Структура Кримінального кодексу

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділя­ються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і зага­льні положення кримінального права, а також визна­чають його основні ін­ститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та під­став їх застосування. Цс норми, які застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінально­го покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворю­ють нерозри­вну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при за­стосуванні окремих статей КК. Не можна застосува­ти кримінально-правову но­рму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Зага­льної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні поло­ження», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та ста­дії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «По­вторність, сукупність та реци­див злочинів», «Обставини, що виклю­чають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідаль­ності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звіль­нення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливо­сті кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по гру­пах спорід­нених суспільних відносин, на які посягають відповідні зло­чини. Напри­клад, статті КК, норми яких передбачають відповідаль­ність за злочини, що по­сягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, помі­щені в розділі І «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочи­ни проти життя та здоров'я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідно­сті особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недотор­канності особи». Статті КК, норми яких охороня­ють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слід­чому, прокуро­ру, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголов­ки, що вира­жають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у від­повідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повин­на вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близь­кою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попе­редньої статті і додатковий цифровий індекс — 1,2,3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960 р. було включено статтю «Від­строчка виконання вироку». Її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстроч­ка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язано­му у воєнний час». Статті був наданий номер 46'. У 1994 р. було прий­нято статтю «Відстро­чення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років». Ця стаття була помі­щена вслід за ст. 46' КК 1960 р. під номером 46².

Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер статті 27 з поміткою «Ви­ключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було скасо­ване Верховною Радою України 6 березня 1992 р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окре­мий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Напри­клад, стаття 1 КК «За­вдання Кримінального кодексу України» має дві частини — 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1, 2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповід­не цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної час­тини, харак­теризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна норма, визначаються особливості її засто­сування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказано строк, на який може бути призначене пока­рання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вка­зані випадки, коли може бути призначене таке покарання як додат­кове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. З встановлено поря­док обчислення строків виконання цьо­го покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встанов­люється, за загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість ді­яння, ознаки суб'єкта, інші обста­вини, які впливають на міру пока­рання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, сформу­льовані основні ознаки цього злочину; частини 2, 3 і 4 вказують на кваліфіку­ючі озна­ки, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідаль­ність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обме­жується їх дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умо­ви і порядок звіль­нення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258). Цими положеннями регу­люється застосування норм про кримінальну відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від криміналь­ної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз'яснюють­ся поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано понят­тя повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти вла­сності визнається вчиненим у значних, великих або осо­бливо вели­ких розмірах.

2. У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої час­тини встано­влює кримінальну відповідальність за окремі види зло­чинів, їх структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток станов­лять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сфор­мульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового злочину; визначення службової особи містить­ся у пун­ктах 1 і 2 примітки до ст. 364).

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визна­чається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному за­конодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів: прос­ту, описову, бланкетну, відсило­чну. Зустрічаються також змішані дис­позиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. На­приклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 «Давання хабара». Проста диспозиція викори­стовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небез­печного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній лі­тературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 18.5 «Крадіжка» наводиться визначення кра­діжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспо­зиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встанов­лення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відпо­відальність (інших законів, інструк­цій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Напри­клад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законо­давства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспорт­ними засобами». Таким чином, бланкетна диспозиція ви­користовується, коли треба встановити кримінальну відповідаль­ність за порушення правил, що міс­тять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але криміна­льно-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залиша­ється при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соці­аль­ного призначення) вони. виконують підпорядковану роль. Вимо­ги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і протиправ­ного діяння (дії або бездіяльності). Слід за­значити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бла­нкетну диспо­зицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм роз­ділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 «Умисне се­редньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спри­чинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсут­ності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспози­ції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке на­ведене в частині першій. Для цього у відповідній частині викорис­товуються слова: «те саме діяння», «діяння, пе­редбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить часто від­силання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфіку­ючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлен­ня, при­дбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психо­тропних речовин або їх аналогів без мети збуту» вка­зано на вчинення тих са­мих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речо­вин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінова­ний) характер. У одній своїй частині це прості або опи­сові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231, яка пе­редбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого вико­ристання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне ви­кори­стання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту госпо­дарської діяльності.

3. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної не­безпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покаран­ня за зло­чин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покаран­ня, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, напри­клад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покаран­ня (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі пев­ного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається по­збавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визнача­ється тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призна­чити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153, ч. 1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встанов­лена нижча межа для виправних робіт - шість місяців, у ст. 60 для арешту - один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі - один рік. Тому за злочин, пе­редбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру пока­рання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років; за ст. 355 - обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 - арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю на строк від одного року до трьох років).

Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосу­вання (наприклад, ч. 2 ст. 142), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144). У останньому випадку суд залежно від обста­вин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р. значна ча­стина санкцій є альтернативними. Прикладом може служити санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один із таких видів пока­рання: штраф до п'ятдеся­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські ро­боти на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох ро­ків, або ви­правні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбав­ленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до шести мі­сяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавлен­ням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового пока­рання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «кара­ється обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

§ 3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

1. Тлумачення закону полягає у з'ясуванні і всебічному роз­критті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачен­ня не може бути довіль­ним, таким, що виходить за межі волі зако­нодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

2. Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють лега­льне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється ор­ганом дер­жавної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конститу­ції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяль­ності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу остан­ніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але су­воро в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що на­водять­ся в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на тери­торії України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосову­ване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конк­ретної кримі­нальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно про­водилося. Оскільки судове тлума­чення може виходити від вищих судових ор­ганів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Вер­ховного Суду України з найбільш складних питань за­стосування КК. Вна­слідок вивчення і узагальнення судової практи­ки, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право да­вати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при роз­гляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користу­ються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. При­кладом такого роз'яс­нення може бути тлумачення, яке здійснив Пле­нум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про ха­барництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Од­нак такі роз'яснення не можуть під­міняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Вер­ховного Суду України — не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні ґрунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непо­розуміння, рі­зночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окреми­ми вченими і прак­тиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'яз­кової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

3. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну від­повідаль­ність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, система­тичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кри­мінально-правової норми шляхом етимологічного або син­таксичного ана­лізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, засто­сованих в законі про кримінальну від­повідальність. Так, із змісту ст. 208 «Не­законне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією статтею досить встано­ви­ти в діях особи незаконне, на порушення порядку, встановленого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Для відпо­відальності за цією статтею досить встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки, між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть роз'єднувальний союз «або».

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окре­мих положень шляхом зіставлення з іншими положення­ми цього ж або іншого закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Напри­клад, по­няття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовуєть­ся шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де-дається визна­чення службової особи. Нерідко норма КК, що тлумачиться, зістав­ляється з нормами кримінально-процесуаль­ного, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Так, для тлума­чення змісту ст. 371, в якій використані поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно звернутися до відповідних статей КПК.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціаль­них чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримі­нальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, поясню­вальними записками, матеріалами обго­ворення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослі­дженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, прийма­ючи КК або окремі норми, що входять в нього.

4. Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежу­вальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійс­ний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її тек­стуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлума­чення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викла­денням. Наприклад, диспози­ція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство» дає точне уявлення про предмет злочи­ну та суб'єкта шпигунства — це іноземець або особа без гро­мадянст­ва. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або ву­зько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вира­ження. Обмежувальне тлумачення дає підставу за­стосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить і його тексту. Наприклад, у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяль­ність. За текстом ст. 22 кри­мінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо осо­ба досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього по­ложення немовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність доро­слими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола ви­падків, ніж це буквально вка­зано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без дер­жавної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття «законодав­ство» охо­плює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови дер­жавної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширю­ють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

5. Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією. Під аналогі­єю закону розуміють за­стосування до суспільне небезпечного діян­ня, що прямо не передбачене зако­ном в момент його вчинення, статті КК, яка встановлює кримінальну відпові­дальність за найбільш схо­жий за важливістю і характером злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством (ч. З ст. З Основних на­чал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р., ч. 2 ст. 7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від ана­логії закону поширюва­льне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або супереч­ливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної нор­ми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий її зміст. Отже, по­ширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прога­лина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Криміна­льна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпеч­ного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної час­тини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.

Дата добавления: 2014-11-20