Правовий звичай

Більшість правових норм транспортного права, як українського так і закордонного законодавства, беруть свій початок зі звичаїв.

За юридичною енциклопедією під головуванням Ю.С. Шемшученко, звичай – соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування упродовж тривалого часу. Правовий звичай – звичай санкціонований державою і цим перетворений на джерело права. Звичай санкціонується державою у процесі судової або адміністративної діяльності шляхом офіційного закріплення у нормативних актах можливості використання правового звичаю для регулювання певних суспільних відносин або “мовчазної згоди” влади на факт застосування правового звичаю у певних правовідносинах, або включення правового звичаю у законодавчі акти – зводи звичаєвого права. У процесі санкціонування державою відбувається відбір правових звичаїв і юридичної сили набувають лише ті звичаї які відповідають інтересам панівних верств. Санкціонування звичаю відбувається шляхом визнання його судовою, господарською, адміністративною практикою і використання як основи судового рішення або шляхом відсилання до нього у нормі закону.

Серед основних джерел права правовий звичай є історично першим, властивим всім правовим системам світу минулого, набув правової характеристики внаслідок тривалого застосування і визнання органами державної влади. Сучасне розуміння і місце правового звичаю в системі джерел права є результатом його еволюції, яка відбувалася по-різному у різних правових системах. Право Стародавнього Риму відносило правові звичаї до категорії усних джерел права (jus non scriptum). З посиленням законодавчої діяльності держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав бути джерелом права. Римські юристи розрізняли кілька видів правових звичаїв. По-перше, звичаї secundum legem (на додаток до закону), які відіграють найважливішу роль, сприяють розумінню змісту тих термінів та висловів закону чи судового рішення, які вжито в особливому, відмінному від загальноприйнятого значенні (зловживання правом, розумна ціна тощо). По-друге, звичаї consuetudo praeter legem (крім закону) застосовуються у випадку прогалин у праві, а також, в-третіх, contra legem та adversus legem (проти закону), наявні при колізії закону та звичаю.

Правовий звичай на транспорті — правило поведінки, що виникло в процесі історичного розвитку транспортних правовідносин та отримало офіційне визнання та забезпечення силою державного примусу. Саме забезпеченням силою державного примусу правовий звичай відрізняється від простого звичаю. Як правило, правові звичаї у транспортному праві набувають більшої ваги за умови відсутності відповідних норм у законодавстві, особливо в тому, що регулює міжнародну торгівлю та міжнародні перевезення. Можливість застосування правових звичаїв виникає за умови прямої вказівки на це у відповідних законодавчих актах, а у разі відсутності такої вказівки — у тих випадках, коли ті чи інші питання діяльності суб'єктів транспортного права врегульовані не повністю або їхня законодавча регламентація відсутня. При цьому диспозитивна норма законодавства має пріоритет над правовим звичаєм, а застосування правових звичаїв за умови існування імперативної правової норми взагалі забороняється.

На сьогодні в діючому законодавстві України термін “звичай”, як загальна норма, міститься у Цивільному кодексі України (далі – ЦК), в якому передбачено окрему ст. 7. Звичай, у якій зазначено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту, а звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, проте є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Виходячи з вищезазначеного можна прийти до висновку, що правило поведінки, яке розглядається як звичай, повинне бути стійким у відповідній сфері діяльності. Тобто, варто говорити про сформоване правило поведінки, яке широко застосовується в будь якій області діяльності. В даному випадку - в транспортній. Найбільш поширений в морському транспортному праві. Деякі війшли до Кодексу торговельного мореплавства України (далі – КТМ). Наприклад: Ст. 64 “... капітан залишає судно останнім”.

Ст. 71 “... щодо віддання капітаном судна тіла померлого моряка морю”.

Транспортні правовідносини

Це врегульовані нормами Транспортного права дії, спрямовані на забезпечення потреб населення і виробництва в перевезеннях та наданні транспортних послуг.

Ознаки транспортних правовідносин

1. Складаються у сфері, де перевезення виступає у формі процесу виробництва на транспорті.

2. Виникають у разі обов’язкової участі відповідного транспортного органу (підприємств, установ, організацій) або його представника.

3. Виникають за ініціативою будь-якої із сторін. Згода другої сторони майже завжди є обов’язковою. (На відміну від Адміністративного права).

4. Виникають з приводу експлуатації транспортних засобів і шляхів сполучення.

5. Предметом транспортних правовідносин завжди є діяльність з надання послуг.

Лише наявність у правовідносинах сукупності всіх наведених ознак дає підстави вважати їх транспортними.

Але, самі по собі факти експлуатації транспортних засобів не дають підстав вважати їх транспортними правовідносинами. Участь АТП в правовідносинах, теж не дає права вважати його транспортним. (Наприклад: відносини страхування, підряду на ремонт).

