Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження 1 страница

ДАВНЬОКИЇВСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА

Л ітературна мова існує відтоді,.відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на од-не-два століття старшою, пам'ятаючи про те, що найперші пам'ят­ки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов'язана зі старослов'янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов'янську мову, але щедро пересипані старослов'янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов'янська мо­ва утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст.¹ Поряд із канонічною старослов'янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східно­слов'янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов'янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі - старослов'янська чи русь­ка? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які - незва­жаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: су­часна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприк­лад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетич­ну відмінність старослов'янської і давньоруської мов. Разом з тим

' Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. /. Крехівський «Апо стол» 1560 року. - Варшава, 1930. - С. ПО.

перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов'янська, іле тривалий час зазнавала східнослов'янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. 1.1. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов'янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць об­стоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо миникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на ру­ському) ґрунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов'янізмів пояснював пізнішим (іід XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури¹. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов'янської мови². Тут варто додати, що нірогідність східнослов'янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов'янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам'яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст.; «Руська Правда» 1019 р. у списку 1282 р.; повчання Володимира Мономаха з 1096-1113 р. у списку 1375 р.; Паломник («Житіє і ходіння...» ігумена Данила) у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за шш'ятками, що переписані в цей час із старослов'янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р., Збірником Свя-

' Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русекого литературного язьі-N1 // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественньїх наук. - 1934. - № 10. - С. 776.

² Филин Ф.П. Об истоках русекого литературного язьїка // Вопр. язьїкозна-НИН. - 1974. - № 3. - С. 5.

тослава 1073 р., Збірником Святослава 1076 р., Архангельським євангелієм 1092 р. та ін.¹

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною ста­рослов'янською літературою, старослов'янськими текстпми, пере­писаними на Русі, оригінальною літературою, ішішгіііюіо старо­слов'янською мовою, старослов'янською домішками староруській і староруської з домішками старослов'янської? Мабуть, варто відмо­витися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов'янською і руською мовами ви шпчас тьої иСю як ди-глосія, або як білінгвізм. Диглосія ■- нерішіонрпшіс становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (ста­рослов'янської). Білінгвізм — рівноправне сшікжшце оСюх мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови старослов'янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов'янськії й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов'янами і складалася із трьох функціональних стилів високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов'янська мова, яка, набувши деяких східнослов'янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи в'йра, спаси, мене і т. п. були для слов'ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною»². Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов'ян церковнослов'янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов'янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об'єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної

¹ Свєнщцький І.С. Нариси про мову пам'яток староруського письменства XI ві­
ку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского я іьїколіаиия.
Кн. 1. - С. 123.

2 Огієнко І. Українська літературна мова ХУІ-го століття. — С. 75.

церковнослов'янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це мже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов'ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю христи­янства. У ній домінують місцеві східнослов'янські риси, хоч наявні й церковнослов'янізми, які виступають тут не як природні елемен-ти структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньоруської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу спроба охарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов'янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів. Конфесійна література була перекладною і оригінальною.

Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов'янською мовою здійсни-ли в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам'ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написдх'ь є\-[г]лие сє.рАкоу бжию ндремено^ соущу вт> кріцении Иосиф. л мирскьі Остромирт* клизкоу сущу Изасллвої/" ігьнАзоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос¹. Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов'янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов'янська традиція), перший уживав форми імперфекта на -саа- (біааше), тоді як другий писав їх із старослов'янським -Ііа- (б^аше). В ОЄ зрідка вживаються повного-ііосні форми (нов^город¹^, Володимира), інколи сплутуються і з и замість видіі), на місці жд 34 рази уживається східнослов'ян-

Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків. — С. 7.

ське ж (прихожа; пр^же, рожьжоусА, роженьїи, такоже та ін.); р у пам'ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назара-нинь), а ц м'яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й мно­жини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -^мт», -'Ьте (щгЬмь, вьзвед^те, идН^те, рьпьигЬте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійно­го призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам'ятка поза всяким сумнівом українська)¹, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзи-на), Пандектах Антіоха та інших пам'ятках. У Толстовському псал­тирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів ти­пу ряснота, лгккь, натравити, крижь, попель, плоть та ін.2

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. 1 все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богь, срдце, доуша, заповідь, словеса, небо, сьвітильникь, сгпьі, бжии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну сис­тему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхи­лення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілішим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія³. Порівняння Оршансько-

¹ Див.: 8сНасНтаіо^ А/. Веііга^е гиг гиззізсЬеп Сгаттаіік // Агсіііу Гііг
РЬі1о1о£Іе. ~ 1884. - Т. 7. - С. 74.

² Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків. - С. 165.

³ Пам'ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до
другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г.
Характеристические чертьі четьірех редакций славянского перевода евангелия от
Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47).
Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства с древнекиевским гово­
ром // Журн. Мин-ва нар. просвещения. - 1885, февр. - С. 356; Пьілаев П. Описание
пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной
академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я.
Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41

П < вангелія-апракоса з його попередником - Остромировим єван-гелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східно-слов'янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у витворенні особливостей старослов'янського тексту, якими керу-иався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у ре­дакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ь>о та ь>е (пор. рьпьтаахлі, ОЄ, 114 - ропьтахоу, ОрЄ, 76; скрьжьгь, ОЄ, 108 зв. - скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ь та ь у колишніх слабких пошціях (пор. вьси, ОЄ, 108 зв. - вси, ОрЄ, 69; мьнкк, ОЄ, 113 -мию, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість ж (їж) та а (іа) шмість а (іа); старослов'янські сполучення плавного з глухим рь, Лі>, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 - зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумльчашл, ОЄ,

109 зв. — оумьлчаша, ОрЄ, 71; вьісокомрьзость, ОЄ, 112 — вьісо-
комьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов'янського сполучення
жд, як і в інших пам'ятках цього часу, послідовно вживається
східнослов'янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 - прохожаше, ОрЄ, 68
ЇВ., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов'янського
початкового ю Оу) досить послідовно вживається східнослов'ян­
ське у (с^вєра и юга, ОЄ, 108 зв. - 109 - с^вєра и оуга, ОрЄ, 69,
Из юности, ОЄ, 111 - изь оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених
форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а та­
кож дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені
форми (которааго, ОЄ, ПО - котораго, ОрЄ, 71, званьшмь, ОЄ,

110 — званьїмь, ОрЄ, 71, нищиимь, ОЄ, 111 — нищимь, ОрЄ, 71
зв., вьпрашааше, ОЄ, 112 - вьпрашаше, ОрЄ, 73). До власне ук­
раїнізмів можна зарахувати спорадичну заміну ^гЬ>и та и>^гЬ, а також
досить послідовне пом'якшення ц у формах іменника (вь тьмни-
цю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). От­
же, на прикладі порівняння двох євангелій - XI і XIII ст. - вид­
но, як старослов'янська мова поступово набуває фонетичних і
морфологічних східнослов'янських рис, стаючи функціонально
церковнослов'янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи,
зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє,

Маріїнське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Суп-расльське євангеліє та інші пам'ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут бу­дуть відзначені лише деякі з них¹.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекла-дені грецькі слова їх слов'янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (цосцсоуос^), залишене в ОЄ без перекла­ду (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное батьство (73 зв.). Грецьке 5гю Хєята (в ОЄ дьв'Ь лєпгЬ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи дві цлт-к (80). Слово цлта наявне також в Юр'євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIV ст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 сло­во цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (<уокосціл>ое) «дерево шовковиці» та сукомориїм (113 зв.) (оу%о|іш)р&х) «смоковниця», давньоруськими відповідниками шгодина \ (ОрЄ, 75 зв.) та шгодичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр'євському євангелії 1119 р. обидва слова - сукамина і сукомориш -передаються однаково - шгодичина. Однак у «Житії і ходінні» Дани-1 ла² знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягоди-на, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягоди- \ чиє з ремаркою «црк. плод ягодичиньї, дерева фига, смоква, сикамо-ра» (Д., IV, 673).

Церковнослов'янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літера­турного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостеріга­ти ті ж процеси, що і в старослов'янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до скла­ду усталеного лексичного запасу старослов'янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари:

¹ Докладніше про це див.! Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов'ян­
ських літературних мов. — К., 1985. - С. 29—37.

² Докладніше про цей твір див. на с. 28-30.

і-тлденьць — кладлзь, пр'клюбьі — любодісЬ/аник, льжьсьв^гЬд^гкт^ткпь — іьжипослухь, скрьбь — печаль, црствик — црство, небрНЬкеник — оґжда, идти — грАсти, слшьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мьгтарь, ішстьірь - пастоухь, животь - жизнь та ін. Лексичне варіювання нього типу скоріше за все пов'язане з наявністю різних джерел у ру­ках давньоруського переписувача. Так, стздєньць (ОЄ, 110) харак-ісрие для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве єван­геліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАЗЬ (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється и Синайському євхології¹.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як ужи­наються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Гак, з давніх суперників животь і жизнь у давньоруських пам'ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: вь

| животь в^чньїи (ОЄ, 122) - вь жизнь в^чьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ іскстуальним відповідником до прискрьбьнь (ОЄ, 111) виступає Шналєнь (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам'ятках, як списаних із старослов'янських джерел, так і з оригіналь-

і них, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливши (Пандекти Аитіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатисій (36. Св.

