Розширення функціональних меж української мови 2 страница

Потреба у виданні наукових і науково-популярних творів викли кала потребу у творенні наукової термінології. Це був досить болю чий процес, особливо у Східній Україні. Важко було навіть із загалі, нокультурною термінологією, хоч тут ставали в пригоді чеська її польська мови: строй (ч. бітоі) «машина», бігун (п. Ьіе^ип) «полюс», І часопис (ч. саморіз), злочин (ч. гіосіп) і подібні. Поширеним у ті часи було і так зване «кування» слів типу громадянство, прямування І (І. Нечуй-Левицький), сконалець, завзятець (М. Старицький), ней тямлення, мистецтво (Олена Пчілка), громадівство, безначальстт, І прилагода (М. Драгоманов) та ін. Чимало було в цьому мовотворенні І штучного, неприродного, суперечного природі української мони Але не можна не погодитися з В. Чапленком, що «мова «ковалім», їхній стиль, особливо Олени Пчілки в її оповіданнях з міської^ І інтелігентського життя, і є прототип багатьох наших сучасних спій, і висловів та й усього стилістичного «обличчя» мови»².

Творчість Т. Шевченка справила великий вплив на українську і! походження інтелігенцію. Традиції української прози, представ ним)'І досі в повістях Г. Квітки-Основ'яненка і П. Куліша, продоішшіИ І

¹ Див.: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української ліи'р.нуН
ної мови. — Ч. 1. — С. 140.

² Чапленко В. Названа праця. — С. 146.

Марко Вовчок, О. Стороженко, О. Кониський, А. Свидницький, І Печуй-Левицький, згодом Панас Мирний. В українській поезії рочнинулися нові жанри, зокрема байка (Л. Глібов), гумористично-ситиричні «співомовки» С. Руданського. Т. Шевченко високо оцінив роман П. Куліша «Чорна рада». Але заслуги П. Куліша перед ук-риїнською мовою значно об'ємніші. Ніхто з українських письмен­ників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізно-мшіітненням української мови. Адже це йому належать і перенесені 4 фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, іпорична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зраз­ки української наукової прози («Історія України від найдавніших чіпчн», «Хмельниччина» та ін.), він же переклав українською мовою "іремі твори світової класики.

Він же узявся за переклад цілої Біблії. Перекладав частини, по­чинаючи з 1864 р. У львівській Правді видрукував Святе Письмо: Цірша частина Біблії, П'ять книг Мусієвих русько-український пе­реклад (1869). У здійсненні перекладу допоміг йому Іван Полюй -— пилина з богословською освітою, згодом професор фізики, а також Інші Иечуй-Левицький.

Основне джерело Кулішевої мови — фольклор. Звідси він черпав "і піку і фразеологію високого звучання. Не уникає він і церков­ні н лоїґянського джерела, при цьому з плином часу уживає старо-ШКш'ииізми дедалі частіше: хлад, благо, [о]лжа, возвістить, да возве-шчшпься і под. П. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови Ифйїмської епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, мін б він і сюди не вніс надто вже потужний струмінь церковно-ит'нмізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; фі тім чтущу разуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм та ін. ♦ першу це були цитати зі священних текстів, а далі — компонент зви-МЙНІсінької розповіді: вознегодує, жажду, вповав, создать храм, Боже * \/ниш, недугующеє серце, подобіє, житіє совершаеш, раздраженіє, оп-ся премудрость од чад своїх; Горняя мудрствуйте, а не земная!; гіііс мертвих; воля Всемогущого; частина Вашого духовного су-*т інші перейшла через творящу силу душі моєї в істочник, животворя-щт іии)п. Велика заслуга П. Куліша у виробленні в українській мові имінн для передачі слова Божого. Разом з І. Полюєм він багато по- ■ИІСЯ над перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, •і ргм.і філософською. В листі до О. Барвінського П. Куліш писав:

«Пробував я перо на первих аркушиках Мальованої гайдамаччини у мові філософічній — так ні! Вимовніше б написав я те саме по-мос-ковськи»¹. Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові ук раїнської літературної мови — це написання «Чорної ради» ук раїнською мовою. Це, як уже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Само видця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українськії! літературній мові. Непересічне значення мають і його намагання тво рити українську наукову мову.

