Суспільний лад 3 страница. У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% — віддавалося державі

У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% — віддавалося державі, 18% забирав поміщик. Податки на користь держави одержував війт, який передавав їх державним чиновникам. На практиці усі реформи запроваджувалися у життя тільки частково, тому трива­лий час на західноукраїнських землях зберігалася система кріпос­ництва.

На початку XIX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній наділ селянського господарства в 1819 р. становив 14 ак­рів землі, поміщицького — 1051 акр. У 1819 р. було складено новий інвентар, на підставі якого в 1821 р. вводився новий земельний по­даток. Згідно з ним під час визначення належності лісів і випасів більша їх частина закріплювалася за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими общинами і поміщи­ками. Не змінив становища селян і новий закон 1836 р. Він зберіг за поміщиками адміністративно-поліцейські функції. Селяни залиша­лися в повній адміністративній залежності від своїх господарів. Панщина у 1845 р. досягала 83,2% усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина становила 10,8%, а чинш — 6%. Повин­ності поглинали майже 85% прибутку селянських господарств. У Галичині в 1846 р. це призвело до масових селянських виступів. Уряд Австрії був вимушений скоротити панщину на 27%, ліквіду­вати літні допоміжні дні, возну повинність, розширити права селян на їхні земельні наділи.

З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Ма­рія Терезія (1764—1772 pp.) здійснила нову реформу. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п'ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до ЗО зольдів орної зе­млі і 12 вигойної землі (для сінокосів). Фактично більшість селян мали половину або чверть телека. З 2947 дворів повним наділом ко­ристувалися тільки 146. Володільці повних наділів зобов'язувалися відпрацювати 52 дні на рік своїм тяглом або 104 дні «пішої» пан­щини. У пропорційному відношенні встановлювалася панщина для користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, бездомні — 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю і виконувати ін­ші натуральні та грошові повинності.

Крім того, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім горем для селян-кріпа-ків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба в За­карпатті (Угорщині) була довічною.

У 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та ін­ших повинностей були значно вищими, ніж передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шернборна отримувала додатково 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, в користуванні яких було по 1/3 і 1/4 частині наділу.

У Північній Буковині імператорський акт 1785 р. скасував особисту залежність кріпаків, але зберіг поміщицьке володіння зе­млею. За селянами залишалися усі феодальні повинності. Вводило­ся право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини стали причиною багатьох пов­стань, найзначнішим серед яких було повстання під проводом Луки Кобилиці в 40-х роках XIX ст.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста. Відповідно до його величини і кількості населення міста поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні). Гро­мадянство кожного міста було спадковим, і тривалий час порядок його набуття і втрати регулювався без великих змін колишніми нормами права.

Соціально-економічне життя міст Східної Галичини наприкін­ці XVIII — початку XIX ст. не зазнало значних змін. Однак почали з'являтися прикмети капіталістичного розвитку. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося 25208 ремісників і 183 мануфактури. Остан­ні були, як правило, поміщицькими підприємствами, де використо­вувалася праця кріпаків. Мануфактури переважно займалися хар­човим, деревообробним і паперовим виробництвом.

У XIX ст. у закарпатських містах господарське життя пожва­вішало. У 1804 р. в Ужгороді діяло 10 цехів, що об'єднували 377 майстрів і підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного типу.

Особливим було становище єврейського населення, чисель­ність якого в Австрії досягала мільйона осіб. Половина з них про­живала в Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям брати шлюб без дозволу властей і без сплати відповідного податку. їх позбавили також пра­ва орендувати землю, яку вони були не в змозі обробити власними силами, мати млини, корчми, тощо. Однак суспільна і господарська дискримінація стосувалася переважно незаможних євреїв.

Нестерпно тяжке соціально-економічне становище українсь­кого народу посилювалося спробами його деукраїнізації і зокрема забороною української мови. Тільки в Закарпатті у першій полови­ні XIX ст. було прийнято п'ять законів про введення державної угорської мови із забороною користуватися українською.

Антикріпосницька боротьба українського населення вилива­лася у різні форми: скарги селян на поміщиків до державних орга­нів, спори селян з домініями, втечі від поміщиків, псування пан­ських посівів і луків, підпали поміщицьких маєтків, розправи над місцевою адміністрацією і сільською старшиною, відмова від вико­нання повинностей і сплати державних податків, виступи оприш-ківських загонів у Прикарпатті, масові повстання. Ця боротьба розхитувала феодально-кріпосницьку систему, примушувала уряд йти на поступки.

Б. Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціо­нальною державою, в якій у XVIII ст. — першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законо­давчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апа­рат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об'єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Коро­лівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галицька надвірна канцелярія. її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома прин­ципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському пану­ванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебували в такому самому становищі; по-друге, — і це взагалі є головним принципом усіх абсолютистських монархій — спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впли­вом і силою іншого. Об'єднання в межах однієї провінції польських і українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов'янсь­ких народів австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми ста­нової організації. У 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избран­ные представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширю­валося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 рА

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губерна­тор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи де­путатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов'язків тільки після затвер­дження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютист­ських порядків.

