До читачів

І сторія української літературної мови — це таїна за сімома печатками. Вона викладена і в підручнику П.П. Плюща «Історія української літературної мови» (1971 р.), і в двотомному академічному виданні (т. 1, 1958 р.; т. 2, 1961 р.) за ред. акад. І.К. Білодіда, і в книзі Г. Чапленка «Українська літературна мова, її виникнення й розвиток» (т. 1, 1955 р.; т. 2, вип. 1, 1962 р.), перевиданій 1970 р. під назвою «Історія нової української літературної мови» (Нью-Йорк, 1970 р.). Остання праця містить дуже багатий старанно зібраний матеріал; з висновками автора, оминаючи деталі, можна погоджуватися. Але ж тут розглянуто лише період від середини XVIII ст. і до 30-х рр. XX ст. включно. Автор подає розвиток української літературної мови на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно-культурної ситуації за кожного конкретного часу. Підручник П.П. Плюща «Історія української літературної мови» надто заідеологізований. У вступі поряд з загальними питаннями розвитку української літературної мови з'ясовується роль російської літературної мови в історії світової культури. Початок виникнення української мови відноситься до XIV ст., не розкриваються причини занепаду староукраїнської літературної мови, не висвітлюються особливості мовотворчості письменників підрадянського періоду. Двотомна «Історія української літературної мови» за ред. І.К. Білодіда хронологічно охоплює майже всі етапи розвитку української літературної мови – від Київської Русі (ця мова згідно з тодішньою термінологією зветься не українською, а давньоруською) і до початку 50-х рр. XX ст. Так званий «дореволюційний» період розвитку висвітлюється в першому томі; другий том повністю присвячений радянському періодові; він досить повний, хоча у ньому свідомо оминаються ті творчі особистості, які були по-садистськи вилучені радянською владою з процесів творення.

Пропонований підручник – не теоретичне дослідження; правда, деякі історико-культурні моменти викладаються з нових позицій. Це, зокрема, трактування старослов'янської мови в Київській Русі як функціонально української, хоч і відмінної від неї структурно. Не схожий на традиційний, започаткований ще в XIX ст., погляд на причини занепаду староукраїнської літературної мови у XVIII ст.: складаючись з тих же різнорідних елементів, що й російська літературна мова (церковнослов'янське джерело, народне, запозичення), староукраїнська літературна мова мала всі можливості задовольня­ти потреби українського суспільства і в нових умовах його розвитку, коли б не намагання української інтелектуальної еліти зблизити або й злити староукраїнську мову з церковнослов'янською, тобто замінити століттями вироблюване знаряддя літературного спілкування штучною слов'яноруською сумішшю; значно ширший, ніж у дотеперішній літературі, погляд на джерела мови Т.Г. Шевченка і на особливості художньої організації його мови. І, звичайно ж, інакше висвітлюється історія української літературної мови 20–80-х рр. XX ст. Це складний для об'єктивного вивчення період: він багатий творчими напрямками, кожен з яких має лексичні відмінності; щедрий він і на імена, багато з яких виявилися в умовах тоталітарного режиму під забороною; естетична цінність різних жанрів і напрямів має в цей час хвилеподібний характер — піднесення змінюється падінням, падіння – піднесенням і т. д. Як поєднати хронологічне висвітлення цього періоду з жанрово-тематичним? Коли б це був не розділ у підручнику, а окрема монографія, присвячена розглядові мови підра-дянського періоду, варто було б, очевидно, розглянути її особливості за періодами (двадцяті роки, тридцяті роки, період війни, шістдесяті-сімдесяті роки, вісімдесяті роки) і в межах кожного періоду за жанрами (поезія, проза, драматургія), а в рамках жанру — за напрямами: громадянський, ліричний, побутовий, історичний, фантастико-фугуристичний та ін. Але в підручнику, де історія української літературної мови викладається від витоків до сьогодні, причому в межах щонайменше столітніх періодів мовні особливості розглядаються за жанрами, мабуть, слід би було зберегти цей принцип і при розгляді особливостей мови в 20–80-ті рр. XX ст.

