Ич^ш\^І\щ/\^тшч^/\«/ч/и. V//ч/ч-»V/«я. /чуч-'»чу 3 страница

¹ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого сіолІГЩ (1900-1941). Стан і статус. - К., 1987. - С. 161.

мивського, а також колективно написані і відредаговані Л. Булахов-уьким «Загальний курс української мови для вчителів-заочників» (1929 р.) і «Підвищений курс української мови» (1931 р.).

Існували дві школи у поглядах на нормалізацію української мови: і пінська і харківська. Київська школа (Є. Тимченко, О. Курило, М, Гладкий, С. Смеречинський та ін.) у своїх рекомендаціях щодо Нормалізації термінології пропонували замінити екватор на рівник, па-ічш'льний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штеп-шь на притичку, курсив на письмівку і т. ін. Мовознавці харківської інколи (О. Синявський, М. Сулима, М. Наконечний та ін.) були більш помірковані і не вдавалися до таких мовних експериментів.

'і 1931 р. припиняється так звана «українізація». Провідні кадри ук-рїнізаторів в Наркомосі й на курсах були заарештовані й або |н»«стріляні, або розтикані по таборах. «Обсяги українізації, якими б модшми вони не були, в царині запровадження української мови як за-і'иПу щоденного спілкування по містах зведено нанівець. Російська мо-

К

Повністю перейняла на себе цю функцію, навіть у стінах Академії ук розмови тепер велися звичайно по-російськи»¹. Кінець позірної •українізації» настає в 1938 році. Починається деукраїнізація чимраз більшої кількості шкіл по великих містах та промислових центрах. Ра-НіМ \ тим відбувається наступ на мовознавство. Про те, як це робило-УИі свідчить хоча б назва статті К. Німчинова «Проти націоналістич­ного шкідництва в синтаксисі української літературної мови» (1934 р.). і имПіозний правопис не припав до душі тодішньому партійно-дер-Фіїшюму керівництву. Наступне видання правопису, яке, вірогідно, Підготував Н. Каганович, було зорієнтовано тільки на східноукраїнські Іірііописні традиції. Раніше вже наводилася думка Ю. Шевельова про ір, ЩО правопис 1928-1929 рр. був нежиттєвий. Варто згадати у цьому ш'ніку й погляд І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам'ятках імміїпчинається з XI віку, — і в цих старих наших пам'ятках перехо­пи ГЬСЯ Й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... І І ІЖІМО, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефир, то яка • імііін міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ір&ю, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки И. і І псе передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Пла-

¹ ЩфНльое Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття ЧИЮ 1941). - С. 177.

тон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та ви мовляти гіґант, мітрополіт, Плятон»К Словникова робота, яка актин но провадилася в 20-ті роки, в наступне десятиліття майже повністю припиняється. Виданий 1937 р. «Російсько-український словник», п якому відбита русифікаторська тенденція, зазнав нищівної критики, його укладачі були репресовані. Звинувачення на адресу словника бу­ли абсолютно безглузді, наприклад, словник дозволяв відмінювати слова бюро, депо і почасти радіо в орудному відмінку однини, що ро і цінювалося як прокладання шляху німецькій військовій інтервенції². І все ж, незважаючи на тупу русифікацію, основний склад української літературної мови ґрунтовних змін не зазнав...

Що відбувалося в цей час на західноукраїнських землях? Як відо мо, Польща в 1918 р. захопила, крім Галичини, ще Підляшшя, Холм щину, українське Полісся і західну Волинь. Румунія ще в 1918 р, окупувала Буковину. Закарпаття з 1919 р. потрапило до складу Че хословаччини. На території Польщі українську мову було зведено д<> рівня домашнього вжитку. Правда, українці мали право відкритті приватні школи з рідною мовою викладання, але тільки в Галичині Ні Волинь, ні Поділля, ні Холмщина такого права фактично не ма­ли. Мовні утиски, як завжди в умовах насильства, зміцнювали соціальний статус української мови, позначалися на психолош мовців, що проймалися почуттям самоутвердження. Тут видавалася (і мовознавча література, зокрема твори І. Огієнка. Він опублікував іуг «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Чистота і правила ність української мови» (1925 р.), «Нариси з історії української межи» (1927 р.) та ін. 25 травня 1929 р. Наукове товариство ім. Т. Шевчен­ка ухвалило прийняти «Український правопис», затверджений Х;ір ківською правописною конференцією. Взагалі ж мовознавство в І и-личині розвивалося слабо, хоч і активніше, ніж у 30-ті роки на підрй дянській Україні.

