Літературна мова післямонгольської доби 1 страница

ЗО

чсаря- ^{мики на} -щий, старослов'янський сполучник аще, хоч форми дієсло->істро ^т теперішнього часу другої особи однини виступають і з закінченням ль ю. ^М№ ' ³ закінченням -ши, загальна тональність уривка чисто оповідна,) си- ^л ОТИЛЬ побутовий.

лул- Отже, залежно від об'єкта опису мова літопису іноді піднімається _л>> и) нмсокого стилю, але все ж переважно перебуває в межах серед-[иси: НЬОГО. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім зпи- "иитонародною, коли літописець не гребує народними переказами.) _Тіі 'Іитшочи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість _г>> - н шіднених старослов'янських побудов тут переважає нанизування Ос- 'МЮСТИх речень, з'єднуваних сполучником и: и налезоша воль силень. _ЗЄр_ м попелі раздражити вола, и побНЬке воль мимо нь. и похвати вола так¹ І^іу*^{010 за} бокь. и вьіна кожю с масьі єлико єму рука ід и рече єму _кто Мімюдим^гЬр^гь. може[сь] са с нимь бороти, и на завьтр'іє придоша Пе-_гь>> чрН^тЬ и начаша звати вішьможе. се нашь досп'Ьль (108). _ля_ Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у \ Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того са-■ <•» тексту. Пор.: Блжньїи же борись гако же са 6*6 воротиль и МУТЬ Сгк на льт^ шатьрьі. и р^ша кь немоу дроужина поиди сади КШіН; па стол^ отьни. се бо вси вои вь роукоу твокю соуть. со[т]нь ^ # Имі» отьв'Ьщааваше. не боуди ми вьзнати роукьі на брата свокго ^ її #Ще же и на стар^иша мене, его же бьіхь им^ль аки соца (УЗ, 46); _к Н (ГГп п«» Ллтб пришедь. р^ша єму дружина сотна. се дроужина оу * Л (і)тііа и вои. поиди сади в Кьієві; на ст/гЬ сотн^ сонь же ре[ч] були то мн^ вьзнати рукьі на брата на стар^ишаго. оже соць ми то с^гЬи ми будеть вь оца м^сто (ІЛ, 118). У розповіді про Бо- Ш» Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Свя-ійО'ікї» («жаньньїи, Борись блжньїи.

Ь'ііпькі за змістам також розповіді про передсмертні години ИЦі/юсіи Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних і, Пор.: и братии же вьсеи сьбравьшисА гла имь. братие мога и •І||і 14^і їдко оуже в^мь вр^мА житию моемоу кончаваеть са. їдко І ммп ми гьвь постьнок времА соущю ми вь печері, изити со[т] й^гііій сою. вьі же помьіслите в себНк кого хощете. да азь поставлю Нимь ні, себе м'йсто игоумена. то же сльїшавше братигд. вь вели-іу Печаль и плачь вьпадоша. и по сихь изл^зьше вьнь и сами вь *(Нї сі.ігЬть сьтвориша. и гдко же сь сьв^та вьсііхь. стефана иго-

умена вь себ*Ь нарекоша бьгти. деместика соуща црковьнааго (> 128); сонь же ре[ч] имь братьє мога. и соци мои и чада мо*Ь. се а со[т]хожю оз[т] вась. гако же ґави ми Г[с]ь. в постьное времА. в п щер^ си сущю изьїити со[т] св^та сего. вьі же кого хощете. иго меномь поставити себ*іі. да и азь блг[с]ниє подаль бьіхь єму. сої же рекоша єму тьі єси ооць намь всЬмь да єго же изволиши са\ [...] и начаша братьга просити Стефа доместьвлника. суща топ оученика Феодосьева. глюще їдко сесь єсть вьздрасль (єсть) по; рукою твоєю (ІЛ, 176-177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вол належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, я| прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, воп¹ відповідає: оуже мн*Ь своего мужа не красити (44); пор. у «Слові І полку Ігоревім»: А Игорева храбраго шгьку не красити (СПІ, ЗГ згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134" Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 рс'¹ ком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сіо¹ жетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видіі брата сво¹ его Всеволода крапко борющасл. и проси дши своєи смрти. їдко д бьі не видиль падениіа брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плькьі за' ворочаеть: жаль бо єму мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, поМ ловець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікаю!*¹ вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший ма\^ шрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде V^і свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «^ха до Києвоу¹'¹ великомоу кнзю Стославу. и радь бьі[с] ємоу Стославь. такь же і Рюрикь свать єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідії ' Східнослов'янське начало виступає тут дуже виразно. По-періік^м* повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельї форми трапляються досить часто (сторона — страна, владують володіють, городь — градь, горожаньї; але холопь, хоромь, болоті '| хоч скомрахьі — давньоруське слово на старослов'янський лад); ст рослов'янське жд У літопису практично відсутнє (хожение, рада ні щага, гражане, вижь, дажь, надеже> содеже, жажа, чужеи), заі] замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хо щеть, сііщи, св^ща); на місці старослов'янського початкового є до