Отже, жанр підручника визначає певні змістові і структурні особливості: не оминаючи складних і дискусійних питань, стосовних історії

української літературної мови, вона все ж насамперед має відповідати провідному завданню: подати систематичний опис функціонального використання української і церковнослов'янської мов у їх взаємодії для потреб української культури й освіти.

Підручник супроводжують покажчик імен, списки джерел і рекомендованої літератури. Імена в покажчику наводяться в такому вигляді, як у тексті: це може бути тільки прізвище, прізвище й ініціали, прізвище й ім'я та по батькові. У всіх випадках, коли власне ім'я зустрічається багато разів, наводиться його найповніший варіант.

ПЕРЕДМОВА

Л ітературна мова в житті кожного.народу – це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Залежно від епохи літературна мова виконує то вужчі, то ширші функції. У період натурального господарства літературна мова плекається духовною елітою. Вона є чудом для неосвічених людей, засобом спілкування з Богом, знаряддям, з допомогою якого досягається вище одкровення. Ця мова, як правило, не збігається і не може збігатися з народною – святість межує з закритістю. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов'янська – перша слов'янська мова, якою заговорив Бог. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південно-слов'янські говірки, на поширені тут слова, а головне – на слов'янські корейц, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття.

Життя людини не обмежується спілкуванням з Богом – люди повинні знаходити взаємопорозуміння між собою. Для цього їм потрібен простіший інструмент, ніж той, що використовується для звернення до Всевишнього. Так на Русі за зразком старослов'янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. При цьому треба усвідомлювати, що взаємозв'язок між писемною й усною мовою був у ті часи зовсім не такий, як тепер. І конфесійна література, і ділова були тільки писемними. Як справедливо

пише В.В. Колесов, «середньовічна літературна мова – тільки мова писемності, зібрання текстів літературного призначення»¹.

Розвиток агіографічної, літописної, художньої, згодом наукової літератури накладав свій відбиток на еволюцію літературної мови у кожного зі східнослов'янських народів — українців, росіян і білорусів, – оскільки всі вони успадкували той самий вихідний матеріал – старослов'янську мову як культову і утворену за її зразком давньоруську як стиль офіційно-ділового спілкування.

В основі східнослов'янської редакції старослов'янської мови були переважно пам'ятки південнослов'янської редакції цієї ж мови. Сюди належали рукописи Х–ХІ ст. болгарської редакції (Зографське євангеліє, Савина книга, Супрасльський рукопис, Ассеманієве євангеліє, Синайський псалтир, Хіландарські листки, Рильський листок, Македонський кирилівський лист, Охрідські глаголичні листки, Листки Ундольського, напис царя Самуїла 993 р., — найдавніша датована пам'ятка, писана кирилівським письмом, — Темницький напис, Зографські листки, Зографський кирилівський підпис 980 р., Іверський глаголичний підпис 982 р.), сербської (Маріїнське євангеліє, Клоцові листки), словенської (Фразингенські уривки). Треба брати до уваги й східнослов'янську редакцію старослов'янської мови, зокрема Київські глаголичні листки і Празькі глаголичні листки. Усі ці тексти створені пізніше, ніж безпосередня кирило-мефодіївська спадщина, – від IX ст. до наших часів не дійшов жоден текст, писаний старослов'янською мовою². Деякі з цих давніх пам'яток, можливо, були створені й на східнослов'янських землях; це, зокрема, македонський кирилівський лист³; окремі тексти перекладалися не з грецької мови, а з латинської, як, наприклад, Київські глаголичні листки.

Літературні мови східнослов'янських народів пізнього середньовіччя були близькі між собою, оскільки всі вони мали в своїй основі старослов'янське джерело. Згодом виразні його прослідки зберегла тільки російська мова. Поширюючи свою експансію на український і білоруський народи, російська літературна мова поступово витісняє місцеві літературні мови, заступаючи їх місце у всіх сферах духовного життя.

¹ Колесов В.В. Древнерусский литературный язык. – Л., 1989. – С. 5.

