Суспільний лад 6 страница

Частка потомствених дворян у загальній чисельності класних чиновників системи місцевого управління становила наприкінці XIX ст. близько 30%. При цьому в руках представників дворянства зосереджувалися майже всі відповідальні посади. Ця ланка управ­ління в галузях, найближчих до інтересів помісного дворянства, пе­ребувала під впливом і навіть в певній залежності від дворянських товариств, що становило вельми важливу частину юридичного і по­літичного статусу дворянського стану.

Наприклад, переважне право на обіймання дуже поважної по­сади мирового посередника, на якого покладалося завдання введен­ня в дію Положень про селянську реформу, надавалося місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які володіли не менше 500 де­сятин землі. Саме ж право обрання посередників діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Після впровадження інститу­ту мирових суддів формування його як за цензовими умовами, так і за системою відбору кандидатів, фактично віддавалося в руки по­місного дворянства. Після скасування у 1874 р. інституту мирових посередників і передачі їхніх обов'язків знову заснованим повіто­вим з селянських питань присутствіям сповна виявилася поміщи­цька орієнтація цих нових установ. Введення у 1889 р. посади діль­ничих земських начальників не внесло істотних змін, бо переважне право на заміщення цієї посади надавалося місцевим потомственим дворянам. Крім того, організація і система виборів у земські устано­ви також забезпечували перевагу дворянству. Земська контрре­форма 1890 p. створила умови для ще більшої переваги дворянства в земствах.

Отже, у пореформений період дворянство змогло зберегти за собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав та привілеїв.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї. Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської, потім військової повинності, не піддава­лися тілесним покаранням тощо. Представники духовенства в окремих випадках підлягали тільки суду духовному, а в інших — су­дилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати усіма законними способами землі і будинки в сели­щах та містах.

Українське православне духовенство, користуючись такими самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчу­вало на собі усі негативні наслідки політики русифікації. Святій­ший Синод забороняв будувати церкви в українському стилі, вико­ристовувати український стиль під час малювання ікон, прикраша­ти церкви статуями тощо.

Накази 1863 р. і 1876 р. забороняли видавати в Україні книги духовного змісту українською мовою.

Міське населення. Російське законодавство визначаючи пра­ва стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї кате­горії міських обивателів. Цим поняттям охоплювались, зокрема: 1) почесні громадяни, 2) гільдійське купецтво, 3) міщани, або посад­ські, 4) ремісники, або цехові, 5) робочі люди. Перепис населення міст підтверджує подібний становий склад міських обивателів і дає можливість визначити статус кожної з цих груп.

Привілейовану верхівку міського населення становило дво­рянство. Серед його представників були вище чиновництво, власни­ки нерухомого майна, рант'є, які жили на доходи з капіталу. Дво­рян можна було зустріти в середовищі вільних професій, адмініст­рації різного роду установ і підприємств. Частка дворян у містах була значно більшою, ніж загалом по країні.

Низкою переваг користувалися і почесні громадяни, які по­ділялися на потомствених і особистих. Вони звільнялися від подуш­ного окладу, до них не застосовувалися тілесні покарання тощо.

У пореформені десятиріччя в містах зріс кількісно і збільшив капітали купецький стан, що формувався головно з міщан і розба­гатілого селянства. Національний склад купецтва в Україні був строкатим. Чисельність купецтва невпинно зростала. Якщо у 1861— 1862 pp. у містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1882 р. кількість їх зросла до 16290. Торгівлею почали займатися і дворяни^ і селяни, і ремісники. У привілейованому становищі перебувало гільдійське купецтво, особливо купці першої та другої гільдій.

Значну частину міського населення становили міщани. Вони займалися торгівлею і підприємництвом, служили в державних і приватних установах, працювали на фабриках і заводах, у магази­нах, на залізниці тощо.

Працювало в містах чимало ремісників, діяли, як правило, не­величкі майстерні з двома-п'ятьма робітниками. Ремісники об'єдну­валися в цехи. В українських містах цеховий устрій зберігався про­тягом усієї другої половини XIX ст. Ремісники забезпечували пере­валено потреби населення в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо. Так, в Одесі у 1890 р. зафіксовано 25 цехів з 79 ре­місничими професіями, в яких налічувалося 3926 майстрів, 4069 підмайстрів та 2556 учнів. Значними ремісничими центрами були також Миколаїв, Київ, Харків.

