Літературна мова післямонгольської доби 3 страница

запїсоують нєкоторьі[х] оу наши[х] сторона[х] держано до иі л^ті а потомь сл вистояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завізованій сл «зо бов'язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но са завізоуюни... голдь пр^^рєчєнньїи... на каждьі[и] ча[с] ховати -1436, ССУМ, І, 373), завісити «відкласти, відстрочити» (О д^гЬ^І што[ж] нє маю[т] л'Ьіт] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позвані.! имаєть имь соу[д]я ро[к] завісить и запи[с] до л^[т] розоумоу ихь XV ст., ССУМ, І, 373), завізка (завіска) «грошове забезпечення н;і користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сії покуси[т] тєгати бу[д] оу кото рьі[х] днє[х] и часо[х]...то[т] тогди да заплати[т] завізкоу ^ рублн срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброч ний селянин з правом виходу» (а и гд'й коли слоужєбникь бєрє[т] во< льі а па[н] свои[м] сєло[м] и зь свои кмєти боронить а не хочє[т] вьі-да[т] тогдьі на[м] маєть заплатить винл — XV ст., ССУМ, І, 478), ла­мати «порушувати, не дотримуватися угоди» (Відомо то єть | всємь присьілаль да (!) на[с] Бгомолєць нашь архима[н]дри|г Пєчє[р]скїи с Кієва и вся братїя мн[с]тьіря пєчє[р]ского... жалуючи ся на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чи ни[т] и права имь давньїе и [з]вєчистьіє ламати хоще[т] — 1481 ССУМ, І, 538), невіста «доросла особа жіночої статі» (коли моуж жєнє оумрєть тогдьі жона все именїє своє брала, а оу томь д^ти щко дила мьі оуставлАє[м] и[ж] такая нєвііста имНіеть изостать жївотїн^гЬ и прї винії - XV ст., ССУМ, II, 33), обьихати «об'їздивші якусь територію, визначити її межі» (прийшовши передь наеі, Карпь Ивановичь... покладань пєрєдь нами льість... дворань па шихь... што єсмо имь пєрвєй сего велильї именя єго Мьїкулинскі обьихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову ск;ір гу на кого-небудь» (а сє азь. па[н].пєтрашь. староста, галицкьш свіідчю то... ижє пришєдь пєрєдь ма. васко мошєнчичь. и позви /й, коундрата борєничл. со границю, со вашичиньскоую - 1401, Р., 3(тлгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судь тл тисл ис королемь - 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних франч логічних зворотів. Це, наприклад, бьчоли дерти (ССУМ, І, 13 бьіти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), бити соромоті «бути позбавленим честі» (140), на бігь повернути «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися нт

пою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), *?кдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла пібавити (251), держати оу праві «поводитися з кимось згідно з Шкоиом» (297), оу ласці держати «ласково, з прихильністю стави-ІНСИ до кого-небудь» (539), дорости л*кть (320), мати за собою «бу­мі одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» ним же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтриму-

ии/іи літературно-писемні контакти з чеською й польською мова-

мі Через західнослов'янське літературне джерело в українську мо-

§у (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і влас-

• тхіднослов'янізмів, напр.: броварь (ст.-п. Ьгохуаг, свн. Ьгошуєг),

фжінє (ст.-п. Ьискпуапіе від Ьисіотуас, що розвинулося на базі

иніи, очевидно, від свн. Ьоисіе «шалаш», «намет»), боургарь (свн.

ИУЦег «житель міста»), боурьмистрь (ст.-п. Ьигтізігг, Ьиг^тізігг,

ІН Ьйґ£е-, Ьигве-, Ьуг§егтеІ8іег), бьітлєнє «репутація» (ст.-ч. Ьуіеі-

'»іМ/Ьуіес11по8і, ст.-п. Ьусііепіе), варовати сл «остерігатися» (ст.-ч.

■".упіі зе), власност (ст.-ч. УІазпозї, ст.-п. шІ08Ш08с), воить (ст.-п.

