Джерела та основні риси права 2 страница

Шлюб породжував і ряд майнових відносин між подружжям. Насамперед чоловік повинен був забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю». Стаття 109 Зводу за­конів цивільних, що відкривала компактну групу статей під назвою «Про права на майно», встановлювала, що «шлюб не тягне спільно­го володіння майном подружжя; кожний з них може мати і знову набувати окрему свою власність». Цим майном кожен з подружжя міг розпоряджатися незалежно один від одного. Вони могли, напри­клад, взаємно його дарувати, купувати, заставляти. Подружжя мо­гло успадковувати майно один одного. При цьому законом дозволя­лося передавати у власність одного з подружжя, який пережив ін­шого, набуте майно. Родове ж майно — у довічне володіння.

Природним наслідком шлюбу було народження дітей. Між ни­ми і їхніми батьками виникали відносини, зміст яких визначався законом. Так, закон розрізняв дітей законних (передусім, народже­них у законному шлюбі) і незаконних (зокрема, народжених поза шлюбом, народжених від перелюбства). На законодавчому рівні ре­гулювалися особисті і майнові відносини між батьками і дітьми. На­самперед батькам належала батьківська влада над дітьми «обох статей й усякого віку» (Т. X, ч. І, ст. 164). Зміст цієї норми полягав у тому, що батьківська влада над дітьми припинялася тільки зі смертю останніх або позбавленням прав стану батьків. Для виправлення дітей норовистих і непокірних батьки могли застосовувати домашні виправні заходи. Якщо ж ці заходи були безуспішними, то батьки мали право просити у властей ув'язнення непокірних дітей у тюр­му. Згідно зі ст. 167 Зводу законів цивільних, у губерніях Чернігів­ській і Полтавській батькам надавалося право відмовитися від дітей за наявності доведених у суді обставин, зокрема, «якщо діти, забув­ши страх Божий, зважаться підняти на батьків руку або штовхну­ти їх у гніві» (Т. X, ч. І, ст. 167). Поряд з правами щодо особистості дітей, батьки мали щодо них і обов'язки, передусім обов'язок дати неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, за своїм станом», а дочок — «віддати в заміжжя» (Т. X. ч. І, ст. 174).

Що стосується дітей, то їм законодавство передусім суворо приписувало коритися батьківській владі, виявляти до батьків щи­росерду повагу, слухняність, покірливість і любов, а також служи­ти їм, ставитися до них з повагою і «зносити батьківські умовляння і виправлення терпляче і без ремства» (Т. X, ч. І, ст. 177).

Регулюючи майнові відносини між батьками і дітьми, закон передбачав роздільність їхнього майна. Щодо окремого майна непо­внолітніх дітей батьки були лише законними представниками, а з досягненням повноліття діти могли управляти і розпоряджатися своїм майном незалежно від батьків. Батьки, за невеликим винят­ком, не успадковували після своїх дітей. Але, у свою чергу, і діти, ставши повнолітніми, не мали права вимагати від батьків виділення частини з батьківського майна. Однак діти вважалися найближчи­ми спадкоємцями за законом після своїх батьків.

У реальному житті траплялися випадки, коли особа, не досяг­нувши зрілого віку, втрачала батьків або ставала обмежено дієзда­тною через різні обставини (безумство, психічна хвороба тощо), от­же, її особистість і майно потребували опіки або піклування. У по-реформений період цим питанням законодавець приділяв достатню увагу. Питанням опіки і піклування був присвячений розділ третій першої книги Зводу законів цивільних, що містив 169 статей. Пере­дбачалося встановлення опіки: а) над особами малолітніми і непов­нолітніми, б) безумними і божевільними, в) над глухонімими і німи­ми, г) марнотратами, д) над майном безвісно відсутніх.

