І IV С. 3. 3 страница

Процес поповнення української літературної мови народними словами з усіх сфер суспільного життя, побуту, пізнання навколінці нього світу відбувається дуже інтенсивно. Порівняймо вживай™ слів, належних до двох тематичних груп — адміністративно уііі равлінської і військової, — в двох актових документах Житом і ід

СЬКОГО ГОРОДОВОГО УРЯДУ 1609 р. З НаПОВНеНІСТЮ ВІДПОВІДНИХ ЛСКИІ'І!

них полів у пам'ятках XIV—XV ст. В «Положене позву сод ті.іх *| кнж. Корецьких по кнз. Ружинського» і в «Протестацьіи княжі 11.1 і»н| рецкое на к. Ружинского и малжонку его» від 3 лютого 160^і) з 33 слів, належних до адміністративно-управлінської лексИИ 14 (близько третини) ужито таких, які не засвідчені докумсиїйМ

¹ Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: 36. акт. документ* 1981. - С. 158-162.

ст. До слів, що були відомі двома-трьома століттями і ипіме, належать: воєводство, воєводин, опекун, кгвалтовний, мает- '//., служебникь, учинокь, бояринь, подданьш, держава «володіння», М/ю «посідання», войть, право посполитое, кгвалть, мещанинь, речи $шше, пожитокь. Такі ж деривати з цієї групи лексики, як княж-иісхане «напад», злу пене «пограбування», воротньш, подстароста, Одична, помочникь, кгвалтовникь та ін., у «Словнику староук-ІНЇНсііКої мови XIV—XV ст.» не фіксуються, хоч слова з відповідни-ІІ1 мфснями на той час були. Що ж до військової лексики, то вона Щтзт ще помітніше: з 17 слів, ужитих у двох згаданих документах і ИіНіжііих до цієї тематичної групи, в XIV—XV ст. не засвідчено 10. * п'ксеми гармата «військове спорядження» (з гарьматою), діло мрч.іт», гаковница «різновид гармати», мушкеть, сагайдакь, труба, і/мм, шірихтовати (всю гармату [...] нарихтовавши), штурмь.

ЦІКАВО згадати ще про одне явище із сфери поширення ділової

інші Нона стає єдиною щодо форми в Правобережній і Лівобе-

рИІЙ Україні. Правда, на Правобережжі посилаються на короля,

мі Лівобережжі на органи самоврядування. Пор.: На вряде

і[д)ски[м], в з[м]ку его кор. мсти Жито[р]ски[м], передо [м]ною,

■М| Ча[й]ковски[м], по[д]старости[м] житоме[р]ски[м], ста-

•«} 11111 (очевисто, шляхе[т]ньі[и] па[н] Амьбрози[и] Во[и]це-

41» |ки|и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро, ма-

» |(л]бо ше[р]стю перьши[и] коне два вороньїхь, третяя кляча

іінііїн, четве[р]тьі[и] ку[н] тьісавьі[и], пятая и шостая кляча тьіса-

і ІІМПИ кляча сьівая, сосмая кляча вороная, девятая кляча зворо-

ІСклпн (ДМВН, 191-192); В року ахнд (1654) мца іюліа ке (25)

Мі'рс/іс) [м]ною, Йваном Батіемь, Остапомь Са[х]ненкомь,

І інігі по|л]ковьнина нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланьіхь

і ін'рсдо мьною Иваномь Пилипе[н]комь, // атаманомь на-

|мііі|м| ло[х]ви[ц]кимь <•>, и при мніі, Магьвею Е[м]ченку,

И)іу_? ⁽1>С(і)дору Козлу, Феню Проце[н]ку, бу[р]мистура[х] вряду

НїІ^І0<>, ставши сочеви[с]то, Фесодо[р] запади[н]ски[и]<->,

? • і І и | ска|р]гу свою на Йвана и Гри[ц]ка Гуе[в]ще[н]ковь<->

фр и нп Д[н]дрІА Кривьче[н]ка и На[д]точІА, то по[д]ступь-

іІИии|х|, переклада[л] ото... (ЛРК, 27).