111 ь послідовно вживається о (графічно со) (содва, содинь, сосень, (•ієна, созеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутан­ні | з у (Всеволодь — Оусеволодь, на вьгрьі — оугрьі, вдарить — уда­віть) і м'яке ц' (сновець, в'Ьніщь, жерець, конНкць). Викликає по­пів поплутання ч і ц (старечь, сотрочи, єдиновластечь, палчем і шд,), що, можливо,.пов'язане з пізнішими переписами літопису. Іривертає до себе увагу досить часте поплутання *Ь з и: ообищають, •укр^пивсА, непобидимою стрилци, ослипиль, раздилисА, свищи і'іічки»), о грисііхь, с письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших і иірів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в і ««тій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, \ 'іить, оумреть, одб^жить, стоить, возмуть, створіть, мучать, ска-ікггь, сідать, оучать, женоуть, имахуть, 6ашєть і под.), трапля­ться поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої и відміни (а кнагини наш[а] хоче за вашь кназь - ЛЛ, 56), м олівна частка сіа (са) часто виступає у препозиції (се оуже са ес-покорили мн'Ь - 47; оуже намь н^кМмо са д'іти - 58); аще са їудеть - 95; аще ли са покаємь - 158; р^кьі са смерзьівають -ІЙ), особові форми дієслова хотіти уживаються то в традиційно-у Старослов'янському, то в українському варіантах (хотать, не хо-#ТІ, хочемь, хочете); іменники чоловічого роду в давальному ЦМІНку однини часто приймають закінчення -ови/-ові;, -евиДев^Ь; стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисНксови, Бви, кеса-ііИ_а Гесоргиєви, Романові, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, прикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастьіреви, Юнови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини •щугь приймати закінчення -овеДов^Ь, -евеДев^ (попові, раз-»іИі, громові, борове, ледове, дарове, сторожеві). У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний са--♦иІПпий», тобто такий зворот, яким передається послідовність у І, напр.: Моис^єви же вьзмогьшю и бьі[с] великь в дому фарао-і (II); И пришедьшу Моис^сови. и не послуша єго фараонь (82). ^ лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. і Нігши грошових одиниць (щєлагь, гривна), суспільних станів ЙІрль), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, (і сновець, стрьій), робочих процесів і проведення часу (сорати, НШйги), податків (м^сАчина), споруд (гребля), тварин (в'Ьвери-

ца), побутових предметів (віхоть, пазуха, веретено, сокир;і сопр^гЬснокьі, треска, ц^жь, лукно); часових понять (неділя) та ін Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольсток (130) мьівса Бь в мовьници и вьіпотивса сотерьсА віхтемь (166); мал«б^с^доваше в суботу или в неділю (175) та ін. Грецькі християнш імена, що стали поступово заступати собою слов'янські, набуває тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитрі, Василь, Василько, Олекса, Михалко, Олена, Євга (дьгаволь пр^лсі Євгою Адама - 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр, поидоша с нимь вьскор'Ь на колНіхь. а по грудну пути. б^ бо топі, м[с]ць грудень, рекше ноіабрь (236). Деякі конструкції нагадують со, бою скальковані з української мови, напр.: оуже намь нНЬ льз*Ь кц мо са дііти (161) - уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов'янська традиція в «Повісті» досить сильна. II_} і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосни) хожаше, привожаху, приношаху, живсаху, имаху, раслабііша, при несоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних по нять (вьісокоумик, прелюбод^аньга, братооубииство, братолюбьи братоненавщгЬнага клеветьі, страннолюбивь, срдцевидець та ін.),

