со ратаяхь; со ткачах і т. д.

«Творчість Климентія, пише І.П. Чепіга в передмові до збірки «Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті», — припадає на ча-си, знаменні не стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст. Києво-Могилянська колегія згуртува­ла навколо себе видатних наукових і літературних діячів: Іоаникій Га-лятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Туптапо, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не відомі письмен­ники з «літературних низів» творили українське письменство»¹.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновієва одноманітні. Зовсім ні: серед них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти, псал­ми, молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів. Фоне­тичні особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, без­перечно, з Лівобережної України. Є в нього проривне ґ, етимологічне /о/ частіше, ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці етимологічного є, що перейшло в і в новозакритому складі, ви­ступає *Ь (хм'ЬлІ/Ь], м'ЬдньїМ, кам^нИл, ремНіирь] і под.)²; більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ьі та и (крьівьімь, зьімою, умьіра(т), вьімьгвати, птьща і под.), широко відбито чергування /у/ з /в/ (вчащаеть, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ь] і под.); дав-ньокиївському рт> відповідає українське рьі (трьівогу, грьімить); /л/ нерідко переходить у/у/ (вовньї, ковбасці, мовчанка, вовчіе, в човн^г1;

* Чепіга І.П. Визначна пам'ятка українського письменства // Зіновіїв Кли­ментій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 10.

² Докладніше див. про це в названій праці І.П. Чепіги. — С. 17—27.

г«ін.). Є тут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, твер-01 /р/ (ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обсіда­ні, тво[р]цьі, ошуканцах, молодица, птьща) та ін.

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише він зовсім не так, як його колеги-Ланегіристи. Його можна було б назвати «натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи Не дбаючи про якісь там епітети, метафори, алегорії й інші художні іпсоби, напр.:

Да і гьіе будники в ншо(и) земл-Ь бувають:

що потомь ту(р)камь сукна

хва(р)боват вьіро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збувають:

уже о то(мь) не знаю, разв*Ь люде знають.

І знаю(т) тепе(р) дгкло люде на свНігі; всяко:

и дете(и) якій е(ст) самьі, уча(т) же гако.

І си(х) чась єсть будиш(ь) где будьі бували:

давпьіе люде (б) тое и НІН признали.

І прислуха(и)сл ко(ж)дьі(и) то старьі(и) мов^и(т) на глумь:

а молодьі(и) нехай бере(т) добре соб'Ь на умі/-

І поташ ники (ж) неха(и) здоровьі пробуваклі^

а за в*Ьршь се(и) ласкаве мд похваляють (Зін> 171 — 172).

'Здавалось би, за такої творчої установки К- Зіновієва в текстах бу-Ь дуже багато побутових слів. Але автор - моралізатор, тому тут на передній план виступають слова, що характеризують людину, її став­лення до інших людей й навколишнього світ/- неборакь, хорьій, госпо- тіИА, простакь, брьідшпи, працовати, дьівовапіи, сл цурати, ратовати, шукати, зневажати, ображати, кра[с]ти, паМятати, скоштовати, га- ш[м], сл журити, поважати, шкодити, вадііпш і под.; назви реалій менш поширені: борошно, калитка, кий, горілка, жорна, страва, Щфа, тютюн, сагайдак, хмиз, суржи[к] (суміш житньої й пшенич­ної муки - українсько-російського суржика ТОДІ Ще не було. - В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за професією і родом заняття: вин­ним, ворожка, докторь, козакь, кухарь, кулМбанникь, пороховникь, тЛтерникь, екдлярь, щклюрикь та ін.; є тут слова на позначення Ьйна (худоба, достатокь, статокь), частий людського тіла (груди, шак, литка, оми, шия), особливостей природних утворень (долина, три, пустиня, море), віку (дорослий, дитина, молодиця), родинних ічосунків (родич, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма, шинокь),

природних сил (пов-ктря, лихал година), часових понять (часо[м], зш ма, лкто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж пред ставлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, пригода, рада, справа. Не цурається ІС Зіновіїв і церковнослов'янізмів, переважно фонетичних, напр.: мразь, град, драгий, даждь, повгкждь, увгкждь\ три пляються й лексичні: обрящемь, у£//<9, уповаю, согрешеніл, &ктьіщ\ інколи наводяться й уривки церковнослов'янських текстів: Ища(и) рече обряще[т] и прося[и] полупить (71). Порівняно рідкі полонізми, але все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови латво, жекгнаеть, не[н]дзньш, ба[р]зо_у ме[н]щьізна, контентова[т/, в^куистьі, цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з латинської мови, звичайно ж, через польську: фунда менть, елементь, крчсталь, декрет, структура, натура, тала[н]ть.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями ко ристуеться досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко согнь пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и ра до[ст] из[ь] сму[т]ком житіа не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованьі[и| ко[н] в зьім*Ь попо[л]заать: та[к] и члкь до всяки[х] грііхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якь птьща свои[мь] носо[м] сьгга повідає, та(к) члкь которьій собНі промьішляе (175). Чого не бракує творам К. Зи новієва, це народних приказок і прислів'їв, напр.: Ко[л]ко в шелягу ср^бра то[л]ко у нихь правдьі (45); Рече приповНі[ст] во[л]кь що споткає то зьяде (46); дьівнаА р^чь, що в хатіі п^Ьчь (78); мускт на св^Ьт^Ь такь жи[т] я[к] наб^Ьжи[т] (81); не може[т] інь б^дньі[и] где певно с^цгЬти: и едного м'ісца я[к] потреба нагріти (83); а поку[л| взьі[и]дет слнце вьі^Ест] сочи роса (83); А женам (письма - В.Р.) як пятого колеса такь треба (100); Якь посполите мовя(т) іскра поле з[ь]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха в[ь] укропі ве[р]ти(т)сА (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані н текстах, потрапили в «Припов^сти [або те[ж] присловІА] посполи тьіе», що додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих ви разів. В окремих випадках текстовим прислів'ям у словнику фразео логізмів відповідають їх варіанти, напр.: Як вовкь, що стр^вь, то (259); Искра и поле вьіжже[т], и сама згинеть (228).

