Ь'ііі ЦС ВИННІ»)

М. Коцюбинський пильно прислухався до мови тих народів, що жили серед українців. Є в нього молдованізми («Не коптьор»), тюркізми (байрам, мінарет, хаджі, гяур, чалма, кєпек «собака», кель мунда «йди сюди», фез, бакшиш, ферандже, дервіш, ахшам хатр олсуп «добрий вечір», муезин) і гебраїзми (шохат, бобе Єстерко, реб Абрумс)

Фразеологія у М. Коцюбинського спільноукраїнська: стати ті ноги, забити клин у тім'я, полуда з очей спала, дідька з'їсть, при своїй небозі добре і в дорозі, брала хіть, западати в нетяму, дур го лови береться; робім і грудьми, та не будемо людьми; кричати і пі пробі, вилізло шило з мішка та ін.

Лаконізм, а отже, й виразність зображень досягається ощаджен ням слів у реченні, наприклад: «На небі сонце — серед нив и«(«Іпіегте22о»). У мові письменника мало порівнянь традиційної»' типу - паралелізмів, поєднуваних сполучниками мов, немов, ніби, наче і под. Зіставлення у нього здебільшого мальовниче, ніби їм образку: Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солол ке. То чорнів ярмарок («Як ми їздили до Криниці»). Метафора зав жди несе в собі ефект несподіваності: «Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по три вах» («ІПІЄГГПЄ22О»); «Високе, чисто жіноче і різко дзвінке, воно І блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг» («В доро.чі"), «Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалася по всіх кутках» («Раїа тог^апа»).

М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психа логічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривкп і «Раїа тог^апа», де «плачуть голі дерева». Ось інша картинка, в якії відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті: • \ навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно м» ханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявляли» і= таємним тремтінням соків, в теплому й затишному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія... І наче н такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармоні! в людському житті, од сподівання нової весни...» («По-людському») І

Автор майже ніколи не називає пору року, коли він описує мри роду, — все розкривається шляхом зображення відповідних яниш «Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що, порвамЩІ

кайдани, збудились до нового життя, і тим дітям повітря — вільним шахам, що з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущи-Цові фіалок, що, захистившись межи травицею, тихо процвітає, иі/щаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!...» («Ціпов'яз»).

Те саме з портретом. Часто він невідривний від способу сприй-ниїтя світу тим, хто дивиться на людину. Наприклад, культурний ЩІбороб Прокіп із «Раїа тог§апа» так бачить кохану Гафійку: •Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста — вона світи-чйсь на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі їй темні, як колодязне дно». До зображення портрета можуть до-іійіштися певні супровідні риси, що якоюсь мірою впливають на»прийняття зовнішності людини: «О. Василь ходив перехильцем по Ниті, заклавши руки в кишені підрясника та схиливши в задумі го-ЙОВу, а по стінах лазила тінь кудлатого ведмедя» («Лялечка»),

М. Коцюбинський — майстер використання кольорової гами, нгпбяиво в пейзажі. Наприклад: «Десь далеко, край небосхила, і/ППмалась сива імла, виповняла повітря... Чорними ярами покотив­ши білий туман» («Ціпов'яз»); «Осінь горіла на сонці, як сильна ру-(кшолоса жінка в блакитній шовковій сукні. Молоді липи вже роз-мімшея й стояли голі, мов діти в своїй безсоромності... Особливо мірні були клени, тепер такі легкі. У своїй прозорій жовтизні во­ни нагадували рум'янець сухотниці» («Дебют»).

І порчу манеру М. Коцюбинського певною мірою використовува­ні иппіші українські прозаїки, зокрема М. Хвильовий, Г. Косинка,» 'Іюбченко, а в наш час — О. Гончар.

І спер про письменників, які писали в цей час, але творчість яких Іу/1й продовжена і в наступні десятиліття (переважно на еміграції). Наприкінці 80-х років уже нинішнього століття повернувся до ук-ійїікч.кого читача Микола Вороний — друг і якоюсь мірою учень Іва-Ій Франка. Сам поет казав про автора «Зів'ялого листя»: «Вплив йо-И могутньої особи був на мене колосальний». Ішлося насамперед прику. «Грубого реалізму не визнаю, — писав М. Вороний. — Іірпіги не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закоханий в його і|(н*іілім листі». Так то так, але сам М. Вороний не цурався гро-НУНЧіКих тем. Адже він автор перекладу «Інтернаціоналу», «Вар-ЙШі'ннки» й інших революційних творів. Як пише Г. Вервес у перед- до його творів, «він захоплювався соціальною лірикою

М. Некрасова, І. Козлова, І. Базова, Г. Гейне, витонченою лірикою французьких поетів (А. Сюллі-Прюдома, П. Верлена, П. Буржс, Л. Бульє), навіть староіндійською, перською та японською поезією»¹ Правда, східна поезія не стає в один ряд з М. Некрасовим, воп;і тільки свідчить про поетичні обрії автора. Але оспівуванню рево люції М. Вороний віддав-таки шану, що позначилося на його мові, пор.: «А наді мною Революція В червоній заграві плила»; він, як і Франко, шукає сил, щоб визволити і свій люд, і свою землю: «Розкішний край мій у ярмі, Мій люд — невільники німі; О рідна зем ле, люба нене! Чому, припавши до твоїх грудей, Я тільки плачу, як дитя нужденне, А сил не набираюсь, як Антей?» Але революція у М. Вороного мала національний характер. Адже він — автор знамен 11 того «Євшан-зілля», твору, що як ніякий інший вплинув на нації» нальне пробудження українського народу.