В. Сімович, даючи характеристику мовотворчості П. Куліша, наголошував на тому, що «Куліш сильно поширив рамці народної мови, нагинав її до всіх письменств, підшукував для них відповідні слова та вислови. Коли в тодішній народній мові їх не находило ся, то він чи вишукував їх у старому українському письменстві, чи в пам'ятках середньоукраїнської літератури, та давав їм таку фор му, якої вимагав уже сучасний стан нашої мови. А коли ніде вже не можна було найти відповідного слова, то Куліш просто його творив. Та тут він і відрізнявся від інших подібних письменники! Відрізнявся тим, що творив нові слова згідно з законами сучасної української мови, згідно з її духом та її вимогами»².

Повернімося до розвитку мови художньої прози. Згадаймо, як високо оцінив творчість Марка Вовчка Т. Шевченко.

Як справедливо зауважив В. Чапленко, Марко Вовчок прийшли н українську літературу через етнографію та фольклор, що ними нони захопилася була під упливом свого чоловіка О. Марковича»³. Бланк це не дивина: всі українські прозаїки черпали словесний матеріал фольклору і переймали його синтаксичний лад. Чи не найвиразніша залежність від фольклору виявляється в портретних малюнках т вони фольклорно узагальнені, однотипні, пор.: «Та й дівчина ж булі Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорим., і засміється, і пожартує»; «А в мого брата була дівчина, боже мін ми лий, яка дівчина! Вона було весь двір веселить собою як зорею їй ке ж молоде та щасливе!»; «Старший Якименко оженив сина та ми

1 Куліш П. Вибрані листи, українською мовою писані // УВАН у СПІД
Нью-Йорк; Торонто, 1984. - С. 222.

2 Сімович В. Кулішева мова й «кулішівка» // Українське мовознавство. І*'
- Вип. 2. - С. 99.

3 Чапленко В. Назв, праця. — С. 105.

іже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, й прудка, як зайчик»; «Грицько був парубок високий, чорнявий, кароокий, — парубок як орел»; «Коли вийшов чумак, хороший-пре-нпроший, чорнявий, очі як у орляти» і под.

Такими ж фольклорно нерозгорненими є й пейзажні малюнки; игкільки оповідь в «Народних оповіданнях», та і в повістях ведеть-і м від жінки-селянки, то її краєвид обмежується городом, садком, ПОЛем, звідки вона переносить у мову найяскравіші барви: «Зійшла ми могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... ¹ «по як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, колодязне нимриння, розквітлі садки й городи»; «А сонечко заходить. Річка ^ЇЧе як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купа­ми і, у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі Коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи ингокий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а ІЯТИма ж у розквітлому городі, як у віночку ховається. І зелено, і Мірноїю, і голубо, і біло, й синьо, й рожево коло тої хатки».

Ирііжає насиченість тексту зменшено-пестливими формами слів: §Штчи>ко, веселенько, віконце, віночок, голівочка, голівка, голуб'ята, гро-Шічіята, дітки, козаченьки, молоденький, молодичка, ніженька, нічка, нЬжинка, раненько, сорочечка, сіресенька, теперечки, хатка, хлопченя­та і багато ін. Серед здрібніло-пестливих слів, як бачимо, є іменни-ні прикметники і прислівники. Нерідко в сполученні іменник+ прикметник обидва слова мають зменшено-пестливу форму: братичок Щіїттиький, бідненький хлопчик, дитиночка маленька. Дуже багата на-риііііп фразеологія. Це здебільшого метафоризовані словосполучення, '■' мжішаються замість нейтральних слів: серце в'яне, піду світ за очі, и итить, і за холодну воду не візьметься, з лиця спав, знайдеш на свої щі муки, лучше з мосту та в воду, годити, як лихій болячці і т. ін. Ба-ііи ииодиться у тексти народних прислів'їв і приказок. Марко Вов-ЧіФ миніть виділяє їх у тексті іншим шрифтом: Кому не було добра Шку* ^не буде й до останку; Сон мара, а Бог віра; До любої небоги не-Щ Л/ нч\'ої дороги; 3 миру по нитці — голому сорочка і под. Ці позбавлена мова Марка Вовчка й подільських локалізмів — як ■'• пічних (під вісень, гурки), так і словотвірних (теперки, невзабарі, шЩтітий, обрадіти, завтрий день). Мав рацію В. Чапленко, відзна-ЦМи: ««Маркова Вовчкова манера вплинула — і треба сказати потуж -