Ін, свн. уо§єі, лат. уосаШз, асіуосаш^), вьшгкнити «відмітити»,

іІДшачити» (ст.-п. \уутіепіс), габати «напастувати» (ст.-п. §аЬас),

ЩШш (ст.-п. Ьеїтап, ст.-ч. Ьеіітап, схсн. Ііеітап, свн. Ьаирі-

ІІЙИ), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою»

і*М. ^Іе^оуаіі, ст.-п. §1еііо\¥ас, свн. §е1еііеп), голдовати «присяга-

I Мд мірність» (ст.-ч. ЬоШоуаіі, ст.-п. 1ю1сіо\уас, свн. ЬоШеп), грунть

і*М, вшпі, ст.-п. в^ипі, свн. ваші), доконати (ст.-ч. сіокопаіі, ст.-

ІІикопас), домнивати са «думати, припускати» (ст.-ч. сіотпіуаіі

||.*и. сіотпіе\уас 8І^), досьітьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч.

|) Убіпепіе, ст.-п. до$усис2упіепіе), єднати «погоджувати що з

• (ст.-ч. іесіпаіі, ст.-п. іесіпас), єднота «єдність, згода» (ст.-ч.,

і іссіпоіа), жолдь «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. гоїсі,

і І^ОІСІ, СВН. 8ОІІ), Ж0ЛНЄР «СОЛДаТ» (СТ.-Ч. 20ІСІПЄГ, СТ.-П. 2ОІПІЄГ2),

щцн «остаточно» (ст.-п. гауЛсіе), замешкати (ст.-п. гатіезгкас), Ш «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п.

' (рада (ст.-ч. ггасіа, ст.-п. гсігасіа), каплица (ст.-ч. каріісе, ст.-1|іііпі, лат. сареііа), квитацьія і квитанція «письмове доручення і індичу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. к\уііасіа,

^МІ(иііо), келіхь (ст.-ч. кеіісЬ, ст.-п. кіеііесЬ, свн. кеісЬ, лат.

саііх), конати сл «відбуватися» (ст.-ч. копаїі $е, ст.-п. копас бі$) кошть «ціна», «зусилля» (ст.-ч. ко£ї, ст.-п. ковгі, свн. ковЦе)), мар шалок «службова особа» (ст.-ч. таг&аіек, ст.-п. тагвгаїек, вен тагзсііаіс), цмьштарь «цвинтар» (ст.-п. степіагг, лат. саетепіегіиш саетеіегіит, гр. коі(лт|тг\'ріоу під впливом лат. саетепШт) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до струк тури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набулі поширення слово пань (п., ч. слв. рап <* §ьраігь — давньоіранські запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних ук раїнської та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві ми ви з польської, а також через польську (або й безпосередньо) німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. Ьа\уе1па, ст.-ч. Ьауіпа, свн. Ьаіии \¥ОІ1е), бидло «худоба» (п. ЬусІЇо), вшитокь «увесь» (ст.-п. шгіуіек), гаї дель «торгівля» (ст.-п. Ьапсіеі, свн. Ьапсіеі) і под. Польський вплив щ українську ділову мову XIV—XVI ст. виявляє себе по-різному в її лицьких, подільських і власне польських, але написаних по-ук раїнському грамотах, з одного боку, і у волинсько-київсько-литі ських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певни польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східні слов'янського фонетичного оформлення (у них з'являється повні голосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучсії ня йг виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., XI твєржа (1386—1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко зап зичуються й у польському фонетичному і словотвірному офор ленні, пор.: веігк (1412, Р., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, Т, кторьш (1394, П., 29; 1404, Р., 37, 38 та ін.). Крім того, тут ужин ються слова, характерні для польського правового і церковного \< рою: арцибискупь (1415, Р., 47; 1433, 66), бискупь (1398, П., 75), кгмистрь (1339, П., 77), бурькрабь (1434, Р., 71), воллнє (Варш., V 686), гофмистрь (1394, П., 64), плєбань (1411, Р., 43) - з польські го ріеЬап, що від лат. ріеЬапиз, в основі якого лежить ріеЬв, ріі (Вг., 417, МасЬ., 378), оурлдникь (1413, Р., 45; 1421, 52; 1435, 72] від ип^сіпік, що в свою чергу від ч. йгаб. Значну частину запозич становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагс\

жі/, иуморити і подібні, що не набули поширення в документах із і ижіцини, Волині, Білорусі й Литви.