М. Вороний кохається в Шевченковій поезії. У його віршах часта трапляються рядки, належні батькові української літератури й мопп «Виростав вас, доглядав вас на втіху та диво; Занедбали й те, що ма ли Землячки кохані, Славних прадідів великих Правнуки погані!..."

Та є в нього перегуки і зі «Словом о полку Ігоревім», з І. Фрлн ком, Лесею Українкою: «Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соко лом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах-', «Я взяв би тебе, мою зіроньку ясну, поніс би далеко на крилан пісень»; «Розпука кидає в блакить Крик навісної муки».

М. Вороний — людина високої культури, європейської освіченосіі Його поезія насичена посиланнями на художню класику. Тут і голінки Греза, і ескіз Родена, і меланхолійний ноктюрн Шопена, і фрагмент вірша Сюллі-Прюдома, і псалми Верлена. Не оминає він і загальнії вживану культурну лексику типу фантом, діадема, ельф, фатум, саг цеє, ореол, каватіна і под. Ідентичні вкраплення з чужих мов також ні рідкість: «О, не здивуйте, ехсеііегїїез*, В тім слові — відгук боротьби ц давнє иіі ро8$і(3егп:е$**, За гасло Рапет еі сігсеп$е$!*** Я син юрби».

Історизмів поет майже не вживає. Це хіба що слово гудець «по* ет, співець» у «Євшан-зіллі». Не інкрустує він свої твори і народ*

* Вервес Г. Поет повертається на Батьківщину // Передмова до виданий: роний Микола. Твори. - К., і989. - С. 19. Ваша світлість. ** Маєтності.

ними фразеологізмами (поодинокий приклад — Як тільки ж полу­да з очей нам упала), проте інколи творить афоризми сам, напри­клад: Та коли ти Вкраїни не кохаєш, — ти не моя!

М. Вороний багато перекладав французьких поетів, ідо позна­чилося й на його власній творчості, зокрема на манері вер­сифікації. Порівняймо переклад з А. Сюллі-Прюдома:

Тепер знемігся я і вже в блакить очима

Не смію линути з одвагою орла.

Але хто ж виростив у мене за плечима

Два дужих і дзвінких крила?;

з П. Бурже:

Гойдався той дзвін, як легіт весняний,

І з далечі літ. До мене слав усміх чистий, коханий

Конвалії цвіт.

А тепер вслухаймось у вірш самого М. Вороного: Кудою йти? І нащо сподівання, Коли мети в моїм житті нема, Коли утрачено і мрії, і бажання,

— Усе дарма! Руки молитовні, Погляди любовні Німі... Крила сніжно-білі... Хвилі, сині хвилі

У тьмі.

Один з улюблених поетичних прийомів М. Вороного — завер­шення строфи тими словами, якими вона починається:

О рубіни червоні! А хто ж вам дав багровість і полиск огня?

К

Моя гордість, ображена гордість моя, Що тримала мій гнів на припоні. О рубіни червоні... Перегук із світовою поезією відчувається і у власних іменах. Ге­роями М. Вороного є Дедал з Ікаром, дочки богів Електра, Тагота, С'теропа, Майя, Целена, Меропа, Альціона, французькі поети Рон-сар, Маріні та ін.

На епітети й метафори поезія М. Вороного небагата. Та є в ньо­го і народні «біле личко, чорні брови», і мистецьки відшліфовані

кольори призахідних хмар — Круг його хмари хиткі, хвилясті, І по злотисті, і бурштинові, І фіалкові, і попелясті. Метафори здебільшо го пов'язані з небом і нічною порою: Небо зорями сміялось, Ніч безока над містом стоїть; Нічка на землю упала Синім прозорим серпанком та ін. Порівняння мають фольклорний характер: Ой то ік* хижа сарана, Не круки степ укрили, — То Конрад рушив у похід спої потужні сили. Любить поет повтори типу: То літньої ночі було м.-і Дніпрі... Чудової теплої ночі. Одним із засобів образності є алітс рації: Тамара блудить як примара. Тамара терпить од катара І стої не: О Ма-да-га-скарр! Табло: Тамара і Оскар; Плачуть дзвони їм дзвіниці. Інколи в поетичну мову вриваються розмовні інтонації: Ти питаєш, чи кохаю? Ба який! Або я знаю... Здрібнілих слів майже не має. Зрідка з'являються слізоньки, устонька і под.

У тогочасній і навіть у післявоєнній прозі й драматурги помітною фігурою був В. Винниченко. Високий інтелектуалізм, поєднаний з абсолютним мовним реалізмом, — ось головна осоО ливість мовного матеріалу цього автора. З одного боку, він розбу­довує виражальні можливості української літературної мови, про довжуючи творчі традиції І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Ук раїнки, І. Тобілевича й інших творців найголовнішого інтелек туального знаряддя нації, з другого — не боїться нелітературнот слова, не сахається ні російщини, ні просторіччя, ні жаргону. У нього народ висловлюється так, як він говорить насправді. Бо «різниця між тим, як слово має звучати, і тим, як воно прижилося у різних верствах населення. Перше завдання — розбудова літера турної мови — творчо-просвітницьке, друге — видати на світ БожиіІ усе, що письменникові відомо, - чисто художнє.