Румуни, захопивши Буковину, формально визнавали права ук раїнців на вживання своєї мови. Але насправді всі українські гоїш риства було закрито, Чернівецький університет румунізовано, КІІ тастрофічно зменшилася кількість українських шкіл. Правди, і

¹ Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського 11 район ту
Популярно-науковий курс з історичним освітленням. - Варшава, 1927. - С 12.1

² Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого сіоіпіЦ
(1900-1941). - С. 199.

1929 р. настають деякі ліберальні зміни, дозволено організовувати українські товариства, зросла кількість періодичних видань. Але тривало це недовго — тільки до 1938 року.

Конституція Чехословаччини 1920 р., якій підлягала Закарпатська Україна, гарантувала право вільно користуватися мовами національ­них меншин. Насправді ж місцеві русофіли не хотіли допустити міс-цеву мову до освітніх і державних функцій, у чому їх підтримувала й празька влада. У цей час з чотирьох гімназій у двох навчання прово­дили українською мовою, в одній — російською, а в одній — міша­ною¹. Організовується «Общество им. Духновича», яке веде про-їмсійську — природно антиукраїнську — пропаганду. І все ж україн-і їжа мова під впливом українізації, що відбувалася в той час в УРСР, Н|Х)биває собі дорогу². А як з так званою «русинською» мовою? Як імердить Ю. Шевельов, «у суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва»³.

Такою була мовна ситуація в 20—30-ті роки в різних куточках Ук­раїни, підпорядкованих різним державам. Що ж було з українською міературною мовою в творах красного письма? В підрадянській Ук~ ■ЇНІ лишилося мало письменників. З неокласиків зберігся М. Риль-НКИЙ, та на якийсь час Ю. Клен, писали В. Сосюра й М. Бажан, поступово пристосовуючись до радянської дійсності. Поряд з О. Ко-милснком і А. Головком у прозі заявили про себе І. Ле, А. Шиян, 0. Досвітній, Ю. Смолич, Г. Епік, Ю. Яновський, П. Панч, І. Ми-КИтенко, К. Гордієнко та ін. У драматургію прийшли І. Кочерга та О. Корнійчук із його знаменитим «в курсі дєла» («В степах України»). І ісе ж 30-ті роки в підрадянській Україні — це період застою і пристосування до офіційної партійної думки. Кригу пробив хіба що А Малишко. Він уважається комсомольським поетом - та таким він І був на початку своєї творчості. Але талант є талант. І хоч А. Ма­ніжко сліпо вірить більшовицькій пропаганді, все ж через певний ш' шсліплення зникає, і він стає одним із полум'яних борців за май-Йугпс української мови.

Яи*---------------------------------------

¹ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття ІІУІН) 1941). - С. 247.

- ІПтець М. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словаччини МІНИ 1918 р.- Братислава, 1969. - С. 73.

¹ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття 1941). - С. 254.

Творчість А. Малишка припадає на другу половину 30-х рокін але повний її розквіт настає в роки Другої світової війни і після неї. Під час війни з-під пера А. Малишка вийшла в люди пекучи й ніжна пісня любові до вітчизни — «Україно моя». Пізніше поет чи мислюється над своїм корінням, філософськи обдумує минуле сво го народу. Відповідно з'являються й назви віршів: «Роздум», «Мс дитація», «Дума», «Пам'ять». А ще ж пісні: «Ми підем, де трави по хилі...», «Київський вальс», «Білі каштани», «Цвітуть осінні тихі не беса» і знаменита «Пісня про рушник».

Як ніхто інший з його сучасників, А. Малишко часто корис­тується парною римою:

Летять широкі дні, як поїзди в путі,

На щире сяйво зір, на узгори круті,

На пройдені шляхи й непройдені тобою,

Де друзів дорогих стрічаєш після бою («Летять широкі дні...»).

Метафори А. Малишка свіжі, незатерті: «Ранки тихі, темносимі За тобою в хату їдуть» («Дівчина з моєї артілі»); «Листопад табун вітрів заводить в сад» («Синіє темний вечір»); «Вже сонячні зли і ки Розливаються в небеснім горнилі» («Це було на світанку-) Епітети на перший погляд дуже прості, але вони настільки прой няті українською ментальністю, що надають поезії А. Малишки національного колориту: очі хороші, молода тополина, ясна далина і под. Деякі з них несуть на собі заряд осудження певних соціальній явищ: сонцесяйні доноси, доморощені злі дантеси та ін.