Місто було центром притягання для селянства. Воно порива­лося сюди, долаючи станові обмеження, й українські міста попов­нювалися захожими людьми не тільки з близьких, а й вельми від­далених губерній, в тому числі й з центральної Росії.

Селяни, які оселилися в містах, здебільшого розривали зв'яз­ки з селянським станом і колишнім побутом. їхні діти, хоча й про­довжували вважатися селянами, виступали вже як промислові ро­бітники, підприємці, службовці. Вони ставали міськими жителями, які втрачали, по суті, свою колишню станову належність.

У містах були сприятливішими умови для економічного роз­витку. Відповідно до чинних законів, міські обивателі могли мати у своєму володінні і придбавати: 1) будинки та усяку іншу рухому й нерухому власність у містах і селищах; 2) займатися торгівлею та усякого роду промислами, засновувати фабрики й заводи. Розви­валися і зміцнювалися капіталістичні відносини, інтенсивнішим був процес класоутворення. Тут зіткнулися між собою два напрями, дві лінії — з одного боку, становість, градація населення за становим принципом, а з іншого — нові класові відносини, побудовані на засадах капіталізму, на ставленні до власності і продажу робочої сили.

Під впливом капіталізму, що бурхливо розвивався, в місті руйнувалися станові перегородки, на перший план дедалі чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одер­жання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації со­ціально-класової структури міст була єдиною і виражалася в появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, й розвиткові і зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.

Буржуазія. Однією з найважливіших змін у соціальній струк­турі суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробницт­ва, положенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив підґрунтя для кількісного зростання про­мислової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення еконо­мічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуа­зія поповнювалася вихідцями з різних станів — дворянства, купец­тва, заможного капіталізованого селянства. Важливим джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку про­відну галузь, як цукроваріння. До середини 80-х років деякі купці зосередили у своїх руках по кілька цукрових заводів. Чимало куп­ців орендували селянські та поміщицькі землі, щоб почати на них видобування вугілля.

Тісні зв'язки встановлювалися між промисловим і торговель­ним капіталом. Фабриканти часто самі налагоджували збут своїх товарів, а торговельний капітал ставав підґрунтям для створення нових промислових підприємств. Швидко збільшуючи торговельні обороти, використовуючи капіталістичний кредит, торгова буржуа­зія посіла в Україні досить видне місце.

В Україні клас буржуазії формувався також з представників технічної інтелігенції і частково капіталістів-іноземців, які пересе­лялися в Україну і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудівну.

До буржуазії фактично належала і та частина дворянства, яка стала на шлях капіталізації своїх господарств, перетворюючись у власників промислових підприємств. Ці підприємці з числа дво­рян розширювали та удосконалювали своє виробництво, ставали членами акціонерних та майнових товариств, передусім у спирто­горілчаній, цукровій та борошномельній галузях.

З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас бур­жуазії почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища. Сільська буржуазія, або заможне селянство, складалася з само­стійних хазяїв, власників торговельно-промислових закладів, поєд­нувала у своїй господарській діяльності торговельне землеробство з промислами. З'явився особливий тип селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій Україні.

Промисловий переворот, що завершився в останні десятиріч­чя XIX ст., подальший розвиток капіталізму в промисловості і тор­гівлі спричинили певні структурні зміни у класі буржуазії. Зрос­тання машинної індустрії, небачена до того концентрація виробниц­тва зумовлювали зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Лідером буржуазного класу стає ве­ликий промисловий капітал, що підпорядкував собі і торговельний, і грошовий капітали. Саме внаслідок промислового перевороту завер­шилося формування промислово-торговельної буржуазії як класу.

Проте велика фабрично-заводська промисловість в Україні і після промислового перевороту продовжувала співіснувати з масою дрібних кустарно-ремісничих і мануфактурних закладів. Це обумо­влювалося специфікою розвитку економіки у пореформений пе­ріод, збереженням феодальних пережитків у вигляді багатоуклад­ності господарства.