но! — на багатьох українських письменників другої половини XIX ст., а серед них і на таких видатних діячів у царині мовотворення, як Ко-ниський, Нечуй-Левицький, П. Мирний, а поза межами Наддніпрян щини ~ на Федьковича»¹. Визначаючи складові мовостилю письмен­ниці, В. Чапленко зауважує: «Фольклорні елементи у мові Маркп Вовчка були, на мою думку, вирішальні, але не тільки з самих цих елс ментів складалася її мова: друга складова частина її мови взята з ро * мовно-побутової селянської мови, переважно в жіночій її відміні»².

Першим з російських поетів, шанувальників Т. Шевченка, сту пив на ґрунт української мови Леонід Глібов. Прекрасні його ліричні пісні, що стали народними («Стоїть гора високая», «Вечір», «Скажіть мені правду...», «Летить голуб понад морем»), а ще крани байки, з яких струменить, немов джерельна вода, українська мова.

Л. Глібов переніс у байки властиву Марку Вовчку пристрасть до зменшено-пестливих слів:

—Як ти співаєш, Півне, веселенько...

—А ти. Зозуленько, ти, зіронько, моя,
Виводиш гарно так і жалібненько...

Є в нього і зменшено-пестливі дієслова:

І їстоньки не їм, і питоньки — не п'ю Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Порівняймо ще: частенько, темненько, щупачок, сотенька, жп венький, гарненький, пташечки, славонька, доленька, прехорошенько, світилочки, стьожечки і т. ін. Навіть Вовк у нього Вовченько.

Побутова лексика в байках Л. Глібова - це головним чином сло-ва, пов'язані з обійстям, хатнім начинням, одягом, а також млиіюм ворота, вусики з червоного сукна, горщик, жупан, загорода, кіш, коли са, комір, кухлик, лозина, макітра, мережечка, млин, пляшка, рукаш свита, страва, хлів, чарочка, черенок, черінь, шестірня і под.

Не відступає Л. Глібов від усталеної вже на той час в українській літературі традиції широко використовувати фразеологізми. В о;і(і ках вони здебільшого виступають завершальним реченням, у якоМ) міститься мораль: Що, братику, посіяв, те й пожни; Рука, як кй\ жуть, руку миє\ Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться. ^{\\\ мало у Л. Глібова народних виразів, що виступають своєрідними синонімами стилістично нейтральних слів: од реготу береться м

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 107.

2 Там же. — С. 106.

живіт (дуже сміється); Нехай лиш вражий біс поткне свій простий ніс (хай спробує); То й знатиме — варене чи печене (зазнає біди); Шинкарка язиком як на цимбалах грає (багато говорить) і под.

На відміну від своїх попередників-байкарів, особливо П. Бі-лсцького-Носенка, С. Писаревського, Є. Рудиковського, О. Во­линського, Л. Боровиковського та інших, які не цуралися руси-ЦИ імів і «приперчених» слів (типу опукой — від опука_у почухрав, ви-фухався, мні, жолудей, до утрені попхався, до хріна, нагору і под.), Л, Глібов ніколи собі такого не дозволяв. Його можна назвати од­ним з нормалізаторів української літературної мови.

Реалістичну традицію в прозі продовжив І. Нечуй-Левицький. Імспигородець, він був близький до мови Марка Вовчка, але в ма-Нсрі мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна іипсречити, що й І. Нечуй-Левицький орієнтувався на мову фольк­лору, сіле провідне місце серед його зображальних засобів відігравала Миші «баби Параски й баби Палажки». Недаремно чоловіки в його Повістях майже безмовні (за винятком грека Кіпрінідоса з «Афон-Уїжого пройдисвіта»). Дехто з письменників цього покоління і чо­ловікам приписує жіночу мову (О. Кониський)¹. Порівняно з Мар-Цом Иовчком І. Нечуй-Левицький зробив відчутний крок уперед у ІМимкжанні портрета. Риси обличчя передаються в нього значно ви-(Шніїме, напр.: «...Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її драж-#111 'їм циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі оГНі пішли її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і вида-ІИ'іосі» вперед, а надто тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, Ми червоніли як добре червоне намисто. На височенькому рівному Цілі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як НИІ веселки, дві тонкі чорні, як неначе сині, брови. Як терночок ЧнрмІ, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на ^МУі ішвих щоках грав рум'янець, немов тая весняна рожа, а червоні "її ииіли червоним цвітом півонії»; «Ще зроду Василина не бачила їми<> недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею І1НІН молодий панич, високий, як дошка, з маленькою головою, з Яніітіі.кмм лицем, таким блідим та довгим, як у слабої панни. Бліді "ч * ні і уГ>и були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу бу-I примітні ясно-сірі очі, неначе Хшановський був зовсім без очей».