До східнослов'янської лексики, показової переважно для доку-)| іиів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як боч-щ V 'значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяно-І іш ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зь сьінкли-§М'Ь нашимь - 1322, 178), в-клми (мьі ислюбуємь тоть мирг» дєржа-мі (гкши твердо - 1352, Р., 3), нлтство (ятьство), «стан позбавлен­ії иппі» (вьібавили ма... ис того нлтства - 1435, Р., 72), обаполь «з ІОН Схжів» (у значенні прийменника) ((обаполь бугу — 1376,,11; обаполь немна — 1387, П., 40; обаполь улицьі — 1389, 49), по­питі «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля іМІлтп» (1387, 40), пашнл «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), ШШй «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожь «жито» (297) та ін. •іфгмий шар становлять запозичення з польської мови, властиві миі цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. іа\¥ОІапу) 144^ 1\, 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перера-іцуішти» (ст.-п. тіапо\уас) (вєрхоу мєнованат м*Ьста — 1433,, М); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, і 49), по&кть «одиниця адміністративного поділу» (п. рошіаі) 4ііуш»екого повита земли поля и сЬножати и гай — 1342 [?] II, ну Иодолской земли, оу КамєнєцкомСь) по&кпгк — 1383, 31; от ^! їй до м'йста, от повита до по&кта, або от одное земли до дру-шмли - 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі сло-позначали належність людини до певних соціальних станів, ІЧйли її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала,!МП, що слово боярин у пам'ятках з території Великого Литовського позначало дрібного землевласника — дво-ИЙИй, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після Цій* і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин - це

а

Мій феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова держав- I Польському королівстві — це помічник старости, що завіду-І королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — ІІІИИК, який управляв волостю¹.

Л.Л. К вопросу об определении значений слова в словаре иискою язьїка XIV—XV вв. // Вопросьі исторической лексикологии и фии восточнославянских язьїков. — М., 1974. — С. 56.

Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запо­зичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов'янських. Це лексеми, що потрапляли спер шу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім - у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов'ян­ських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, капїаг «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «по даток натурою» (тур. іа$ая ~ ССУМ, І, 349), орда «середньовічна фео«дальна держава у тюркських і монгольських народів, а також терп торія цієї держави» (тюрк, огсіи «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакь «губернатор у давній Туреччині» (тур. вапс&ая «невсі лика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. іеЬеп£Й — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з терп* торії північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зон рема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в ссі лянському господарстві, крім худоби» (лит. сійокіе, сіокіе — ССУМ, І 342) і стирьта «скирта, стирта» (лит. зііііа — II, 387). Запозичення! молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовуй;! лися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і чм дом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для приклич назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. ога$ «місто» — ССУМ, І 91), паровь «потік, струмок» (рум. рТгаи - 127), пискь «вершина горі верх» (рум. різе — 148), оулмь «берест», «в'яз» (рум. иіт — 475) і паї Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникаюг окремі мадяризми і південнослов'янізми: оурикь «спадкове феодал і.н володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. пгі мад. огок «спадщина» - ССУМ, II, 482), хотарь «природна або умсм на лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. Ітоіаг, ми Ьаіаг - 513), градина «сад», «город» (рум. £іж!іпа, бл., серб, градина І, 259). слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. зіаііпа, серб. сл;пн на - II, 351) та ін.

Однією з ознак українського синтаксису стає вживання спол)! ника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової мої и тая Танка мешкала на той д^льници мужа своєго... до тьіхь 1 совь, поки пошла замужь (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами пьої сполучника є наколи, поколі, поколл, поколе (ССУМ, II, 179).