Зібравши українські прислів'я і приказки, К. Зіиовіїв вельми при служився нашому знанню про давню українську народну мову. Прряіі із власне українськими народними афористичними висловами (Бгь

шімав и нам дававь — 213; Бувши конемь та [с]тати воло[м]ь — 215; Без господара и това[р] плаче — 215; Багатьі[и] диви[т]са я[к] вбоги[и] жіііш[т]са — 215; Все тое буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да хіупнать — 218; Где люде(и) купа не боли(т) у пупа — 219; До-міі|ш]него тлодНЬа не встерегтисА — 220; Ду[р]нА ни сію[т] ни па-шу|т], са[м] са роди[т] — 221; Дмє[т]са я[к] пузьі[р] на вод'й — 221; Добра и бре(д)нА, да не щодна — 221; Мьі с тобою, якь рьіба з водою

223; м'Ьское теля[т]ко, я[к] с'клское дьітя[т]ко - 233 та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в попівсько-чер-мечому середовищі (бувши в РимНі, да папужа не видати — 215; Но|л]но бгу що хотіти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -ть/-ть: /гкзе, ріже, буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, ме-іе/змеле, лопоче, взьі[и]де, коле, каже, гріє, гине, хоче, живе, влизе, гниє, бреше і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува-(чамість традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати, забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми мину­лого часу чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь, почииивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма: одуб*квь, змішавь, вьілежавьсл, хотквь, л^ктовавь, дож-давь, давь, догодовавьсл, по[и]мавь, слуха[в], побачивьсл, з[ь]мкшавь, вчинивь, іаколупивь, іаробивь, іаливь, ібивь, гвгквь, іавьівь та ін. Дотри­муючись тодішніх літературних норм, К. Зіновіїв у віршах уживає фор­ми минулого часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] \ жалю мое[г][о] мо(г)ль пра[в]ду написати (194); в прешльі[х] много кни[г] перечитале[мь]; А тьі еси Хр[с]тови мл[с]ть не показаль (194). У приказках і прислів'ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв послу-гується і формами аориста: повьіше ргкхь (31); до тре[х] дни[и] стра[ж] даше (32); бяше, сокршсл, о[т]крьісл і под. Цікаво, що флексія -т в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди тверда: мовять, подобаєть, желаеть, бьіваегь, животворить.

Найбільшою заслугою К. Зіновієва є, звичайно, зібрані ним приказки, прислів'я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й мо­дернізовані, підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську мову.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями братських шкіл, і першими п'єсами не було істотної різниці. Так, у різдвяних віршах Г1 Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гда Бга и сгіса нашего Іс Ха» замість дійових осіб виступають втсорьііі отрокь, трєтїи отрока, четвертьіи отрока, плтіи отрокь, шестьіи отрок'і. і седмьш отрокь. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скуль-ського «Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ля менть матки, Іоаннь — белогь, їосифь, І Іикодимь, Сумон Кириней-чинь, Маріа Магдалена, Ликь Муроносиць, От зебраня вс^хь. У драмі Іоаникія Волковича «Розмьішлян'є о муц^і Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі, десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по приватних господах грали п'єси, що обробляли були ті самі основні мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії: пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає при­тулку в Віфліємі, Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення немовлят і плач Рахілин»¹. У стінах Києво-Могилянської колегії читалися курси піїтики, одним із розділів якої бу­ла наука про драматичну поезію. Згідно з барочною традицією, алего­ричні фігури зображувались так: Мудрість (Ршсіепііа) - жінка в ко­роні, що в лівій руці тримає берло, оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Апігпа Ьеаїа) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано діву, що за­гнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля (Уо1штї:а$) -сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою рукою, начеб­то вона чогось шукає².

¹ Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип. І. Ук
раїнська академія наук. Збірник історично-філологічної о відділу № 7а. - К., 1926.
С. 13.

2 Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник істо­
рично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.