* ЧіШіспко В. Названа праця. — С. 148.

Згодом портрет стає економнішим, але в ньому незмінно висту­пають такі деталі, як брови, ніс, губи, очі, лоб, напр.: В його лице було матово-біле й делікатне, як в панича, довгі чорні брови, тем­но-сірі, ясні очі, лоб високий та круглий, короткий, але тонкий ніс, короткі повні щоки. Чималі повні губи, рожеві й блискучі, дуже ви­разно червоніли з-під густих чорних вусів («Бурлачка»); бувають і відхилення від цієї схеми, коли портретна характеристика йде не від письменника, а від сприйняття його героями: Олена кругла, як цибулька, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить («Кайдашева сім'я»); Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, са ма як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять). Опис зовнішності нерідко доповнюється змалюванням одягу: Червоний пояс обвивай, наче гадюка, кругом тонкого стану («Микола Джеря»).

Хоч І. Нечуй-Левицький пише вже досить нормованою на той час (принаймні в художній літературі) літературною мовою, але и морфології все ж проглядає Звенигородський субстрат, зокремп вживаються форми 1-ої особи однини дієслів II дієвідміни з осію вою на /д/, /с/ без зміни цих приголосних перед -у з попереднім пом'якшенням, закінчення -є замість -ить у 3-ій особі однини ці< і ж відміни (ходю, служе); досить часто уживаються форми двоїни дві стіні, дві нозі. Не цурається письменник активних дієприкмсі ників, як теперішнього, так і минулого часу: дрімаюча і засипаючи краса; заснувшої землі, відступивших гір.

У лексиці І. Нечуя-Левицького чимало специфічних елементні Сюди належать деякі не зовсім поширені слова з культурної сф| ри, зокрема й церковні, окремі місцеві вислови, що з погляду літі ратурної мови можуть уважатися оказіональними, народні паши реалій і процесів (часто прив'язані до певних говірок), а також син ва, вживані в часи І. Нечуя-Левицького з трохи іншим — рочши реним або звуженим значенням, ніж тепер.

Чи ж не витвором самого письменника є слово штучниціш «мистецтво», яким він замінив літературне в той час штука; цс Г| кож слова причалище «притулок», завгоршпи «завдавати горя»,, уп> вище «місце для гуляння», ловитва «ловіння, ловля»; нашощ дрібного чиновника стало слово стійчик (В канцелярію 11111 ш стійчики та вешталися по сінях сторожі» — «Київські прохачі»)

хоч звичайно це слово означало в той час «черговий», «швейцар». До слів на позначення церковних реалій належать такі, як ан-тимінс «чотирикутний шмат шовкової чи льняної матерії з зобра­женням Ісуса Христа та євангелістів, який підкладається під єван­геліє та причастя на церковному престолі», ерекційні поля «земельні ипділи, пожертвувані церкві», єресіарх «основоположник або провідник єресі», курсорія «циркуляр, обіжник» і под.

До слів, які умовно можна назвати місцевими оказіоналізмами, можна б віднести такі лексеми і словосполучення, як блемсати язи-нами «патякати», материкувати «бути посадженою матір'ю», негля «нічого» (Тобі негля гуляти з нею! — «Бурлачка»), насторочитися •піднятися» (Обидві сім'ї насторочились одна проти другої — «Кай-лпшева сім'я»), спосудитись «позичити», мизатий «пикатий» та ін.

