Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження 2 страница

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього ча­су дієслова закінчуються на -ть³. Аорист уживається в «Слові» ду­же часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко⁴. С «Слово» — не єдиний твір Іларіона. Його перу належить також «Молитва», «Испов^дание віірьі» і невеликий уривок з повчання священикам. Крім того, є ще одинадцять творів, які, можливо, на­писані Іларіоном⁵Г\

X Єпископ м. Турова Кирило (1130-1182) - автор восьми повчань: «(Ітгово на пасху», «Слово на антипасху», «Слово на Фомину неділю», «В неділю про сліпого» та ін. Він використовує народні уявлення про зміну пір року, про весну як відродження всього живого, про працю на ріллі, життя стад на пасовищах, напр.: Днесь весна красуется, ожи-вляюще земное єстество, и гарний віїтрьі, тихо пов'Ьвающе, плодьі гобьзують, и земля, семяна питающи, зеленую траву рожаеть: весна

¹ Молдован А.М. Слово о законе и благо дати Илариона. - К., 1984. - С. 5.

² Там же. - С. 48.

³ Там же. - С. 58.

⁴ Там же.

⁵ Там же. - С. 5.

\По єсть красная в'Ьра Хва... Бурний же віпри - гр'кхотворении по-мьісли, иже покаяниемь претворишася на доброд^тель, душеполез-іп.іс плодьі гобзують.^^?

Як бачимо, школа Іларіона не оминула Кирила Туровського. Як і и «Слові про закон і благодать», образи будуються тут на протистав­ити протилежних понятьрз одного боку, плідна, благодатна весна, з іруїого - злі, буйні вітриЛ весна, і вітри - символи духовних понять. Мім днанням конкретних і абстракт них іменників проповідник ство-і >нм яскраві метафори: ратай слова, лед нев^рия і под. Як і в Свято­му письмі, використовуються складні слова, що надає мові урочисто-Г0 івучання: благоухания, плододавца, гр^хотворение, кумирослуже-ннс, идолослужение, смиреномудрие, доброглаголие, новоражаемии,, чадолюбивая та ін^у

Очевидно, до ораторсько-проповідницької літератури слід ІІДНести й «Слово» (Моління) Даниїла Заточника, написане кня-нш Ярославу Всеволодовичу¹. Даниїл просить князя звільнити йо-ш під тих випробувань, які він терпить. Мова моління старо-і 'іпіГянська, пересипана біблійними ремінісценціями, напр.: Аз бо ІІМЬ, аки она смоковница проклятая: не им^ю плода покаянню; нм'Іію бо срдце, аки лице без очию; и бьгсть ум мои, аки нощньїй н|щігь на ньірищи забдНіх; и расьіпася животь мои, аки ханаанскьіи мирі, буестию; и покрьіи мя нищета, аки Чермное море фараона; Нбіри на птица нбсньїя яко тии не орють, не с'&ють і под. Ще |К шиє автор вдається до порівнянь із живою природою: Аз бо І. мі,, кнже, гене аки трава влещена ростяще на застаний, на ню *«пп солнце сиаеть, ни дождь йде; тако и азь вс^мь обидимь • І мі,, зане огражень есмь страхомь грозьі твоеа яко плодомь твер-н.ім (Заточн., <Ц4). Автор іноді настільки захоплюється порівнян­ними, що нанизує їх як намисто: Кнже мои гене! Избави мя от ни­ми на сея яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от ЦІЇ пі посимаго ястреба, яко овца огь усть лвовь (415).

Диниїл вдається до творення афоризмів типу: Злото ськрушает-

| ОГНемь, а члкь напастьми (415); ЖелНЬо уваришь, а зльї женьї

Ні ниучишь (419); Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако

я чі'ііоігіжь, приемля многия б^дьі (415). Окремі сентенції перегу-

' Це тільки одна з версій адресата «Моління». Див. коментар Д.С. Лихачова
....... іовісті в кн.: Повести Древней Руси XI—XII века. - Л., 1983. - С. 565.

куються з народними прислів'ями: Безумних бо ни сЬють, ни орють, ни в житницю сбирають, но сами ся родят (417).