З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія, сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні фігури щастя, нищетьі убогои, а пікож Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма, так і всі раніше названі, ішписана староукраїнською літературною мовою і практично не від­різняється від мови поезії: українські фонетичні, граматичні і лек­сичні особливості в ній виявляються досить виразно, напр.:

Ище з каждого хору випавши, дорогу

Звідали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на мні, дорогие шати

Заміню зь якимь старцем на подлие лати (129);

Юно: Парьіс троянчикь, знаєш щасливьім бьіл потьі,

Поки моей дознавал ласки и охотьі (130);

У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мо-ю, напр.: Вакуло, братко, ходи! и ти, Селивоне!

Скажу вам щос, ходи лиш и ти, Харитоне, — Иж Господь Богь веселе дал Евфимияну,

Сенатору рьімскому, а нашому пану (145);

Нит, бачитца, не чули; я, правда, бив з дому

Отгодився, ходив там в лугь по солому (146).

У дусі народної традиції в мові «мужиків», — а це саме їхня мо-тут представлена, — уживаються демінутиви, напр.:

Нехай ваши волики, козки, козенятка,

І ввес статочок здоров и егнятка! (149);

Правда є демінутиви і в мові матері Олексія:

Скажи ми, старенки дііду (159).

Наостанок, добре начастувавшись, «мужики» побилися, і з їхніх уст можна почути народні прокльони і порівняння, напр.: За якую вьі трясну бьетеся? Да стойте! (153); Тьілко, прошу вас, болшей, як волки, не вьійте (151). Дехто з учених уважає, що цей уривок є інтермедією¹. Але спра-на в тому, що інтермедії не були пов'язані з основним змістом дра-

¹ Гудзій М.К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. // Українські інтермедії XVII—ХУГИ ст. - К., 1960. - С. 8.

ми, тоді як тут цей зв'язок явно простежується. Цікаво, що в драмі «Торжество єстества человеческого» мовою, близькою до народної, розмовляють євреї, які прийшли поставити сторожу біля гробу Ісуса Христа:

Я жьічу, що би добро воинов наняти,

Хочь бьі пришло им за то доброю мзду дати:

Учсници его всЬ пилно поглядают,

В ночи его викрасти и сховати мають (Др. укр., НІ, ч. 7, 243). Як уже про це йшлося, «Драма про Олексія, чоловіка Божого», написана в цілому староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує своє життя, викладено мовою церков-нослов'янською: Понеже о прародителномь благородив величатися никомуже не подобаеть, всЬ бо имут роду праотца брение, и ижс диадимою облеченньїе, и иже на гноище поверженньгЬ, гЬм же и ач не о род*Ь моемь хваляся, ниже славьі моея от челов^кь желая, яв ленна себе по сканчани^ моем мирови творю: но сего єдиного ра­да, яко да благодат божию, яже во мніі не тща бьість, челов^цьі увидевше прославят Отца небесного (Др. укр., V, ч. 7, 183).

Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60-80 ро­ках XVII ст., майже не вживається аорист - його, як і в українськії! поезії, заступає перфект, в якому на особу вказують релікти до­поміжного дієслова бити: Вьібач, облубенице, же тя опустилемь (153);

Алексие юноша! На всюмь естес гречньїй,

Тьілко предсявзяти своем не статечний:

Взялес то раз пред себе, абьіс служил Богу

И до неба простую торовал дорогу (142);

На веселе смо к твоей милости поспіли (147).

Мова драм помітно змінюється на кінець XVII - початок XVIII ст. Про причини цього явища і його наслідки йтиметься в наступному розділі. Тепер же треба відзначити, що староукраїнську літературну мову поступово змінює так звана слов'яноруська; це видно з таких творів, як «Царство натурьі людскои» (1698 р.), «Свобода» (1701 р.), «Мудрость предвічная», «Торжество Естества челов^ческаго» (1706 р.) та ін. Лексичних церковнослов'янізмів тут шукати не дово­диться - вони майже в кожному рядку: зате українізми трапляються рідко, пор. грясти, скорбь, скмо, десница, отсе/гк, ніість, вість, зде, воз/гкжати, алчньш і под. Аористу текстах теж не поодиноке явище: свободихомь, сокрьіхомь, сльішахомь, вн-кмахомь, об[гктосте, сниде, изу

нраде, угаси, угризе, форми родового відмінка однини прикметників, прикметникових займенників і активних дієприкметників утворю­ються за допомогою флексії -аго: погибшаго, любимаго, угоднаго, крас- мео, сластнаго, таковаго\ пасивні дієприкметники на -нн- виступа­ють здебільшого в короткій формі: предложенну, обагренну, принесен-Ну, гцгкненна, избранньш, изгнанньш, возвьішенна, возданна, распаленна і мод. Тому вірші мають такий вигляд:

Сядьте, рабьі мои, ту. Аз-ь со д^тищемь Гряду моимь до оньде, тамо бо поищемь Мііста, наньже мя Господь возва; возвратимся Кь вамь, токмо Саваовоу тамо поклонимся (Др. укр., III, ч. 7, 98). Не можна сказати, що в цих драмах зовсім немає українізмів, як лексичних (кайдани, почвари, хмари, пущу стрьільї, вьігнанец), так І граматичних (пролийте, обрат^те) та ін. Поети кінця XVII — поч. XVIII ст. значно вправніші віршувальники: вони поєднують си­лабічну систему з силабо-тонічною, користуються багатою римою: Весна з цв'Ьтами, гучно лііто с класи, ОеЬнь з гроздиемь, а зима со часи хладньїми, плачи! Луно нолная, плачу к изм^ни Людской Натурі райские отм^кни, -Утоли плачи (129).

