Історія розвитку корекційної педагогіки в Західній Європі 1 страница

Історія становлення людського суспільства свідчить, що на ранніх етапах свого розвитку через нерозвиненість продуктивних сил, низький рівень культури, моральних і духовних цінностей, ставлення до людей І із психофізичними недоліками було нетерпимим.

В епоху античності в ряді елліністичних держав (Спарта) в окремих людських співтовариствах, що сповідали культ сили, витривалості, культ людського тіла, усякі відхилення у фізичному розвитку, каліцтво й інші аномалії у дітей вважалися небажаними.

Перші згадування про людей із грубими фізичними і розумовими порушеннями є в законодавчих документах античного світу. З погляду:іі ікону, влади і суспільства в цілому, особи з вираженими дефектами но вважалися повноцінними громадянами І прирівнювалися в статусі до рабів і тварин. Діти, що народилися з суттєвими недоліками, були приречені на смерть. Закон, сформульований Аристотелем у його «І Іолітиці», говорить: «Нехай у силі буде той закон, що жодної каліки-диіини годувати не слід».

Істотно змінюється погляд на людей з відхиленнями в розвитку і на ми. положення в суспільстві лише з поширенням у більшості країн Сиропи християнської релігії. Можна спостерігати як відбувається ста-іімшіення і розвиток конфесіональних теоретичних підходів до про­пиши допомоги через осмислення найважливіших християнських дог­матів про милосердя. Праці мислителів церкви дуже вплинули на фо- рмунання суспільної свідомості в питаннях допомоги, підтримки і піклу-вання. Факти милосердного ставлення до «убогих» являли собою своєрідний суспільний благодійний інститут, де на практиці реалізову-валися ідеї допомоги нужденним, але одночасно в суспільстві зроста­ло і число релігійних забобонів і марновірних побоювань.

Середньовічне західноєвропейське законодавство, дотримуючись трядицій Римського Права, не визнає інвалідів дієздатними, світський і церковний закони, народні традиції єдині у ставленні до «неповноцін-

ної меншості» як до знедолених, «інших» людей і бачать своїм завдан-

ням відгородження суспільства від їхньої присутності.

У цих умовах, незалежно від стану, інваліди стають ізгоями суспі- льства. Їхня доля - просити милостиню, у якій за релігійними канонами суспільство не тільки не відмовляє, але й накладає обов'язки на дер- жаву й окремого громадянина. Соціальні потрясіння, війни, хрестові походи, епідемії сприяли збільшенню кількості людей, що потребували постійної суспільної підтримки.

Початком піклування держави про людей з вираженими дефектами можна вважати відкриття перших притулків для сліпих (1198 р. - Бава-рія, 122 5 р. - Франція). Звичайно, основна маса нужденних знаходи- лася поза суспільною опікою і бідувала. Знадобилося більш ніж двісті років для усвідомлення необхідності турботи про людей з відхилення­ми й розвитку і визнання їхнього права на існування.

Глибокі перетворення в духовному житті європейського суспільст­ва епохи Відродження характеризуються появою нових філософських систем, заснованих на інтересі до реального життя, людини, її призна-

чення і місця в суспільстві. Гуманісти епохи Відродження зіграли пози­тивну роль і в зміні ставлення суспільства до людей з фізичними і ро­зумовими відхиленнями. Уперше висловлюється думка про те, що призначення суспільства полягає не стільки в подачі милостині, органі­зації притулків для калік і хворих, скільки в наданні їм можливостей для отримання елементарної освіти І вихованні у них «моральності» і «бла­гочестя». «Чи можна, - пише Я.Л.Коменський, прилучити до освіти глухих, сліпих і розумово відсталих дітей, яким органічний недолік за­важає сприймати світ? Відповідь: з людської освіти по виключається ніхто, крім хіба що нелюдів».

Наслідком соціального замовлення представників знаті, що мали дітей із сенсорними порушеннями, з'явилися спроби індивідуального навчання глухих (1578 р. в Іспанії, КИП р, в Англіії) І сліпих (1670 р. у Франції).