Народні назви окремих процесів і реалій, звичайно, розглядають • |н\д діалектизмів. Проте деякі з них не входять у певний вузький |нч Іон уживання, а тому їх варто виділити в окремий підвид. Це, зо-• |н-ма, такі слова, як тучний (тучний літній дощ — «Вечір на Воло-шмирській горі») («сильний, але нетривалий дощ із грозою»), пи-Щфдь «млин-крупчатка», тканка «загальна назва тканини», поліття приятлива погода», печина «шматок цегли чи глини, що відпав у ИЧІ», щолопочок, зменш, від щолопок «верхівка гори, голови і Ппл»), катрага «курінь», льнувати «збирати (про попадю) з селян ЙМ>н, а заодно і все інше», карадитись (карадивсь на живіт) «скар-ІИТИся» та ін. Сюди ж належать і власне діалектизми, тобто слова, ІМлсжмі до якогось регіону. Це без сумніву мечет, тобто у чорно­морських рибалок піч для хліба; це також яндола «велика миска з Ййимп вухами», лягома «пізно, коли лягають спати», безпричальний (Йііиричальна удова) «безпритульний, одинокий» та ін.

Нарешті, мимохідь згадаймо про слова, які в І. Нечуй-Левиць-ШНо уживаються з відмінним значенням, ніж тепер. Скажімо, в су-ИіУііоі о читача при слові поїзд одразу ж сплине думка про залізни­ми Але ж зовсім з іншою семантикою вживається воно в такому ЦЦ#Шіі: На майдані з'явився якийсь блискучий поїзд («Скрив­иш і мескривджені»); тут ідеться, звісно, про вервечку кінних за-■ГІН як на весіллі. Дієслово сприяти рідко тепер стосується без-I- міню особи, як у такому реченні: Карпова Мотря, наче лю-і (Мій, не сприяє мені через свекруху («Кайдашева сім'я»).

Баба Параска й баба Палажка обмінюються колоритною лай­кою: Не дам, — кажу, — тобі заслиняній ані снопа жита. Це один з важливих компонентів багатої фразеології письменника. А вона в нього нестандартна, напр.: Та тепер мені за всі голови («Дві мос­ковки»);...в Ястшембського в кишені свистить дюдя («Бурлачка»); на руку охват має (тобто краде — В.Р. — «Київські прохачі») і под.

Як і в Марка Вовчка, у І. Нечуя-Левицького крізь потужний шар лексики, характерної для реалістичних творів, пробивається досить густа фольклорна поросль. Тут і розгорнуті паралелізми (То не звір блукає в сосновому бору темної ночі, то не вовчиця хо вається з вовченятами, тікаючи до своєї нори, то мати тікає з си ном, ховається від людей — «Дві московки»), і суто фольклорні порівняння (Все я сама та сама, як билинонька в полі — «Бурлач ка»), і просто уривки з відомих пісень — Хто тебе знає, чи ти гор дий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся — «Кайдашева сім'я»; А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?).

Отже, мова творів І. Нечуя-Левицького — це і продовження уже усталеної реалістичної традиції і нове явище, оскільки містить у собі практично всі суспільно значимі мовні феномени — від моші селян до мови дрібної шляхти, від мови старосвітських батюшок і матушок до мови новітньої інтелігенції, від мови київських про хачів до мови новоявлених церковних авантюрників.

Окремо слід сказати, що І. Нечуй-Левицький був майстром пей зажу. Треба по-справжньому любити свою вітчизну, щоб у кожнії! річечці, в кожному лісочку, у кожній леваді побачити й відчути їх не повторність і ознаку свойого краю: «На високих гривах гір кругом Ю леніє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високім гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелені тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тиси чами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сне, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман...»

Ні Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не допускають офіційнії* російських слів. У них як звичайні українські уживаються канцелярії і ми прошеніє, предводитель, гласний, часовой; не цураються вони і СЛІІ західноєвропейського походження типу костюм, аромат, механічно¹

¹ Чапленко В. Названа праця. - С. 149.

У Марка Вовчка змагаються між собою фольклорний і народно­розмовний елементи. У її послідовників - І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — теж. Але у Марка Вовчка фольклорна стихія /юмінує над розмовною, а в її наступників - навпаки. Надмірна стилізація під «народну мову» нерідко вела до несмаку, неспрово-коианого зниження стилю.