В усіх східнослов'янських літературних мовах збереглися спільні Ш них і для більшості інших слов'янських мов первинні приймен-ИИКИ вь, для, до, изь (ись), за, кь, межи, мимо, на, надь, о, оть, пєрєдь, подь, сь, оу\ правда, відповідно до фонетичних і ритміко-інто-НйИІЙмих особливостей української мови розвиваються і масово 1-й • уються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудь ІІІнЬ). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прий- • ні шків, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, ФЬіїкппо, заради, звьіше, зниже, напротиву, обаполь, окромь, пєрєжє, и*й/і\л, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдь та ін. Активно про-мнииіпті, у прийменниково-сполучникову систему також запозичення і Інших мов, переважно з церковнослов'янської і західнослов'ян-ч (ілбо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдьіжь (кдижь), гдьі, кМуЬу, с, идєжє, како, понєжє, паче та ін. Активно розвивається кате-(фіи прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими (МП шипиками типу близько, верне, вєчьно, вирно, давно, далеко, добре $!*)), д'івно, високо, долго, должно, достаточн^гк, конечно (конечні) Ійм, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від РШМсгників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були Іишчепі з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, Щіи>, велико, егкчисто, доводливо, едностайно, збройно, закладні, за-, такомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, Щчшішіо, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утво-II ми Пазі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший Ш| І Іоряд з давніми в віки, до віка, навікь, вгору, влево, вь дро- I іНірою, горі «угору», дома, домовь, замоужь, наверхоу, навірхь,, направо і подібними, уживаються українські новотвори Нм№ -і орою», вь верхоу, вь готове «напоготові», вь день, вь єдно «од-ИМінк кгвалтомь, додому, досить, заєдно, за місто «замість», на-* •ніиру»>, на долі «внизу», напослиде, ниотколі і под. ИИіоеерсдні традиції ділового стилю давньокиївської мови, Ііфирмоианого на українському (також білоруському) ґрунті, ись і розвивалися у мові ділових документів Великого ми Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала и урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підко-ім Лиіоііського князівства Польщею українська літературна V*»* не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширен-

ня стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. ви­магав: «Писар земский масть по руску литерами и словьі рускими вси листьі, вьіписьі и позвьі писати, а не иньїм язьїком и словьі». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, догово-. ри, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мо­ви були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів¹ «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, ста новлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів².

Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні три вала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: пс реписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до наш о го часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р (церковнослов'янський з українськими рисами) та Четья 1486 р (спроба перекладу з церковнослов'янської на літературну ук ^аїнську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей" Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грам<ь|

ти^ашднушв, ким вона дається, далі йшов виклад подій,

спричинили появу грамоти, і насамкінець з'ясовувалися обставив ни, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і поні Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним і| варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с]п.і бжью мьі кнзь вєлики[и] витовть чинимь знаменито и даєм вє;і,і і ти симь нашимь листомь каждому доброму ньінєшнимь и то[м]ь будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ьішить колі кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах ікмш князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с]тью бжьєю мьі вєликііи| кнзь швитрикаила солкердови[ч] чьіни[м] знаменито симь нашьі| листо[м] и даємь видати каждому доброму хто нань оузрить 11

¹ Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.

2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мої
К., 1956. Плющ П.П. Начальний зтап формирования русского иациональноіо ц\\Л
ка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уішіі
до українсько-білоруських мовних зв'язків періоду XIV—XVII ст. // Досліджений
української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.

|усльіши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трап-
ііяіоі ься і в приватнихграмотах71іо^^ до[ч]ка