ншіцнч, би, широке проникнення власне української лексики мову знизить інтерес до церковнослов'янської мови.

Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вважали її свяшси | ною мовою, а тому дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створенії в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнич ки тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII сі збагатило українське культурне життя значно складнішими працями такими, як «Грамматіки словенское правилное синтагма» М. Смої рицького (1619 р.) та її скорочена кременецька переробка «Грим | матіки или писменница язьїка словенского» (1638 р.), а також знамг /і нитий «Лексіконь славеноросскій» Памва Беринди (1627 р.). М. См«» ц трицький, крім української, добре знав церковнослов'янську і грсш і ку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні грамами | грецької мови). Маючи таку підготовку, український учений нагин і ц один із найвидатніших творів давнього слов'янського мовознавству Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку» написав молодий ученні! ц добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною грпм| і тичною наукою і церковнослов'янськими текстами, досвідчений іф І дагог, що викладав церковнослов'янську мову у школах Вільна, ()і і рога, Києва»¹. Передмова до книжки написана староукраїнською ми и вою. У ній автор зауважує, що «д^ткамь оучитисл починаючим!. \щ кварь звикле рекши Алфавитарь з той же ґрамматїки вьічерпненмШ до вьіученьА подавань нехай будеть». Як зразки для створення сші граматики М. Смотрицький використав відому грецьку грама і їй візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську грами піл _і німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику сл;іи# ного португальського філолога Альвара. У граматиці описані чпгк| її головні складові частини: «Орбографїя, Етумологїа, Сунім Проссодїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уі ше регулює написання великої букви: її слід уживати на п< віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, спім позначення санів, наук, наукових категорій². Далі йдеться про М] виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вжіінйі флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв і; ф та ін. В «Етумологїи» автор викладає вчення про традиційні частин мови: има, м^стоименїє, глаголь, причастїє, наречи, ш

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - К., 1985. І

² Там же. - С. 101.

югь, союзь, междометїє. Частини мови поділяються на скланАЄМьіА і нескланАємьіА. До імен зараховуються іменники, прикметники, числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між 'Мепником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотво-і^пня: первообразньїй (злато) і производньш (златьш). Прикметни­ки й похідні іменники поділяються на сім різновидів: отчеименньїй ібо притАжателньїй (Павловь, Павлова або Павловна), отечественньїй ^Івовлнинь, Лвовлньши), властелинньїй (Воеводичь, воеводинна, ста-юспшша), язьіческїй (Рохсь, Рсоссини), глаголньїй (сльшанїє, сльіша->Шь), сотименньїй (солнечньш), оумалителньїй (словице), оуничижи-іільньій (женище). Ім'я має сім відмінків: именителньїй, родителньїй, ійгоіньій, винителньїй, звателньїй, творителньїй, сказателньїй. Імен­ники, прикметники й займенники мають три числа: единственное, шпйственное, множественное. Займенники мають ще «лица»: первоє ійгь), второє (тьі), третїє (онь). «Глаголь» автор поділяє на «личньїй»,!)|0 має всі три особи трьох чисел, і «безличньїй», позбавлений другої * їрсгьої особи однини, а подекуди й третьої особи множини. Атема-чМіііі дієслова (єсмь, ямь, в^мь) дістають у нього назву «стропотньїх». кізначає В. В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у нт'янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: гла-иуііі «Преходителньїй» (люблю) і «СамостоАтелньїй» (стою)К Иісліпні форми відповідають дев'яти категоріям: залогь, начертаніє, міць, число, лицо, наклоненїє, родь, спряженїє. Що таке «начер-ІИЇг»? Це безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою •ргу поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (вос-ш м по). Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: ■іршенньїй» у нього означає первинні дієслова (чту, стою), а іроиііюдньїй» — дієслова, ускладнені якоюсь додатковою семантич-к) очнакою, — означають або наростання певної якісної ознаки (те-Ш И/гкю), або повторюваність дії (бігаю, читаю). Чисел, як і в «!М І і три: єдинственноє, двойственноє і множественноє. Часові фор-Ііиділнються на імперфект (бихь), аорист (бїлхь), плюсквамперфект ш вьівахь), перфект (бїєнь бьіхь), які в нього мають відповідно такі ш ирсходящеє, прешедшеє, мимошедшеє, непред^ное; крім то- \Щ\ ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук відзначає, що