Описуючи різні ситуації, в які може потрапляти людина, автор порівнює духовні страждання з фізичними: Аще кто в печали члка призрит, какь студеною водою напоить во знойньїй днь (416); Егда лежиши на мяккьіх постелях под собольими од'Ьяльї, а мене помя-ни под единьїм платом лежаща и зимою умирающа, и каплями до-ждевьіми аки стрелами срдце пронизающе (416). Під пером Даниїла оживає прадавній образ вовка і ягняти, який дожив і до наших днів: Но не вьзри на мя гене, аки волкь на ягня (414).

Хоч мова моління старослов'янська, але вже в цей високий стиль проникають окремі народні слова. Це, наприклад, те ж ягня у наведеному раніше вислові, орати (птица нбеньїя... ни орють), тенета, трясцею боліти. Як і в інших південноруських пам'ятках, тут у формах третьої особи однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу уживається флексія -ть (глаголеть, спасеть, пре-питаеть, гинеть), поряд із старослов'янським сполучником аки уживається український яко, фонема /ц/ часто пом'якшується (житницю, вінець), іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини можуть приймати флексію -ови/-еви (мужеви), зворотна частка ся частіше, ніж в інших пам'ятках, уживається в препозиції (ся родять, чему ся хотите учити, ни бога ся боить, ни людей ся стидить). Можливо, це випадковість, але в окремих ви­разах слова римуються: Да не восплачю ся рьщая, аки Адам рая.

До першої чверті XIII ст. відноситься «Києво-Печерський пате­рик», в якому прославляються святі мужі Києво-Печерського монас­тиря. Мова пам'ятки старослов'янська з окремими місцевими еле­ментами. У прикметниках і займенниках прикметникового типу відмінювання в закінченнях відсутня йотація: горкьіа, благаа, пресвя-таа, чистаа, такаа, твоеа, н^каа і под. У давальному відмінку однини чоловічого роду, як і в інших творах цього періоду, послідовно вжи­вається закінчення -ови/-еви: варягови, Симонови, Георгіеви, госпо-дареви, хоч игумену.

Досить часто автор удається до аориста: изьідоша, видихом, даро­ва, вьзопиша та ін. Уживається тут така архаїчна форма, як даваль­ний самостійний, що виступає здебільшого в супроводі дієприкмет­ника: Пришедше же им; Тажде дошедшу ему монастьіря, и се

іишедше вся братіа поклонишася ему до земля; И тако вьшедшим НМ в церковь, и бьівши молитві, и по молитві с^доста (70); у і'мдоіюму відмінку однини прикметників переважає закінчення

йго: преподобнаго, блаженнаго та ін. [Тій. агіографічної літератури належать житія Бориса і Гліба та Фео-

ннзіи Печерського (і 1074). Ці твори теж іще можна зараховувати до і»ИООКОГо стилю, та це вже скоріше церковнослов'янська, а не чиста

трослов'янська мова. Тут ще вживаються нестягнені прикметники

• •нитааго, пьрвааго, чьрньчьскууму, великааго, отьчьскьіихь, по-

ііідьниимь, добрьїими, преподобнууму), форми аориста (окусихь-н, родиста, принесоста, показа), але вже помітні дуже виразні ПІДИ проникнення повноголосних форм (простерети, сребро и зо­ні то, воротил, межю дьв^ма колодами, вьсю волость русьскую, Мшюдимер, волочаху, деревяну, огородьником). Старослов'янське ж/і нерідко заступається східнослов'янським ж: нужа (зам. нужда), нреже (зам. прежде), побежен (зам. побежден), вижь (зам. виждь) і мод. У досить численних випадках між /з/ і наступним /р/ з'яв-імггься вставне /д/: вздраста, неиздрєченьною, раздрушить і навіть мшростова (изь Ростова). Характерною морфологічною рисою І Казання про Бориса і Гліба» є флексія -ть, що виступає в третій '> ибі однини й множини дієслів теперішньо-майбутнього часу: из-інчь, горить, пролееть, прииметь, обрящеть, сьхранить, сьмуща-і їй, увядаеть, понудять, погубять, сьбирають. Слово Господь у да-иИЛЬНому відмінку однини приймає, поряд з флексією -у, також!■ ігксію -еви: Господеви. Цікавою є мова цього твору і з художньо-!в погляду. Тут багато оцінних епітетів типу оканьньій Святополк, їічгквьрньнат оуста, противу безбожним печенегом, трьклятьш