Любить А. Малишко користуватися здвоєними іменниками один з яких, здебільшого, виконує також означальну роль: грім і\ на, ніч-недрема, краплі-прилипці, дим-туман, яр-зерно, зелень--кулі місяць-звіздар, жар-краватка, шум-відгомінь, огні-потоки та ін.

Не цурається поет регіоналізмів, зокрема й західноукраїнським маржина, плай, трембіта, турма, чічка, полонина, киптарикта ін. І Ірій те є в нього й росіянізми, які, очевидно, А. Малишко вважає за і'йі І що прийшли в українську народну мову з російської, а отже, 11 рий нятні й для літературної: скороговорка, к баяністу, границя, ізба. І Іе ши жди ладнає поет з наголосами. Тому знаходимо такі рими: трава д і рява, ланкові —розмові, тривожити —сіножаті. За рушник вишши А. Малишкові дорікав А. Рильський: вишиваний Андрію, вишиваний

У Західній Україні нашу поезію, а разом з нею і спільноукрпїі и*мі| літературну мову плекав Богдан-Ігор Антонич. Критики відзначили

що перші поезії Б. Антонича позначені боротьбою з мовою. Проте уже в першій виданій збірці — «Привітання життя» (1931) — цього не Ьідно. Виявляється формалізм, особливо в нагнітанні алітерації типу: П'яне піано на піаніні трав

вітер заграв.

Спіють дні все менші, нерівні, піють по півночі півні іості, осокори, рій ос і ось вже осінь¹

⁰ осінь і но нь («Осінь»).

Алітерації в Б. Антонича перехлюпують через край: Шумить тття журливе жовте жито; Лисніє липовий липневий місяць, ли­пучий і лискучий...; Над морем в хмарах марить чорна галич і под.

Про оригінальність метафори Б. Антонича прекрасно сказав Д, Павличко: «Антонич творить свої весняні метафори з такою ж Нестримністю і непомітністю в зусиллях, як дощова квітнева ніч іішрить першу зелень моругів і беріз. Світанкова прозорість Антони-Міного слова переходить у недотикальну ясноту дня. Його метафо-рііі як гірські долини: недалека і різка лінія овиду, але в просторі ЙІльше туги за крилами, ніж у степовому роздоллі»¹. Є в його поезії І відгомін східноукраїнської народної пісні: «Віє вітер, віє буйний, на ш горою» («Коломийка про весну»).

У Антонича свіжі й несподівані епітети: розгойдані очі, срібна Шршь, спілий місяць та ін. Сміливість поета в римуванні можна ІЮрІиняти хіба що з Сосюриною, наприклад: передер - зі щерб, зорі -Шріі*, колодязь — мохом, дерев — роздере, вив — кривд, ковалі — слів, Ш - князь, буквар — трава; є в нього навіть відомий сосюринський ІШПшбур сонце — сон цей. У галузі лексики варто звернути увагу на Иіинс замилування морською термінологією: матрос, тайфун, к<)ра- §Мь. таверна, пристань, море.

І Иавличко Д. Пісня про незнищенність матерії. Передмова до збірки: Анто- Н Ногдаи-Ігор. Пісня про незнищенність матерії. — К., 1967. — С. 21.

Б. Антонич намагається писати спільноукраїнською літератур ною мовою і досягає в цьому неабияких успіхів. Проте трапляються в нього й галицизми: стрільно, грунь, говда, дітвак, вориння, киче/ні, сальва, двигар, а подекуди й полонізми — обоятний п. оЬо^іпу «баіі дужий». На той час Галичина не позбавилася ще остаточно потуж ного в свій час москвофільського впливу. Є у поета такі слова, ж- волокита, ожидання, ланцюга поодинокі звена і под. Неологізми не численні. Зокрема, це такі слова, що могли бути і в побутовому мовленні, але їх не фіксує «Малорусько-німецький словар» Є. Же лехівського та С. Недільського: змагун «той, хто змагається».