Отож, розгляньмо спершу внесок В. Винниченка в нормалізацію української літературної мови. Письменник широко використовує вже досить вироблену на той час абстрактну й термінологічну лекси ку, переважно стосовну почуттєвої сфери: бажання, біль, злість, рш дратовання, заздрість, горе, Істина, ненависть, легковажність, почу вання, напруженість, непорозуміння, обман, обставини, хитрощі тл ІН Як свідчать приклади, найпопулярнішими суфіксами абстрактній іменників є -ість/-исть, -ння, -ття, -ини, -ощі, а також нульовий (пар, біль, горе, розмова, суть, сором, туга, сум, огида) і под. Звичайно, ми користовувались ті варіанти суфіксів, які були прийняті на Східній

Україні. У львівських виданнях творів В. Винниченка суфіксові -ття часто відповідає -тє, а суфіксові -ння — -ннє і -не: забите, електризу-тшс, мовчаннє, брякотіннє, шапотінє («Боротьба», львівське видання ИЮЗ р.). Джерелом поповнення абстрактної лексики служать також Інші мови, звідки невпинним потоком вливаються слова типу Інтуїція, сюрприз, апатія, скандал, лібералізм, демонстрація та ін. «Згу-ііісііня» абстрактної лексики в психологічних повістях і оповіданнях Н Винниченка, наприклад, в «Історії Якимового будинку», надзви-ІІЙНО високе. Порівняймо: «Разом з сміливістю, одважністю, силою тші, у неї ще стільки дитячої ніжности, безпорадности, що зворушує иж до сліз». В непоодиноких випадках нагромадження абстрактної п'ксики підпорядковане певному творчому задумові — викриттю Політичного верхоглядства певних кіл інтелігенції, наприклад: «Яким ірохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те

є: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівниц- і т. д.» («Історія...»); «Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевності й обманів» («Таємність»).

Звичайно, велика увага письменника до абстрактної лексики — це Ні просто прагнення всебічно розбудувати лексику української літе-рітурної мови. Проглядає тут і суто творча підоснова: глибокий пси-ішогізм, притаманний переважній більшості його творів. В. Винни-Иінко не належав до письменників-побутовістів, тому ні місто, ні се-$о і їх одвічними аксесуарами не дуже займають його увагу. Головне і ні нього — людина з її духовним світом, мотивація її поведінки, а та-Киж невмотивованість багатьох її вчинків. І все ж реалії тогочасного ІИ'ітя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його творів. Це й назви ріиюі'о типу владних структур, елементів системи управління (во-0сть, сход, староста, соцький, писар, земство, казна — «Салдатики»), І удова на позначення різних форм творчої діяльності (Він [Сидор Іішіишич] пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, ро-Мйііси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми — •Історія...»), і назви деталей інтер'єру приміщення інтелігентної сім'ї (викальчик, шезльонг, гравюри, преспап'є, портьєри - «Історія...»).

Велика заслуга письменника перед літературною мовою в тому, Мім мін широко користується усталеними зворотами, які втратили МЙрпший зміст і служать своєрідними кліше для передачі певного взаємовідносин між людьми, виступають варіантами твер-

джень і заперечень, передають певний психологічний стан і под. Ось деякі з них: розходились в поглядах, пускається на хитрощі, вся шту і ка в тому, нічого не матимеш проти, не надаю цьому великої ваги, іш в тому річ, не дивлячись на те, не було сумніву, скористувати ситу ацією, затоптати в багно, кинулась в плач («Історія...»). Кожна з та ких сполук має однослівні семантичні відповідники (затоптати п багно — зганьбити, кинулась в плач — заплакала і под.), але наскільмі їх присутність збагачує літературну мову, робить її гнучкішою, й думку виразнішою.

Кожен період історії певного народу, особливо якщо він бурхни вий, позначений соціальним напруженням, характеризує певна леї* сика. Насамперед це найпоширеніші слова, слова, які в усіх «на ну стах». Один з героїв оповідання В. Винниченка «Уміркованиіі- і «щирий» в листі до своєї дружини пише: «Горе тепер, Олю, та й голі куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: революція, резолюцій конституція, інтелігенції» Така «лексика доби» щедро ввійде зго/тм до публіцистичних творів письменника. Зокрема, за його «Втри дженням нації» можна скласти політичний словник другого леї Я тиліття XX ст. Але й художня література довоєнного періоду місіть немало політичної лексики (соціялізм, революціонер, нелегальне стані вище, марксист, есдеківська брошурка — «Історія...»; експропріатори «Голод», соціалісти, ер-у-пе (Революційна українська партія. - 11,1^і) демонстранти, поліцаї, козаки — «Роботи!»). Автор досить стрим,по» ставиться до всіляких «ізмів», інколи навіть глузливо, бо мри хильність до вживання тих чи інших політичних гасел не завжди й ^! в парі з розумінням їхнього змісту. Герой оповідання «Таємність* Ш уважує: «Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла мри «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно тагмИїН че, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. До речі, тоді вже М родилося сакраментальне сполучення «вороги народу» («Таємнії¹ їм)

Дбаючи про усталення норм уживання слів, В. Винничемко, и* ніхто інший, відображає мову різних суспільних верств насслоіМЦ України такою, якою вона була в його часи і якою, на жалі», тни багато в чому лишається ще й сьогодні. Чи програють від цього І дожні твори? Здається, навпаки: сьогоднішній читач не віііишіЧ деяких персонажах сучасних повістей і романів живих людей, І вони розмовляють добірною літературною мовою.