Соціальне замовлення мало локальний характер і стосувалося не­великої кількості дітей. Відповідно і результати, якими б блискучими вони не були, становили камерний інтерес, Однак двохсоті і ній досвід численних ентузіастів-одинаків став переконливий доказом можливос­ті надання соціальної допомоги людям з відхиленнями в розвитку і сприяв теоретичному обґрунтуванню необхідності їхнього масового навчання.

Поворот у державній політиці і суспільній свідомості, обумоклений більш гуманним і демократичним поглядом на громадянські права осіб з відхиленнями в розвитку, був підготовлений ідеями (французьких просвітителів (Ж.-Ж. Руссо, Ф, Вольтер, Д, ДІдро) і при­йнятою у 1793 р. французьким Конвентом «Декларацією прав люди­ни».

Нова законодавча політика сприяла розвитку суспільної думки в галузі соціальної допомоги. Осмислення людини як культурно- історичного феномена призводить до поняття прав людини і рівності всіх людей. На цій ідеологічній базі з'являються гуманістичні вчення Геллерта, Клопштока, Гордора й Інших мислителів, що обгрунтували основні напрями соціальної допомоги. Вперше визначений суб'єкт до­помоги, його правові повноваження, а також окреслено коло проблем, що потребують втручання з боку держави

У другій половині XIX почіпку XX or, Пули науково вивчені імбе- цилізм, ідіотія, розумова відсталість., розумова неповноцінність..

Найбільший внесок у вивчення проблем розумової відсталості вніс німецький психіатр Еміль Крепелін (1856-1926), який обєднав всі фо­рми розумової відсталості в одну групу під загальною назвою «Затрим­ка психічного розвитку», ввів термін «олігофренія». В цей же час розу­мова відсталість стала не тільки психіатричною галуззю дослідження, але й психолого-педагогічною.

Педагогічний підхід до дітей з порушеннями в розвитку формується в кінці XVIII - початку XIX ст. Перші спроби навчання дітей з незначними формами відсталості в спеціальних навчальних закладах належать І. Песталоцці (1746-1827). Ним були обгрунтовані принципи роботи з «тупо­умними»: посильність у навчанні, використання дидактичних матеріалів, поєднання розумової і фізичної праці, навчання з продуктивною працею.

Кожна західноєвропейська країна пройшла свій шлях розвитку за­значених напрямів, і в тому числі створення національної системи спе­ціальної освіти. На зміну формам організації соціальної допомоги дітям:і відхиленнями в розвитку вплинула й еволюція гуманістичних суспіль­них тенденцій. Якщо в епоху ЯЛ. Коменського вищим проявом гумані­зму визнавалося рівне для всіх дітей право на навчання, то в XIX сто­літті все більше визнання завойовує гуманістична концепція користі, згідно з якою діти з порушеннями розвитку, одержавши спеціальну освіту, не тільки не будуть тягарем суспільству, але стануть його кори­сними соціально активними членами.

Лібералізм ХІХ століття як соціально-політичний світогляд пред­ставлений різними концепціями і його не можна розглядати у вигляді цілісної теорії. Однак можна говорити про те, що основний постулат даного світогляду був пов'язаний з питаннями відповідальності і обов'язку держави перед особистістю. З'являється приватна благодій­на діяльність, засоби відкритого піклування і цільові програми освіти та соціального виховання через структури муніципалітетів.

На межі століть Марія Монтесорі (1870-1952) створює ортофенічну школу для відсталих дітей, де застосовує систему сенсомоторного виховання розумово відсталих дітей як основу лікувальної педагогіки.

До початку XX ст. у медицині, педагогіці, психології було нагрома­джено багато інформації щодо особливостей розвитку розумово від­сталих дітей.

Сучасна спеціальна педагогіка складається з галузей, які історично сформувалися у зв'язку з традиційною системою спеціальних освітніх установ для дітей з особливими освітніми потребами. До них належать:

• тифлопедагогіка;

• сурдопедагогіка;

• логопедія;

• олігофренопедагогіка;

• спеціальна педагогіка для осіб з порушеннями опорно-рухового апарату;

• спеціальна педагогіка для осіб з порушеннями емоційно-вольової сфери;

• розвиток і освіта дітей зі складними порушеннями розвитку.