У Галичині існувало губернське управління на чолі з губерна­тором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу — станового комітету (акти сейму в обов'язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини признача­лися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління яв­ляло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, де­що відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у ме­жах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люб­лінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дис­трикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Же-шувський, Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський, Пе-ремишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський, Стрий-ський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імпера­тором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі ад­міністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисло­вістю, призов на військову службу тощо.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіаль­ний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі староста­ми і начальниками повітів.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив на­нівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магде­бурзьке право у Львові. Внаслідок дріб'язкової урядової регламен­тації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судо­чинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» — ділянки, виклю­чені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпоряд­ковувалися окремим світським або духовним феодалам.

Політичний лад західноукраїнських земель повністю відпо­відав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністра­тивного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключ­но силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авто­рів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, — пи­сав великий український мислитель Іван Франко, — довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводню­вали край для служби, для хліба і кар'єри». У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат на­лічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичи­ни, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.

На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в ар­хівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму дер­жавних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачу­вався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фер-вандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею фео­дально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компе­тенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не мен­ше ЗО дворів, війт за виконання своїх обов'язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утриму­вали поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Мандатори формально були державними чиновниками з пов­новаженнями від окружної влади, а фактично — службовцями до­мінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлю­вали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілес­ного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних резуль­татів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об'єк­том їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найне-приємншгі наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійсь­кої конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повно­важеннями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій бу­ло видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Дія­льність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням і Станіславський — з українським насе­ленням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці — 45,4%, євреї 7,1%, інші — 1,6%.

У зв'язку з воєнними і політичними подіями австрійські влас­ті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, тери­торія Північної Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військо­вою владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в пер­шій третині XIX ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями За­карпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережан­ська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стоя­ли чиновники — жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали по­літичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило ЗО—40 осіб (окружні началь­ники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Най­нижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи (1764—1772 pp.) старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний — домінії. Останні об'єднува­ли землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та дер­жаві. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіїв-ська домінія графа Шенборна та ін.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими по­вноваженнями були так звані представництва, але наприкінці

XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створю­валося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків насе­лення.

В. Суд. Особливу роль у захисті інтересів заможних класів відігравали судові органи. У перші роки після захоплення Австрією західноукраїнських земель на їхній території існувала, майже без змін, колишня судова система. Усі рішення державних судів вино­силися від імені австрійської імператорської влади. Кожному нада­валося право оскаржити рішення судів губернатору, а смертні ви­роки виконувалися тільки після перевірки справи губернатором.

Усі суди розподілялися на шляхетські, церковні та міщанські. Шляхетськими судами першої інстанції були земські і міські суди. Для духовенства існували особливі єпископські суди, для міщан — магістратські суди у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, селяни судилися у вотчинних судах. У часи просвітниць­ких реформ Йосипа II було встановлено правило, відповідно до якого поміщик-суддя мусив складати спеціальні іспити на право здійснювати правосуддя. Якщо він не складав їх, то повинен був за свої кошти утримувати суддю, так званого юстиціарія. Кріпосні се­ляни Закарпаття також підлягали юрисдикції поміщиків —- до-мініальним поміщицьким судам.

Формально піддані мали право оскаржити рішення домініаль-них судів до комітатського суду, але фактично це було нереально. Це право не зменшувало особистої залежності від поміщиків і не обмежувало судового свавілля володаря латифундії та її адмініст­рації стосовно селян.

Оскільки коронні трибунали після першого поділу Речі Поспо­литої виявилися у межах іншої держави, то у 1773 р. у Львові було створено верховний губернаторський суд як апеляційну інстанцію для всіх нижчих судів Галичини. Тільки з особливо важливих справ цей суд діяв як перша судова інстанція. З 1774 р. замість цьо­го суду у Львові почав функціонувати королівський трибунал, який потім назвали імператорсько-королівським. Йому належало право помилування засуджених до смертної кари селян, за винятком осо­бливо тяжких порушень закону, коли таке право належало виклю­чно імператору.

Вищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. був Галицький сенат у складі верховної судової палати, розташованої у Відні. Вод­ночас із затвердженням королівського трибуналу при галицькому губернаторстві був створений суд з фінансових справ, а в 1775 р. — так звана апеляційна рада. Він як перша інстанція розглядав спра­ви осіб, котрі не належали до шляхетського стану, але обіймали офіційні посади, а також справи іноземної шляхти, затверджував вироки з кримінальних справ міських і селянських (вотчинних) су­дів, якщо покаранням передбачалося не менше двох років позбав­лення волі.