У нас ще й досьогодні досить убогі знання про українське про-Оріччя. А поза тим докладне вивчення багатої художньої спадщи­ни В. Винниченка дало б змогу приблизно класифікувати цей ба­лі ющий мовний матеріал. Шкода заходу? Навіщо вивчати мовні ііикручі? Така думка, на жаль, панує і серед мовознавців, і серед іисшенників. Недаремно ж і В. Винниченкові закидали «зловжи-ІіНня» цим лексичним шаром¹. Але ж за всіх обставин він існує, і ІІдіюдити від нього погляд — це все одно що лишати на поталу хво-рич людей, не подаючи їм медичної допомоги. Звичайно, є в ук­раїнському просторіччі перекручені і недоречно вжиті слова й ви-(ійіи типу спінжак («Кумедія з Костем»), некіпаж («Раб краси»), фішифебель, мундьор («Боротьба»), яконовія («Хто винен») і под. Але Ж мі слова — один із способів самовираження персонажів, напри- - Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная ція!...» («Краса і сила»). Та ж не тільки подібні слова харак-мриіують українське просторіччя. Тут і цілком літературні, але иіижсні слова типу розшолопати («Боротьба»), мужичня (•Тісмність»); тут і прийняті в народній мові словосполуки типу ^иишш рощот («Кумедія з Костем»), про всякий случай («Краса і си­ні-), свадьбу грають («Малорос-европеєць»), що мають літературні Між шкідники (розраховувати, про всякий випадок, справляють /ш); тут багатюща фразеологія, що увиразнює мовлення, ро-Лнм«його барвистим і цілком природним, наприклад: «— Думав, Ціп мене кондрашка тут на місці гепне;...Невже ж таки їм повила-Щть, що я чоловік тихий собі;...Попереду зайди до секретаря та йому щось у руку ~ щоб його за печінки вже ткнуло ~ може з щось і вийде» («Уміркований» і «щирий»); «— Ну! — шепотіли Шші, коли передні зсувалися вниз. - Валяй далі! ~ хропів той і ІНіички сунувся знов уперед («Голод»); «- Не меліть чорт зна що» (•І'оОоти!»); «Чорта з два; «ваньку валяти»; «звістка наробила шеле- ■№•; «Тепер їм за вухом не засвербить тюрма» («Таємність»).

Дуже активно використовується у просторіччі оцінна лексика і фри ісолоіїя.

У рпнніх творах В. Винниченка поодинокими фактами засвідчені іМрмпісііі слова (типу світлечко в «Димі»), а також перифрази (типу

|і Див.: Мольнар М. Забутий письменник? Кілька думок про письменницьку долю Иііііііичеііка // Винниченко Володимир. Оповідання. — Братислава, 1968. — С. 13.

дім неволі - тюрма» - у «Темній силі»). У пізніших творах, особли во в публіцистиці, вони вживаються значно частіше.

Уже йшлося про те, що В. Винниченко прекрасно володів скар бами народної мови. Ще одним доказом цього є вживана ним фрп зеологія. Особливо багатою і нетривіальною є вона в оповіданім «Хто ворог». Ось кілька прикладів: Утишеніє, коли в кишені є; Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті; одну зламм, другу виріже; — Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув; — От не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочи ла; — Бідують — не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох; — Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо; — Голос — як сурмонька, та чортова думонька; — Ні се, і її те — святи, попе, яйце! Порівняймо ще в оповіданні «Краса і си ла»: «— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця ні лошиця; біжить - дрожить, упаде - лежить. Сестра її в Києві з го ри бігає». Тут представлені досить рідкісні фразеологічні сполуки Ще активніше письменник використовує часто вживані, які рої кривають менталітет українського народу, напр.: «— Та ви тут сте­лете м'яко, та як слатиметься там!» («Хто винен»); «Як холоді іон. водою облив я запал мого Якима» («Історія...»); «Аж дух радіє; Ку ди його потягла нечиста сила?» («Федько-Халамидник») та ін.

Досі йшлося про використання В. Винниченком тих багатств, які закладені в надрах самої мови - лексики і фразеології, літературній і народнорозмовних слів. Загляньмо ж тепер у той куток його творі чої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми

Хаотичність, нецілеспрямованість або надокучливу одноманітнії'і її дії В. Винниченко передавав нагромадженням різноманітних імпі ників, не належних до одного значеннєвого поля, наприклал: II довгій вузькій вуличці возів, затопленій кіньми, волами, людьми, чуні регіт, сварку, торгування, на возах, завалених лантухами, сІн§Щ свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчшЩ невеличкі хлопчики...» («Краса і сила»); «...Я...утрачав надію коїшиї скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електрц% них дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотий* маслобоєнь, собачих будок» («Малорос-европеєць»).