У кожної галузі є своя історія, дидактика, теорія і практика вихо­вання, спеціальні методики.

Політика держави в галузі соціального захисту дітей з відхи­леннями в розвитку

З розширенням зв'язків між різними державами і народами стали формуватися правила міжнародної моралі, а потім і юридичні норми, що визначають ставлення суспільства до осіб з відхиленнями в розви­тку, прав цих людей. Будь-яка держава, прагнучи бути повноправним членом світового співтовариства, повинна співвідносити своє законо­давство і свою політику з вимогами визначених міжнародних стандар­тів. Права людини значною мірою вийшли за межі тільки внутрішньої компетенції держави, стали предметом міжнародної турботи.

В даний час прийняті всі міжнародні норми в галузі прав і свобод особистості, що називаються міжнародними стандартами. Цим термі­ном охоплюються міжнародні договори, резолюції громадських органі­зацій. Ключові положення цих документів зводяться до забезпечення дітям повноцінного гідного життя в суспільстві.

Останнім часом наше суспільство рухається шляхом будівництва правової держави, тому необхідно уточнити і розширити положення про права та обов'язки громадян, серед яких кілька десятків мільйонів людей-інвалідів. Тому особливого значення набувають питання право­вого забезпечення цієї категорії осіб.

На всіх етапах свого розвитку людське суспільство не могло бути
байдужим до тих, хто мав ті або інші порушення фізичних І психічних
якостей. Цих осіб не можна було не помітити, тому що вони вимагали
до себе особливої уваги. Якщо ця увага їм не надавалася або виявля­-
лася не в тій формі і не в тому обсязі, якого вони потребували, ці особи

ставали важким тягарем для суспільства і джерелом нікого соціально­го зла, як злочинність, дармоїдство, бродяжництво.

У зв’язку з цим у суспільства виникла необхідність визначити своє

ставлення до даних осіб, їхнє правове положення, необхідні для них форми допомоги.

Порушення фізичного або розумового розвитку вносять значну

своєрідність у процес становлення дитини як особистості. Це було помічено ще на ранніх етапах суспільного розвитку і знайшло відобра­ження в законодавствах, що визначили стан таких осіб у суспільстві.

Суспільне становище дітей з порушницями розвитку визначалося сукупністю правил, що були сформульовані як у законах вищих органів державної влади, так і в актах державних установ.

З розвитком суспільств змінювалося не тільки його ставленя до своїх аномальних членів, змінювався і сам критерій аномальності. Адже на характер становлення суспільства до аномального і встанов­лення меж між нормою і патологією впливає низка численних факторів: рівень економічного, політичного, моральною, релігійного розвитку суспільства, стан освіти, охорони здоров'я, науки і культури.

У слов'янських державах на дітей з різними видами порушень ди­вилися як на «божих людей», їх оточували ореолом святості. На ранніх етапах розвитку Київської держави виникло чисто національне явище -суспільне піклування про «убогих дітей». Широкі кола населення, керо­вані почуттям милосердя, надавали посильну допомогу притулкам і

богадільням.

Одним з перших офіційних документів на Русі був затверджений у 996 р. київським князем Володимиром Святославовичем Статут пра­вославної церкви, що зобов'язував церкву піклуватися про хворих, жебраків і юродивих.

Суспільне піклування сприяло виникненню в Київській Русі, а потім і в Московській державі притулків, виховних будинків, у яких жили, ви­ховувалися і готувалися до посильної праці діти з різними видами по­рушень. Перший такий будинок виник у XI ст. при Києво-Печерській

лаврі.

Епоха Відродження є періодом, коли відбуваються істотні зміни в поглядах людей на природу самої людини, на мету і зміст її життя. Люди все більше вірили в силу розуму і власні можливості. У цей час відбуваються значні зміни в суспільному становищі і вихованні дітей з відхиленнями розвитку.