Як і всі західноукраїнські письменники, Б.-І. Антонич не ну рається активних дієприкметників (сплячі, дрижачий), вільно утво рює - у наш час уже поширені - пасивні дієприкметники від зво ротних дієслів (розсміяний); форми родового відмінка множини ВІД абстрактних іменників середнього роду на -ння у нього звичайне приймають закінчення -ів (змаганнів, питаннів), інколи майбутні аналітичний час утворюється за моделлю буду + -в (буду тобі грЦ пташиний тьох — «Пісня бадьорих бродяг»).

Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго. Відчувається якесь навіть піднесення в оспівуванні давніх (М. Бажан, «Дамиїй» Галицький») і новітніх подвигів (М. Рильський, М. Бажан, В. Сект ра, А. Малишко, Л. Первомайський, О. Ющенко, Д. Білоус та ми

Сталінська епоха розметала людей по світу, у тому числі й шкм менників. В еміграції розквітла творчість Юрія Клена (Освапі.жі Бурггардта), поета, що в 20-ті роки належав до грона неоклаемш Проте на відміну від своїх колег він був яскраво виявленим епіком Його камерна поезія також позначена особливостями епічнейі напряму: історичністю, зв'язком зі світовим класичним мистецтмим опорою на традиції української класичної літератури, в тому барокової. Якийсь час, особливо в період не баченого раніше сення української літератури в 20-ті роки, Юрій Клен, самокритик но оцінюючи свою творчість на тлі поезії М. Рильського, М. ЗсроЦ П. Филиповича і М. Драй-Хмари, майже не писав оригіналмімі творів, зосередившись на художніх перекладах з П. Шеллі, Р. Рільиі» Е. Верхарна та ін. Не сприяли його творчості й події 30-х рокіи, *<1Ц гнилизна і жорстокість сталінського режиму подвигнули його М§ створення поеми «Прокляті роки» (1937 р.). Другим великим епічіїИ

твором став «Попіл імперій» (1943-1947 р.), в якому автор у супро-иоді Дайте спершу проходить сталінським пеклом, оглядаючи раб­ський труд у таборах, знущання енкаведистів з в'язнів і смерть, смерть, смерть, а далі парубок моторний Еней за дорученням І. Кот­ляревського знайомить поета з гітлерівським пеклом, де теж панує смерть, що є, на думку господарів концтаборів, найвищим мірилом справедливості. Нарешті, Фауст супроводить автора на озеро Фун-тснзее, де відбувається Вальпургієва ніч. Усі ці події змальовуються на тлі спогадів про шедеври світової літератури. Ю. Ковалів справед­ливо зауважує, що тут і біблійні джерела («Плачі Єремії»), і фольк­лорні українські (мотив жар-птиці), і польські (легенда про пана Твардовського), і німецькі (легенда про Фрідріха Барбароссу); тут і мисленні літературні ремінісценції, органічно вмонтовані в епічний матеріал Кленового твору¹.

Звернення до загальнолюдської епічної спадщини - характерна о така творчості неокласиків — п'яти незалежних поетів, з яких до­ля зберегла в Україні тільки М. Рильського. Сам Юрій Клен в Післявоєнні роки перебував на еміграції, а М. Зеров, П. Филипович і М. Драй-Хмара загинули в сталінських катівнях.

Я був один із лебедів, які

належали до грона п'ятірного

нездоланих співців, —

Писав про себе Юрій Клен.

І в ліриці, і в епіці поети «грона п'ятірного» не почували себе м/шнаками. Вони перебували в колі митців як своєї епохи, так і Всіх попередніх. В обох епічних творах Юрія Клена зустрічаємо надані вже імена його найближчих соратників, а також таких йо-Гр сучасників, як Тичина, замучені Близько і Косинка (Не змити Кров невинного Косинки, Не воскресити мертвого Близька), Оль-Кич та ін., класиків української і російської літератур (Леся Ук-рііїпка, Пушкін, Гоголь, Котляревський, Єсенін, Сковорода), кла-ІИків світової літератури — від Гомера, Вергілія, Петрарки, Катул-⁽і«, ІІІекспіра до Гамсуна, Ередія, Рільке, Ніцше, Бернарда Шоу, СІНклера, Мелларме, Метерлінка, Верхарна та ін. У складі ху-іпжпіх образів виступають також імена видатних художників і ком-

' Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена. Передмова до вид.: Клен Юрій. Ви­їзне. - К., 1991. - С. 19.

позиторів: Доре, Вагнера, Реріха, Ван Гога, Сібеліуса. Інколи іме на служать також тонким засобом висміювання: І Шльойме став не Шльома, а Щупак. Поряд з іменами авторів у художню тканину творів вплітаються також імена їхніх персонажів: Беатріче (Данте), Маргарита (Гете), Роланд (Французький епос), Вільгельм Теллі. (Шіллер), Заратустра (Ніцше) та ін.