Дані перепису населення 1897 р. свідчать про таку структуру промислово-торговельного населення дев'яти губерній України. Ве­лика буржуазія становила 289,5 тис. осіб (разом із сім'ями). Серед­ньої буржуазії — заможних хазяїв — в Україні було 413,6 тис. До дрібної буржуазії належало близько 910 тис. осіб. Переважна біль­шість заможних селян належала до дрібної сільської буржуазії. В Україні її разом із сім'ями налічувалося 3,6 млн осіб. У середо­вищі буржуазії формувався соціальний прошарок буржуазної інте­лігенції — лікарі, адвокати, землеміри та ін.

У період, що розглядається, буржуазія в Україні, як і в ціло­му в Російській імперії, займала досить привілейоване становище. Купецтво звільнялося від подушної податі, користувалося правом оптової і роздрібної торгівлі. Особливе значення для розширеної підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова і кредитна реформи, надання підприємцям і торговцям права користуватися різноманітними формами державного кредиту, політика протекціо­нізму, яка проводилася урядом: введення вигідних буржуазії мит­них тарифів, казенні замовлення, гарантовані доходи в деяких га­лузях тощо.

В Україні функціонували три контори Державного банку — в Києві, Одесі, Харкові і близько 20 його відділень в інших великих містах. І хоча значна частина коштів Державного банку направля­лася поміщикам, поступово питома вага Банку в кредитуванні тор-говельно-промислового обороту зростала. В цей час створювалася і система приватних кредитних установ. Вона включала приватні ак­ціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кре­диту, кредитно-ощадні товариства. В Україні, наприклад, було 10 акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий, Південноросійський промисловий, Одеський обліковий та ін..

Велика промислово-торговельна буржуазія України являла собою згуртовану соціальну групу, об'єднану спільними інтересами одержання максимальних прибутків від експлуатації мас і природ­них ресурсів. Проте, незважаючи на свою економічну могутність в умовах панування царату і дворянства, буржуазія не мала усієї по­вноти політичних прав, що відбивалося на її економічному станови­щі. Прагнучи знайти шляхи свого класового оформлення, намагаю­чись впливати на економічну політику уряду, буржуазія стає на шлях створення представницьких організацій великого капіталу. Саме в Україні виникло одне з таких об'єднань — З'їзди гірни­чопромисловців Півдня Росії. Ця організація об'єднувала вели-У буржуазію кількох провідних галузей промисловості Донбасу, її перший з'їзд відбувся у 1874 р. у Таганрозі, наступні проводили­ся здебільшого у Харкові. На цих з'їздах розглядалося широке коло економічних проблем. Завдяки діяльності подібних представниць­ких організацій зростали і зміцнювалися зв'язки великої буржуазії з урядом, який починав прислуховуватися до її вимог.

Робітничий клас. Новим явищем у соціальній структурі поре-форменого суспільства була поява пролетаріату — класу найма­них, формально вільних робітників, вимушених продавати свою ро­бочу силу капіталістам.

Зростання видобутку вугілля, залізної руди, безперервне зро­стання виплавки чавуну та сталі, розвиток виробництва цукру тощо обумовили швидкий процес формування робітничого класу України. У 1897 р. український пролетаріат налічував 1480 тис. осіб. За видами занять він поділявся так: у промисловості працюва­ло 330 тис. робітників, на транспорті — 60 тис, у торгівлі — 35 тис, поденників і чорноробів налічувалось близько 200 тис. осіб та ін. Найбільше промислових робітників зосереджувалося в Катеринос­лавській, Херсонській, Київській та Харківській губерніях. Крім то­го, в Україні вже було понад 425 тис. найманих робітників, постійно зайнятих в сільськогосподарському виробництві. В містах «про-летарізація» захопила міщанство. Про національний склад робіт­ників України певне уявлення дають матеріали переписів. Вони свідчать, що робітники — уроженці українських губерній станови­ли близько 75% робітничого класу України.