Раніше, ніж в інших державах, правове становище аномальних бу­ло визначене законодавством в Англії. Англійські закони вже в XIII ст. прагнули встановити різницю між ідіотами і божевільними, тому що це мало велике значення під час рішення майнових питань.

У Росії до цього питання повернулися в XVI ст, в 1551 р. у «Стог-лавий судебник» було внесено статтю про необхідність піклування про жебраків, хворих і позбавлених розуму. Цих осіб рекомендувалося поміщати в монастирі. Однак цей закон не одержав широкого застосу­вання.

Перші спроби вжити офіційних заходів по боротьбі з жебракуван­ням здійснюються в Росії в 1677 р. Було видано указ, що регулював міри суспільного піклування. Цей указ забороняв жебракам, убогим і юродивим бродити по вулицях і дорогах. Він зобов'язував відкривати для них богодільні, що стали першими установами суспільного піклу­вання. Цей акт також позбавляв права керувати своїм майном глухих, сліпих, п'яниць і божевільних.

У 1775 р. було видано «Указ про заснування Приказів суспільного піклування». Відповідно до цього Указу в Росії створюються установи для догляду за інвалідами, сиротами, душевнохворими. Ці державні установи опікувалися народними школами, сирітськими будинками, лікарнями, богадільнями, будинками невиліковно хворих і божевільних.

У XIX ст. після Великої французької революції (1789- 1793 р.) по­- мітно поліпшується суспільне становище аномальних дітей. Французь-

ка революція розглядала суспільну допомогу не як доброчинність, не як милостиню, а як обов'язок держави, що було відображено і у зако­нодавстві.

Однак у другій половині XIX ст. бурхливий розвиток промисловості, що посилив потребу в кваліфікованих кадрах, що змусило більшість розвинутих країн перейти до системи загальної початкової освіти. Це у свою чергу спричинило посилення уваги вчених, педагогів до осіб з легким ступенем розумової відсталості, що виявлялося або в процесі навчання, або в умовах роботи на виробництві. Ці особи вимагали до себе більшої уваги, ніж особи з глибоким ступенем відсталості, які, знаходячись під постійною опікою, не становили серйозної небезпеки для суспільства. Діти з легким ступенем розумової відсталості не справлялися з програмою початкової школи і, відраховані з неї, потра­пляли на вулицю, поповнюючи резерв антисоціальних елементів. Та­ким чином, допомога таким дітям починає розглядатися не тільки як прояв гуманності, але і як соціальна необхідність, як засіб самозбере­ження суспільства.

Усе це дало поштовх розвитку мережі спеціальних закладів. На­прикінці XIX ст. у багатьох європейських країнах відкриваються спец­школи для розумово відсталих дітей, а через деякий час з'являються закони, що регламентують діяльність цих установ І встановлюють кри­терії відбору дітей до цих установ.

Так, наприклад, в Англії перші спецшколи для розумово відсталих дітей були відкриті в 1892 р. у Лондоні і Лейчестері. А в 1899 р. в Англії був прийнятий закон про навчання розумово відсталих дітей. Цей за­кон надавав право громадам самим вирішувати питання про організа­цію навчання розумово відсталих. Якщо громада була згодна навчати цих дітей, то держава виділяла для цих цілей копни і встановлювала таку регламентацію спеціального навчання:

1)навчати розумово відсталих до 16 років;

2)відбирати дітей у спецшколи через шкільну комісію;

3)надати право батькам вимагати від шкільної комісії обстеження дитини, якщо в них виникають сумніви у її повноцінності;

4)батьків, що відмовляються посилати дитину на обстеження, під­давати штрафу;

5)шкільні комісії зобов'язані періодично робити повторне обсте­ження дитини з метою повернення її у нормальну школу;

6)такого повторного огляду можуть вимагати і батьки, але не час­тіше одного разу в півріччя.