Літописи вміру користуються приказками і прислів'ями тищ, Аще са вьвадить волкь вь совціі, то со[т]носить по єдинои ні.. ста[д] (43); и єсть притча до сего дне. бііда аки в Родн*Ь (65); ї ^ не похвалитсА силньї силою свокю (192); Бьбо егда. хочеть покш, нити члвка со[т]иметь у него оумь (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньом творі, напр.: Сьи 6ашє єму акьі гЬрнь в ср[д]ци (69); Бонакь і раздилисА на. 7. полкьі и сбиша Оугрьі в мачь гако соколь гали і ґ збиваеть (246); іарославь же пришедь с^де в Кьієвіі. оутерь поти дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутерь с дружи ною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються ораторською літературою: оіць бо сего Володимирь землю разоргг оумАГчи. рекше крщ[с]ниемь просвіїтивь. сии же глрославь снь Ні лодимерь. нас^іа книжньїми словесьі. ср[д]ца в^рньїх. людии. а мі пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: І*¹ вьскр[с]неть Бь и разидутсА врази є[г] (88); гако совьца на заколеш ^іМ ведень бьі[с] (88); ра[д]йсА собрадован[н]аїа Г[с]ь с тобою (89); і '' єсть снь мои вьзлюбленьїи со немь же блгоизволи[х] (90) і под.

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з поси-інням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Нез- страною, язьїкомь испаленьїм, нази ходящи и боси, ногьі сбоденьї терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: гла-^:ь|чішще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській Щ& І пгіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні ^пР^{ шипіння, що сприяє піднесенню урочистості мовлення. ^{СІ (}1о історіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Пов-пі¹* ніші» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом ^)ГЧі і коріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — се-^С(І ІНІЙ, з численними східнослов'янізмами. Та й не випадково Нес-^к^ін|і умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під ІІЙІ р, подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрас-Цін йилодів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання ^и) ініКм Дітям, не міг уникнути місцевих слів типу дивоватися, ирий, Р" иііі в знач, «бідний», лагодити, сторожа, паропци, ворожбить, ¹¹ ІШИї гребля, соттлти, лінощи та ін., напр.: И сему чюду диву-¹⁾¹¹ -іМ'<к... како птица нбе[с]ньііа из ирья йдуть, и первее [вь] наши * ігк, и не ставА[т]сА на одиной земли. но и сильньїіа и худьііа ^!|і' і\|?ь] по всНкмь зємламь (ЛЛ, 244); Всего же паче убогьіхь не забьі-^Иі ні, (245); н^ту бо ти нужа никоєгаже (245); Ни питью, ни ^денью іШодите ни спанью... и сторожі сами нарАживайте (246);»|іі*Ь не розглядавше лінощами, внезапу бо члвкь погьібаєть МІ); її мн*Ь будеть бе-сорома, и вам будеть добро (246). ^! і КІднослов'янські фонетичні риси тут переважають: замість по-►ішпіо є регулярно вживається о (ни содїнужє ночь, сосень, содинь, і, <іх)шючьство), замість жд і Щ послідовно виступають ж і ч іУНЛі чіожимь, тружаль, не мочи, лечи), є випадки пом'якшення ^із і'нищіо), абсолютно переважає повноголосся (Володимерю, по-к іплодь). Не бракує тут південноруських морфологічних форм, ірнклпл, закінчення -ови в давальному відмінку однини імен-. н чолопічого роду (ПггЬбови), закінчення -ть у формах третьої Ш однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів (оу-| імть, хощеть, розд^лать), форм другої особи множини наказо-_и і уііпсобу на -Нкте (ид^те, миніте, блюд'йте); трапилася навіть І рМй г|)стьої особи однини теперішнього часу без флексії -ть йми, бо не хоче добра роду челов^чскому — 252).

Початок «Повчання» складається з настанов, які задля урочистосі вбираються в церковнослов'янську мову. Для цієї частини твору х;і рактерні цитати з псалтиря та інших церковних книг, напр.: іа взем Псалтьірю в печали разнухь га. и то ми са вьіна вскую печалуеш* діїіе. вскую смущаєши ма? (241). Тут же вживаються церковно' слов'янські звороти, характерні для конфесійних текстів, тип «владця и животом и смертью, заповідь Божья, слезьі испустите, на гр^шньїх помилуй, страх им*кйте Божий, Божие повел^ние наоучис, по євангльскому словеси сочима оуправленье. іазьїку оудержаньє. оум см'Ьреньє. гЬлу порабощеньє. гнііву погубленьє» (ЛЛ, 243) і под. АІ як і в літописній літературі, тут є вже народні прислів'я: Л'йность б всему ши еже оум*Ьеть, то забудеть, а егоже не оум^Ьеть а тому са іі учить (246); да не застанеть ва[с] слнце на постели (246) і под.