У процесі розвитку промисловості поступово почали форму­ватися постійні кадри робітників. Міцний прошарок постійних кад­рів складався насамперед серед металістів, значна частка постій­них кадрів була серед робітників кам'яновугільної промисловості. У 80-ті роки в Донбасі більша частина шахтарів працювала постій­но. Цей процес відбувався і в цукровій промисловості, щоправда, повільніше через сезонний характер виробництва. Не залишався осторонь і сільськогосподарський пролетаріат України. Одночасно відбувалася концентрація робітничого класу. Наприкінці XIX ст. Росія за показником концентрації робітників на великих фабриках і заводах вийшла на перше місце у світі, а Україна щодо концентра­ції робітників посіла одне з перших місць у Російській імперії.

За правовим становищем робітники тривалий час залишалися безправною категорією населення. Фабриканти, власники заводів визначали на свій розсуд умови найму, робочий час, розміри заро­бітної плати, довільно впроваджували систему штрафів. Важкі умови праці на промислових підприємствах викликали зростання травматизму. Особливо небезпечними для життя і здоров'я робіт­ників були умови праці на шахтах Донбасу, в металургійній та ма­шинобудівній промисловості. Проте майже до кінця XIX ст. у Росії не було законів про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть працюючих на фабриках і заводах.

Робочий день тривав 12 годин і більше. Широко застосовува­лися понадурочні роботи. В деяких договорах з робітниками адміністрація заводів навіть не визначала тривалості робочого дня. Особливо;жорстоко експлуатували робітників на невеликих промислових підприємствах: суконних фабриках, цегляних, винокурних заводах.

І лише на початку 80-х років під впливом масового страйково­го руху робітників царський уряд почав регулювати відносини між робітниками і підприємцями через видання фабрично-заводського законодавства. І все ж робітники зараховувалися в податний стан і мусили відбувати військову повинність.

§ 2. Державний лад Реформи і контрреформи

Широко визнано, що скасування кріпосного права в 1861 р. І І подальші реформи ознаменували в Росії перший крок на шляху перетворення феодальної монархії у буржуазну.

Реформами 60—70-х XIX ст. років у державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представниць­кі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судо­чинства, гнучкішими стали форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяль­ності установ народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власнос­ті, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисло­вості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності успадко­ваних від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було прове­дено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат дедалі більше ра­хувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу.

Певні зміни відбулися і в складі бюрократії. її кількість зрос­ла і досягла на початку XX ст. 385 тис. осіб (з них 161 тис. — клас­них чиновників). Серед вищої бюрократії знизився відсоток земель­них власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-урядовці, поряд з цим з'явилися і нові проша­рки. Один з них становив так званий «третій елемент» — вільно­найманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, стати­стики тощо). Починаючи з 60-х років у державному апараті почали працювати жінки (рахівницями Державного контролю). Наприкінці століття на державній службі (у навчальних і медичних установах, на пошті, телеграфі) перебувало вже 38 тис. жінок.

Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незва­жаючи на здійснення буржуазних реформ і деяких змін в організа­ції, складі та діяльності урядових установ, Росія залишалася абсо­лютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і на­віть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.

Буржуазне реформаторство 60—70-х років було непослідов­ним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в со­ціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набули чинності. Хитання уряду між прогресивними перетворення­ми і реакційними розширювали і зміцнювали опозицію старому ла­ду. Суттєвою вадою реформ стала їх половинчатість. Вона була притаманна і «базовій» реформі — скасуванню кріпосного права. Влучним є висновок М. О. Троїцького, що «половинчатість реформи виразилась у тому, що економічний базис став новим, капіталістич­ним, а всередині його збереглись пережитки старого, феодально-кріпосного ладу...». Ця ж недостатність була притаманна й більшос­ті інших реформ. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70—80-х років, уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував не­похитність самодержавства. У 80-х і на початку 90-х років здійсню­ється ряд контрреформ, які значною мірою скасували найпослідов­ніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.

На середину XIX ст. вся територія України в складі Російсь­кої імперії (дев'ять губерній) була поділена між трьома генерал-гу­бернаторами: Малоросійським (Харківська, Полтавська, Чернігів­ська губернії), Київським (Південно-Західний край — Київська, Подільська та Волинська) та Новоросійським (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії).