Поет перегукується зі своїми попередниками й сучасниками. То му в обох творах багато ремінісценцій — своєрідного цитування або просто вживання тих образів, які натякають на творчість іншою поета. Так, для М. Рильського ознакою прекрасного є дозрілість як завершення процесу становлення. Сполучення «дозрілий овоч», «стиглий овоч» знаходимо й у Юрія Клена. Багато перегуків із «Сію вом о полку Ігоревім» (І знову душу віючи від тіл), з поезією Т. Шен ченка (Все благоденствує, бо скрізь усе мовчить), з «Енеїдою» І. Кот ляревського (Він же парубок моторний і хлопчина хоч куди козак) Постійною увагою користується у Юрія Клена творчість О. Пушкіна (Біс кружляє в чистім полі, водить нас у клятім колі; Але в полі, і полі глухо виють біси висловухі; О, де ви літ минувших друзі).

Юрій Клен подає Україну, її долю в просторі й часі. Простір цей широкий: це й українські міста (Київ, Кіровоград, Кременчук, Полтава), це й «Сибір неісходима» з її ріками, поселеннями, копальнями - весь Архіпелаг Гулаг (Волхов, Печора, Лена, Кам чатка, Соловки, Колима, Біле море, Лухтонга, Кандалакша, Мук сольма, Анзер, Таймир, Коларгон, Хатанга, Індигірка, приїск Ор тукан та ін.). Україна включена в простір від Кури до Печори й під Архангельська до Криму, в якому панує Москва. Але є ще простір від Йокогами до Гавра, є в світі Америка, Франція, Англія, Чехія, Рим, Відень, Париж, Фінляндія, Польща, є вже майбутні вибухом! точки - Мюнхен, Судети.

Україна починається з Київської Русі. Від неї в пам'яті лишилися невиразні спогади як про втрачену країну, де «Тільки святий Вололп мир Високо понад Дніпром Благословляє мертвих» та імена перини князів і княгинь: Ольга, Святослав, Рогніда; згадується Й Батий-нщь вар, який, проте, не наважився до кінця руйнувати православні хрп ми, на відміну від новітніх вождів - Леніна, Сталіна, Троцькомь Урицького-Мардохая. Та ось «на скін ідуть Бухарін, Риков, Зіноїн н Каменєв. Старі компартійні берладники, тавровані як зрадники». І«•!•

же шлях невдовзі чекає й Раковського, Постишева, Чубаря. Словами, характерними для часів громадянської війни, були холера, тиф, «штаб Духоніна». Та були в світовій історії і такі імена, як Юлій Цезар, Калігула, Ціцерон, які не мають безпосереднього стосунку до Ук­раїни, але без яких сучасна історія України була б такою неповною, ик без імен Богдана Хмельницького, Калнишевського, Петлюри.

Радянську дійсність характеризують такі ключові слова епохи, як наркомат, п 'ятирічний план/п 'ятилітка, пролетар ^уят, пролетарський молот, Дніпрострой, колгосп, Армія Червона. «Що ти єси? — запитує поет рядового радянця і відповідає: — Ти штамп, ти є шаблон, ти за­учив слова затерті «колхоз», «машина», «трактор» і «бетон». Але бу­ли ще й такі слова, які, хоч і вживалися дуже часто, але завдяки своєму зловісному змістові не ставали затертими: «чорний ворон», п/юдналог, слідчий, ворог народу, терорист, енкаведист, партком, чекіст. Якщо ж звернутися до села, то тут серед засобів його зобра­ження зустрінемо слова, що означають крайнє зубожіння або й му­ки життя на чужині (В латаних торбах, мішках, В сірих клунках Ілидні й недолю несуть; Тепер марніють в колхозі; стропи хат стир­чать, як ребра, бо тут справжній більшовицький рай..; То гомонів по іупдрах кожний табір; труд, холод, голод, злидні і тортури — все тут було у «мировом масштабе»).