• ттополк. Епітети несуть у собі не лише негативну оцінку, а й по-
МІТИВНу: премоудрьш соломонь, чьстьнок и многомлстивоіє тіло та
Мі Часто епітети-прикметники нагадують сталі фольклорного ти-
Н) скча зла, смрадь зьльш, бистрий кони, домове красьнии, оуньільи

іорь, слєзьі горькьіш, плачь горькьш, печаль срдьчньнаш і под~1

Як і в Святому письмі, в «Сказанні» багато книжних слів від-

іііШіінііого походження на -ие, -ниє: беззаконие, безьлобие, вьздьіха-

чііф, ньшездие, взискание та ін. Те ж стосується і складних слів, які є

• рисою високого стилю: и не в'&д/ахоу мнози тоу лежащу стою стра-

пмі.рііьцю телесоу (УЗ, 55); и без милости прободено бьість чьсть-

нок и многомилостивок т'кпо стого и блженааго хва страстотьрпьца Бориса (48); пор. ще скоропослоушьливааго, братоненавидьници та ін.

Як і в ораторсько-проповідницьких творах, метафоризація сло­вовжитку може набирати форми уподібнення зображуваного яви­щам природи або характерові людської діяльності; ось так, напри­клад, звучить моління Гліба: Помилоуите оуности мое^, помилоу-ите гьк мои. вьі ми боуд^те господик мои, азь вамь рабь. не пожніте класа. не оуже сьзьрНЬвьша. нь млеко безьлобига носища, не поріжете лозьі не до коньца вьзрастьша. а плодь имоуща (52).

«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор — чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість вре-менних літ». Сам він про це пише так: Се бо клико же вьіше со бла-жен^мь и велиц^шь ощ нашем беодосию. оспьгговага сльїшахь сої др^вниихь мене оць. бьівьшиихь вь то вр^мА. та же вьписахь азі) гр^шьньш несторь. мнии вьс^хь вь манастьіри блаженаго и ощ вьсЬхь беодосиіа (УЗ, 134). У цьому творі, як і в попередньому, зроблено певний крок від старослов'янської мови до східно­слов'янської. Старослов'янське жд часто заступається тут фонемою ж: надежа, содежа, вижю, преже; інколи замість початкового к ви­ступає о (одва); ь уживається перед плавними р, л: хьлмь, пьлкь, (і стьльпь і под.; повноголосні й неповноголосні форми чергуються: не отьврьзи врать — не сотврьзе вороть, вь володимирьскоую обо-лость, кь воротомь; у формах теперішньо-майбутнього часу й імперфекта (третя особа однини й множини) послідовно вжи­вається флексія -ть: долають, имоуть, им^гашеть, поустить, йдуть, бьість, боудеть, придеть. З неодмінною послідовністю в «Житії» вживаються абстрактні слова з суфіксом -ниє: прогнаний покорений, повиновеник, сьмиреник, повелгкник, покореним, пощеник, запреще-ник, тьщаник; частина з цих абстрактних слів - двокореневі: сла-вословик, братоненави&кник, кдинодушек.

У «Житії» активно вживається «космічна» лексика, напр.: оггь вьстока дьньница вьзидеть сьбирающи окрьсть себе иньї многьі зв'&здьі, ожидающи слнца правьдьнааго (74). Чимало тут слів і форм, які згодом збереглися в українській мові. Це врьбнаш не&клш, опочено-ути, на возгк, вькоупі боудев^ вь св^тЬ ономь, побрати в кошь оукроухьі тьі, оукропь («окріп»), вельми са радую та ін. Окремі вирази ~ старослов'янські кальки з української мови, напр.: не имамь чимь ко-упити (не маю за що купити), покьівавь главою на село і под.

У тексті чимало епітетів, які прийшли з конфесійних текстів і ма характер постійних: духовное брашно, медоточивьш оуста, бла-Кінньїи кназь, свіггльїга діла, соупостатьнага рать, праздьникі.м'Іігьль і под. Уживаються звороти з євангельських текстів, напр.: юГгЬе єсть вельбоудоу сквоз^ иглин'Ь оуши пройти нежели батоу мі. мрствие нбсное вьнити (83); и моласа кь боу да бьі сотблоудивь-іть овеча сот стада его вьзвратшгь вьспать (108); сьмотри же ппіць пбсньїихь. како не Нкють не жьнють. ниже сьбирають вь

• иіі.мица свога. нь оцьнбсьньш питаеть га (117).