Однією з традицій української художньої літератури є тіюроИМІ складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, рпііншій

Нових за змістом слів в одне був Т. Шевченко; згадаймо його гори-\тш, слова-сльози, білохате село і под. В. Винниченко плідно вико­ристовує цю традицію. Особливо часто він звертається до творення і к ладних якісних прикметників, що передають або відтінки кольорів, иОо подвійність почуття як наслідок якоїсь події, або, навпаки, вияв нно самого почуття взаємно доповнюваними формами, наприклад: щно-синє волосся, темно-молочний фон неба, матово-жовте лице, • учно-чудова звістка («Історія...»), похмуро-заклопотаний вигляд {•Таємність»). В одному реченні може бути й два, а то й більше таких ік ладних прикметників, наприклад: «З кожного кутка тхнуло упер-мііо, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою; Ій селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав зелено-сивий, з димом ■Ману, з сіро-зеленявою стьожкою річки» («З споминів»).

Як і в інших письменників, метафори В. Винниченка нерідко будуються за антропоморфічним принципом, наприклад: «Села, йЛоії на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежа-ііі п ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти імійою своє тоще, нещасне тіло» («Дим»). Окремі пейзажі, що ба-іуються на антропоморфній метафориці, нагадують відповідні сло-ііі'ііі малюнки М. Коцюбинського, але створені вони раніше. Так, І ииовіданні «Краса і сила», опублікованому 1902 р., є такий пей-ііш: «Низьке темносіре небо; не то вечір цілий день; пронизува-•ИІ1, холодний вітер, купи пожовклого листя і дощик, дощик і до-ЩИК, Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, плаче навіть картуз звощика». Повість М. Коцюбинського й пюг§апа», в якій цей пейзажний малюнок доведено до вірша ті, була написана, як відомо, в 1903 році. Характеризуючи ме-яфору В. Винниченка, треба згадати, що в деяких випадках вона ■і.нопланову природу: дієслово, яке стоїть у центрі метафори, МИршу вживається у прямому, не образному значенні, напр.: «У»|гіну шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, ЖШйли й шкрябали серце думки» («Історія...»).

ІІІОЧИ портретну характеристику людини, письменник підмічає Щ мшмішності якусь найбільш примітну рисочку, називає її і потім І мі її часу повторює. Ось, скажімо, портрет Явтуха з оповідання і. «л лишки»: в сих маленьких, сіреньких очах; дивлячись кудись да-Щ исмими невеличкими очима. Це може бути й не фізична риса, а ІИМіТ, що становить невід'ємну рису зовнішності персонажа, на-

приклад, окуляри: Через якийсь час «окуляри» вернулись, щільно причинивши за собою двері...; — Мені все одно... — згодились «оку ляри» («Роботи!»).

Така імпресіоністичність зображення застосовується і в інших сі і туаціях, зокрема в спогадах про щось: «В уяві встала біла сукня, чер вона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні» («Історія...»)

Досить рідко В. Винниченко вдається до порівнянь, але зате псі вони виважені, оригінальні, напр.: «...Там далеко, за ламаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, кар патських гір...»; «на мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота» («З споминів»).

Досі йшлося про лексику, фразеологію, частково синтаксис мк з погляду їх нормативності, так і їхньої участі у процесах творений художніх образів. Коли ж ми звернемося до морфології, то і їж спершу чекатиме певне розчарування: уживається досить баппи ненормативних форм. Можливо, ненормативними вони видаються нам з позицій сьогоднішнього дня? Ні, в часи В. Винниченка ііСМ ни теж були вже ненормативними. їх свідомо намагалися оминпін і Леся Українка і, особливо, М. Коцюбинський. У чому ж спраїш?! Може, це теж один із виявів мовного реалізму, властивого Випни ченкові? Це, безперечно, так, але, як здається, є ще одна причині І вживання таких форм. Звичайно, з пуристичного погляду такі форі ми, як допустю, заплатю («Краса і сила») не вкладаються в норми літературної мови, але в системі говорів Південно-Східної Укриши вони цілком природні, а отже, для носіїв рідної письменником! говірки цілком нормативні. «Це ж наше, українське, рідне», - ш буть, оцей внутрішній голос примушував В. Винниченка дбати мр представленість південноукраїнського говіркового масиву в ч\ дожніх творах, та навіть і в публіцистиці.

Окремо слід зупинитися на такій спірній формі, як активні дієприкметники теперішнього часу. Власне, закономірність їх у*и вання в українській літературній мові по-справжньому аргумеїіі оті них заперечень ні в кого й не викликала, проте помічалося праним ня уникати їх як не народної, а запозиченої з староукраїнської ми ви форми. До того ж майже не засвідчувались — принаймні мі Східній Україні — дієприкметникові звороти з цими формами В. Винниченко ставився до активних дієприкметників теперішньої! часу аж надто толерантно. Поряд із словосполученнями, н

/ііпірикметники вживалися переважно в атрибутивному значенні, ЦІН допускав і дієприкметникові звороти. Наприклад: дрижача рука, Прохаючий голос, розуміюча посмішка («Краса і сила»), блукаючі очі (і і споминів»), Чого при людях вона з ним така близька, така щось ішііоча, патякуюча, голубляча («Соняшна машина»).