Метафорика Юрія Клена ускладнена і разом з тим прозора. Ус­кладненість полягає у вживанні взаємно доповнюваних метафор (1 молоком пливуть у вирій хмари. Сміються ранки голубі; На Іічності ланах зійдуть ті квіти, що ними знову буде голубіти років бгмірна далечінь; Над парком Саксонським кулачиться тінь, роз­моклою ватою небо нависло). Тихі води, каштани, небо, мости, вітер, береза та інші - ці слова лежать в основі багатьох метафор. Ти найулюбленішим центром образного осмислення дійсності є в Юрія Клена, як у бароковій українській поезії, сонце (І сонце на іпотистім списі Гойдається вгорі; Сонце розгойданим дзвоном б'є і Цдиче на сполох; Розлито недопите сонце, душа в червоній ама-іоіщі мчить на коні в гарячу смерть; і сонце ранково поволі, гой-рючися на вершку тополі, стає вже плином золотим).

Порівняння ґрунтуються переважно на зоровому і слуховому ІІірийнятті предметів і явищ. Серед них переважають оригінальні утворення типу: Натовп гуде і шумить, як осінній дощ; Біліли за Дніпровим плесом хати, мов Купи печериць.

Як і всі неокласики, Юрій Клен не схильний творити неологізми І все ж він їх не уникає (в старому Києві централить Рада; стояли ко, травожер. Можливо, під впливом Тичининого сторозтерзании Київ з'являється сторозтерзании вогонь).

Зрідка натрапляємо на полонізми: балон «гумова кулька», сос «соус», ґмах «будівля», а також церковнослов'янізми: владар, стра ждущий, угнетенний, простри, всує, гряде, ізреченну. Досить часи» поет вкрапляє в український текст іншомовні вислови: італійські (Рег те зі уа пеііа сіиа сіоіепіе!), французькі (Лишаться Маркс і Сталін Іеіе а Іеіе), латинські (Ти Геііз Ашігіа, Ш пиЬе!), польські (исіекас Ь^сігіе сіо ХУагзгахуу), і, звичайно, російські (Даешь сюда!) Наслідуючи «Енеїду» І. Котляревського, зокрема хитромудре про щання Сивілли з Енеєм після відвідання потойбічного світу, посі вкладає в уста Сивілли:

Кушток як зо дві випляшкуєш,

як з ними бенкет поденькуєш

і в буркоті закендюшить,

тігасиіа перед очима

поплинуть пиЬііа-ми диму

і будуть зап§иіпе кропить.

Подібно до Винниченка, Юрій Клен творить оригінальні складні слова. Серед них є іменники (вітер-завірюха, бродяги-проходимці, правда-воля, місяць-білоріг), прикметники {незламно-гордий, ненажер ливо-неситий, незрушно-мутний), дієслова (ридають-плачуть, гатиш гупали).

Фразеологізми уживаються переважно дво-, трислівні трапим ються не дуже часто: язика розв'яжуть, точити баляси, дати сш/ш кача, в тямки візьме.

Ще кілька слів про риму. Переважає іменникова (землі — корисні ланцюгів — кусків, сну — сарану) і дієслівна (обдарував — вчаклував, щ лишивсь — дививсь, розлітався — розчарувався). Проте римуються щ кож дієслово з іменником (шумить — мить, володар — відмолодить), іменник з займенником (вустами — вами), прикметник з іменниким (гомінливі — гніві). Оригінальні випадки, коли українське слово ції мується з іншомовним: переможе — сіо тогга, ИеЬеі — у небі.

Незгладимий слід в історії української літературної мови залити ла творчість І. Багряного, зокрема в його романах «Сад Гетсммші ський», «Огненне коло», «Тигролови», в численних поезіях і інпи

Це ще одна сторінка в українській літературі, яка досі була невідома. У чому ж новаторство мовотворчості І. Багряного? Ідучи слідом за 10. Яновським, автор антирежимних творів широко використовує фольклор як одну з ознак української ментальності, що не дає в'яз­ням утратити людську подобу в найгірших умовах. Роман «Сад Гет-еиманський» має казковий, хоч і осучаснений зачин: «Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материнське сер­це». Фольклорної тональності надають зачинові роману й дієслова та дієприкметники у постпозиції: «А й четвертого кликали, лише теле­граму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу хіба сам вітер знає».

Та як і діди, і прадіди ще жили — в Запорожжі козакували, на Крим і в Туреччину ходили, в «ночвах» море перепливали та стра­ху усім наганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утіка­ли; на турка стати і под.