Штук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - С. 114.

оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М. Смої рицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й ао риста¹. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -спір (бїю - бїєши) і на -иши (сльішу - сльішииш). Поряд з «причастїємі. ■ «д^єпричастїємь» автор виділяє ще «причастод^тіє». Останнє нал\ мане. Як справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор ш магався передати грецький прислівник на -єоу та латинський 11 рундій. Внаслідок цього постали такі форми, як писателно, нитопн но, творително². Дуже докладно описані в граматиці прислівники Правда, сюди потрапили й форми наказового способу дієслої) (прїйди, прїй&кте, принеси та ін.). Вперше було представлено вченні про сполучення слів і речень. Всі типи синтаксичних зв'язків між елі! вами у простому реченні описано старанно й правильно. Далі і) і розділ «со Просодїи стіхотворной», заголовок якої промовляє сам * себе: це коротка наука віршування. Автор викладає вчення про стопі і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей, іамвь, дакти-и анапесть, амфіврахіїй та ін. В останньому розділі «О страстехь (• ченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (м^нїє і.Щ им^нїє, баграница зам. багрлница, радуисА зам. радуйсА і под.). І мі у «ГрамматицНЬ> відчутний вплив живої української мови, все ж поїш як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи ст;і|і слов'янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений ■ торитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до \т чатку XIX ст. Живомовні східнослов'янські і специфічні україїиі елементи не розхитали її «класичних» старослов'янських норм, а і| в'язали їх із сучасністю, наблизили до життя»³. Як відзначив М ІЬІ няк, «Граматика» Смотрицького стала прототипом для серба» шкільних підручників Степана Вуяновського й Авраама Мра ииня наприкінці XVIII ст., для граматики Христакі-Дупнічанина, спробі зближення народної мови з церковною у болгар, стала зразком і граматики Добровського, а на українськім грунті мала сильний нпя на граматику Івана Могильницького й інші галицькі граматики*']

* Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—11 1

² Там же. - С. 124.

³ Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М. Смої ріпні
див. у названій праці на с. 89—145.

^ Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грам-Мііііки, или писменница язьїка словен(ь)скага», яка була видана уКременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, щоіін критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування,зроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустивііііуиний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «со Просодіи».Н/шсне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий уІ (мотрицького, але дещо скорочений і спрощений. На думкуі Иімчука, «Будучи в основі своїй скороченою переробкою праці• |638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну теоріюмріікіїїку українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскравоИфііжсне прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчальногорішіу»¹. лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню ав-р як церковнослов'янської, так і тодішньої книжної ук-аімнжої мови, був «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлькованїє» ■мйй Ьеринди (1627, Київ). Автор поставив перед собою два зав-імнн, які не суперечили одне одному: зміцнити престиж церковно-Р'їнської мови шляхом кодифікації її лексики і разом з тим ут­иш м норми книжної української мови з опорою на народну мо-II І»сринда активно використовує відомі на той час у Європі •мішки, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — росій-*іи шпора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на І)^У XVI ст., використав він і покрайні глоси з книг білорусь-I щ ршодрукаря Франциска Скорини, а також слов'янські азбу-ІИІ И попередніх століть. Для тлумачення власних імен — друга Ніні «Лексікона» — П. Беринда взяв за зразок додаток до багато-і|(1Ги нидання Біблії, здійсненого в 1569-1573 рр. у м. Антвер-Мі'рсдмову до словника написано староукраїнською мовою: ■УсКй іі великославньїй глзьік Славенскїй. Мл(с)тивьш Панове ІіІНіШС, маючи соквитое залеце[н]е нетолко со[т] писм Бгослов-(| Н іV^!іI(«)[в] црковньі[х] з' еллинскогсо ним' протлумачоньїх',