В наслідок тощо, що царат на середину XIX ст., мав усі під­стави вважати, що його інкорпорацій на та русифікаторська по­літика на Сході і Півдні України була належним чином реалізова­на, намісницька влада тут припинила своє існування. У 1856 р. було ліквідоване Малоросійське генерал-губернаторство, а в 1874 р. — Новоросійське.

У пореформеній Російській імперії, в тому числі в Україні, існував в основному колишній адміністративно-територіальний по­діл. Для шести її губерній характерною була така структура управ­лінського апарату: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська. Таким чином, на середину 70-х pp.

XIX ст. тільки три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губерна-торської влади.

Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у «ввірених йому губерніях». Закон припускав поєднання по­сад генерал-губернатора і командувача військ Київського військо­вого округу.

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — скла­дався лише з канцелярії та кількох урядовців для особливих дору­чень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.

Повноваження «головного начальника краю» були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам Росії (її було вклю­чено у Звід губернських установлень), а також в інших норматив­них актах — статутах, положеннях, в окремих «височайших» ве­ліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику Південно-Західного краю, можна судити за ще мало­відомими матеріалами Центрального державного історичного ар­хіву України зокрема, за таким фактом: коли в 1888 р. Департа­мент загальних справ Міністерства внутрішніх справ намагався одержати зведені дані про «предмети відомства» генерал-губерна­тора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише неповний перелік цих «предметів» (понад визначених Загальною інструк­цією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, що генерал-губернатори — «суть головні блюстителі недоторканос­ті верховних самодержавства, користі держави і точного виконання законів та розпоряджень вищого уряду щодо всіх частин управлін­ня у ввіреному їм краї». При цьому до обов'язків генерал-губерна­торів належали питання «загального добробуту» і «внутрішньої безпеки». Закон надавав генерал-губернатору право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а в необхідних ви­падках (у разі «безуспішності» дій місцевого начальства) — безпо­середньо вживати заходів «як до поновлення спокою, так і до відве­рнення будь-якої причини відновлення безпорядків».

Досить широкі права надавалися генерал-губернатору у разі оголошення на всій підвідомчій йому території або в окремій місце­вості надзвичайного стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охорони) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 р. При цьому право оголошення на даній території стану посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охоро­ни вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося ца­рем). Цими повноваженнями генерал-губернатор широко користу­вався, здійснюючи колоніальну політику царату в Україні.

Такі ж повноваження генерал-губернатор мав і у разі введен­ня воєнного стану на підставі закону 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження го­ловного начальника Південно-Західного краю, закріплені в ряді но­рмативних актів. Так, на генерал-губернатора згідно з «высочай­шим повелением» 1888 p. покладався обов'язок «вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження», від нього залежала видача дозволів на приїзд до міс­та та тимчасове проживання у ньому «євреям, які не мають права постійного проживання в Києві». Серйозним політичним змістом була позначена роль генерал-губернатора в керівництві церковни­ми справами. Зокрема, під пильним генерал-губернаторським на­глядом перебувала діяльність римсько-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватися нові костьоли, алтарі та каплиці; без згоди генерал-губернатора не могли призначати ксьондзів на приходські посади; він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення «за невиконання вимог і роз­поряджень громадської влади».

Генерал-губернатор відігравав важливу роль у забезпеченні домінуючих позицій російського дворянства у Південно-Західному краї: він призначав і звільняв предводителів (маршалків) дворянст­ва, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння. Так, якщо виявлялися угоди, що складалися всупереч вимогам законів від 10 червня 1864 р. та 10 грудня 1865 р. (цими законами забороня­лося придбання маєтку у дев'яти західних губерніях полякам та євреям), генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів за цими угодами. При цьому він ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності но­таріусів, які засвідчували незаконні угоди.

Значною була роль генерал-губернатора у реалізації селянсь­кої реформи на Правобережній Україні. Після польського повстан­ня 1863 р. життєво важливим завданням царської адміністрації стало позбавлення польського визвольного руху соціальної бази, у тому числі на Правобережжі. Необхідно було протиставити польсь­кому дворянству регіону українське селянство. З цією метою акти-

візувалось проведення селянської реформи. Тут, на відміну від ре­шти територій України реалізувалась операція з обов'язкового ви­купу селянських наділів у поміщиків. Мирові посередники, які реалізували селянську реформу безпосередньо, призначались в ад­міністративному порядку. Місцеве дворянство було усунуте від цих процесів.