І. Багряний — уродженець Полтавщини. Про це дають про себе шати в текстах творів і неусвідомлені росіянізми (безобидна забав­ка), і характерні для цього регіону звороти (сукин кот), і окремі ле­ксеми (койде, вшнипитися, рябець, залебедіти, двері роззяплені), а ірідка й граматичні форми (хотять). Відчувається й вплив Півдня України: аргат «найманий робітник» (рум. аг§а! з нгр. аруосту$), Моргуля «жмут», «ґуля», «пухлина» та ін.).

Проте ні в Україні, ні в інших місцях колишнього Союзу І. Багря­ний не писав. Його творчість починається на Заході, в середовищі еміграції, переважно західноукраїнської. Тому не дивно, що в його мину проникає чимало галицизмів типу збігця, офіра, мурин, сильвета, обцаси, рурка, віндова клітка, однострій «мундир», звомпити, тресува-Ши «тренувати», алярм «тривога», скрахувати «зазнати краху» і под.

І. Багряний широко використовує абстрактну лексику: апатія, бравада, дилема, експансив, епопея, експресія, індиферентний, ігно-рація, інтерпретація, інстинкт, комфорт, компетенція, конси­стенція, примітивізм, прострація, психоз, прерогатива, регламент, ршвія, рефлексія, сентименталізм, філантропія та ін.

Уперше тут представлена «радянська» лексика й фразеологія у всій ^ оголеній простоті. На першому місці тюремні слова типу кормушка, ІШ оправку, давай з віщямі, повєрка, спання «валет в ялинку» і «валет в шюк»\ брехалівка «натоптана людьми камера», баланда; далі слід

виділити слова, стосовні роботи «органів»: сексот, ворог народу, «єжовські рукавиці», донос, камера, засови, наглядані, допрос, очна ставка, слідчий, тортури («Морітурі»); інша лексика доби: енкаведс, контрреволюційна пика, польовий суд, голова облвиконкому, «архангс ли», «енкаведисти», чих — пих «розстріл», розколотися «признатися и нескоєних гріхах», службист, зрада, злочин; називаються й ті, кок» прийнято іменувати «ворогами народу»: петлюрівці, хвильовісти, шумськісти, терористи, диверсанти, контрреволюціонери всіх мастей Характерна тут і фразеологія. Є вирази, за які в свій час саджали {Як був Миколка дурачок, була булочка п ятачок), і ті, в ім'я яких саджали (жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє, партія і уряд, ліпше поламати ребра ста невинних, аніж пропустити одного винного; бітіє опрєдєляап сознаніє; коли ворог не здається, його знищують і под.). Зафіксовано туї і ту фразеологію, що мимоволі поставала в 30-ті роки: Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа. Це найліпший і наймодерніший екс прес в СССР: найкомфортабільніший експрес у так званій робітнії чо-селянській державі; заключитєльной фази построєнія соціалізмі! в одной странє; раднарком, ішачить, будівники і реконструкторн світу, кордон на замку; готов к труду і оборонє; диверсії, наруши телі, бдитєльность.

Як письменник І. Багряний принагідно творить слова-окапо налізми. Це здебільшого відіменникові дієслова: політикувати, зідіотіти, скалозубити, бандитувати. Але й іменники від дієслів теж можливі: розлегенднення всіх легенд. Дуже виразними є прикметнії ки розстопроклята епоха, кулакастий. Використовуючи традиції 20 н років, письменник замість росіянізму льотчик уживає українські утворення літун, а відповідно й прикметник літунський; правда, л<> дом обидва слова не прижилися. У творенні емоційно наснажений слів використовуються суфікси: монбланища лайки, товкотнява.

Фразеологія, вживана в творах І. Багряного, переважно спільнім українська: ні пари з уст, сиділа як на голках, ні за цапову дуту, клеїти дурня, дати маху, говорили більше натяками, на здогад бурякШ_{ тримати язика за зубами, посмієтесь на кутні. «Бог не без миленії козак не без щастя; Пили за тих, що тут, пили за тих, що доми за стару Морозиху з Сірчихою — Хай брикають!» Пили за тих, пм померли — «Хай царствують! Земля їм пером...»; А сніги глибокі, ц стежки непроторені, — як не чхай — вище себе не скочиш.

Проте сюди прориваються й утвори радянської доби типу: це, як кажуть одесити, дві великі різниці, до лампочки, тихіше на поворо­тах і под. Відлунням тієї доби, коли міщанство всіляко принижу­вало українську мову, є вирази типу самопер попер до мордописні.

Дата добавления: 2014-11-20