¹ 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр, літопис), печаль (Синай-вький патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921-924). Очевидно, більшою по­ширеністю в давньоруських пам'ятках слова грабитель пояснюється нитіснення ним слова хьщьникь; слово брань замінюється звичнішим і'ловом рать, шзьікь — словом страна та ін. У церковнослов'янській мові існував синонімічний ряд миноути - мимоити - пр-кити, в яко­му об'єдналася дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у нічність». Разом з тим дієслова мимоити і прийти мали ще й просто-іюве значення: шко нє мощи никомоу же мимоити пжтьмь тЬмь (113 зв.). У південноруських пам'ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє І ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю тра­дицію продовжили згодом українські грамоти ХІУ-ХУст. (ССУМ, І,

1 Цейтлин Р.М. Лексика старославянского язьїка: Опьіт анализа мотивиро-ішііньіх слов по данньїм древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С, 247-248.

594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні:

на гагодичиноу видати іса/ако тоуд'Ь хоташє миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача¹. Церковнослов'янська мова півден-норуської редакції була живим організмом, який обмінювався твор­чою енергією як з канонічною літературою південнослов'янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети пе­реплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Сьборь огь многь оць. тьлковани/а о неразумьньїихь словесЬхь. вь єуаггелии. и в апгҐлНЬ и в ин^хь книгахь. вькратьщ^ сьложеньї на памАть и на готовь отьвНіть». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійсне­ний у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. - копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений по-справжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружи­ною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов'янська духовна енцик­лопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам'ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери ^ і а ужива­лися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та га: соудь, часто, чада, прича-стьникь і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвьі, пьрвок, простьрлосА, сьвьрхоу, сьвьршаїа, скьрби, испьлнить, вь мьлчании, сьл'нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставьїимь, полон', полоньникг, поросАте, серебро та ін. Часом замість *Ь уживається и: исцили, ни-маїа, ниций, разуминига, видомьіи, вь в^ри, на коупри та ін. І нав­паки, іноді замість и маємо ^гЬ: гавлкн'Ьк. Дуже часто плутаються літери ьі та и: ахименьщьі, вьіньі, градь неправди, пльтолюбьііа, пригальї, землАмікрьіи, отриваа^шти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: иль-

1 Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторьіх проблемах истории русского литератур ного язьїка древнекиевского периода // Вопр. язьїкознания. — 1972. — № 5. — С. 70

(іиньїихь, ильжаишта, икь твоимь людьмь, исьважєтє. Після шип-мичих та м'яких приголосних етимологічне є може переходити в о: чоловіка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, інсрда: \|галтира, сьтворлц дуже часто трапляється м'яке ц: игрець, КОНЬЦЬ, м^саць, оць, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, ііихоимьцю, сьрдьцю, пивниці** та ін. Сполучення й\ дає часто ж: <к^%ужени, пр^же, пр'Ьпровожакмь, роженок, тожьство і под. Помітною південносхіднослов'янською ознакою є флексія -ови/-еви І давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господа­рями, израилеви, мсоусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називно­му відмінку множини цих же іменників (бісове, вождеве, врачеве, нр'|;дове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: поуде, бьівак, вьпрашак, гниє, са гнушає, довьліїк, дьрзак, краде, може, назнаменоук, са нарицак, начьне, са покушак, пристане, ра-Юук. Форми першої і другої особи множини наказового способу упюрюються за допомогою флексій -^мь, -"Ьте: бжд'Ьмь, на-ньїкп^мь, изид^те, глагол'Ьте, прийміте, рьц'Ьте та ін. Дуже про­дуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, испов^довати, ішспьітовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українсько-ю лексикону: праздьникь вьрбьньш, готовизна, лоуками ходл, на-шн'Л'кдькь, нашьскьі, обрьідаїжть, босааго онжшта, акьі вь повони (гіор. ууч. повінь), подоба, прикладь, принада, принадивь, мкоже каплл из-<>п,\ть члвка вь дьнь слотьнь оть хл*квиньі свокш і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Иллш, Школа, Петро, Пауло¹.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня ішм'ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читан­ий, яка починається статтею про користь від читання книжок². У ній ЩО більше східнослов'янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історич­ну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Ігоргія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йоси-фп Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов'янською Мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

' Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови. — С. 112—122. 2 Там же. - С. 124-132.

