Суспільний лад 10 страница

Питання про дії військових округів у разі війни залишалися неопрацьованими. Командувачі перебували в прямій залежності від царя, який призначав їх на цю посаду. Незалежність від Військово­го міністерства посилювалася, коли командувач округу одночасно був і генерал-губернатором краю (в прикордонних округах).

У 1864—1868 pp. була здійснена і реорганізація Військового міністерства, законодавчо закріплена Положенням від 1 січня 1869 р. Одночасно було розроблене і нове Положення про польове управ­ління військ у воєнний час, затверджене Олександром II 17 квітня 1868 р. Положення визначало структуру діючої армії під час війни і механізм її управління. Зокрема, в ньому наголошувалося, що вій­ськові округи, які входили в район воєнних дій, підпорядковували­ся також головнокомандувачу армії, зберігаючи при цьому з питань постачання та звітності «встановлені для мирного часу постійні зносини» з Військовим міністерством. Постачання військ здійсню­валося через військові округи, що були своєрідними управліннями тилу.

Загалом реорганізація збройних сил дозволяла в умовах війни збільшувати чисельність військ, не утворюючи нових формувань. Існував певний потенціал зміцнення армії за рахунок кадрів, які перебували в запасі. Водночас серйозною перешкодою на шляху реалізації військової реформи був феодальний, анахронічний прин­цип комплектування військ. Рекрутська повинність, за якої одні й ті самі особи перебували у військовій формі майже усе зріле життя (25 років), робила неможливим створення масової армії, яка мала б великі навчені резерви.

Непослідовністю вирізнялась і військово-судова реформа, що значною мірою зберегла риси феодально-кріпосницької організації суду. 15 травня 1867 р. був затверджений Військово-судовий ста­тут, що встановлював такі інстанції: полкові суди, військово-окру­жні суди і головний військовий суд у Петербурзі.

Склад полкового суду призначався командиром полку. До ньо­го входили: голова — штаб-офіцер, два члени — обер-офіцери. Полкові суди розглядали щодо «нижчих чинів» справи, аналогічні тим, що підлягали юрисдикції мирового суду. Справи слухалися лише за наказом командира, який мав право в межах наданої йому дисциплінарної влади пом'якшувати або посилювати покарання. В разі незгоди командир полку надсилав вирок на розгляд військо­во-окружного суду. У випадку затвердження вироку він вважався остаточним і не підлягав перегляду ні в касаційному, ні в апеляцій­ному порядку. Процес судочинства в полковому суді виключав зма­гальність: обвинувачений не мав права запрошувати адвоката.

Військово-окружні суди створювалися при кожному військо­вому окрузі і складалися з постійних членів, які призначалися вій­ськовим міністром за поданням головного військово-судового уп­равління, а також тимчасових членів (з числа стройових штаб- і обер-офіцерів, які призначалися командувачами військ у порядку черги на строк шість місяців).

При кожному військово-окружному суді засновувалася поса­да військового прокурора. Військово-окружному суду були підвідо­мчі усі справи щодо генералів, штаб- і обер-офіцерів, чиновників військового відомства. Військово-окружний суд також розглядав справи щодо «нижчих чинів», що передбачали можливість позбав­лення або обмеження станових прав, віддання у військово-виправні роботи або більш тяжкі покарання, а також справи, підвідомчі пол­ковим судам, якщо поряд з обвинуваченням висувався позов на су­му понад 100 крб.

У засіданні військово-окружного суду передбачалася присут­ність не менш як одного постійного і шести тимчасових членів. Судочинство здійснювалося в змагальному процесі — з участю вій­ськового прокурора і захисника. Обвинувачені мали право відводу суддів. Вирок військово-окружного суду вважався остаточним і підлягав оскарженню тільки в касаційному порядку.

Головний військовий суд здійснював «вище завідування» вій­ськово-судовою системою як верховний касаційний суд. При ньому був головний військовий прокурор, який підпорядковувався війсь­ковому міністру і був начальником головного військово-судового управління. В Україні військово-окружні суди були впроваджені в Харківському та Одеському військових округах — у 1868 р., у Ки­ївському — у 1869 р.

Що стосується покарань, то окремий розділ статуту присвя­чувався призначенню покарань за військові злочини, вчинені як у мирний, так і у воєнний час.

Найсуворішим було покарання за непокору: в мирний час — каторжні роботи на строк від 4 до 12 років, у воєнний — розстріл.

Військово-судова реформа викликала нападки з боку реак­ційної частини генералітету та офіцерства.

Якщо за військово-судовим статутом 1867 р. військові суди розглядали справи тільки військовослужбовців, то в умовах зроста­ючого народовольчого революційного руху їм за законом 9 серпня 1878 р. передавалися справи про державні злочини, вчинені цивіль­ними особами. Вперше нова норма була застосована у тому ж році в Одесі. Місцевий військово-окружний суд засудив до смертної кари народника L М. Ковальського.

Основне питання реорганізації збройних сил Російської імпе­рії — реформа комплектування військ — було вирішене тільки у 70-х роках Важливим її етапом стало реформування військово-на­вчальних закладів. Створені військові училища вигідно відрізняли­ся від дореформених кадетських корпусів суто військовою орга­нізацією і вищим рівнем викладання. На території України створю­валося кілька юнкерських училищ — у Києві, Одесі та Чугуєві і кавалерійське — в Єлисаветграді. У 1865—1866 pp. кадетські кор­пуси перетворювалися у військові гімназії, серед них — Полтавсь­кий.