Н обох агіографічних творах багато питальних і окличних речень,

іііійфоричних побудов типу Оувьі мн^ св^те очию мокю сиіание и

иіре лица мокго. [...] оувьі мн'і оче и гне мои (44); О блаженага оубо

роби приимьши телеси ваю чьстьн^и акьі ськровище многоц^нно

і В питальних реченнях нагромаджуються додатки, що ритмізує

чому і надає їй патетичного звучання: Кьде ли ськьрьію мьножьст-

пп і|гЬха моего. чьто бо приобр'Ьтоша преже братиіа оца моего или

ні мои. кьде бо ихь житига и слава мира сего. и багрлница и

Причини, сребро и золото, вина и медове, брашьна чьстьнага и бьі-

мфим кони, и домове красьнии и велиции. и им^нигд многа (45).

ІІІП же меті підпорядковані повтори типу: вама бо дана блгодать да

ІОЛИтва за ньг. вама бо даль єсть бь о нась молгаїдасй и ходатага кь

•ту за ньі (57). Автори користуються метафорами, що виступають

* посрідними синонімами до нейтральних слів. Так, замість оумр&ти

* II мо: шко ськоньчаша ст Зник володимироу (43); замість велми пла-
чтш — сльзами разливаше ст вьсь (45) і под.

Учені не мають єдиної думки щодо територіальної належності ^бПспського збірника, в якому вміщено житія руських святих. Як міішічають видавці збірника, «ряд учених, спершу істориків, а митім і лінгвістів, вважають, що Успенський збірник був створений МІ території південної Русі (в Києві) і тому мова його писарів підбиває давньокиївський говір. В інших працях робиться припу-нііиіія, що місцем написання пам'ятки могла бути Ростово-Суз-іильська земля (Ростов або Володимир) і, таким чином, «у ній підбивається давньоруський північно-східний говір»¹. Порівняння мовних рис (фонетичних, граматичних, лексичних і навіть

' Успенский сборник XII—XIII вв. Издание подготовили О.А. Князевская, ||,Г| Домянов, М.В. Ляпон / Под ред. С.И. Коткова. - М, 1971. - С. 25, 26.

стилістичних) оригінальних пам'яток агіографічної літератури з відповідними мовними особливостями пам'яток інших жанрів оригінальної і перекладної літератури, південноруське походження яких не підлягає сумніву, схиляє до думки, що про київських свя­тих писали все ж таки кияни. Це, як довелося дізнатися раніше, доводить і Нестор як автор житія Феодосія Печерського. (^Паломницьку літературу представляє «Житіє і ходіння...» ігумена Данила. Автор намагається писати старослов'янською мовою, яку, очевидно, як духовна особа, знає досконало, але, вийшовши за межі перекладних текстів, часто не знаходить ні слів, ні форм для описання об'єктів, а тому вдається до засобів відомої йому розмов­ної мови. У зв'язку з цим віднести «Житіє і ходіння...» до високого стилю, мабуть, уже не можна. Це стиль середній, який однаковою мірою поєднує в собі старослов'янські і східнослов'янські особли­вості. Фонетика цього твору тяжіє до давньоруських рис. Голосні неповного творення в сильних позиціях послідовно передаються через о та є, в слабких позиціях вони, як правило, не засвідчують­ся, юси не вживаються (хоч треба взяти до уваги, що досліджува­ний текст — копія XV ст.), замість жд і щ часто вживаються східно­слов'янські відповідники ж і ч: хужчии, без вожа, ражаеться, печер­ка (і в печерку), дажь, доверечи, побажай, досячи та ін; замість по­чаткового є виступає о (одва), замість ю - у (угь). У творі багато спільносхіднослов'янських слів, таких як дружина «військо», «оз­броєний загін», дуплястий «порожній усередині», «полий», стогь «стіг», червоточина «червоточина», скуть «шмат тканини», «пола одягу», верещати «голосно кричати», «верещати», водокрещньій -складник сполучення водокрещньій праздникь, тобто «водохреща». Тут же засвідчуються окремі слова, запозичені з грецької і латин­ської мов. Це, зокрема, калиги — лат. саі'ща «вид взуття», кокнить -гр. коккхіл/ос «світло-червоний одяг», пардусь — гр. жхрбо^ «барс», «пантера», коропіє — лат. сургіпиз, сагріо «коропи».