п\н Н II, Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154. ми* // В. Памво Беринда і його «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлько-ПІрелмона до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., ЧУМ!

але и з о[Ж]: лутурпи, и иньїхь таемниц' которьіи са тьі[м] іап.і ко[м] в' великой и малой Рсоссїи, в' Сєрбїи, Болґарїи, и по иньі|м| сторонамь со[т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности теж слсовь до вьірп зум*ЬнА темньі[х] многіи в' собНі мает' (Бер., 3). До одного церкоп неслов'янського слова П. Беринда наводить інколи один ук раїнський відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмін), напр.: абїе: оуже, зараз, внеть (пол. уупєі), скоро, вскокь, рьіх'іо (пол. гускїо)\ дрьжавствую: паную, в' поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложоньїмь, кролє(м), ц^гЬсарє(м); жилище: мешкань» домь; злакь: зеленость на травні или на бьілинах, любо на листом. деревь, %А6г|, албо іарина согороднаа, па'ша, трава з розмаитьі|м| з'Ьльємь. або всакза трава квитучаа, зельє. Останній приклпі засвідчує у перекладній частині й грецьке слово. До цього П. Беріп і да вдається нерідко, інколи використовує й латинські відповідники напр.: излишнїй: яосрітрод збьі[т]ньі[и]; ипокь: И^ОУХ$¹Х<^}$ цоуцр\\> цоуа%од. у. о, /лонах ^{3 єлл: и} ла[т]: и сло[в]: чернеідь. але ино[к] сло|п| го[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненьїй, ацді. Пустьшни[к] ра зум^тисА можеть: зареченїе, при: строгою приреченье, обеца[н]є, ру коимство. Коли автор словника не знаходить в українській мові о/і дослівного відповідника, він тлумачить церковнослов'янське слово, й Інколи додає й своє судження про позначуваний об'єкт, напр.: Зсм іем^рїє, или землем^рство: з' еллин: ґеоометрїа, сир^чь, размНЬрп гелнаа. Есть сі'є художество з^лсо полезно кь разм^ренїю гра іо(в)ства, и путій, и кь иньїмь веще[м] паче болши[м]; Изумленіс: «шал^ньє, захож'ішье в' голову з' горАчки, албо шмороч^нье со[ТІ їїанства. У перекладну частину можуть потрапляти.й церковно:лов'янські слова та форми; напр.: зри: виждь, смотри, позирай,;ш шса, домьішлайса, догадуйсА, глади, познавай; зрлху: дивлахуса, їждивенїе: изнуренїе, вьідато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов'ян:ькою лексикографічною працею і справив помітний вплив на рої іиток словникарства у інших слов'янських і навіть неслов'янських іародів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко юзмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов'янську і ирослу на її основі староукраїнську. Треба відзначити, що повагі,о культової мови особливого типу, не пов'язаної з буденним жпі ям, існувала завжди в усіх народів, в тому числі й у тих, у якил

велася рідною мовою. Діячі церкви усвідомлювали, що її.юний стиль — це особливе мовлення, яке не повинно опуска­ні и до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав писав ІІОЇй «Граматиці», що для передачі Божого слова «не годиться ШИйоти абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для то-ііерекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасо-иу читали, знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але Ніімие для того, щоб він у спільному зібранні богобоязливих людей ІІМИХ станів з великою поважністю як воля або право свого най-•МіЖно цісаря і володаря всього живого читаний був і щоб гідно в ІІМІХ пухах звучав»¹.