В. Винниченко майстерно будує діалоги й монологи. Ось мало-игиічена людина, селянин Явтух, уперше виступає прилюдно. Го-Порить він не зовсім складно, але щиро, переконано і переконли-$), Але ж це промовляє не він - розмову відтворив або навіть скоріше створив письменник. Які ж основні компоненти він за­мий у неї? Це чергування запитань і відповідей, а також повтор І/іова. Повторюються слова, що визначають головний зміст промо-1И! мужик (відстоювання гідності людини праці), треба (не-иПхіді гість активної боротьби), неправда (об'єкт боротьби): «- Вас и* собак скрізь женуть... Іди, кажуть мужик! Мужикі. А хто ро-бмть, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до

... о пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люде!.. Бо по-

все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь неправда!.. І ми неправду робимо» («Салдатики»). Отже, яке місце посідають твори В. Винниченка в історії ук-(інінської літературної мови? По-перше, вони єднають початок

іолітгя (перші твори) з його серединою — «Слово за тобою, Сталіне» ИІПИсане 1950 р., а «Щоденник» він вів до кінця життя - 1951 року. І Ці-друге, його мова позначена високим інтелектуалізмом: вона на-Иічсиа абстрактною лексикою, що передає всі відтінки діяльності Людської душі; разом з тим у ній відбивається колорит кожного з Міріодів у громадсько-політичному житті України від початку (ИШІ'ітя і майже до кінця сталінської доби. По-третє, художня мане­ри И. Винниченка настільки своєрідна, що його голос ніколи не за-

в хорі української прози, як існуючої, так і майбутньої. Дожила до радянських часів (приєднання Буковини до СРСР в р.) Ольга Кобилянська. Перші її твори виходять друком у *ЙМ роках XIX ст., останні - в 20-30-х роках XX ст. У 1899 р. во­ни нідиідала Україну, познайомилася з діячами української культу­ри І подружилася з Лесею Українкою. Тематика їхніх творів Підмінна, хоч інколи й звучать спільні мотиви: «Канапка» Лесі Ук- щ\т\\ і «Уаїзе теіапсоііяие» О. Кобилянської. Не можна не поміти-ІН то лексика, морфологія.і художні деталі О. Кобилянської про

землю і людей, які працюють на ній, відмінні від тих же мовних рис у романах і оповіданнях, присвячених інтелігенції.

Зупинімося спершу на художніх особливостях творів селян ської тематики. Треба відзначити, що письменниця досить економ но використовує тут епітети й метафори. Але якщо вже вдається до метафор, то в центрі їх битва, бій, наприклад: «Хмари снігу кида лися зміями на себе; клубилися й розбивалися завзято; інші знои металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру» («Під голим небом») О. Кобилянська кохається в кольорах, утворюючи шляхом слово складання найнесподіваніші їх поєднання: синяво-сріблиста мряка, льодово-зелений блиск, зелено-брунатний мох, грізно-чорна барил, криваво-червоний вогонь та ін. Письменниця, можливо не без вплн ву переконань Лесі Українки, намагається писати загально українською літературною мовою. Як побачимо далі, це не завжди їй удається: над нею тяжіє західноукраїнська мовно-літературмп традиція. Але фразеологічні звороти, яких вона вживає, переважим спільноукраїнські: вилізе, як шило з мішка; не говорила на вітер, дістала добрих гепаків у плечі; збанок до часу воду носить; ви б на брали в рот води; й пальцем не кивнула б; не лізь мені в очі; тепер от вираєш хавку і под. Як і в інших письменників її часу, у О. Коби лянської виступає вже вироблена певним чином унормована абсі рактна лексика. Переважна її частина українська з походжеіши (жура, будучина, співчуття, настрій, задумливість, свідомість єство, справедливість, надія, темінь, безробіття, обурення, поведт ня, рівновага, сумління, самота, подія, ненависть, пересвідчення, он окання, благородність, сміливість, нагода, мета), але не цурасгьічі вона й запозичень (енергія, симпатія, протекція, гармонія, вегетації і багато ін.). Зрідка трапляються полонізми, що усталилися в її лицькій мовно-літературній традиції: небезпеченство.

Уже йшлося про те, що в творчій манері О. Кобилянської помп ні намагання писати загальноукраїнською літературною мовою. І це мі значною мірою вдається. Все ж вплив західноукраїнської літератур ної традиції відчувається. Та це й закономірно, адже вона накладшіі ся на ту мову, якою користувалася галицька, покутська і букониИі ська інтелігенція і яка позначалася на мові простолюду. Тому в мииі письменниці наявні такі слова, як штивний «прямий», ґазда/ґанЬшч. стрій «одяг», гарувати «тяжко працювати», заховуватися «поводити*

ся», кримінал «тюрма», файний «гарний», небавом «незабаром», кавка •Ґава», сарака «бідолага», хосен «користь», урльоп «відпустка», ґвер •гвинтівка», торністра «ранець», банувати «тужити», п'ястук «ку­лик», вуйко «дядько», ліцитуватися «продаватися з торгів», борзо •скоро», нічка «квітка» та ін. Чимало й локалізмів, переважно серед побутової лексики: сардак «рід верхнього одягу», стрільба «рушниця»¹ (ине є й рушниця), звірята «тварини», дріб «домашня птиця», лани, •ланцюг», скорцик «килимок», кертиця «кріт» і под.; є серед слів і на-ІІИ, зв'язані з сільським самоврядуванням (двірник «сільський старо-• ііі»), різними формами споріднення і людських стосунків (нанашко «хрещений батько», бадіка — форма звернення до старших, камрату-ттш «дружити», пазити «турбуватися про когось», стариня «бать-ЛИ»), назви рослин та їх частин (шумилиння — листя навколо кукуруз-Ного початка, матригуна «Аігора Ьеііасіоппа» та ін.).