Взагалі ж розвиток української літературної мови в післяшев-ченківську добу залежав від діяльності неординарних творчих особи-г гостей. Після П. Куліша і Марка Вовчка, Анатолія Свидницького (у Його часи незнаного і неоціненого) варто назвати Олексу Стороженка. Його творчість зіткана із суперечностей: замилування в фольклорі і гпорче наслідування його, записи з народних уст про історичні події минулого і невтримний політ фантазії зі зверненням до чортівщини, І Хиляння перед героїчним минулим запорожців і виправдання зруйну-илімія Січі. Козацьке минуле родини Стороженків не могло не зачіпа­ні патріотичних струн у душі письменника, і разом з тим довголітня иіПсі.кова служба, а згодом чин дійсного статського радника виховали м Нього, як раніше у Г. Квітки-Основ'яненка, безсумнівну відданість імперії навіть з елементом поклоніння російським царям і царицям.

Ці суперечності відбилися й у мові О. Стороженка. Що він пре-і р.кііо усвідомлював не лише інтимно-емоційне, але й суспільне та ЙИХопне значення рідної мови, свідчить хоча б така розповідь: «Січо-ИНки дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках нкмш одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а на-НйМ'ить, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б таке НИМ'ГС казання («Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа»). Пись-Міііііик добре знав народну мову. Особливо кохався він у фразеології. Ь\ Його творами можна було б укладати фразеологічний словник. Це | оі мовному синоніми до дієслів: душі в собі не чути «радіти», розпус­тити патьоки_у облитися гіркими «плакати», / пальцем не доторкнутись •не Пити», перевестись на нівіть що «змізерніти», од дурня поли вріж «не іЖШЬся», аж за ушами лящить «жадібно їсти», у рот не взяти «не Ї1ІТІК дутеля з'їсти «нічого не добитися», дати драла / дропака «утек-ЙІ*і шлити за шкуру сала «дуже допекти», носа не витнути «не вихо- Ш\\\^и_% теревені гнути «вести пустопорожні розмови», душі не чути (в ЦИусь) «дуже любити», за пояс заткнути «перемогти», накинути оком минріі мітити», в голову собі не класти «не думати, не приділяти уваги»,

підлити сала в жар «розбурхати» (про емоції) та ін. Рідше фразео­логізми виступають синонімами прикметників і прислівників: велике діло опеньки «про зарозумілу людину», пан на всю губу «дуже багатий», до чорта «багато», хоч в око стрель «дуже темно», іще чорти не бились навкулачки «дуже рано», не зоставити ні кришки ні покришки «нічого», / на макове зернятко «зовсім мало» і под. Широке використання фра зеологізмів дає письменникові можливість використовувати їх у си­нонімічних рядах, напр.: «Подивіться ж, яка з неї молодиця, що вона виробляє з бідолашним чоловіком! І моркву скородить, і кирпу гне, і од завійниць ґедзається, а деколи рогачем і тьху дасть неборакові, і ци булькою нагодує». До фразеології слід зараховувати й сталі порівнян ня, якими також багата мова творів О. Стороженка, напр.: стоїть, як у землю вкопана', як риба об лід побивається, годили їй, як болячці печеній, їсти хочу, аж: шкура тріщить; щастя, як горох з мішка, так і сиплеть ся на нашого Павлуся; стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу; прилип до мене, як шевська смола до чобота; грається з ним, як кіт із мишею, пропаде, як собака на ярмарку і под. Широко використовуються прислів'я і приказки: Де чорт не справиться — туди бабу пішле!; Як ка жуть, голод не тітка, не нагодує; Побачимо, який з цього пива буде квас!, Одна біда не ходить, а з дітками; Люди кажуть: «Біда одна — людей єдна»; Хвалить шинкар п 'яницю, а дочки своєї за нього не віддасть; Доки сонце зійде, роса очі виїсть; Як кажуть: дешева рибка ~ погана юшка, Брехали його батька сини, та й він за ними; Горбатого і могила не ви править! Правда очі коле; Не даром кажуть: «Мудрий лях по шкоді; ин коней покрали, стайню став замикать/»; Або мед п 'є, або кайдани ш/н% Та вже ж ловить вовк, так і вовка піймають; Хоч з корита, та досц та, а хоч з блюда, так дохуда; Як кажуть, не продереш очей, продереш калитку; Сидячого, кажуть, татари беруть!; Не поможе бабі кадиЩ коли бабу сказило; А ти забрався в чужу солому та ще й шелестиш та іп У творах, які О. Стороженко називає «З народних уст», прикаї ки стають заголовками: Се така баба, що чорт їй на махових ви міх чоботи оддав; Вчи лінивого не молотом, а голодом', Не впусти рак (і і рота; Лучше нехай буде злий, ніж дурний. У цих же творах письмен ник вдається до казкових зачинів і завершень: Був собі чоловік щ жінка; Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина; Так і тепф речки у дурня живуть, хліб жують і постолом добро возять^.