У першій половині XVII ст. з'являються моралізаторські твори, написані майже народною мовою. Це, наприклад, «Диалогь о смер-ти» 1629 р.¹, в якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких гріхів вона допустилася. Щоб переконатися в тому, що народна мова тут превалює, прочитаймо ці два уривки: Чолов^кь. А где на свои бога(тст)ва и мае(т)ности и такь самую

великую кому со(с)тавлю?

Ангель. Ь& теб*Ь радьіль, чтобьі ти дав'но в ни[х] перестань сга кохати, сохотн^еше сего часу умираль бьі єси (ДОС, 265);

Чоло&ккь. И такь же без всіакои над^и и погйхи м'&ю уме[р]тьі? Ангель. Єжели себ^ за живота что доброго не [з]готоваль, га со томь ба[р]з вон[т]плю (265).

¹ Яворский Ю.А. Пропавшая западнорусекая книга «Диалог о смерти» 1629 г. // Известия Отделения русекого язьїка и словестности Императорской академии на­ук. 1912 г. Т. XVII кн. 1-й. - СПб., 1912. - С. 264-280.

У цій невеликій пам'ятці добре представлені форми майбутньо го часу на -муть: Тйло твоє уме[р]лоє торгати му[т] (269); Тьі|\| гр^ховь, которїє за тобою йти муть (276); страшити му[т] тебе за казаньїса речи (276); И[х] же сами тилко заживати му(т), что їм семь св'Ьт^ в Гда Бга в^ровали (278).

Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова і нею ведеться про моральні категорії, а тому пам'ятка засвідчує абеї рактну лексику, стосовну як позитивних якостей людини, так і непі тивних. Отже, з одного боку, совість, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь, повага, милость, щастт, го[д]ность, радо[ст], надш/надежда, упо ваніє, з другого, — гріхь, страхь, з'лость, лакомство, пиха, гнгквь, собжи[р]ство, нечистота, зайзро[ст]_у /гкнивство, кривда, горе[ст]_у беї честїє, преступленїє. Є тут також досить потужний пласт лексики, що позначає всілякі «прелесті людські», через які треба було в свій час переступити, щоб згодом потрапити до раю. Це виногради, гроти, §ру[н]та, добра, з'лото, з'лотоглавь, ключи, коггк добріє, маєтності!, огради «городи», пе[р]ла, пожи[т]ки, полгл, сади, ска[р]би, скрьіігк, сре бро, роскоши і под. Щедро представлена тут і лексика, що позначж частини людського організму: ткло, глова, бокь, го[р]ло, руки, палкії, ноги, стопа ножная, кожа, се[р]дце, пе(р)си_у соци, мзикь, зуби, члени, уста, шїт, уши, чело і под.

Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, наші сані польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича «Тга£ес1і;і аіЬо \уі2ешпк зтіегсі рг2е£\уіеіе£О іапа СИггсісіеіа, рггезіапса Вохе^о», яка була поставлена в 1619 р. у Кам'янці Струмиловій (Галичина) Тут наявні діалектизми (льибой «либонь», добиток «худоба»), по лонізми (вшиток «весь», мацовати «оцінювати», здрайця «зрадник», вшакось «адже»), широко представлена побутова лексика, зокрема назви страв, напр.:

Било мясо, просята, Били пєчоне курчата, бьіли там и вароноє, Та били и смажоноє. Все хорошо! Из юшкою Білою та и жолтою, И тисто било варене; Смажоне та и пєчоне; И пироги тамо били

Да и борщика зварили;

Та била и капустая,

§

И горох, била кашая, Та била гам и ботвіна, И вшелякая звірина (У ін., 47).

Обігруються також сюжети українських приказок (Ось кота в міху кунив-єм! — 37), практикуються лайка й прокльони (О, бісу твоєй мінери! - 38; біс в його маму - 40; та біс тя тут приніс! - 43). Разом і гим не можна категорично твердити, що мова інтермедій до драми Я. Гаватовича повністю віддалена від староукраїнської літературної мови, адже тут виступають ті ж морфологічні форми, що і в панегіри­ках та драмах: минулий час чоловічого роду однини має як суфікс і|/-у (імиу, збавіу, зоставіу, купив-єм, всадив), так і традиційний -л (лубрал, виграл, пойшол, шукал); перша особа множини теперішньо­ю/майбутнього часу може утворюватись як за допомогою закінчен­ий -мо, так і його скороченого варіанта -м (поваремо, ідемо, маємо; шшарим); іменники чоловічого роду у називному відмінку множини ідсбільшого приймають закінчення -ове (побратимове, братьонкове, панове) і под. І все ж на відміну від основного тексту мова інтермедій ІНпчно розкованіша, складається з діалогів і полілогів типу: М а к с і їм. Ей, Денісу,

Іди ш же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеж плакати на Бога! Де и і с. Вшакось ся ти наіл в небі? Р и ц к о. Як я, баламуте, тебе

Почну паліціу взбірати —

Не будеж ти жартовати! (48).