іішшовича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмот-|«н|г| алибо чтучи є[г] усльіши[т]». Грамоти польського короля Ка-ІИМира написані у формі листів і починаються традиційним нази-ілнпнм скороченого королівського титулу, після чого йде звернен­ий по особи: «Казими[р] божью млстью- наместьникувруцькому Мину го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя нідра починається стандартною формулою, що становить великого князя: «са[м] алєкса[н]дрь бсо[ж]ю мл[с]тью вєли-ІИ(іі| кпзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и иньі[х]». Подібні Нічним характерні й для молдавських грамот: «Мл[с]гїю бжїєю. мьі МіНДрь воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] ІИИМмшто. ис си[м] листомь нашимь. оус^тЬ[м] кто на[н] оузри[т]. Ш\ по оусльіши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула ІЧініу розширюється у першій своїй частині: «Вь им'Ь соца и сїїа Рро дха. тр[о]ица стаа и єдинос^щнаа и нєразд^лимаа. сє газь | ііп|д]кьі моєго. ісу ха ісо стєфа[н] воєвода бж'їєю мл[с]тїю |іі|рі. имли. мо[л]давскои. знаменито чини[м] и[с] си[м] листо[м] НІНІм | н'ьс^Ім] кто на[н] вьзри[т] или єго чтучи оусльіши[т]».

' грамот. У багатьох молдавських

ипмііпх наявне закінчення^закляття, що стало своєрідним штам-\ кто бьі хогЬль тоє порушити, или радити на порушенїє: та-(Піи с|ст] проклА[т] со[т] га ба и со[т] прйстьі[х] и врьховньі[х] \ І и. її о)[т] тьіі стьіхь и бгоносньі[х] ощь, иже в никєи. и да є[ст] ІЛмь кугЬ: и проклятому арїю. и оучастїє да имать сь соними іймьііиіна навл[д]ку ха. крьвь єго на ньі[х], и на чад'Ьхь ихь». І ні им буї? стиль українських грамот, що засвідчує літературну ^ЙИУ їх мови.

ИМ, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, ■Мовником аріанства - течії в християнстві, що заперечувала ннііиіі догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Хри-ІНШські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. 1 іншо ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зо­нт»у по визнання донесення Божого слова до віруючих І ЦШііпіо мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для по­тім 11, Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях

Віклефа виріс Ян Гус¹. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї н^! були змарновані. їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гуси Н ти в основу свого духовного життя поставили живу мову. Почаи»^н перекладів св. Письма на польську мову сягає ХІЇІ ст.: є свідченні*! що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтир* польською мовою². Реформаційні рухи, що почалися в Європі \\Ш прикінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов'язані з тимЯ релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не • ' палив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мШ ґрунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса»³. У XVI ст. проломі ження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому м вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділі* князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Поли щу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення ні родного костьола ~ церкви, незалежної від Риму з тифII ською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновуваний социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословам полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, лліі ни, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно і і вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередніш!! церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських и-¹» лях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині»*

Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаємну зуміння, а це можливо лише за послуговування рідною моїиі Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення іі|і стої мови - а це була мова юридичних документів - у конфеч ііі| літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком бапіїї стильової літератури пробуджувалася національна самосвідомії 11.1 Україні розвивається панегірична література, в якій прославляю!) ся подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іінмМІ них завойовників.

Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-11;ііііі) ричній літературі використовувалась і церковнослов'янська к

¹ Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. - С. 10—11

² Там же. - С. 13.

³ Там же. - С. 19.

⁴ Там же. - С. 54.

Проте українські книжники користувалися нею досить довільно.

'»Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні

Шлорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й гре-

Піісу мови, ніж церковнослов'янську¹. Занепад церковнослов'янської

«йми продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно

мШаристовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поши™

піін католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О іесіпозсі Ко$сіоїа

*Що» (1-ше вид. 1577 р., 2-ге - 1590 р.) писав: «За допомогою

іии'ямської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині

іІІТО не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у кни-

I, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і

<н не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов'янській

Шуміти, мусять звертатися до польської за перекладом»².