Як стиліст Володимир Мономах віддає перевагу простим побуло вам речення, що досягається поперемінним уживанням дієприкмсі ників (називний множини на -є) та дієприслівників, напр.: аще и н кони ііздачи не будеть ни с кьім сорудьіа..., зовіте бес престани таин'й... нежели мислити безлішицю Нкздга (245). Досить часто виї тупають у творі порівняльні звороти, напр.: И 6ашє тебіі оузр^вп кровь его. и гкпо оувАнувшю іако цв^ту нову процв^тшю (153); садє[т] акьі горлица. на сус^й древ^ жел^ючи (254).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки оді твір — «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний. Його осов ливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, поляні в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім'я його твор ця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можи навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощую хліб, можливі такі метафори і порівняння: чрьна зємла подь копьп костьми бьіла пос^Ана, а кровію польАна: тугою взьщоша по Русьаі зємли (СПІ, 19); На Немиз'к снопьі стелють головами, молотать ч пи харалужньїми, на тоц^ животь кладуть, в^ють душу от т^а (3|

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, хар;і терні для східнослов'янського фольклору: д^вкьі красньїе, брьчі. комони, злать стремень, храбрьіи плькь, синий Донь, сабли кап ньіа, кровавьіА раньї, с^рьій вльк, шизьіи орел, зеленаА трава, с| неє море, широкое поле, ворон чрьньш, горьі каменньїА, сльш св^тлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характсі

піки персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним іМІетом (храбрьіи Мстиславь, красньш Романь СвАтославличь) і з /.негативним (поганий Ко6акь). Описуючи могутність руського вій-уЬКІ і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий і н/кже Всеволоде! Не мьіслію ти прєлєгйти издалеча отна злата сто­їм поблюсти? Тьі бо можеши Волгу вєсльї раскропити, а Донь шєло-ММ ІЬільати! (29); Галичкьі ОсмомьіалгЬ Ь&рославе! Вьісоко судити ' Ми ІЮємь златокованн'Ьмь стол'Ь, подперь горьі угорскьіи своими ' ♦іл'Ьчньіми плькьі, заступивь королеви путь, затворивь Дунаю воро- ' р|) меча бременьї чрезь облакьі (ЗО).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епіте-н пшачення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції,

"и плюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще і ч;щи:. Наведе своа храбрьіА плькьі на землю Половецькую за І ію І'усьскую (9); Бьіти грому великому! Итти дождю стрілами Диму великого! (15)

И основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навко-ІУїНЬого середовища: стази глаголють, телНкгьі кричат, Донец рече, нині піки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тва-ІИИпго світу: А Игорь кназь поскочи горностаемь к тростію и ^НЬмі. гоголемь на воду (39); Всеславь кназь людємь судАше, Аієкіь гради радашє, а самь вь ночь влькомь рьюкаше (35); Ко-' Иіпрі, соколомь полєт^Ь, тогда Влурь влькомь потечє (40) та ін. У)| багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію імн. иремени! (10); Один брать, одинь свііть свіїтльій - тьі, Иго-(II); О в^тр^й, вітрило! Чему господине, насильно віієши? Че-ЙМЧсши хиновьскьіа стр'йлкьі на своєю нетрудною крилцю на І Лйдьі іюи? (37); О Днепре Словутицю! Тьі пробиль єси камен-ГОрьі сквоз'й землю Половецкую. Тьі лєл'Ьаль єси на себНк (ііслинли'носадьі до пльку КобАкова. Вьзлєлііи, господине, мою По мігі;, абьіхь не слала кь нему слезь на море рано (38). ИЧутги тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, ко-• |ИДНо й не чутно ворога, передається нанизуванням корот-(іічічіі., папр.: Дльго ночь мрькнеть. Заря — св^ть запала, и іиїла покрьіла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Ру-I ііііикііа пола чьрленьши щитьі прегородиша, ищучи себ^й 1 ніипн) славьі (19); Земля тутнеть, р^кьі мутно текуть, поро-