Майже чистою українською народною мовою розмовляють пер­сонажі інтермедій із Дернівського збірника (кінець XVII - поч. XVIII ст.), напр.:

А чем же-с мя змалу до школи не давав,

Але-с ми в'Ьвьц'Ь и телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю

И той азьбуки прочетати не знаю (54).

Па відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські м'ішни, у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки), німець, поляк, єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, Крім євреїв — у них мова — зіпсована українська, німця, який з ні­мецької мови одразу ж збивається на польську; як не дивно, поль-

ською мовою розмовляє і циган. Отже, інтермедії XVII— поч. XVIII сі відбивають ту мовну ситуацію, яка склалася на той час в Україні.

Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні и другій половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій на лежало провідне місце в боротьбі проти католицької експансії тп унії. Цей науково-освітній заклад був видатним осередком в усьо му східно- та південнослов'янському світі, а також у деяких інших країнах Європи, зокрема в Молдові тощо. В стінах колегії працю вали такі видатні діячі української науки й культури, як Л. Барано вич, І. Гізель, А. Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов'язана така галузь тодішньої літератури, як полемічно-публіци стична проповідь¹.

І. Галятовський у 1659 р. опублікував збірку своїх проповідей під назвою «Ключь розум^нія», в якій, зокрема, виклав осноші складання казань. І. Галятовський належав ще до тієї генерації ук раїнських релігійно-культурних діячів, які обстоювали спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «Старайсл, жебьі всНі люде зрозуміли тоє, що тьі мовишь на казаню... (Галят., 517 зв.). На думку І. Галятовського, проповідь повинна ґрунтуватися не лише на історіях, узятих із Старого й Нового заповітів, але й містиш відомості «со звНкроІх], птахахь, гадахь, рьібахь, деревахь, з^гЬлах[і>|, кам^ЬнАХЬ и розмаитьіхь водахь, которьіи в[ь] морю, в[ь] р^кахь, в[ь] студнахь и на инших м^гкстцахь знайдуютел» (519 зв.). Як твердять дослідники, твори І. Галятовського становлять собою дру гий, пізній період православно-католицької полеміки².

Серед усіх розгляданих досі творів, написаних староукраїнською літературною мовою, мова творів І. Галятовского найближча до ші родної. Крім таких фонетичних рис, які простежуються в попередніх творах (и та і замість *Ь; у, ю замість о; ^ замість етимологічного є и новозакритому складі; зрідка поплутання ьі та и і под.), трапляється поплутання є з и (мин'Ь, Динисович, шерокоо), фіксується втрата го лосного /і/ на початку слова (мати<имати, шмараґдь<измарагді., єрих(онскїй<ієрихонскїи); тверде /р/ свідчить про північно-ук

¹ Чепіга І.П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам'ятки
української мови XVIII ст. // Передмова до видання: Галятовський Іоаникііі
Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

2 хам же. - С. 23.

рпїнський вплив на мову І. Галятовського (трьі, рьісуют(ь), крьїкь, в монастиру, ратуно(к), по мору, Юрьій та ін.); префікс і прийменник иі- перед дзвінкими приголосними набуває форми со(д) (со(д) восто-ка, дла со(д)ваги, со(д) невидимьіх(ь), со(д)даль, (одвернули). У формі чоловічого роду минулого часу /л/ або переходить у /у/ (після голос­них), або відпадає (після приголосних): не мливьса, зрозум^вь, умерг» і под. Звичайно, це ще не норма, але вже й не помилкові на­писання. Дуже активно, порівняно зі своїми попередниками, кори­стується І. Галятовський формами на -но, -то: Адама з[ь] раю вигна­но (314 зв.), бьічамьі и жьглами бито стогоо Гесоргіа (350); питано, що ш правда (353 зв.); утлто єму голову (230); По двохь днахь тую го­лову до т^ла приложено и з[ь] честїю погреблено (290).