Гик, справді, церковнослов'янська мова була в XVI ст. досить за-

•"ііш. |. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамь тайну

ІИІ уіо, яко діяволь толикую зависть имаеть на славянскій язьїкь,

і №/іно живь оть гн'йва; радь бьі єго до щетьі погубиль, и всю бор-

іИОіо на тоє двигнуль, да єго обмерзить и вь огиду и ненависть

ЖШеть» (Виш., 23).

Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скар-іНИірмкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять МІМ словники («Ле^ісь» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковно-і*иікч.кої мови з елементами української («Кграматьїка словеньска»» 1586 р., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского язьі-Й| р„ «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мов-І^нмііональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте ІІї їм иідрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком ста-Ірої літературної мови, так і великою увагою до священної чіов'янської мови. Але про це докладніше йтиметься в на-імму розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі м Иіі/іипо псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з ІАїН ми білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У ^И$0 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син ннніій 11 Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєван-

і^*л</</ Е Ф. Белорусьі. Т. 3. Очерки словестности белорусского племени: і ІЦішиюрусская письменность. - Пг., 1921. - С. 46. |нн І'ункия исгорическая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.

геліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пере сопницького. Переклад було здійснено з церковнослов'янської мови але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади єван­гелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Ссі люціана) у 1551 — 1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Перекллд засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі ко ристувалися і чеською версією перекладу євангелія¹, та полонізмін Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інко ли перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні ук ра^'нські слова типу аби, умирала, вечерови і под.²

Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збг глися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське єваи ліє 1571 р.³, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським¹ так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковне слов'янському тексті, відшуканому в селі Літках⁵, «Крехівський агкм тол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівсьм» польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі і ІКрехові⁶, Нягівські повчання⁷ та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло /н нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних | доукованих), написаних староукраїнською мовою⁸.

у Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV сі, В.Р:

2 НгаЬес 5., ЬеНг-Зріатпзкї Т., 2жоііп$кі Р. Кошб) іе2ука икгаігї$кіе§о. — К\у;іі
Іпзіуіиіи ро1.-гасІ2Іескіе£о. - 1955. - 1/2. - 8. 85.

³ Трипольский И. Вольїнское рукописное евангелие XVI в. // Вольпіскі*
историко-археалогический сборник. - Житомир, 1900. - Вьіп. 2.

⁴ Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукошп
ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).

⁵ Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI іи>
Летковское евангелиє. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописіпі,
1911. - Кн. 21. - Вьіп. 1-2. С. 42-79; 1912. - Кн. 22. - Вьш. 3. - С. 68-69; Н|
124; Кн. 23. Вьіп. 1. - С. 1-48.

6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліогя
НАН України, інв. № ВМ (1291).

⁷ Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // МатсриЦ
для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.

⁸ Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительньїе євап
XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских перепнім
священного писання // Трудьі XII археологического сьезда в Харькове 1902 і
М., 1905. - Т. 3. - С. 355.

Цікшю простежити за глосами (покрайніми написами-тлума^Л ММЯми), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, | ' м' лля розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старо- і

чиїГммське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже час-

и иінтим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопни-

МНіш євангелія: єдинь со[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жи-ні і ко|го] (ПЄ, 252); ассарій — пішезь (51); грецки слово дидраг-Іі і по нашему два гроша (78); б[ь]д^тйти — не спати (112); сь

пфн мі. и дрекол[ь]ми - з[ь] меч'Ь и рогатинам[и] (113); жи[т]ни- У мою — клуню, або стодолу (273—284 зв.); имаете кустодїю —

Ирижу (121 зв.); ароматьі и миро — пахоучии р^чи и масти (329 |і Коурь заггЬ[л], або півень (323); на трапезі - або за столом

І|И); и|і»| скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу І Щ \\л кровлі - на дахоу, або на сИр^с^ (298); на брак, або на

*ші* (284)¹. ^

Дп нього ж XVI ст. належить і така визначна пам'ятка української

і^Нішііої літератури, якМК^ещ^^ 1560 рр., всебічний

} ІКого дано в фундаментальній праці І. Огієнка². Як зазначає

Дата добавления: 2014-11-20