Греба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка

• і була написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток
ііфиукраїнської літературної мови. У 1649 р. російський цар попро-

й київського митрополита Косова прислати учених мужів для пе-

* 'іп/іу Біблії. Ними виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній
НЯНіпісцький. Останній на основі латинського лексикону А. Ка-
ННш, відомого всій Європі, створив перекладний латинсько-ук-
ПМі ііКИй словник, який у XVII—XVIII ст. поширювався в числен-

I списках. Є тут і російські відповідники². Разом із А. Сатанов-

|ИМ Є. Славинецький виготував «Ле&ікон словено-латинський».

и|нішй словник — найбільший за обсягом тогочасний лексикон:

| реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П. Берин-

ІЛИ іько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводить-

Иеркошюслов'янський відповідник, потім український, напр.:

НІІМйіо *а[к]люченїє, конець (ЛСК, 135); етіпог, пречу, грожу

і реіего, клятвопреступаю, ложніі кленуся (304) і под. Проте

• вути й навпаки, напр.: ресиз, дів, реси, ско[т], говядо (304).

^ XVII ст. церковнослов'янська мова чітко протиставляється ук-

111 її літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме яви-

| Про це свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковно-

І міських розмовників, і церковнослов'янського «Лексикона сло-

I Ціп ні працею: Кгаіік О. Нитапізтіі8 а росаїку севкеЬо тіиупісіуі. — Іп:

і ТпіУИіекоуі а Р.\¥о11тапоуі. - Вгпо, І948. - 5. 262.

ЙНН Шмчуіс В.В. «Лєксіконь латинский» та «Лексікон словено-латинский»!І#Нм її історії старої лексикографії // Передмова до Лексикона Є. Славине-Й Ні А Корецького-Сатановського. — К., 1973. — С. 25.

венороського» П. Беринди, і граматик церковнослов'янської та старо української мов, і передмов до богослужбових книг, написаних пара лельно обома мовами.

Граматикою староукраїнської мови була «Граматика словенскаи» І. Ужевича. Правда, це рукописна праця, написана до того ж у 1І;і рижі. Відома вона в двох варіантах: перший з них, написаний м тинською мовою в 1643 р., зберігається тепер в Національнії) бібліотеці в Парижі, другий, написаний тією ж мовою в 1645 р, знаходиться в бібліотеці м. Арраса на півночі Франції. Видані вони тільки в 1970 р. стараннями І.К. Білодіда та Є.М. Кудрицькою¹ Текст пам'ятки доводить, що І. Ужевич був знайомий з граматика ми Л. Зизанія і М. Смотрицького. Зокрема, він прийняв поділ сліі на вісім частин мови, слідом за М. Смотрицьким виділив чотири відміни іменників, у парадигмах іменних частин мови подав шість відмінків. Очевидно, використовуючи український матеріал, автор все ж таки прагнув створити універсальну «словенську» граматику, оскільки він не зафіксував кілька виразних українських граматич них рис, зокрема закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких різновидах відмінювання імен­ників не наводиться кличний відмінок. Проте в більшості випадкіи граматика відображає особливості живої і літературної мови того ча су. Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В.В. Німчук^, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує струк туру української граматики. В арраському варіанті є елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов'янськими Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с, наприклад, різас, сгуіас, проте русини, богеми, морави та інші на роди Слов'янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму па -йти або -ить, наприклад, писати і писать, чути, бити*. Як заува жує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича і непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труд нощі при витлумаченні деяких слов'яноукраїнських граматичних

¹ Граматика слов'янська І. Ужевича / Підготували до друку І.К. Білоділ
Є.М. Кудрицький. - К., 1970.

2 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

³ Там же. - С. 189.