Закон передбачав різні випадки призначення опіки над мало­літніми. Якщо батьки були живі, то опіка мала місце тільки над власним майном малолітнього. При цьому опікуном вважався бать­ко малолітнього, а в разі його смерті опіка належала матері. Якщо в живих не було ні батька, ні матері малолітнього або вони обидва не

могли бути опікунами, тоді опікун призначався відповідною опікун­ською установою. Такими були, зокрема, сирітський суд, духовне начальство, сільський і волосний схід.

Закон покладав на опікуна такі обов'язки: турботу про особи­стість малолітнього й управління його майном (Т. X, ч. 1, ст. 262). За виконання обов'язків опікун одержував відповідне винагородження. Закон вимагав, щоб опікуну були властиві високі моральні якості. Тому марнотратці, неспроможні боржники, особи, які мали непри­язні стосунки з батьками опікуваного, особи, обмежені у правах, та інші порочні особи не могли бути опікунами (Т. X, ч. І, ст. 256).

Припинення опіки могло бути пов'язане зі смертю опікувано­го, відмовою опікуна тощо. Припинялася опіка над малолітнім по досягненні ним 17 років. У цьому разі опіка перетворювалася в пік­лування. Тепер неповнолітній міг сам просити призначити йому піклувальника або заміни його. Підопічний також міг приймати за описом своє майно, управляти ним. При цьому, однак, він повинен був мати виражену у письмовій формі згоду піклувальника на вчи­нення угод з приводу свого майна.

Законодавець детально регулював порядок здійснення опіки над безумними, божевільними, глухонімими, німими, марнотратця­ми. Так, перш ніж установити опіку над безумним чи божевільним (вона призначалася на прохання батьків), хворих оглядали у лікар­ському відділенні губернського правління (в присутності губернато­ра, віце-губернатора, голови окружного суду). У разі визнання осо­би хворою, справа направлялася до Сенату. І тільки з дозволу Сенату над особистістю і майном безумного чи божевільного вста­новлювалася опіка, яка покладалася на найближчих родичів. У разі повного виздоровлення опікуваний і його майно звільнялися з-під опіки.

Г. Спадкове право. У пореформений період спадковому праву законодавство приділяло велику увагу. Так, 330 статей тільки Зво­ду законів цивільних було присвячено цьому інституту цивільного права. Закон передбачав успадковування за заповітом і успадкову­вання за законом.

Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо декілька місяців, а то й років), пере­дбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами бу­ли: «І) опис маєтку, що залишився після померлого, опечатування і збереження його до появи спадкоємців, 2) виклик спадкоємців» (Т. X, ч. І, ст. 1225).

Успадковування за заповітом мало місце за наявності запо­віту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна на випадок смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазна­ченим у законі умовам. Насамперед заповіт мав був бути складеним особою «в здоровому розумі і твердій пам'яті» (Т. X, ч. І, ст. 1016). Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів безумних, божевільних. Заповідачем також не міг бути самовбивця. Крім того, заповідачем міг бути тільки той, хто мав за законом «право відчужувати своє майно» (Т. X, ч. І, ст. 108). Тому визнавав­ся недійсним заповіт, складений такими особами, як неповнолітні, позбавлені усіх прав стану — після оголошення їм вироку. Одноча­сно з переліком умов, яким повинен був відповідати заповідач, за­кон визначав і, якщо так можна сказати, якості спадкоємця. Пере­дусім він мусив бути майново правоздатним. Тому з числа спадко­ємців виключалися особи, позбавлені усіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та нау­кового змісту).

Предметом заповідного розпорядження було майно власника. Як уже зазначалося, майно поділялося на набуте і родове. Такий поділ враховувався спадковим правом. Набутим майном заповідач міг розпорядитися цілком вільно. Родове майно, за невеликим виня­тком, заповідатися не могло.

До змісту заповіту ставилася ще одна вимога — не суперечи­ти законам і моральності.