си пола прикрьшають; стази глаголють: половци йдуть оть Допік и огь морА, и от вс'Ьхь странь рускьіА плькьі оступиша (16). Ні І низуваиня предикативних побудов використовується для наданії і оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, гали ци помлькоша, сорокьі не троскоташа, полозіє ползоша толью І Датловє тектом путь кь рНіц'Ь кажуть, соловій весельїми п^сньм і св'Ьгь повідають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жоі ^ ним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

А мои ти курАНИ — св^доми кьмєти:

подь трубами повити,

иодь шеломьі вьзлєл'Ьіаньї,

конець копіа вьскрьмлєньї,

пути имь в^доми,

гаругьі им знаєми,

луци у них напрлжени,

тули отворени,

сабли изьострени (11);

С зараніа до вечера,

сь вечера до св*кта

летять стр^льї калениА,

гримлють сабли о шеломьі,

трещать копіа харалужньїл

вь полії незнаем^

среди земли Половецкьіи (19).

З морфологічних рис привертає до себе увагу характерне лі південноруської мови закінчення -ть у формах дієслів теперішньс майбутнього часу та імперфекта третьої особи однини й множиш пущашеть, текуть, йдуть, погибашеть, говорАхуть, хотать, од'Ьпі хуть. Проте вживання флексії -ть у цих же формах також Ц рідкість: ведеть, лєтать, заворочаеть та ін. Звертає на себе уваї препозитивне вживання частки са (на ниче са години обратишп 28); у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мі жуть приймати закінчення -ови: Романови, Игореви, королеви. У поемі є такі слова і форми, які пізніше локалізувалися в у раїнській мові. Це кожух, потручяти, яруга, не доста, жалощи, і дина (у значенні «часи»), брехати, туга і под., напр.: орьтьмами іапончицами и кожухи начаша мостьі мостити по болотомь (14); ся копієм приламати, ту са саблям потручлти о шеломьі полоне

(15); шруги им знаемьі (11); Ту кроваваго вина не доста (20); І; ІІпчить трава жалощами (20); Тугою взьідоша по Рускои земли (19); її шеици брешуть на чрьленьїА щитьі (13).

і Використовуються і церковнослов'янізми, особливо тоді, коли в ((руській мові немає слова для позначення певного поняття або ж и ' || посилення урочистості звучання. Так, поряд з прикметником ■ічюрьш уживається його церковнослов'янський відповідник храб-і іч,іц; храбрьія плькьі, храбрии русичи, храбриА сердца, храбраА ФУЖина. Однак повноголосні форми все ж переважають: воронь, ІМЛОВЬІ, дорога, болота, ворота, сорокьі і под. Автор послідовно до-• римується старослов'янської традиції уживання глухих голосних '•і» ця плавних приголосних: брьзьіи, влькь, штькьі і под. Цікавою финетичною рисою пам'ятки є, як і «Повісті временних літ», сплу- ІІННЯ фонем /ц/ і /ч/, не характерне для Південної Русі: руси­ни, іг|;чи (в^ци), галичкьі, чепи. Можливо, це також особливість (НИМ пізнього переписувача. Трапляються в тексті і тюркізми, зо-ІФМії назви титулів, чинів високих осіб із тюркських племен, що рі'Пуішли на службі у чернігівського князя: могутьі, татрани, Ішнрьі, топнаци, ревузи, ольбери.

Цікавим є факт лексичного перегуку «Слова» з чеською мовою. Шйси принаймні про одне слово, яке, крім цього твору, не и фічшться в інших текстах. Це хоть («жінка», «дружина»): забьівь м н живота, и града Чрьнигова отна злата стола, и своа мильіа "їй, красньїА ПгЬбовньї (17); а самь подь чрьленьїми щитьі на кро- НИі ірлігЬ притрепань литовскьіми мечи, и с хотию на кровать и ■ «П); Рекь Боань а ходьі на СвАтославлА п^створца стараго ІІНИ ідрославлА, Ольгова коганА хоти (43). Поки що будь-які іиуііісіїня з приводу цієї особливості «Слова» робити рано. ІІ)ри<)ично-ділова література представлена насамперед «Руською Ш/юіо», а також кількома дарчими грамотами. їм передували, иимііо, договори руських князів із греками. Усі ці документи нн іі основі своїй східнослов'янською мовою, проте наявні у і іи'ркошюслов'янізми. Так, уже в договорах руських князів із йМИ (¹Ю7, 912, 945, 971 рр.) їх не бракує. Правда, автентичність Нн, передаваних через два століття людиною іншого вишколу, нікіи пенні сумніви. Оригінали, звичайно ж, не збереглися. Ра-I мім руська людина, щоб писати слов'янською мовою, могла нідповідну освіту скоріше за все у південних слов'ян. Як-