У «Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що набли­жається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова без-законіє — осуо|илос', зв^здословіє — аатроіоаа, зв^здословець — аат-роХоуо<;, зв^здозаконникь — аатроуо]ио<; та ін. Широко представлена тут абстрактна слов'янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніе, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оум^ніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: б'Ьганіє, гнаніє, злодійство, стонаніє, плененіє, устрНімленіє та ін.

Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіо-—чррафі-чну-,-художню і ділрБуг- Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Русь­кої Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед бит-|вою, промовами на князівських з'їздах, на вічах, у зверненнях до со­юзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезен-Ітує «Слово о законі и благодати» київського митрополита русина шшрІОНа (бл. 1050 р.)¹. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка ^няжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і об­разністю старослов'янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річе-вої актуальності»². Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талан­тами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Свято-

¹ Повна назва твору: «О законі мсоусйомь дан*Ь*ішь. и со блгод^ти и истині;
ісу христомь бьівшіи. и како законь сотиде. блгдть же и истина. всю землю ис-
полни и В'Ьра вь вса іазьїки простресл. и до нашего іазьїка роускаго. и похвала
каганоу нашемоу влодимероу. со[т] него же крщени бьіхомь».

2 Свєнціцький І.С Названа праця. — С. 129.

- пава, які «мжжьствомь же и храбрьствомь проа/шша в странахь ммогах. и поб*Ьдами и крНіпостїю поминаютсА ньін*Ь и словлть. не иі, хлугк бо и нев^дом'і земли владьічьствоваша. нь вь ржськ'Ь. гаже ігіідома и сльїшима єсть, вс^ми четьірьми конци земли» (Ілар., Щ**92) Гііисав Іларіон рафінованою старослов'янською мовою, вда­ючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у звер­ненні до князя Володимира:

Вьстани (о честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Вьстани о[т]рАСИ сонь,

Н^си бо умьрль, и спиши до собьшааго всішь вьстанїа,

Вьстани, н^си оумерль,

Н^с бо ти л^поо оумр^ти (98). >^

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: Иуд^и бо при закон н^и д^аах^ своє соправданїє, хрстїгани же при слн^ци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живьіе -мер-ІЦіьіе, малий — великий, рабь — свободньш, уньш — старьш, бога-ЩШ —убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як напри­клад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: їдко чл кь бо оутробл матерьню растАше. и їдко бь изиде д'йвьства № вр'Ьждь. іако чТїкь матерьне мл^ко прїать. и іако бь пристави аГ-Р/ІЬІ сь пастлхьі п^ти. слава вь вьішнїихь бм. гако члкь повитьса вь иеленьї. и г&ко бь вьлхвьі зв^здою ведАаше. іако чТікь вьзлеже вь ттхь. и гако бь со[т] волх'вь дарьі и поклоненїе прїать і т. д. (85)?]

СОраторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами?] прийде бо сгГсь и не прїать Пусть о[т] иїла и по еуагльскомж с}тов^ вь своа прїиде и свои єго н@ прїашА (87); л'Ьпо бо б^ блгодати и истин^ на новьі люди НЮЇати. не вливають бо по словеси гсню вина новааго. оученЇА Йлігьна вь м^хьі ветхьі (88); єже познати его. по пророчьствж. то-іаа со[т]верзл^тсА сочеса слііпьіихь и оушеса глліхьіихь усльїшать (19). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хва блгдть всю шмлю со6ать і ако вода морьскаа покрьі ю (83); тогда скочить їдко ІЛінь хромьіи (89); и изьщеть їдко св'Ьть спсенїє моє (91) та ін.

/ Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемь драгьшь,

источникь євангельскьіи, благословять бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вічную, посети нась челов^колюбік божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення зміню­ються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хот'Ьнїа вь сьінехь иїлев'Ьхь. и жертвьі со(т) рлкь ихь не прїимж. понеже о)(т) вьстокь же и западь има моє славимо єсть вь странах. и на всакомь м'ЬегЬ темїань имени моемл приноситсА (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов'янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухь, сноху твою Ирину, скорчена б^хомь, в пристанища небеснаго завітрим пристати і подГ^Є відхилення від норм старослов'янської мови також у фонетиці Гїгморфології. Так, замість старослов'янського жд тут трапляється східнослов'янське ж (безнадежници, рожьсА, жажущїи, оутвержающа, распложено)¹, спо­лука *1] послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу - коуштоу), іі уживається в основному етимологічно правильно², інколи трапляється повноголосся (Володимира, пеленьї). Привертає до себе увагу м'яке ц' в кінці слів (творець, вНінець)^}

Дата добавления: 2014-11-20