Отже послуга, яка надається за допомогою транспорту, сама по собі не породжує транспортні правовідносини.

Структура транспортних правовідносин

Складається з таких елементів:

1. Юридична основа – транспортно-правові норми, що містяться у нормативно-правових актах.

2. Юридичні факти – певні дії та події (явища незалежні від волі людей (повінь, пожежа), які є фактичною підставою для виникнення, зміни чи припинення транспортних правовідносин).

3. Суб’єкти – конкретні учасники транспортних правовідносин (сторони) – Юридичні Особи., Фізичні Особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

4. Об’єкти – суспільні відносини, врегульовані нормами Транспортного права, які уособлюють в собі дії, спрямовані на забезпечення потреб населення і виробництва в перевезеннях і надання транспортних послуг.

Наприклад: 1) об’єкти транспортування (багаж, вантаж, вантажобагаж, пошта); 2) транспортні засоби (за видами транспорту).

5. Зміст правовідносин – статус, компетенція, повноваження, суб’єктивні права і юридичні обов’язки суб’єктів відносин, їх гарантії і відповідальність.

Класифікація транспортних правовідносин за характером юридичних зв’язків між сторонами цих відносин

Транспортні правовідносини є багатогранними за своїм змістом і формами, тому їх можна класифікувати за великою кількостю ознак. Наводимо одну із основних.

1. Вертикальні (субординаційний характер) – складається відповідна управлінська вертикаль. Наприклад: відносини між Кабінетом Міністрів України і Мінінфраструктури; відносини між Мінінфраструктури і Укрморрічфлотом.

2. Горизонтальні – сторони відносин відносно фактично і юридично рівноправні.

Наприклад: договір про перевезення вантажів; договір про перевезення пасажирів; договір морського круїзу.

Захист Транспортних прав здійснюється як в судовому, так і в адміністративному порядку.

Домашнє завдання – Транспортне право України. Навч. посіб. /Демський Е.Ф., Іжевський В.К. та ін: За заг. ред. В.К. Іжевського, Е.Ф Демського. – К.: Атіка. 2008. - с. 20-41; Булгакова І.В., Клепікова О.В. Транспортне право України: підручник /І.В. Булгакова, О.В. Клепікова. – К.: Прецедент, 2011. - с. 20-25.

ТЕМА 3.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ТРАНСПОРТУ В УКРАЇНІ

Поняття та структура транспортної системи України

В Україні транспортний комплекс має свою організаційну структуру. Відповідно до ч.1 ст. 21 Закону України “Про транспорт” до Єдиної транспортної системи України входять:

1. Транспорт загального користування.

1.1. Залізничний (див. ст. 22 Закону України “Про транспорт”).

1.2. Морський (див. ст. 24 Закону України “Про транспорт”).

1.3. Річковий (див. ст. 27 Закону України “Про транспорт”).

1.4. Автомобільний (див. ст. 30 Закону України “Про транспорт”).

1.5. Авіаційний (див. ст. 32 Закону України “Про транспорт”).

1.6. Міський електротранспорт, у тому числі метрополітен (див. ст. 34 Закону України “Про транспорт”).

2. Промисловий залізничний транспорт (див. ч. 10 ст. 1 Закону України “Про залізничний транспорт”).

3. Відомчий транспорт (див. ст. 36 Закону України “Про транспорт”).

4. Трубопровідний транспорт (див. ст. 37 Закону України “Про транспорт”).

5. Шляхи сполучення загального користування.

Транспортні виробничі комплекси (1.1-1.6.) характеризуються однорідністю операцій, що виконуються (перевезення вантажу, вантажобагажу, пасажирів, багажу та пошти) і подібністю технологічних циклів.

Сукупність транспортних виробничих комплексів з урахуванням юридичних і економічних чинників складають єдину, цілісну транспортну систему, яка покликана задовольнити потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.

Єдина транспортна система призначена згідно із ч. 2 ст. 21 Закону України “Про транспорт” відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки України.

Кожний із зазначених видів транспорту має свою структуру, свою внутрішню побудову, яка складається з цілого ряду матеріальних елементів:

1. Підприємства (1-4), (дивись ст. 12, 5, 6, 9, 13 Закону України “Про транспорт”).

2. Шляхи сполучення (1.1. - 1.5.), трамвайні та тролейбусні лінії, канатні дороги.

3. Засоби перевезення (дивись ст. 10 Закону України “Про транспорт”).

4. Вокзали, станції, порти, пристані, аеропорти, аеродроми.

5. Землі транспорту (дивись ст. 11, 23, 25, 28, 31, 33, 35 Закону України “Про транспорт”).

6. Науково-дослідницькі, проектно-конструкторські інститути, навчальні заклади, факультети підвищення кваліфікації.