«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими слова­ми. Це, скажімо, вьітинати (огнь вьітинаемь ~ ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохніти «спорохніти» та ін. Су­часні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, прйгорок, пригір (596) і подібні дають ключ до ро­зуміння вжитого Данилом пригорів: и ту єсть м^сто на пригорім (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов'янському слові *8Іеі\

і і щачення «населяти», «мешкати». Із східнослов'янських мов його рін іірвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, ™ про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після ^зя~ ІЇ56 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., НІ, 890), але сучасні ^ие^ «'Ловники російської мови його не подають. Данило вживає це сло-м(І в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», ^ЇНІІ ^мешкати»: Силно множьство людей ск&кло перво на горіі той (34). ^к^ Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що зго-^за ЮМ збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, налшти, ра-^[М >щи, прикруть, сексти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній ук-^)В" иіїнській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її ^)м ііілектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої на-'ніюсті на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов'янських ііилсктах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов'ян-мких мов. Проте збережені й досі в українській мові певні сло-мотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й ужи-ііІННя локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжи-пльки Данилом слово прикруть: Іордань же р*кка течеть бьіст-|Ю| бреги же имать обонь поль прикруть, а отсуду пологи (22). І Ірефікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в ук-ІЇНській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, при­тирай. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як релікто-ііИЙ Можна припускати, що в південних східнослов'янських діале-^ піч ніп охоплював ширше коло прикметників, а серед них і при-і Мітник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забут-- (пат. оЬііуіо) вживався утворений від дієслова забити абстракт­ний іменник забьіть: А еже оть доуша погуби забить и нев^дішие, • і п.ствьное сьвьрши разоум'Ьние л^потьі — 36. 1073 (Ср., І, 899). ^! пінно вживає присудкового типу сполучення не вь забить, тобте НІ йоигу пам'ять», «на незабудь»: дабьі не вь забить бьіло то, еже пі інїКігш богь видати (2). У словосполученні покровь ручний (вт НЙ інммсрії даль бяше Богь Саула царя вь руц'й Давидови, и не убм Іі иному спящу, но ур^за скуть окрайнища его и и взя меч его и ^інть ручний — 45) можна бачити попередника українського руш- і Дп місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «од-іииП іпдовж і вшир», днеродень «блискучий», «світлий», «яки£

світиться денним світлом», на дозорі граду «на виду міста», лукаря-во «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан бьістро и чисто водою, и лукаряво - 48; Всбмь же єсть подобень Іордань ю> рііц'б СновьспЬи, и вшир^ и вь глубле, и лукаво течеть — 22), си-ляжи «кизил», поноровь «земляний червяк», сколія_у сколька «двостул­ковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед, літописи: «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літопи- ' си. І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV—XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» - ' твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Ос- ] таннім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завер- ^(і шеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: І «Се повести времяньньїх л^т, откуду єсть пошла Руськая земля, кто в Кьієв^ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала єсть». І Мова літописів належить до середнього стилю. її особливість поля­гає в тому, що суто старослов'янська (або вже церковнослов'янська) мова чергується із майже чистими східнослов'янськими текстами, * Пор. Си бьі[с] предьтекущига хрМть^ньскои земли. аки дііньница | пред слнцем. и аки зарл предь свчЬтомь. си бо сигаше аки лу[ч] в но-щи. тако си в нев'ірньїхь члвц^хь. св^ташєса аки бисерь в кал*І5. ^і калн*Ь бо б^ша гріхом, не сомовени стьГмь кр[с]щением. си бо | сомьіса стою куп'Ьлью, сьвлєчєса гр^ховньїга оодеж[д]а ветхаго члвкл Адама (ІЛ, 56); И послаша Киплніі кь Стославу глюще. тьі кнажє чю-жеи земли ищешь и блюдешь. а своєга са лишивь. мал^ бо на[с] не * вьзАша Печен^зи. и мтрь тв[о]ю и д^тий твоихь. сице не придеши ни соборониши на[с]. да пакьі вьзмуть. аще ти не жаль сотьчизньї • свокгд. и мтрь старьі суща и д^ти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексично, і в фонетичному та гра­матичному відношеннях продовжує старослов'янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного Ч* жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до Святослава з прохан­ням повернутися до Києва з чужих земель і захистити свою матір, ' ' ' своїх дітей і рідну землю. І хоч тут уживаються аорист і дієприкмет

Дата добавления: 2014-11-20