Спадкове право містило норми, що регулювали порядок скла­дання заповіту, який за своєю формою мав бути письмовим — до­машнім або нотаріальним. З особливою ретельністю і скрупульоз­ністю закон описував умови, додержання яких було обов'язковим під час складання домашнього заповіту (тобто складеного без участі нотаріуса). Так, заповіт треба було писати, як правило, заповідачеві власноручно на папері будь-якого формату і розміру. Заповіт міг бути написаний на одному або на кількох аркушах. Поправки, під­чистки мали бути засвідчені заповідачем. Крім нього заповіт повин­ні були підписати грамотні свідки. За загальним правилом таких свідків мало бути не менше трьох. При цьому свідками не могли бу­ти: 1) особи, на чию користь складався заповіт; 2) родичі цих осіб до четвертого ступеня включно та їхні свояки до третього ступеня — у випадку, якщо заповіт у будь-якій частині обминав прямих спад­коємців; 3) душоприказник та опікуни, призначені у заповіті; 4) осо­би, які самі не мали права заповідати, крім ченців; 5) особи, які за загальними законами не могли виступати як свідки в цивільних справах (Т. X, ч. І, ст. 1054).

Якщо з яких-небудь причин заповіт було написано не власно­ручно заповідачем, а іншою особою, то заповіт підписувався як за­повідачем, так і переписувачем. А якщо через хвороби або неграмо­тність заповідач сам не міг підписати заповіт, то за нього підпису­валася інша особа (рукоприкладник), яка повинна була поставити і свій підпис. Закон не допускав поєднання в одній особі переписува­ча, рукоприкладника і свідка (Т. X, ч. 1, ст. 1048).

За нотаріальної форми заповіту духовний заповіт повідомляв­ся усно або письмово нотаріусу, який фіксував його у свою актову книгу. Після прочитання змісту зробленого запису заповідачеві за­повіт підписувався останнім та трьома свідками.

Заповідач міг анулювати заповіт повністю або в частині за своєю волею і в будь-який час. Передбачався і порядок такої від­міни: особливим актом, складанням нового заповіту, знищенням до­машнього заповіту.

Норми спадкового заповіту визначали порядок затвердження заповіту. Це робилося окружним судом за місцем смерті заповідача або за місцем знаходження майна померлого. Нотаріальний заповіт затверджувався відзразу. У випадку наявності домашнього запо­віту в суд викликалися свідки, які його підписали. Суд визначав справжність заповіту, наявність у заповідача права заповідати, а у спадкоємців — права успадковувати спадок. За позитивного ви­рішення про затвердження заповіту на цьому документі робився напис і здійснювалася його публікація у Сенатських об'явах.

Закон надавав право спадкоємцям за законом подавати до су­ду позов про визнання заповіту недійсним.

Успадкування за законом передбачалося у таких випадках: а) померлий залишив родове майно; б) спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; в) залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; г) власник позбавлявся усіх прав ста­ну; д) чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; є) безвісно відсутній не зробив заповідального розпоряд­ження.

До успадкування за законом призов родичів спадкодавця від­бувався в порядку близькості спорідненості. Насамперед успадко­вували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця. За відсутності у спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успад­ковування за законом залучалися родичі бокових ліній. До першої бокової лінії входили брати і сестри спадкодавця та їхні діти, а до другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездіт­ними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).

Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 ру­хомого спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних пе­редбачала особливий порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та Полтавській губерніях.

Затвердження в правах успадкування за законом здійснював окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після публікації оголошення про виклик спадкоємців. Під­ставою для винесення рішення з цього питання було надання спад­коємцем документальних доказів його спорідненості з померлим.

Норми спадкового права визначали частку так званого вимо­рочного майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з'явиться протягом 10 років з часу останньої пуб­лікації у відомостях виклику про з'явлення для одержання спадку або якщо з тих, хто з'явився, ніхто не зможе довести свого права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в дер­жавну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим уста­новам і організаціям, де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних «виморочне майно, що залишило­ся після членів університетів і чиновників навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких перебу­вали померлі».

Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській ім­перії розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загро­жував революційним вибухом, зумовили прийняття низки законо­давчих актів, що поклали початок формуванню фабрично-трудово­го права. Одним з перших актів у цій галузі права було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів відомст­ва міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положен­ням, на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інак­ше, як за наймом і добровільними умовами».

31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання робітників казенних, громадських та гірни­чих заводів їх належало відправляти до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов'язувало підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазаре­ти на 40 осіб.

1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну відлучку, нерадіння.

«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв'язку з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов'язувалися будува­ти лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням. Скільки-небудь широкого застосування це «веління» не дістало.

Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії взимку 1880—1881 pp., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його злиденним. У цьому зв'язку протест робітників ви­явився у страйковій боротьбі небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що відбилося в роботі над створенням фабрично-трудових законів. На початку 1882 р. чотири міністри; внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 чер­вня 1882 р. Цей перший з прийнятих у подальшому фабрично-тру­дових законів називався так: «Про малолітніх, працюючих на заво­дах, фабриках і мануфактурах».

Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей, які не досягли 12-річного віку, до роботи не допускалися; 2) підліт­ки у віці від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу, необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвіду­вання школи та відпочинок, і тільки між 5 годинами ранку і 21 го­диною; 3) заборонялася праця дітей від 12 до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми властивос­тями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 років взагалі не допускалася; 5) власники підприємств зобов'язували­ся надавати малолітнім можливість відвідувати школу; 6) для на­гляду «за виконанням постанов про роботу і навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція. Губернії, в яких була фабрично-заводська промисловість, об'єднувалися у фабричні окру­ги. У кожному з цих округів призначався інспектор. Фабричні ін­спектори підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і мануфактури.

Оскільки багато які з положень закону від 1 червня 1882 р. бу­ли неясними і невизначеними, то 26 лютого 1885 р. були опубліко­вані правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспек­ції, покликані роз'яснити зміст названого закону. Однак правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспекції не відріз­нялися від закону ні ясністю, ні визначеністю і були такими ж су­перечливими, як і сам закон від 1 червня 1882 р. І все ж, незважа­ючи на істотні недоліки названих правових актів, їх практичне зна­чення полягало в тому, що питома вага дитячої праці у виробництві знизилася.

Суттєво вплинув на подальший розвиток фабричного законо­давства Морозівський страйк 1885 p., який показав уряду, що страйковий рух набував надзвичайно гострих і небезпечних для існуючого ладу форм. З червня 1885 р. був затверджений закон «Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах». Закон містив усього дві статті такого змісту: 1) «Заборонити у вигляді досліду на три роки, починаючи з 1 жовтня 1885 р., для жінок і підлітків, які не досягли 17 років, нічні роботи на бавовняних, полотняних, і вовняних фабриках, надавши міністерству фінансів, за взаємним погодженням з міністром внут­рішніх справ, можливість поширити цей захід і на інші промислові заклади з попередженням про те фабрикантів до строку звичайно­го найму робітників» і 2) «Надати міністру фінансів, за погоджен­ням з міністром внутрішніх справ, можливість піддати питання про нічну працю підлітків і жінок всебічному опрацюванню не пізніше встановленого у попередній статті трирічного строку».

У міру розвитку капіталізму дедалі більше потребували пра­вового регулювання питання заробітної плати, штрафів робітників (як способу зниження їхньої заробітної плати і способу покарання), їхніх житлових умов. Адже оплата тяжкої праці робітників у перші десятиріччя після «великих реформ» була дріб'язковою, істотну частину (до половини) і без того жалюгідного заробітку хазяїн від­бирав у робітника у вигляді штрафів, а пекельна праця за нікчемну оплату не давала можливості робітникам забезпечувати собі хоча б елементарне людське існування. Ось чому 3 червня 1886 р. були затверджені «Правила про наймання робітників на фабрики, заво­ди і мануфактури» і «Особливі правила про взаємні стосунки фаб­рикантів і робітників». Цими нормативними актами передусім перед­бачалося:

укладення договору найму із записом його умов у розрахунковій книжці, яка мала видаватися кожному робітникові не пізніше семи днів після допуску до роботи;

обмеження розмірів штрафів і надходження їх в особливий штрафний капітал для видачі допомоги робітникам;

відрахування із заробітку за нормою, затвердженою фабричною інспекцією, яка отримувала право затверджувати правила внутрішнього розпорядку на підприємствах, що підлягали її контролю;

заборонити розплачуватися з робітниками купонами, умовними знаками, хлібом, товаром та іншими предметами замість грошей;

заборонити стягувати відсотки на кошти, що видавалися робітникам з наступним поверненням, і винагородження за поручительство за їхніми грошовими зобов'язаннями;

заборонити стягувати з робітників плату за лікарську допомогу, за освітлення майстерень і за користування знаряддями виробництва.

Хоча багато в чому Правила від 3 червня 1886 р. були декла­ративними, однак їх прийняття забезпечувало певний заслін нев­тримній експлуатації робітників. Знижувала ефективність назва­них Правил значна розтягнутість їх введення на території Російської імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3 червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимирську губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони гірничої промисловості.

У 80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ права трудящих, закріплені у фабрично-трудовому законодавстві були помітно урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийня­ла постанову про зміни і доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об'єднавши їх в один законодавчий акт і за­мінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах. Була, зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12-—15 років) до 9 год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».

Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст. примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудово­го законодавства. На цей раз був прийнятий закон від 2 червня

р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості», який набув чинності з листопада

р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і гірничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників військового відомства — 10 годинами і встановлював обов'язковий недільний і святковий відпочинок.

Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадурочний час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження). Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і за страйки. В ці­лому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р. пога­но дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної ін­спекції. Він не привів до істотних змін умов життя і праці промис­лового пролетаріату, «вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли». І все ж сам факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи робітничого руху».

­Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судо­вої влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням ін­ституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогре­сивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адмініст­ративним свавіллям велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодав­ства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддя­ми. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилу­чено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було сут­тєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)-

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів.

Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава — Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної час­тини Статуту. Тут містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти по­рядку управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Ста­туту про паспорти (гл. 5), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл. 8), про проступки проти народного здоров'я (гл. 9), про проступки проти особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11), про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності (гл. 13).

У статті першій установлювалось, що за проступки, передба­чені цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) до­гана, зауваження і вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців і 4) ув'язнення в тюрмі не більше одного року.

Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток За­гальної частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той конкретно-історичний період був досить до­сконалим нормативним актом з погляду його змісту і рівня законо­давчої техніки. Він передбачав відповідальність лише за ті просту­пки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що «зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість звільнення від покарання. Друге видання Статуту з'явилося у 1883 p., третє — у 1885 р.

Система кримінального права пореформеного періоду будува­лася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р. У цій редакції Уложення стало значно корот­шим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, ра­ніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося за­стосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з'явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попере­днього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов'язана з розвитком революційного руху в Росії, розширен­ням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена від­повідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстання проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законо­давстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

Поряд з кримінальними законами загального характеру (Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про пока­рання, що накладаються мировими суддями) у пореформений пе­ріод діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлю­вали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну від­повідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали по­міщицько-кріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової репресії. Наприклад, Вій­ськовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але наспра­вді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі «Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом припи­сано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки люди­ни у формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення злочину, однак, не виключало можливості застосуван­ня закону за аналогією (ст. 151), яка в той же час мала суттєві об­меження. Обмеження застосування кримінального закону за ана­логією передбачалося і в нормах Статуту кримінального судочинст­ва — ст, 771. Обов'язковою умовою кримінальної відповідальності за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.

В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діян­ня вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчи­нене за раптовим імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини враховувався під час визначення покарання (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) пе­редбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необере­жність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питан­ня відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчи­нення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. б, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчи­нення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість за­стосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповіда­льності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можли­вість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Дата добавления: 2014-12-16