Місцевий колорит передають численні синтаксичні сполуки: не їм підносити очей, або я знаю, вертала домів, аби я мучився через три роки дурно?, давай позір на все, ледве що мож було ммітити і под. Вираження емоцій і реакція на мову іншої люди-МИ також виражається здебільшого локалізмами: ади, ади; — Мой, Мий, мой! — кликнула вона і збила руками («Земля»).

Як і на мові І. Франка, на мові О. Кобилянської позначилося по­ширене в Західній Україні москвофільство. Не знайшли відповідного українського втілення такі слова, як великан, грудь, воздух, склонний, абичий, вокруг, лож, об'ясняти упрямий, черти та ін. Звідси ж, мабуть, | толерантне ставлення до активних дієприкметників як теперішнього, Пік і минулого часу: кочуючі цигани, морозячий воздух, потрясаючий НКрик, прошибаючий свист, невтомимі мурашки, оставшаяся флора.

ірідка О. Кобилянська уживає форму двоїни (чотири дівці); спе­цифічні особливості є в уживанні дієслівних форм: зрідка трапля­ться форми інфінітива та -чи (печи), зберігаються релікти перфе-ІИй (абисьте знали), уживається майбутній час, що складається з нуиПшзих форм допоміжного дієслова бути і основного дієслова у фирмі минулого часу (будеш мусив іти), третя особа однини зворот-IIИн дієслів виступає в скороченому вигляді (віддавсь), наказовий ■ІІРСІЙ утворюється як за допомогою частки нехай, так і най {нехай Щш)ь Бог прийме його душу; най стулить рот).

У творах на теми з життя інтелігенції, наприклад в «Уа1§е теіап-ІМІІціїе», насамперед упадає в око відмінний від попередньої групи

творів склад лексики. Тут інші слова на позначення побуту (колі форт, фортеп'ян, резонатор, ролети «штори», фотель, отоманка, інструмент, парасолька, кімната), значно зростає кількість слів і абстрактним значенням (темперамент, опозиція «незгода», психо логія, інстинкт, монолог, дискусія, симпатія, почування, неспокій, смуток, меланхолія, композиція, фантазія, індивідуальність), широ ко представлена лексика з галузі мистецтва (образ, штука, артист ка, гармонія, композиція, статуя), іншомовні слова часто наводять ся в оригіналі: ег§о, іуре апїщие, уіз-а-уіз.

До цієї ж письменницької школи слід, мабуть, зарахувати М. Ян кова. Є в нього і суто галицькі вирази типу «... Командуючий підофіцер служив підо мною перед двома літами, але й свідома орієнтація 11.1 східноукраїнську літературу, зокрема на «Слово о полку Ігоревім», напр.:... Ярослав Осмомисл, що підпер угорські збочі своїми хороО рими вояками;... На землі, поораній кінськими копитами, засіяній білими кістками і сколоченій кров'ю, вродиться туга...; Поникла зів'яла від жалощів трава, а дерево з великої туги схилилося до землі; Тяжко голові без плечей, погано тілу без голови..;... готові були кож ної хвилі пуститися, як десять соколів на стадо лебедів...¹

Україномовна творчість С. Васильченка почалася з виданий збірки «Ескізи» у 1911 р. і завершилася уже за радянської вл;іли оповіданням «Олив'яний перстень» у 1926 році. Утворах цього писі* менника теплий фольклорний ліризм поєднався з чудовим знанням сільського життя, особливо молоді. Як писав про нього С. Єфремон, С. Васильченкові властивий «якийсь мрійний гумор, з яким він сті виться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м'яких задумати тонів несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чи го, мабуть і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але ПШ огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів»².

Як В. Стефаник і М. Коцюбинський, С. Васильченко володіє мій стецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєним пейзажем, наприклад: «По садах вітри гасають, а над садами юрІї небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З яеенІі спадає сухий лист на струхлу солому, падає додолу на зів'ялі пінній ки, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає ни піп

¹ Яцків. М. Зоря благовіщений. — Жовтень. — 1989. — № 1.

- Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 580.

кг міконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни вид-ни в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шшіці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний» («Чайка»); «Скільки золота, золота того сумно-іи, осіннього... Скрізь — поміж могилами, по лавочках, навіть на іійм'ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли впер­ше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить намріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного • пііця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і сер- Ш заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум...» («Чайка»).