Особливостей (наприклад, орудного й місцевого відмінків, діє­прислівника) засобами латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов як учений, що перший лінгвістично «працював українську мову. Неминуще значення має і фактичний матеріал його праці»¹.

У XVII ст. з'являються й словники з українським реєстром. Тут Мйгться на увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Йгшрше звернув увагу на цю пам'ятку П. Житецький². Він твердив, Що и мій українська лексика представлена досить виразно, хоч і не Пошт. Учені вважають, що цей словник - спроба обернути «Лекси-НІІН» II. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а церковно-іЖш'янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не просто. Анже до одного церковнослов'янського слова П. Беринда, як прави-I, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не тільки Ифлїіїських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до од­ним» українського (і не тільки українського) слова подати декілька Міркошюслов'янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це іиже бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство |ні/к'іію, блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж МНому українському слову відповідає два і більше церковно-Щі'ипських слів: бедра лядвія, чресла; безвстьщний м^дноличень, рудень; бичь жезль, бичь; благаю умилостивляю, умилосерджаю; \кчу мі;лю, врачую; ліпший лучшїй, уншїй; л^торасль со[т]расль, на-•• 'і і.; льіси[й] плишивь, возли[с]; мешкаю жите[л]ствую, живу, соби-йИі; міюгомовность многоглаголанїе, велер^чїе; мнозтво множество, Нніое множество, бездна; набьіваю стяжаю, стяжаваю, притяжую, іриімживаю, сьнабдНіваю, сьнискаю, присобр'Ьтаю і т. ін. Переклада-I і і словосполучення: верхь юдержую содол^ваю; великіе речи мо-ііні жміср'Ьчую; веселя справую бран'Ькую, брачуся; внівець собертаю, ІПрджмяю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій под-|Гшило[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую N М'їлипс сокаяваю; жалобу ю[т]правую ситую; жартовнии р^Ьчи шутов- Ш\ ридо[ст] творная; нагороду рицеромь даваючїй, подвигополож-

! Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. - С. 198. 1 Житгцкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII ве-к Іфиложеиием словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. —

никь, даровник і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізоваиі словосполуки: не даю покою стужаю, озлобляю, возмущаю, удручаїо; переношу сокомь презираю пренебрегаю; до шкодьі привожу напрасн ствую та ін. Чимало в реєстрі полонізмів: живїоль «стихія», зоистс «справді», «істинно», зайзрость «заздрість», залеценїе «вказівка», за садзка «засада», «западня», звлаща «зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з'єднання», зупелность «цілість», «повнота», ко ляцїя «вечеря», контентую «задовольняю», креть «кріт», кропля «кра пля», ксїонже «князь», лїоси «жереби», лотрі) «негідник», жщкжца «грабіжник», ляменть «плач», менжне «мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мггкмаю «суджу», «думаю», моць «сила», мусь «при мус», «насильство», брухь «живіт», бидло «скот» і под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія складається з двох різновидів: панегірично-полемічно го і побутового, а драми поділяються на класичні й народні.

Українські поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К. Транк-веліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М. Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.) включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячу­вали одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик. Дехто з цих поетів писав по-церковнослов'янському, це, наприклад, Н. Зінкович:

Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости.

По церковнослов'янському пише й поет, відомий під іменем Віталій:

О велія излишества и срама,

что прочеє реку, народь бєзь брама,

Или кумирь вь мирі истуканньїй.

Паче черв земленний окаянний (181).

Проте цей поет вдається й до староукраїнської мови, як і пере­важна більшість його сучасників:

Біжи, біжи вь землю обітованьную,

Святим от віка уготованную,

Да ся кь пристанищу прійти сподобиши,

Идеже Христових ся благ насладиши (184).

ІІанегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, наприклад, як оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь првий_ч окрутная смерть, пелинний плач, ясная походня, щирая любов, меч обосічний, никчемний крук, чистий голубь, тяжкій недуг,безкровная офіра, гойньїе слезьі, смертелное жало, претяжкое тюгнанье, любий отець, хліб щоденний та ін. Як бачимо, епітети до­пираються або з народної мови, або з конфесійної літератури.