2 Огієнко І. Пам'ятки старослов'янської мови X–XI віків. – Варшава, 1929. – С. 7.

3 Там же. — С. 49.

Поширення науки й освіти наприкінці XVIII - на початку XIX ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти — значною мірою уже зрусифікованої — до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної са­мосвідомості, до народної мови, до історичної пам'яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спер­шу української, згодом білоруської. Та й російська літературна мова зазнала певної модернізації: зберігаючи в собі багато старослов'ян­ських елементів, — лексичних і фонетичних, — вона активно вбира­ла в себе суто народні слова і позбавлялася південнослов'янських граматичних форм.

Спершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Це було юне, ще повністю не оформлене культурне явище, яке б розвивалося швидко й упевнено, коли б мало для цього відповідні умови. Спершу так і сталося: від «Енеїди» І. Котляревського до «Кобзаря» Т. Шевченка минуло не­повних півстоліття, а за цей час літературна мова досягла таких успіхів у вираженні душі українського народу, як і інші споріднені й неспоріднені літературні мови. Одного їй не було дано: у світі нау­ки, публіцистики, юриспруденції - в тих сферах, у яких за нормальних політичних умов панує національна літературна мова, - її місце посіла російська. Що далі, то гірше. У 1862 р., як відомо, проти російської окупації повстали поляки. І хоч українці не готові були підтримати цю свободолюбну акцію, їх звинуватили в злих намірах щодо імперії і на знак покарання взагалі заборонили вживання української мови як літературної. Та все ж могутній геній Т. Шевчен­ка розбудив багато талановитих душ, надихнув їх патріотизмом і бажанням бачити свій народ вільним серед інших вільних народів світу. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, і Л. Глібов, і О Ру-данський, і А. Свидницький, і І. Нечуй-Левицький, і, звичайно ж, вершина злету української літератури - М. Коцюбинський, І. Фран-ко, Леся Українка. Після революції 1905 року у царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови; ні українські університети, ні гімназії, ні навіть церковнопарафіяльні школи з українською мовою викладання не відкривалися, зате значно зросла кількість видаваної українською мовою літератури, і не тільки художньої, а й науково-популярної, призначеної для освіти широких народних мас, переважно селянства.

У Західній Україні (Галичина, Буковина) на цей час освіта ук­раїнською мовою стала реальністю. Отже, потрібна була наукова літе-рптура, зокрема підручники з різних соціальних, природничих і тех­нічних наук. З великими труднощами творилася українська наукова термінологія. Ця робота набула цілеспрямованого характеру після Творення у Львові Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) – прообразу майбутньої української академії. Видавані в НТШ наукові ішіиски і на сьогодні становлять значний науковий інтерес.

Злити воєдино дві літературні традиції - східноукраїнську й шхідноукраїнську, — витворивши при цьому одну багатофункціональ­ну літературну мову, — це було обопільне бажання східноукраїнських І шхідноукраїнських діячів культури. Та було це завданням нелегким. Як показала мовна дискусія 90-х рр. XIX - початку XX ст., обидві сторони багато чого у мовотворенні одна одної приймати не хотіли. І все ж шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті рр. XX ст. Кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті рр., а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. Цей період, а за ним і 50—80-ті рр. називають часом насильницької русифікації. Про це докладно йтиметься у відповідних розділах. Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала це її тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й цс). Ліс лишився лісом, поле - полем, хата ~ хатою, граблі - грабля­ми і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з похо­дження слово майдан заступилося слов'янським площа, або занесене» жаргону німецьких слюсарів слово мутра замінило слово гайка. Русифікація виявляла себе в іншому: українській мові були перекриті як прямі джерела поповнення всі інші мови, крім російської. Українська термінологія таким чином ставала тінню російської.

У наш час українська літературна мова знову піднімається на илпені ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена власна історія: пізнай самого себе — й ти будеш непереможний. Отож від короткого екскурсу в минуле перейдімо до просторішого викладу історії літературних мов в Україні.

Дата добавления: 2014-11-20