Спеціальне навчання розумово відсталих дітей в Англії набуло особливого звучання, коли за цю справу взялися громадські організа­ції. Найвидатніша роль у цьому відношенні належить Національній асоціації допомоги дефективним дітям, що була створена в 1903 р. і є

у наш час. Ця Асоціація впливає на адміністративні установи Англії, спонукаючи їх відкривати спецшколи. Вона ж веде нагляд за тими, хто закінчив спеціальні школи, допомагає в їхньому працевлаштуванні.

У 1913 р. англійський парламент прийняв спеціальний акт про ро­зумову дефективність - «Закон про подальше поліпшення в справі піклування про розумово відсталих та дефективних осіб і про деякі виправлення до Закону про душевнохворих». Цей закон був прийнятий після 10-літньої підготовки, і його дійсно можна назвати самим повним і ретельно зробленим офіційним державним актом про розумово від­сталих.

За цим законом розумова дефективність визначалася як затримка або неповний розвиток розуму, який виникає до 18-літнього віку вна­слідок спадкоємних причин або хвороб і травм.

Цей закон установлював чотири категорії розумово дефективних.

1. Ідіоти - особи, у яких уроджені або набуті в ранньому віці розу­мові дефекти настільки сильні, що вони не можуть захистити себе від звичайної фізичної небезпеки.

2. Імбецили - особи з вродженою або розумовою недостатністю, що з'явилася в ранньому віці і хоча і не доходить до ступеня ідіотії, але настільки значна, що вони не здатні і не можуть бути навчені керуван­ню собою або своїми справами.

3. Feebleminded person (розумово відсталі особи) - це особи, чия розумова недостатність не доходить до ступеня імбецильності, але все-таки виражена настільки, що вони мають потребу у догляді і конт­ролі для захисту їх власних або чужих інтересів. Ці діти не здатні до навчання в звичайній школі.

4. Морально дефективні - це особи, чия розумова неповноцінність ускладнюється агресивністю або злочинними нахилами. Ці особи ма­ють потребу у нагляді і контролі для безпеки оточуючих.

Закон 1913 р. мав на меті захистити права особистості розумово відсталих від зазіхань, а суспільство - від їх антисоціальних дій.

Закон установлював такий порядок направлення дефективних ді­тей у спеціальні установи, що виключав можливість зловживань з боку родичів заради майнової користі. Закон вимагав ретельного обстежен­ня особистості задля правильного діагнозу. Цим обстеженням повинні займатися не тільки лікарі, але і судові органи.

Закон покладав на населення відповідальність за погане ставлен­ня до розумово відсталих осіб.

Як і на Заході, у Російській імперії рух на захист аномальних дітей підсилився у кінці XIX ст. На з'їздах лікарі, педагоги, психологи вимага-ии подолання відсталості царського уряду у відношенні організації суспільної допомоги аномальним, вимагали проведення реформ у і плузі освіти, охорони здоров'я.

Найглибше і всебічне обговорення питання виховання і навчання розумово відсталих дітей відбулося на І Всеросійському з'їзді з питань народної освіти (1913-1914 p.). Резолюція з'їзду встановлювала зага­льне обов'язкове навчання розумово відсталих дітей, пропонувала структуру загальної організації допоміжних шкіл, склад учнів, програми і методи навчання, позашкільне виховання розумово відсталих і підго­товку вчителів для цього типу шкіл.

Однак, незважаючи на повну розробленість програми організації допомоги розумово відсталим у Росії, усі спроби зробити цю програму державною не мали успіху.

Таким чином, у Росії до початку XX ст. турбота про аномальних ді­тей здійснювалася благодійними організаціями.

Нове ставлення до дітей з порушеннями розвитку й інвалідів фор­мується у Радянському Союзі. Турбота про цих дітей стала держав­ною: хворі і знедолені діти одержали право на виховання, навчання і лікування. У сукупності всі заходи держави, спрямовані на боротьбу з безпритульністю, дефективністю, захист прав, загальне оздоровлення підростаючого покоління, стали іменуватися «охороною дитинства».