До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів, йк наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького:

Слава тебі, Христе, дару преславний,

Чуднуй боже, силньи, вседержавний,

Сину божій предвічний,

У хвалах ангельских уставічньїй (УП, 245).

Пресвітлая небесная царице,

О госпоже моя обрадованная,

Радуйся, богом избранная,

Пре ж де міра предув^д^нная,

Пречистая д^ва нетлінная (255).

Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему длужей нить живота вити; Чашу [см]ертную пьет; Тепер знаєм, як била солодка и Смачна Маньна его науки (171); Духовним голодом нам тліти (173); то ком слез обфитое море? (173); До отчизньі, дітоньки, квапитися Треба, Не хочете ль для земли утратити неба (175); зьноси крест свой скромне (176); Струмінь золотьій, ясне ся ульїстуючій, водами жи-Іімми гойне обфитуючій, Буйние ріки наук з себе вшиваєш (191); £і>ін божій предьв^чньїй той у в^чной слав^ паче солнца сіяет, той ПНпс світоноснім безсмертієм одіваєш (277); Ісус Христос на облаігЬ Прссвіптюм, до неба вьходить на маєстат бозкои вельможное слави Свои (281). Часто образ будується на протиставленні протилежних Понять, напр.: Земля, которая тернье и осет плодила, Тая нині хліб небесний буйно зродила (201).

У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, Прагнули тя и кости мои, як земля прагнеш дождя в літній знои (139); С котрого уст, якь свіча, наука походить (190); Єдньї, яко сніг, б'кльїми ся найдуючи, А другіє принамн^й, якь вовна будучи (208); И вся помпа того св^та, як дим, щезает (214); Як чистое злото, господній слова (117); але твоя кріпость, яко паутина (120); Кров праведную, яко воду пролил (129).

Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, місяць, з&кздьі, с&ктло як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили, напр.: Але и солнечное горячеє коло променьми блисьтает (138), Книги — солнце душам, мисли освящають (131); Прикладньїм житьєм свьім як солнце стати (233); Нехай прето слава их дотоль не вступует, поколь місяць з звіїздами б*Ьг свой отправует (223); А в^рп с побожностью, яко лел^я, світло процвитает (228); Вьі на то духом святьім назначени И орлами небесними наречени (268); И в сьіл'І; страшньїй яко Львове (268). Використовується й традиційна барочна символіка, характерна для тодішнього мистецтва, особливо в па негіриках на честь гербів, напр.:

Рьщер зь ужем мудрое символ єст сталости,

Шабли — цнот богословских и в в-Ьре цалости,

Трубьі значат науки... (341).

На розквіченість давньої поезії різного роду паралелізмами, сим волами, алегоріям звертав увагу М. Сумцов. На його думку, саме звід ти йде порівняння Діви Марії з квітами, переважно з лілеєю¹. Учений звертає увагу також на легенди про Бога й святих, що побутуються у народі. Так народжувалися апокрифи — своєрідний усний жанр тодішньої літературної мови. Пізніше їх зібрав і видав І. Франко². Він же в передмові до 1 тому апокрифів зазначив: «що стосується нашої усної словесності, то тут вплив апокрифічних оповідань був далеко значнішим і дуже глибокий. Досить буде сказати, що самі тексти тих оповідань досі знаходяться в руках нашого селянства, читаються письменними, а радо слухаються неписьменними людьми. Отим-то й не диво, що з уст українського народа збирачі позаписували досі вс лику часть тих апокрифічних оповідань, які є в нашій збірці»³.

Апокрифи досить різноманітні за формами втілення. Є навіть ритмізовані в стилі народних дум; ось опис нищення малят Іродом:

Дата добавления: 2014-11-20