іп творами С. Васильченка теж можна було б укладати фразео-ипічний словник української мови — стільки тут природно вплете- і в авторську мову і в мову персонажів справжнього золота,

р.: хапун ухопив, смуток бере, про вовка помовка, а вовк із-за гори; «а т* брехне, то не дихне; лиха його матір знає, допекти до живих т чіпок, направити на стежку, аж за серце бере, і в ступі не впіймаєш, | / ночі й очей не закривала; косить би косив, коли б який дідько косу шнчш; хто гостей шукає, той штани латає, її реви насіли, і в старій т>чі дідько топить; захотів у жука та меду, зайчики в голові стриба-ншіь, біс біду перебуде, немає й пам 'яті, яке з цього пива та вийде ди- §м, хоч не вЧжно, так уліжно; прийшла-таки коза до воза; або здобу-

ибо живим не бути та ін. Ці фразеологічні одиниці доповнюють народні прокльони і лайки: Ну то нечиста мати з ним, тю на и тебе як стану, так за дев ^уятими ворітьми кавкнеш; засмієшся ти п мене на кутні, хай вона вам скрутиться, безвісти пішла б ти, все &Нш чортів батько, на чотири вітри оженило б тебе та на п 'ятий т, розкрили вершу, як ворота; не плещи казна-чого, щоб тобі очі по­ті НІ шли, нема на тебе кручі, кат би тебе попостукав, ах ти ж бісова щш і под. До цього треба додати ще примовки: Отой Петро, оте йщмш мтетро, козина головка, не боїться ні собаки, ні сірого вовка, та і № і дитиною на майдані («У жнива»).

і!§ред творів С. Васильченка є й імітація під фольклор. У таких іінмких» звичайними є характерні для усної народної творчості Ширити: Ось послухайте ж... («Осіння казка»), Пішов козак темни-Міі прими, пішов смутний та невеселий (там же).

У повісті про життя і творчість Т. Шевченка «Широкий шлях» {ІЬМІННИК часто вдається до ремінісценцій: За ним розбіглися, як Щ Щцшенята, його менші брати і сестри; Ох, палати, палати. Бодай

ви уже й терном були позаростали; Почорніло якось село, небо синє - і те помарніло.

Чимало в мові С. Васильченка місцевих слів. Це, зокрема, голінний «завзятий», покіль «доки», плохий «смирний, тихий», роботяжечка зм від роботяга, поназдивитися «роздивитися», мантулик «лагоминка», старунчик «той, хто старує, говорить як старий», нетеча «нечиста си ла», хлудина «хворостина», ліса «тин», жилуватий «мускулястий, ду жий», трямок «бантина», зарічений «той, хто любить суперечити», вшс левкатися «потрапити кудись невдало», зуспити «зустріти», розумове ь-кий «дуже розумний», гуторка «мова, спосіб мовлення», спускатися «з'їжджати з гори на санках» та ін. У «Словарі» за ред. Б. Грінченкп і наведених немає тільки слова розумовський.

Східна Україна, як відомо, була досить-таки зросійщена. Тому не встерігся письменник таких росіянізмів, як кажеться «здається», прошлого року, будто, знакомий, старитний, хто мішає, не обіщає, миролюбіє, похожий, храбро, желізо та ін.

Згідно з північноукраїнською діалектною стихією займенники після прийменників не мають приставного /н/ {про його), особовії!) займенник середнього роду воно уживається на означення чогось мс зовсім певного, без ознаки статі {воно ж прив'язане — про недоросі ка), паралельно вживаються форми се і це {се, брате, дурне; це я їй мерзаю в степу), дієслова в третій особі однини теперішньо-майОуі нього часу вживаються переважно без кінцевого -є {не зна, сниш стріля), хоч воно може й уживатися {гуляє). Не уникає письменник активних дієприкметників теперішнього і минулого часу (ходяч<>,< сусіда, над помершою), інфінітив уживає переважно з суфіксом їй {співать, сміяться, мать, спать). Прикметники й прикметникові і;і(І менники можуть уживатися в членній формі {серце палючеє, така, Щ чужую, сяя година, дурную, дорогая, золотеє), разом з тим нерідко ужіі ваються скорочені слова {тра, ка, вам, Прісько, бігати більше; та ті на по-нашому, мо й не вміє; я не хо). Письменник не зловжити суспільно-політичною лексикою, проте подих революції 1905 р. п Цім І го творчості відчувається: агітація, громадяни, делегати з'їзду, к'нЩ протести, маніфестації, мітинги, прапори, «Марсельєза», рівенстт^ братерство, воля і навіть образне революційна завірюха. У післяжоЦ невий час його лексика збагачується такими словами, як комісар, мф незамож і под. До колгоспів і радгоспів С. Васильченко, як відомо Щ дожив.

Короткий нарис про мову цього видатного розбудовника ук-ршпської мови варто завершити словами в день його 50-ліття від ІО-Ї трудової школи м. Києва: «Вітаємо з п'ятдесятирічним ювілеєм питого друга й товариша Степана Васильовича Панасенка — Василь-Немка, глибокого знавця дитячої душі, що змалював її в багатьох ху-дижніх образах і збудив у ній почуття краси й любові до вільного ук­раїнського слова».

Отже, кінець XIX — початок XX ст. — короткий, але дуже плідний період у розвитку української літературної мови. Він збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збу-цуиати свою власну державу, з бурхливим наростанням художньої інирчості як у галузі літератури, так і в інших ділянках мистецтва.

   

Дата добавления: 2014-11-20