що вірити літописцеві, то договір Олега з греками існував завдяки
Ивановьі[м] (тобто християнином. — В.Р.) написаниемь на двоні
харатью црА вашего и своєю роукою. пред/лежащи[м] ч[с]тньімі*
кртомь. и стою єдиносущною ТрТдею. єдино[г] истина[г] Бга наї
ше[г]. изв^сти и дасть наши[м] посло[м] (ЛЛ, 38). ^!і

Договір Ігоря з греками не засвідчив імені того, хто писав (скла*¹ дав) його текст. Зате є згадка про те, що серед руського посольств було вже чимало християн: мьі же єлико нась хр[с]тилисл єсмн клахомьса црквью стого Иль'Ь вь сборнііи црїсви. и предлежащемі* ч[с]тньш кр[с]томь и харатьею сею. хранити все. єже єсть написані¹ на нем (52). Договір Святослава (971 р.) найлаконічніший. Він такої¹ не містить відомостей про те, хто його готував, а крім того, у ньом; немає згадки про християнське віросповідання: да им^емь клатн¹' со[т] ба.вь єго же віїруємь в Перуна и вь Волоса скотьга Ба (73).

У договорах переважають повноголосні форми (городь, волоо⁽ти. колоти, золото, боронити, возборонити[с], поздорову, [во]воло' чи, полонаникь, сторона, со[т]полонени, золотникь), хоч неповнсі' голосні теж наявні (страна, глава, златьіи, хранити, [г]радь, брані ⁽но); старослов'янському початковому є відповідає о (графічно оі ' (охгЬнь, содин^нни); старослов'янському жд майже завжл відповідає руське ж (преже, тАжа, чюжии, прежереченньїи, по ну жи, на оутвержение, межею та ін.), жд трапляється дуже рідк (многаждьі, враждолюбець); шт (щ) уживається більш послідовні (хотащии, помощь). Цікавою є форма вустьє (и да не имНіють вла сти Русь, зимова™ вь вустьи Дніпра Б^льбережи — 51).

Абстрактні іменники на -ниє переважно старослов'янського по ходження (извещение, изволения, исповедание, іавление і багато ін,

У морфологічній структурі привертає до себе увагу майже по! на відсутність простих форм минулого часу — аориста й імперфск та. У всіх трьох договорах такі форми трапляються дуже рідко: го тиє [аще] погубиша чєладинь. и жалують да ищут[т] собретаем(< (36); ношаху сли печати злати (48); клахьса ко црі^іь Гречьским (73); написахомь на харатьи сей и своими печатьми запечатахом (73). Можливо, рідкісність цих форм у договорах не є свідчення! структури мови, а функціональним призначенням текстів. Алл вони повинні насамперед засвідчити взаємні зобов'язання русин і греків, а тому відбивають переважно мовно-причинові і часи

мімк)іііення типу: аще [ж] ключить[с] тако[ж] проказа ло[д]и ні'иуїсікои. да проводимь и в Рускую землю (35). Форми наказово-і • иособу, які виступають у другій частині таких речень, утворю-м 41,01 поєднанням форм теперішньо-майбутнього часу з часткою м гі клєнє[т]са, да оумреть, да вдасть, да не взищеть, да возме[т],;і и иримуть, да витають і под. Ці ж форми, про що йтиметься далі, їїнімині і в «Руській Правді».

,і Ділова мова, звичайно, позбавлена «плетіння словес», поетич-цНИМ фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ції) іексти, напр.: створити любовь... на вса л'&та (ІЛ, 36); дондеже,, НІ Цс сигаєть и всь мирь стоить (41).

а Уживана в договорах юридична термінологія перегукується з тією,

чирактерна для «Руської Правди». Це слова на позначення

іЦІШімюго становища осіб (великий кназь, великие боїарьі, болАре,

мшігь), майнового стану (имови[т], неимови[т]), видів правопору-

\\и ти їх наслідків (оубои, тать, татьба, творити криво, творити па-

*ММ, оускочити «втекти», да ищють), взаємних зобов'язань сторін

»«♦ добою і перед законом (рот'Ь ходит своєю в'&рою — 34), тАжа,

і»*шш, законь), видів майна (рухло, лице) і под.