У своїх порадах священикам, як скласти казання, І. Галятов­ський зазначає: «Єсли будешь слово бжоє пропов'йдати, а н^кто гісо не зрозуміть, себе самого будеш [ь] пропов^дати и вьісловля-ти» (218). І хоч сюжети цього письменника досить специфічні, ук­раїнізмів у нього, зокрема й побутових слів, немало: фляшка, по-жьіток, гроши, сажавка, з[ь]боже і под. Описуючи «чудеса», які творилися в честь святих, І. Галятовський намагається прив'язати їх до місця й часу, напр.: В земли ИнфлАнтской в(ь) м'ЬегЬ Дерпт^, на успенїе пресгои бщ єдна нев^ста геретичка казала слу-жсбци своєи лазню дла себе готовати (288). Автор «Ключа» для створення ефекту достовірності користується багатьма іменами. Тут і біблійні Єуагрій, Монсонїа, 0ома, Лазар, Авраамь, Соломонь, тут і пророки їєзекіиль, Данїиль, єретики Апол^нар, Дісоскорь, Севир, Арїй, поети В^гЬрг^тЬлїушь, Ов^д'йушь, царі Александрь Ма-ксдонский, Леонь, Ачикирей (цар татарский), Костантин, папи римські Бонафатїй, АндрЇАнь, Лесо, патріарх константинопольсь­кий Фловїань, апостоли Петро і Павло, святий Нїколай та ін. Да­ючи поради, як складати казання, І. Галятовський удається до ети­мології імен: Албо єсли умерлого звано Доробей, будешь мовити, же Дороеей вьікладаєть са дарь бжій, и обернеш[ь] са до людей, мовачи: православний хр[с]т'ЇАНе и нашегсо Дороеея, которогсо ви­димо на марахь, мусимо даром[ь] бжїимь назвати (223).

І. Галятовський дістав добру освіту. Тому в його текстах зустрі­чається багато посилань і не тільки на Святе письмо. Він добре знав класичну літературу, про що свідчить хоча б такий приклад: Приров-наю я монастьірь до кона ТроАнского, которого ґреки учинили з[ь]

дерева на кшталть гсорьі великои и великоє войско в[ь] немь замк нули и написали з[ь]верху: «Офера богині Мїнерв^». А сами, шд|і.| м'Ьста содступивши, скрьілисл (97).

Не гребує цей автор і поширеними в Україні апокрифами. Напри клад, у проповіді на Різдво Христове Галятовський говорить, що Христос, «яко Бог перестрашив бовванів у Єгипті, що на землю по падали й покришилися». З апокрифу автор запозичив у тій самім проповіді подробицю, що Бог, виганяючи Адама з раю, дав йому шкіряну одежу¹.

Час від часу І. Галятовський, остерігаючись неправильного розумі 11 ня, використовує своєрідні внутрітекстові глоси, як наприклад: Дла тогсо мовиль до неи агль Гаврїиль: «Радуйсл собрадованнал» (Витай, ласки повная) (123); Для того ап(с)ль Павель житїє людскоє біігомі, назьіваеть, мовачи: «Теченїє скончахь», б^гь скончилемь (134).

У переважній більшості твори І. Галятовського - повчання на різні теми. Уже йшлося про те, що він дає поради священнослужи телям, як приготувати казання. Але він вчить і мирян, як себе по водити в різних обставинах, що можна їсти й пити і под., напр.: 3[ь] зв'брАт^], в[ь] воді; пльіваючих(ь), не годилоса тьіх(ь) ^гЬсти, которьш не мають пюрь и луски (101); Зь зв'ЬрАть четвероногих^, по земл*Ь ходячих, не волно бьіло тьіхь ^сти, которьш не мають копьіта, надвоє розд^ленного, и которьш покарму не пережову­ють. Такіми зв'іфАтами назьівают[ь]сА люде, которьш не со[т]д^гЬлають зльїхь учинксовь со[т] добрьіхь (101).

У лексичному складі «Ключа» багато запозичень з латинської і грецької мов: деґрадовати (лат. сіе^гасіо) «поступово втрачати цінні якості, занепадати», катедра (гр. кшйбра) «місце для викладача, лек­тора, промовця», декретовати (від лат. сіекгеШт) «ухвалювати якусі» постанову, надаючи їй сили закону», фалишвьш (лат. Гаїзиз) «неправди­вий», сенс (лат. 8ЄП8Ш) «значення», матерія (лат. таГегіа) «речовина», натураугкеть (від лат. паШга — природа») «природодослідник», кондьі-цьш (лат. сопсіісіо) «умови договору», концепт (лат. сопсеріш) «думка, поняття» і под. Користується автор і запозиченими термінами, якими позначаються частини твору (промови): вема (гр. щ\а) «предмет оу-д-ження або викладу», наррацьія (лат. паггаііо) «виклад», е^ордїумь (лат. ехогсііит) «вступ», коньклюзїл (лат. сопкіозіо) «завершення».

¹ Див.: Возняк М.С. Названа праця. — С. 576.

Порівняно зі своїми попередниками І. Галятовський більше нживає запозичень у галузі суспільно-політичної лексики: монархія, а/шстокрацїл, демокрацїя, цесарь, пошептать, сенаторь і под. Ціка-іш розвідка про коштовне каміння: карбункул, іаспись, хризолить, бе-шумій, ґаґаток, аметисть, шмараґдь та ін. Кожному каменеві Цйється характеристика: шмарагд любить чистость, бо котораА пан-жі при себ'Ь шмараґдь носить, поки єсть панною, шмараґдь зоста-огь в[ь] ц^лости, а скоро паніенство утратить, заразь шмараґдь зла-млєтьса надвоє (113).

Висловлюючи ті чи інші сентенції, автор «Ключа» вдається до протиставлення антонімів: Якь телесность св^тлости, якь горкость еолодости, якь болезнь здоровю и якь смерть животу, такь нев^рньїи люде в^рньїмь, зльїи добрьімь противАТьсА, ненавидАть ихь и пресл^гЬдують (129).