7. Установи і заклади соціально-культурної сфери.

Важливе значення приділяється функціонуванню єдиної транспортної системи в особливий період (дивись ст. 1-2 Закону України “Про фyнкціонування єдиної транспортної системи в особливий період”).

Державне управління в галузі транспорту

З Адміністративного права ми знаємо, що під державним управлінням розуміється підзаконна виконавчо-позпорядча діяльність органів державного управління, яка спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Мета і завдання державного управління в галузі транспорту закріплена в ч. 1 ст. 3 Закону України “Про транспорт”.

Конкретніше по підгалузям транспорту (дивись ст. 5, 6 Закону України “Про автомобільний транспорт”, ст. 4 Закону України “Про залізничний транспорт”). Таким чином державне управління передбачено на всіх видах транспорту.

Основні функції державного управління на транспорті

1. Правове забезпечення діяльності транспортної системи (Закони, Статути, Положення, Правила перевезень, договори, інструкції, ліцензування окремих видів транспортної діяльності, державна реєстрація транспортних засобів).

2. Експлуатаційна діяльність транспортних заходів (координація роботи всіх видів транспорту, підготовка графіку руху, ремонт рухомого складу і ремонтної бази, придбання нового рухомого складу і обладнання).

3. Фінансово-економічна діяльність (управління майном, цінова політика, ринок послуг).

4. Соціальний розвиток, охорона навколишнього середовища (добір кадрів, безпека умов праці, соціальний захист).

5. Адміністративно-політична діяльність (розвиток єдиної транспортної системи, управління в особливий період, профілактика і попередження правопорушень, захист державних таємниць).

Органи, які здійснюють управління транспортом. Їхня структура і повноваження

Згідно ст. 4 Закону України “Про транспорт” державне управління в галузі транспорту здійснюють:

1. Верховна Рада України.

2. Кабінет Міністрів України.

3. Міністерство інфраструктури України.

4. Державні органи управління транспортним комплексом.

5. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

До компетенції Верховної Ради України віднесено

Згідно з Конституцією України: п. 3, 6, 11, 30, 31 ст. 85; п. 5, 8, 12, 15, 22 ст. 92.

Кабінет Міністрів України здійснює основні функції:

1. Видання Статутів окремих видів транспорту.

2. Утворення і реорганізація центральних транспортних органів; призначення і звільнення їх керівників.

3. Регулювання перевезення пільгових категорій громадян.

4. Порядок ліцензування транспортної діяльності.

5. Визначення тарифної політики.

6. Затвердження різноманітних Правил, Положень, Вимог, Переліків в окремих галузях транспорту.

Міністерство інфраструктури України здійснює основні функції:

1. Розробляє і реалізує заходи з вдосконалення взаємодій усіх видів транспорту і координацію їх діяльності.

2. Забезпечує реалізацію єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної, науково-технічної і соціальної політики на транспорті.

3. Організовує роботу з забезпечення безпеки життєдіяльності та охорони праці на транспортному комплексі та його надійності.

4. Сприяє розвитку зовнішньополітичних зв’язків.

Державні органи управління транспортним комплексом

1. Укрзалізниця – державна адміністрація залізничного транспорту України.

2. Укртрансінспекція – державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті.

3. Укрморрічінспекція - державна інспекція України з безпеки на морському і річковому транспорті.

4. Державіаслужба – державна авіаційна служба України.

5. Державне управління трубопровідним транспортом здійснюють згідно ч.1 ст.8 Закону України “Про трубопровідний транспорт - центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування, на особливий період забезпечується органами Міноборони.

6. Управління міським електротранспортом, а також метрополітеном здійснюють місцеві державні адміністрації.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування

1. Забезпечують організацію транспортного обслуговування населення.

2. Здійснюють контроль за роботою приміського пасажирського транспорту, вокзалів; погодженням тарифів у приміських сполученнях.

3. Затверджують маршрути і графіки руху місцевого пасажирського транспорту.

Форми управління транспортом

1. Видання правових актів.

1.1. Обов’язкових для всіх Юридичних Осіб і Фізичних Осіб на території України (дивись ч. 4 ст. 6 Закону України “Про автомобільний транспорт”, ч. 2 ст. 3 Закону України “Про залізничний транспорт”).

1.2. Правила, норми, умови і інструкції затверджені Мінінфраструктури.

1.3. Накази, розпорядження посадових осіб відповідних адміністрацій, служб, департаментів транспорту, структурних підрозділів (залізниця, пароплавство, порт).

2. Укладення договорів перевезення (пасажирів, вантажу, багажу і пошти).

3. Здійснення організаційних заходів (інструктування, наради, збори, оперативні засідання).

4. Здійснення матеріально-технічних операцій (інформаційна робота, статистика і облік, діловодство і архів, підготовка матеріалів до видання нормативно-правових актів).