Скасування кріпосного права на Правобережній Україні, при­душення польського повстання, інші акції надзвичайного характеру здійснювались за безпосередньої адміністративної участі генерал-губернатора. У «звичайних» умовах ця надбудова скоріше заважа­ла нормальному здійсненню державного управління.

Яскравим виявом русифікаторської, колоніальної політики, що здійснювалася царатом у Південно-Західному краї, було поло­ження «конфіденційного» циркуляра міністра внутрішніх справ від 16 жовтня 1881 p., згідно з яким лише з дозволу генерал-губернато­ра могли влаштовуватися «публичное исполнение разных сцениче­ских представлений, декламации и пения на малороссийском наре­чии и вообще не на русском языке».

«Криза верхів» у період другої революційної ситуації вияви­лася, зокрема, в заснуванні посад тимчасових генерал-губернато­рів. 5 квітня 1879 p., через три дні після замаху О. Соловйова на Олександра II, був опублікований царський указ про призначення тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові й Одесі; відповідними правами наділялися московський, київський, варшав­ський генерал-губернатори, їх влада поширювалася й на сусідні гу­бернії. Так, у 1882 р. Київському генерал-губернаторові були тим­часово підпорядковані чернігівський і полтавський губернатори. У подальші роки Комітет дії положення про посилену охорону чи оголошував воєнний стан у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях або окремих місцевостях з надання генерал-губернатору обов'язків Головнокомандувача та права видавати обов'язкові по­станови для попередження порушень державної безпеки. Гене­рал-губернаторам підпорядковувалися усі цивільні установи, нав­чальні заклади, судові органи. Вони дістали право арешту, адміністративного вислання будь-якої особи, припинення або заборони періодичних друкованих видань.

Тимчасовим генерал-губернатором в Харкові був призначе­ний граф М. Т. Лоріс-Меліков, в Одесі — Е. І. Тотлебен. Ці герої ро­сійсько-турецької війни 1877—1878 pp. мали своєю популярністю відповідно вплинути на місцевих жителів.

Введення тимчасових генерал-губернаторств призвело до ма­сових репресій, повальних обшуків, арештів, висилань. Військово-окружні суди (їм генерал-губернатори передавали на власний роз­суд справи цивільних осіб) почали виносити смертні вироки. Діяль­ність тимчасових генерал-гебернаторів характеризувалася надзви­чайним самоуправством і сваволею. Особливо нещадно діяли Тот­лебен та його помічник С. Ф. Панютін.

Ключову позицію у місцевому управлінні, як і раніше, посідав губернатор. Здавалося, буржуазні реформи 60—70 років, з якими пов'язувалося багато надій, перетворять в дусі часу всю систему місцевого управління. Звільнення селян від кріпосної залежності і проголошене зрівняння всіх станів у правах, відокремлення суду від адміністрації, введення земського та міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів. До їх відання не ввійшли і деякі щойно створені державні установи (контрольні па­лати, акцизні управління тощо). Однак незабаром уряд почав вда­ватися до заходів, що прямо суперечили принципам реформ 60— 70-х років. Унаслідок цього наприкінці XIX ст. губернатори дістали повноваження, яких вони не мали навіть у дореформений період.

Неухильно нарощувалися карально-поліцейські функції губер­наторів. У 1866 р. вони дістали право вимагати виконання своїх «за­конних вимог» від усіх службовців, незважаючи на службову підле­глість, старшинство за посадою або чином. Тоді ж губернаторам бу­ла надана можливість ревізувати усі цивільні установи губернії, незалежно від відомства (це перетворило їх у повновладних вер­шителів долі чиновництва), а також закривати приватні товарист­ва, клуби тощо у разі виявлення в їхній діяльності чогось «против­ного державному порядку, громадській безпеці та моральності». 31876 р. вони почали видавати «для правильного виконання узако­нень про благочиння і безпеку», так звані «обов'язкові постанови» (про заборону зборів, закриття органів преси та ін.).

Дата добавления: 2014-12-16