При всій своїй близькості до народної мови «Ключ розуміння» II інші твори І. Галятовського не позбавлені церковнослов'янізмів. Проте вони не є окремими вкрапленнями в український текст, а шюдяться в твір як окремі фрази з творів апостолів, напр.: ппостоль Павел: По со[т]шествїи моємь внїйдуть волцьі та-Жііьі вь вась, не щадяще стада (54);...Бо мови[т] ап[с]ль Павель: В'Ьмьі бо, яксо аще зємна нша храмина гкла разоритьсА, созданїе <о[т] бга имамьі храмину нерукотворенну, в^чну на нвсехь (60); Такь бьіли Петрь и Андрей послушньїи, которьіи ловили рьібьі в[ь] мор*Ь Галїлейскомь, а гдьі ихь заволаль Хс до себе на ап[с]лство, мовачи: «ГрАД'йте ко мн^ и сотвору вьі ловца члікомь», они за­разь покинувши Ніти свои, пошли за Хмь (96); Такь мовиль гу[г]листь Лука: «Б^ єму соб^Ьщанно дхомь стьімь не видати смер-ти прежде даже не видить Ха г[с]на (250).

І. Галятовський настільки удосконалив староукраїнську літера­турну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції за­гальноукраїнської літературної мови. Чому цього не сталося, з'ясо­вується в наступному розділі.

Продовжувачем мовної традиції І. Галятовського був А. Радиви-ловский. У збірниках проповідей «Огородокь Марій Богородицьі» й «Вінець Хрістовь зь пропов^дій нед^ьньїхь, аки зь цв^тов рожа-ііьіхь на украшеніє православно-кафолйческои святои восточнои цер-кіш сплетеньїй» він дотримувався принципу, щоб кожну проповідь

могли «зрозуміти прості люде»¹. Прислужився староукраїнській літе ратурній мові і Дмитро Туптало (Тупталенко). Його «Четьї-Минеї» і «Літопис або збірний хронограф» написані тодішньою українською літературною мовою, що зміцнювало її суспільні позиції.

А тепер треба розглянути ще один жанр давньої книжної мови літописи. До наших днів їх збереглося декілька: С. Величка (1718 р.) «Сказаніє о воин'Ь козацкои з полякамі чрезь Зонові а Богдан; і Хмєлні[ц]кого Гетмана Войскь Запорожскіхь восмі л^техі. точівшойса», Самовидця, Г.І. Грабянки, Лизогубівський літопис «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рік» та ін.

Випадково — не випадково, але власне війні Богдана Хмельни­цького з польським військом передують ті ж знамення, які попере джали князя Ігоря не йти проти половців: «З тьіх убо знаковь, пер вьій роком пред тою войскою бьгет - великоє над звичай, в ден пят ка страстного, слонца і змНіненіє і затмішє; вторий потомь, - коме­та, от давнихь л^гь невиданная, являлася на н[е]б*к по заході слон­ца, чрез дней дванадцят; третий, - саранча великая н^гд^сь уродив-шис, и нашедши пред самимь, тая междуусобнія домашнія войньї за-чатієм, в землю польскую, вс^ травьі и збожжа вь ней позьидала и винищила» (Вел., 31). Правда, Хмельницький у перших битвах буй щасливіший за Ігоря. Він не хвалився своїми перемогами, але дай можливість їх описати.

Мова літопису С. Величка наближається до церковнослов'янської, але не зливається з нею. У ній дуже багато природних українських сліп на позначення осіб (господарь, злодюга, ледащица, полоняникь, това­риш, брехунь, паливода), прикмет (своєволньш, цекавьій, нестатечний), дій і процесів (розмовляти, одержати, простовати, дякова ти, повста­ти), абстрактних понять (здирство, утиски, зьбитки, помста, зрада, намова, ганба, пиха, каране, оборона, ухвала, ратунокь, жаль, повага, шкода), реалій (обухь, піхвьі, яр, круча, долина, гостинець, подарунок), допоміжних слів (однакь, вькуп*к) і т. ін. Природно, оскільки йдеться про війну, в тексті багато назв зброї та іншого військового споряджен­ня, а також військових звань: гетман, кошовий, клейнотьі, короговь, бунчукь, булава, печат срібная войсковая, котли новий мідний великий, арматьі полевьіе легкие, порох, мушкеть, полонь, пушкар, намет, зьброя, ггкстолеть, копьє, обухь, панцьірь, шабля, місюрка, карвани, телембась.

1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 581.

С. Величко одержав добру освіту. Видно, він добре володів ла­тиською мовою, бо, як ніхто інший з його сучасників, широко використовує запозичені слова: універсал, прокгьресСЬ, фундаторь, цсьсистенція, фантазия, субстанция, реляція, інструмСнть, кгазета, ііффекть, коррупция, респекть, окьказия, клявзуля, аппеляція, пре-пнчіция, персона, інсти&овати, спецификованньш, конф^еР^енЧ^ия> орди-ішись, симпатия, елекьция, декьлярация, секретарь, сУ^кьН^ессь> кор­еспонденція, прозрессь, президиумь, аппартаменть, викторія, зькас-їішати, документь, аппеліовати, дирекьція, консенС, субстанція, тержкнь, фортуна, супліковати, протекьция, резолюція та ін.