Методи управління транспортом

1. Переконання (роз’яснення, допомога, заходи морального та психологічного впливу, проведення бесід, правове виховання, агітація, спонукання).

2. Заохочення (заходи матеріального та морального впливу, цінні подарунки, грошова премія, подяки, грамоти, нагрудні знаки).

3. Примус (застосування комплексу примусових заходів морального, матеріального, фізичного впливу на волю і поведінку учасників управлінських відносин).

3.1. Кримінальний (загроза бути притягнутим до кримінальної відповідальності. Розділ ХІ Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, ст. 276-292 Кримінального Кодексу України. Покарання: від штрафу до 15 р. позбавлення волі).

ЗТ – ст. 276-280, 283, 291.

АТ – ст. 277, 279, 280, 286-291.

ВТ – ст. 276-280, 284, 285, 291.

ПТ – ст. 276, 278-282, 291.

ТТ – ст. 280, 292.

МЕТ – ст. 277, 279, 280, 289.

3.2. Адміністративний (загроза бути притягнутим до адміністративної відповідальності. Глава Х Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку, ст. 109-142 Кодексу України про адміністративні првопорушення).

ЗТ – ст. 109, 110, 120, 133-136, 139.

АТ – ст. 119, 121-130, 132-136, 139-143.

МТ – ст. 114-116, 120, 130, 133, 134, 136.

РТ – ст. 116-118, 120, 130, 133-136.

ПТ – ст. 111-113, 120, 133, 137.

ТТ – ст. 138.

МЕТ – ст. 128-130, 135.

3.3. Цивільно-правовий (способи забезпечення виконання зобов’язання. Гл.49 ст. 546-597 Цивільного Кодексу. Неустойка, порука, гарантія, задаток, застава, притримання).

Види цивільно-правової відповідальності підприємств транспорту

Згідно ст. 13. Закону України “Про транспорт” існують наступні види відповідальності підприємств транспорту:

1. За невиконання або неналежне виконання зобов’язань щодо перевезення пасажирів, багажу (визначається Кодексами (Статутами).

2. За шкоду, заподіяну внаслідок загибелі або ушкодження здоров’я пасажира під час пересування транспортом (на загальних умовах).

3. За втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини (Транспортне законодавство).

4. За шкоду, заподіяну навколишноьму природному середовищу (на загальних умовах).

Підстави відповідальності у Транспортному праві

Підстави відповідальності у Транспортному праві визначаються подібно ознакам правопорушення відомим нам з розділу “Теорії держави і права”:

1. Протиправна поведінка особи.

2. Шкідливий результат (шкода).

3. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди.

4. Вина особи, яка заподіяла шкоду.

Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення транспортних зобов’язань

1. Без вини (Наприклад: ч. 2 ст. 23 Закону України “Про залізничний транспорт”, Ст. 178 КТМ).

2. Компенсація (Наприклад: ст. 179 КТМ). Вона обмежена, бо неодержані доходи не відшкодовуються.

3. Особливий порядок розгляду майнових спорів. Перевізник несе відповідальність за правилами транспортного законодавства (виняток – шкода, заподіяна внаслідок загибелі або ушкодження здоров’я пасажира). Вантажовідправник – перед перевізником – за нормами транспортного законодавства, а перед вантажоодержувачем – за нормами цивільного законодавства.

4. Особливий претензійний порядок здійснення задоволення вимог. З початку подається претензія, а потім позов.

Позовна давність:

А) протягом 6 місяців – претензії до залізниці (Ст. 134 Статуту Залізничного Транспорту);

Б) протягом 45 діб - претензії до залізниці з приводу штрафів (Ст. 134 Статуту Залізничного Транспорту);

В) протягом 6 місяців – претензії до АТП (Ст. 165 Статуту Автомобільного Транспорту);

Г) протягом 45 діб - претензії до АТП з приводу штрафів (Ст. 165 Статуту Автомобільного Транспорту);

Д) протягом 1 року – до вимог, що виникають з договору морського перевезення вантажу (ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства України);

Є) протягом 2 років - до вимог, що виникають з договорів морського перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна на певний час, лізингу судна, буксирування, надання лоцманських послуг, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом повноважень, зіткнення суден, здійснення рятувальних операцій (ст. 389 Кодексу торговельного мореплавства України).

Домашнє завдання – Транспортне право України. Навч. посіб. /Демський Е.Ф., Іжевський В.К. та ін: За заг. ред. В.К. Іжевського, Е.Ф Демського. – К.: Атіка. 2008. - с. 42-151; Булгакова І.В., Клепікова О.В. Транспортне право України: підручник /І.В. Булгакова, О.В. Клепікова. – К.: Прецедент, 2011. - с. 26-94.

Дата добавления: 2014-12-16