ІШічайно, в «Руській Правді» адміністративно-правова лексика численніша. Поряд з боляринь, убієніє, тать, рота, вира, тяжа, лице тут уживається ще вервиння «община з круговою вервь «волость, община, мир», видокь «очевидець, ЮК», головникь «убивця», головничьство «пеня за вбивство», гос- # «одне з внутрішніх мит», гостьба «торгівля», гридь, гридинь Щ\\ молодшої князівської дружини», добьітокь «майно», духовная ШШ «кшовіт», &кль «поділь», задница «спадщина», закупь «осо-йімі працює на кредитора», запа «підозра», изводь «доказ», изгои НйИііп, що лишилася поза своїм становим середовищем», испра- •іііиробування», истець «сторона на суді», людинь «проста лю-!• І под. Природно, що в цій пам'ятці лексика значно багатша, і /ми«шорах, оскільки окремі її списки досягають 135 статей¹. Іі|и«і окуються явні українізми: теля, тинь, наиметь «наймит»,, гостинець «шлях», пакощи, батогь, око, пуща, осподарь, воло-

ііі Русская Правда. Текст, изданньїй по трем спискам с предисловием и і нпміспитсльньїм словарем, составленньїм кандидатом прав А.Б. Гинц-СПб., 1888. - С. 6.

га і под. У «Руській Правді» вжито тільки три неповноголосні фо| ми (вражда, срНіда, чрево) і це при 40 повноголосних. У словах ант бьчела, госпожа, межа, нужа виступають відповідно східні м слов'янські фонеми /ч/ і /ж/, а не старослов'янські сполучення ші У жд. Синтаксис у всіх трьох групах документів — договорах з грекіїїц ми, «Руській Правді» і грамотах - фактично єдиний.

У «Руській Правді», як і в інших південноруських пам'ятках, ді,, сить часто плутаються ц і ч. Можливо, це пояснюється тим, що жіір ден із виявлених варіантів не переписаний на своїй природні батьківщині: лине «лице», до конча «до конца», истьчю «истьцю», щ ловецьку, купечь, цюжего, доцери і под. Інколи ^ замінюється на, щ (даст ли всимь да вси разд'Ьлять - РП, 39), після шиплячих у поодц* ноких випадках замість є виступає о (пшона), можна натрапити і перехід л у в (не знаєть оу кого коупивь — 18).

Як і в усіх інших південноруських пам'ятках, іменники ч(ловічого роду в давальному відмінкові однини часто приймаюі закінчення -ови/-еви (сьшови, моужеви), зворотна частка ся мол передувати дієслівній формі (т^м ся поділять, како ся будеть р диль), у формах третьої особи однини і множини дієслів ті перішньо-майбутнього часу кінцеве т пом'якшується (начьне'п ринеть, поиметь, позцаеть, хощеть, ведеть, дойдеть, переореть, її платять, вьідадать, стяжуть, корчьмьствують).

Прості форми минулого часу дієслова практично не вживаються, тільки кілька випадків сумнівного типу: И Господь рече (29); Оже к купи хотя полугривньї (39). Є випадки відпадіння флексії -ть в форм дієслів теперішньо-майбутнього часу (Оже краде скоть вь хл'Ьв'к кл'Ьть, то оже будеть одинь, то плати ему 3 гривньї и 30 кунь (33); І оублюде ли, то платити ему 4 гривньї куньї за холопь — 40). Дуже пі ширена форма майбутнього часу, що складається з форми на -лт> і і поміжного дієслова бути в майбутньому часі: боудуть вид'-Ьли лю (19); колико ихь боудеть крало (19); кто боудеть яль (25).

У тексті переважають конструкції з умовно-часовою взаємо¹ лежністю, напр.: Оже ли себе не можеть мьстити, то взяти емоу обидоу 3 гривні (11); А иже оубьють огнищанина оу кл^ти, п оу коня, или оу говяда, или оу коровьи татьбьі, то оубити вь і м^сто (12); Искавше ли послоуха, и не нал'йзоуть, а истьца і чьнеть головою клепати, то ти имь правьдоу жел'Ьзо (16); Аже п подинь закупа бьеть про д^ло, то безь виньї єсть (35).

Дата добавления: 2014-11-20