Не цурався літописець і церковнослов'янської мови. Писав він По-староукраїнськи, але не уникав ні церковнослов'янських слів, ні граматичних форм. Напр.: Потомь Козаки пословь до короля посьі-лають вопросити: єго ли повел^ніємь сія биша, їли ни (Ю); но н'Ьсть тако: зане же от помененной войньї Остраниновой г^тмани войска іапорожского, чрез трактагь у Маслового ставу заключенньїй, іспразднишася, и комисар'й полскіє вм^сто гетмановь козацких над Козаками установлени бяху (14); Єго же отець, Іоань (Зьіховець, при тогобочньїхь чигринскихь гетманахь бк канцеляристок, и тамо тоть Хмелницкого д^яний діаріушь, переписаль биль себНк (31). Особли­во кохається С. Величко в формах аориста, напр.: И не всує Поля­ки, жаліючи утрати Украиньї оноя, тогобочнея, раємь, свНіта Пол-ского вь своихь універсалах єя нарицаху и провозглйшаху (3); пор. ще: мняху, со&ктоваху, начата, ргкхь, написахомь, бяше і ^П°Д-

Йдучи за латинською традицією, літописець, як правило, розміщує присудки-дієслова в кінці сурядних і підрядних речень, напр.: Вещь бист тако: понеже Козаковь мужики, оставивше отече-ство, и к ним присовокупившеся зНіло умножили, и тако множайшіє полскіє велможи многия - и великія на Украйні ім^Иія и села себ^ стяжали; мняху же доходи свои дивними прибиткамИ размножити, аіце би Козакамь свобода в страйк оной отята била; тймь же совітоваху королю, даби Козаковь обуздаль и усмир^ль (9).

І все ж, незважаючи на схильність автора до церко0нослов'янщи-пи, він не гребував і простонародними формами. Як уродженець Лівобережжя, форми з колишнім суфіксом -іє він передає через -я з попередньою подвійною приголосною: браття, Запорожжя, угоддя, при показанню, вь зав^дованню, с челяддю, прибитт^? привитання, на смерканню, для зловлення, о взяттю та ін. Трапляються у С. Ве-

личка форми майбутнього часу з афіксами -му, -меш, -ме, напр.: й они, яко люди дишкретние, умітимуть тое вашой ханскоіі м[и]л[о]сти часу свого отвдячити, упевняю (44). Досить поширені х;і рактерні для української мови подвійні дієслівні префікси, що вк;пу ють на поширеність дії на декілька об'єктів: позакопували, позас^гЬк;і ли і под. Чимало вживається типових українських синтаксичних форм. Це і присудкові форми на -по, -то (велено вдарити в котли ЗО), і форми на означення приблизного часу «з + іменник з часошім поняттям у називному відмінку однини» (зь тиждень на квартер'І; своей проживши — 25), і спосіб вираження наближення з прийми і ником до (заразь велено Хмелницкому прийти до хана — 25) та ін Користується С. Величко і називними реченнями: Вієздь Хмелини кого зь войскомь зь ОЬчи; зьлученеся єго зь козаками реєстровьіми, Дн'йпромь до Кодаку при Барабашу пльїнувшими; разьгром первьій Поляковь на Желтой Водії (5).

Що повсякденною мовою С. Величка була українська народі і;і, свідчать фразеологізми: всякь... им^ль своє на мьісли (ЗО); іскати 11 гонити в^тра в полю (33): кого Б[о]гь покарати восхощеть, то періг(;е помНвшаеть и уменшить єму цекавости и разуму его (41); в прахь 11 пепель обернути (46); вь ярмо неволничоє єго запрягти (47) та ін.

Мова літопису в цілому розважлива, автор приділяє чимало уваги деталям, але не уникає й картинних описів, напр.: Єгда же разсв'Ьііу ло, и слонце огнезрачнии, и ясно блистателньїи свои по всей подн[е]б[е]сной разлияло лучи, тогда заразь войска козацкого коп ного до ОЬчи значная собралася квота (29); Кгдьі войско тоє по прерєчоньїх двох битвахь на конь вьсішо, и в далший походь зь Хмелницкимь рушило, увид^вши со стороньї, албо зь гори якоії оноє, можно бьіло сказать, же то сут ниви, красноцв^тущим голен-дерскимь, албо влоскимь макомь зас'Ьянньїи и проквітну вший (41).

Треба згадати й про «Печерський патерик», який упорядкував Сильвестр Косі в.

Отже, в XVII - першій чверті XVIII ст. староукраїнська літера турна мова досягла свого розквіту: удосконалився її офіційно-діло­вий стиль, мова полемічної літератури, набула поширення навчаль­но-проповідницька проза, активізувався розвиток поезії і драми тургії, осмислювалась староукраїнською мовою власна історія, але вже намітилися й певні ознаки «втомленості» цієї мови, які сталії особливо виразними на середину XVIII ст.

Дата добавления: 2014-11-20