У 1926 р. Наркомос РРФСР видав розпорядження «Про добір дітей у допоміжні дитячі установи», що стало першою офіційною вказівкою про комплектування допоміжних шкіл. Вперше типи установ для дітей з порушеннями розвитку були визначені в постанові Раднаркому РРФСР «Про установи для глухонімих, сліпих і розумово відсталих дітей і під­літків» (1926 p.). Значною подією у житті допоміжної школи було при­йняття колегією Наркомосу в 1931 р. рішення про введення загальної обов'язкової освіти дефективних дітей у віці від 8 до 15 років. Цим же рішенням допоміжна школа була перетворена у допоміжну фабрично-заводську семирічку.

Введення обов'язкової освіти обумовило необхідність диференціа­ції дітей за їх пізнавальними можливостями, а також організацію ди­ференційованої освіти.

Крім того, після Другої світової війни великого значення набула проблема прав людини, рівності всіх людей перед законом.

Виникнення міжнародного співробітництва зі сприяння дотриманню прав людини пов'язане зі створенням і діяльністю ООН (1946 p.) -Міжнародної організації з підтримки миру і безпеки.

Ідея прав людини з'явилася ще до виникнення ООН, однак тільки з її створенням вона одержала офіційне і загальне визнання. Права лю­дини - один з основних об'єктів діяльності ООН.

Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбува­ється у визначених формах:

• створення єдиних універсальних стандартів прав і свобод лю­дей, яких повинні обов'язково дотримуватися;

• прийняття на себе державами-учасниками міжнародних домов­леностей, зобов'язань дотримуватися даних стандартів у межах внут­рішнього правопорядку;

• створення спеціального механізму контролю за дотриманням прийнятих державами зобов'язань; цей механізм містить у собі проце­дуру представлення в різні міжнародні комітети (наприклад, в Економі­чну і Соціальну Раду ООН, Комісію з прав людини) доповідей-звітів держав-учасників про проведення ними в життя положень угод.

У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загальну декла­рацію прав людини. Це пакет міжнародних документів про економічні, соціальні і культурні права людей; основний міжнародний кодекс пове­дінки у галузі прав людини.

У преамбулі до Декларації підкреслюється, що основою свободи, полі, справедливості і загального миру є визнання гідності, властивої усім членам людської родини, і рівних і невід'ємних їх прав. Відзнача­ється, що зневага і презирство до прав людини приводить до варвар­ських актів.

У першій статті Декларації сказано, що всі люди народжуються ві-льними і рівними у своїй гідності і правах.

Кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені в даній Декларації, без будь-яких обмежень як-то: у відношенні раси, кольору шкіри, мови, статі, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану (ст. 2).

Кожна людина має право на життя, свободу та особисту недотор­каність (ст. 3). Ніхто не повинен бути підданий катуванням або жорсто­кому, нелюдському або принижуючому його гідність поводженню і по­каранню (ст. 5).

Усі люди рівні перед законом і мають право, без винятку, на рівний захист закону (ст. 7). Ніхто не може бути підданий втручанню в його особисте і сімейне життя (ст. 12). Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на реалізацію необхідних для підтримки її гідності і для вільного розвитку її особистих прав в еконо­мічній, соціальній і культурній областях (ст. 22).

Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рів­ну працю. Кожен працюючий має право на справедливу і відповідну и и нагороду, що забезпечує гідне людини існування для нього самого і його родини, а також що доповнюється, при необхідності, іншими за­собами соціального забезпечення (ст. 23, пп. 1, 2, 3).

Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи пра­но на розумне право обмеження робочого дня і на оплачувану пері­одичну відпустку (ст. 24).

Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одежу, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримки здоров'я і добробуту її самої і родини, а також право на утримання на випадок безробіття, хвороби, інвалід­ності або іншого випадку втрати засобів до існування через не залежні від неї обставини. Материнство і дитинство надають право на особли­ве піклування і допомогу. Усі діти, що народилися в шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом (ст. 25, пп. 1,2).

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безкошто­вною, принаймні початкова та загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою. Професійна освіта повинна бути загальнодоступ­ною, а вища освіта повинна бути доступною для всіх на основі враху­вання здібностей кожного. Освіта повинна слугувати повному розвитку людської особистості, підвищенню поваги до прав людини й основних її свобод {ст. 26, пп. 1, 2).

Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки і можливий вільний і повний розвиток її особистості. У процесі здійснен­ня своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення спра­ведливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Загальна Декларація прав людини була проголошена як завдання, виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожен орган суспільства постійно мали на увазі дану Декларацію, прагнули шляхом навчання і освіти сприяти повазі цих прав і свобод і забезпеченню їхнього загального визнання.

Для реалізації цих положень у 1948 р. була створена Міжнародна федерація з позасімейного виховання ЮНЕСКО - ЮНІСЕФ (ФІЦЕ). Вона містила в собі такі організації, як Німецька патріотична благодій­на спілка (у ФРН), Міжнародна асоціація з виховання в дитячих уста­новах (у Франції), Асоціація соціальної турботи (у Великобританії), Центральний союз благополуччя дітей (у Фінляндії). Усього на даний час Федерація об'єднує більш ніж 20 національних секцій, що діють у європейських країнах. Таким чином, прийняття цього документа до­зволило ФІЦЕ виступити в захист прав дітей незалежно від їхніх націо­нальностей, раси.

У 1959 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Деклара­ція прав дитини, що розвинула положення Загальної декларації прав людини. Декларація прав дитини ґрунтується на положенні, що дитина через її фізичну і розумову незрілість має потребу в спеціальній охо­роні і турботі. Декларація підкреслює, що людство зобов'язане дати

дитині найкраще, що воно має. У ній проголошені 10 принципів надан­ня прав і свобод дитині. Ось ці принципи.

1.Дитині повинні належати всі зазначені в даній Декларації права. Ці права повинні визнаватися за всіма дітьми без винятку і без дис­кримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, полі­тичних або інших переконань, національного або соціального похо­дження, майнового стану, народження або інших обставин, що стосу­ються дитини або її родини.

2.Дитині законом або іншими засобами повинен бути забезпече­ний спеціальний захист і створені можливості і сприятливі умови, які дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно й у соціальному відношенні здоровим і нормальним шляхом, а також в умовах свободи і гідності. Під час прийняття з цією метою законів го­ловним питанням повинно бути найкраще забезпечення інтересів ди­тини.

3.Дитині повинно з її народження належати право на ім'я та гро­мадянство.

4.Дитина повинна користуватися благами соціального забезпе-чення. Їй повинно належати право на здорове зростання і розвиток, з цією метою спеціальні догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так її матері, включаючи допологовий і післяпологовий догляд. Дитині повинно належати право на належне харчування, житло, розвагу і ме­дичне обслуговування.

5.Дитині, яка є неповноцінною у фізичному, психічному або в соці­альному відношенні, повинні забезпечуватися спеціальний режим, освіта і догляд, необхідні через її особливий стан.

6.Дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості має потребу в любові і розумінні. Вона повинна, коли це можливо, зростати і) умовах турботи і відповідальності своїх батьків, принаймні в атмос­фері любові, моральної і матеріальної забезпеченості: малолітня ди-тина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. На суспільстві і на органах публічної влади повинен лежати обов'язок здійснювати особливу турботу про дітей, що не мають достатніх засобів до існування. Бажано, щоб багатодітним родинам надавалася державна або інша допомога на утримання дітей.

7.Дитина має право на отримання освіти, яка повинна бути безко­штовною і обов'язковою, принаймні на початкових стадіях. їй повинна надаватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвитку і завдяки якій вона могла б, на основі рівності можливостей, розвинути свої здібності, а також моральну свідомість і соціальну відповідаль­ність, і стати корисним членом суспільства.

Найкраще забезпечення інтересів дитини повинно бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її навчання і

виховання; ця відповідальність лежить насамперед на її батьках..

Дитині повинна бути забезпечена повна можливість ігор і розваг, що були б спрямовані до мети, яку формулює освіта; суспільство й органи публічної влади повинні докладати зусиль до того, щоб сприяти здійсненню зазначеного права.

Дата добавления: 2014-11-28