1 січня 1874 р. Олександр II затвердив Статут про військову повинність, а також підписав спеціальний маніфест. У Російській імперії впроваджувалася загальностанова повинність для осіб чо­ловічої статі, які досягли 20 років. Статут передбачав скорочення строку військової служби в сухопутних військах до шести, а на флоті — до семи років. Крім цього, після закінчення строку служби військовослужбовці зараховувалися в запас — у сухопутних війсь­ках на дев'ять років, на флоті — на два роки. Після закінчення цьо­го терміну ті, хто перебував у запасі, приписувалися до ополчення, у лавах якого перебували до досягнення 38 років. Щорічно призову підлягали до 30% від загального числа осіб призовного віку, решта зараховувалися в ополчення. Отже, понад дві третини осіб, які під­лягали призову, не отримували належної військової підготовки.

Особи, які мали освіту, відбували військову повинність у по­легшеному варіанті. Для них уводився інститут добровольців. При­зовники з вищою освітою проходили дійсну службу протягом трьох місяців, з середньою — один рік, а ті, хто закінчив прогімназії, по­вітові училища та ін. — два роки.

В іменному указі Олександра II Сенату з приводу набуття чинності Статуту про військову повинність окремим категоріям на­селення надавалися пільги. Звільнялися від призову службовці ря­ду залізниць. Члени сімейств, які володіли торговельними або про­мисловими підприємствами, отримували право на відстрочку на п'ять років.

Статут про військову повинність 1874 р. надав можливість фо­рмування великих навчених резервів, що створювало умови для створення в Росії масової армії. Передбачені статутом значні пільги для осіб з освітою сприяли розвитку системи початкового навчання, в тому числі й в Україні. Закон 1874 р. сприяв певною мірою і зрос­танню числа осіб, які мали вищу та середню освіту.

В цілому військова реформа 1864—1874 pp. була досить кар­динальною. Проте відсутність докорінних перетворень політичної системи впливала і на стан справ в армії. Професійна компетент­ність не стала основним критерієм просування військових кадрів по службовій драбині. Реформований військовий механізм зберіг чи­мало недоліків, що виявилися, зокрема, під час Балканської війни з Туреччиною у 1877—1878 pp.

У 60—70-ті роки XIX ст. було здійснено і низку інших ре­форм: шкільну, цензурну, фінансову.

Затверджене 14 липня 1864 р. Положення про початкові на­родні училища впроваджувало в Росії єдину систему початкової освіти. Загальне керівництво і контроль покладалися на спеціально створені губернські та повітові шкільні ради. Визначався мінімум обов'язкових предметів, що вивчалися в початковій школі; навчан­ня грамоти і чотирьох арифметичних дій, а також Закону Божого. Початкові школи могли створюватися державними, громадськими установами, а також приватними особами.

Статут 19 листопада 1864 р. регламентував систему середньої освіти в Російській імперії, що складалася з класичних і реальних чоловічих та жіночих гімназій. Вводилася загальностанова середня освіта, для одержання якої необхідно було внести встановлену плату.

Університетський статут 18 червня 1863 р. вносив зміни і в систему державного нагляду за вищою школою. Університети одер­жали поновлену академічну автономію. Засновувалися ради профе­сорів, покликані здійснювати нагляд за студентством. Права про­фесорсько-викладацького складу істотно розширювалися.

Цензурна реформа була проведена у 1865 р. Вона полягала в реорганізації державних установ, які здійснювали цензуру. Відпо­відно до нового цензурного статуту вони переходили з відомства Мі­ністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Зміню­валася і їхня структура — створювалося головне управління у спра­вах друку, а також центральний комітет іноземної цензури. Крім того, друкована продукція піддавалася ще й церковній цензурі.

Складна система цензури підпорядковувалася завданням охо­рони самодержавства від визвольного руху, в тому числі національ­ного, недопущення вільнодумства та поширення демократичних ідей в Російській імперії.

Поштовхом до проведення фінансової реформи стала глибока банківська криза в Російській імперії наприкінці 50-х років XIX ст. Зростали державні борги та інфляція. Створився несприятливий фінансовий клімат для залучення зовнішніх позик, державні кре­дитні установи зазнали краху. Реформи, проведені у 1860—1864 pp., торкнулися як податкової та кредитної систем, так і бюджету та державного фінансового контролю. 1 липня 1860 р. відкрився Дер­жавний банк. Фінансова криза долалася з використанням різних методів — від випуску внутрішніх безстрокових облігацій до гра­біжницьких, у фінансовому плані, умов визволення кріпосних се­лян за реформою 19 лютого 1861 р.

Принципове значення в проведенні фінансової реформи стало впорядкування за ініціативою В. Татаринова, бюджетної справи в імперії. Була введена т. зв. «єдність каси» — тобто головним розпо­рядником всіх коштів внаслідок низки заходів у першій половині XIX ст. стало Міністерство фінансів. Цей крок був винятково важ­ливим для упорядкування фінансового господарства, зменшення чиновницьких повноважень у окремих відомствах.

Державний банк позитивно вплинув на розвиток системи при­ватних комерційних акціонерних банків, сприяв акумулюванню коштів для кредитування розвитку промисловості, транспорту та торгівлі.

У 1863 р. була здійснена реформа, спрямована на реорганіза­цію найважливішого для скарбниці джерела доходів — податку «з

питної торгівлі». Скасовувалися винні відкупи, вводився акцизний збір з продажу спиртних напоїв, збільшувалися непрямі податки на товари масового споживання. Крім того, була запроваджена централізована функція фінансового контролю, що сприяло підви­щенню його якості.

Водночас фінансова реформа не стала панацеєю. Становище дещо поліпшилося, але непослідовність і незавершеність фінансової реформи заважали її найефективнішому впровадженню в життя.

Дата добавления: 2014-12-16