* Стороженко Олексо. Твори: В 2 т. — К., 1957. — Т. 1.

Пейзажі О. Стороженко змальовує старанно, з любов'ю, але до­сить-таки стереотипно. Індивідуальні метафори бувають вдалі, з гу­мористичним підтекстом (годують скромно карбованцями), але дея­ким з них бракує смаку (онде ж вам і Основа, де батько наш Квітка итв собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного бу- г)с* плавать по плюгавій річці Леті).

Уживання побутових слів розкриває кухню українців, переважно Мешканців Полтавщини (тетеря з загребами, галушки з постромою, малий, вареники, мнишки, жарений дрохвич, смажені в сметані ка-іннч'; борщ, хляки, риба настябло; тут же труні «напої» — варенуха, тернівка, оковита, наливка, запіканка, біломорські вина), особливості міфішня (переважно жіночого) (грозетова або єдамашкова юпка, шовкова плахта, виступці золотом вигаптувані, а на шиї гранати, •/•'///, дукачі). Як у творах, в яких чорти й відьми спілкуються з лю-'іішою, так і в опрацьованих О. Стороженком народних казках, а ііікиж у незакінченій повісті «Марко проклятий» неодмінно при­бутній елемент народної фантастики. Так, у казці «Три сестри» каз-мжий ігрець («смерч») вхопив царевича і помчав у зелений гай, де жнеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом Ніс І нас, а хвостом загрібає.

Не уникає письменник екзотизмів: вовна з вівці сілезької поро-|И V нього шльонка, опасиста й ледача людина — пудофет, зброя —

Полонізми потрапляли в мову творів О. Стороженка двома ннмхами: як характерологічна риса польського магнатства й пан-ііий (крулевство, мнішка, кляштор, найсвєнтша матка) і як залиш-■ Н і гпрої української літературної мови, інкрустованої польськими • Цінами (нензний, крулева, ойчизна, звести до скутку).

Ьудучи всеросійським патріотом, О. Стороженко, безперечно, ба­чим подальше існування української мови в її народнорозмовному чіііііі. Тому ставлення його до абстрактної і особливо терміно-ЙМіічііої лексики своєрідне. Звичайно, він не може обійти увагою іч сліп, які або вже здавна увійшли до складу української лексики, ІЙи ж прийшли з російської, набувши українських фонетичних і • "імірних особливостей (самоістність, чванство, ганьба, ненатля, піі слідство, довіреність). Проте в більшості випадків юридична, ИІНІСТративна і особливо церковна лексика виступає в російсько-

церковнослов'янській формі: рішеніє, спасеніє, преступленіє, про-шеніє, наіменованіє, по доношенію, селеніє, заложеніє собору, водосвя-щеніє, погруженіє хреста, глаголаніє і под. В авторській мові пись­менник допускає вживання народних варіантів термінологічних слів: абахта «гауптвахта», хундамент, скусна робота, хвилозоф.

Цікава особливість позначилася на мові драматургічних творім (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого): пред ставники української інтелігенції, згідно з життєвими обставинами, на сцені по-українському майже не говорили. Українська мова в ус тах інтелігента (вчителя, лікаря, актора) сприймалася як фальш, Хоча життя мови вимагало свого, і в творах цих драматургів уже < спроби примусити окремих інтелігентів заговорити українською мовою («Не судилось» М. Старицького, «Суєта» і «Житейське м<> ре» Карпенка-Карого).

Дата добавления: 2014-11-20