Зміни в системі державного апарату в середині XIX ст., ви­кликані потребами капіталістичного розвитку, торкнулися і систе­ми судів. Згідно з австрійським положенням про суд 1849 p., судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і проголо­шувалася незалежною. Старі станові суди замінялися судовими установами для всіх станів. Запроваджувалися суди присяжних, повітові суди, повітові колегіальні суди, крайові суди і вищий кра­йовий суд у Львові, компетенція якого охоплювала всю Галичину і Буковину. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний су­довий і касаційний трибунал. Але проголошені принципи не втілю­валися в життя. Підтвердженням тому є заснована в 1850 р. в Авст­рії, в тому числі в Галичині і Буковині, державна прокуратура. При кожному крайовому суді був державний прокурор. При вищому крайовому суді у Львові та верховному і касаційному трибуналі у Відні існували посади генерального прокурора. Згідно з австрій­ським законом, суд підпорядковувався прокуратурі.

Інститут адвокатури було утворено на західноукраїнських землях ще у 1781 р. Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони становили привілейовану групу населення. Для управ­ління справами адвокатури у Львові, Станіславі і Чернівцях ство­рювалися палати (колегії) адвокатів. Наприкінці XVII ст. сільські громади дістали право обирати своїх захисників на суді — так зва­них пленопотентів.

Г. Право. У 1772—1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства австрійським. Правові положення, обов'язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що вклю­чали «накази і закони для всіх», «вироки», «мандати» та інші пра­вові акти. Вони друкувалися польською і німецькою мовами. На цих же двох мовах друкувався «Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 pp.), пізніше названий «Загальний вісник місцевих зако­нів».

Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового зако­нодавства Австрійської імперії. Так, у 1797 р. був затверджений і набув чинності спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на всій території Австрійської імперії вводився у дію новий цивільний кодекс, що являв собою модернізований варіант попереднього кодексу.

У Північній Буковині цивільний кодекс набув чинності з 1 лю­того 1816 р.

Австрійським цивільним законодавством закріплювалися най­важливіші правові інститути феодальної власності. Поміщики зали­шалися власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з земель, що належали селянам.

Наприкінці XVIII ст. і до середини XIX ст. відбувається пар­целяція — подрібнення селянських земельних наділів, які переда­валися у спадщину.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого звичаєвого права на західноукраїнських землях чинною була норма, відповідно до якої, за тим з подружжя, хто пережив ін­шого, зберігалося право користуватися усім майном. Такий порядок був поширений і в селянському середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і якщо ці спори не були врегульовані пізнішими законами.

Цивільний кодекс став базою подальшого удосконалення ци­вільного законодавства. Проте лише у 1811 р. після декількох пере­робок цивільний кодекс був затверджений патентом від 1 червня і з 1 січня 1812 р. уведений у дію на території усієї Австрії. На Терно­пільщині він набув чинності лише з 1 лютого 1816 p., бо вона з 1809 до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Джерелом кодексу слугували пандектне право, прусське ци­вільне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Австрійський цивільний кодекс, будучи компромісом буржу­азного і феодального права, в середині XIX ст. явно застарів.

Окремі положення цивільного кодексу наприкінці першої по­ловини XIX ст. замінили надзвичайними актами — так званими но­велами. Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і поза­шлюбних дітей, подальшого розвитку права зобов'язань та ін.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. діяв з деякими зміна­ми на території Галичини і в період її приєднання після Першої світової війни до складу Польщі.

Ще до проведення кодифікації цивільного права в 1763 р. в Австрії був затверджений кодекс вексельного права, чинність яко­го в 1775 р. поширювалася на Галичину, де раніше вексельні спра­ви регламентувалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу почалася робота над створенням цивільно-процесуального кодексу. В Гали­чині він набув чинності з 1782 р. Через деякий час цей кодекс був доопрацьований, і з 1796 р. він набув чинності у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуально­го кодексу. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною і дороговизною суду. У 1825 р. було підготовлено новий проект цивільно-процесуального кодексу для усіх австрійських країв, але він не був затверджений імператором. З цього проекту пізніше набули чинності окремі його розділи (адвокатська ордина­ція, закон про компетенцію судів, патент про судочинство в без-спірних справах тощо).

Робота з кодифікації кримінального права розпочалася в се­редині XVIII ст. У 1768 р. в Австрії був затверджений криміналь­ний кодекс (Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права. Сис­тема покарань була дуже жорстокою. Так, у Калуші в 1775 р. суд засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було «заговорений» навколишніх ланів.

Процес мав інквізаційний характер з широким застосуванням катувань, які були скасовані у 1776 р. У Галичині цей кодекс засто­совувався нетривалий час лише в частині процесуального права, яке зазнало деяких змін. Так, 10 серпня 1781 р. було видано розпо­рядження, що надавало суддям право допускати жінок і євреїв як свідків.

У 1786 р. затверджено інструкцію для судів усіх інстанцій, яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин: перша стосувалася діловодства, друга — регулювала поря­док судочинства.

У 1787 р. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазно­го кримінального права. У 1788 р. як доповнення до нього вводився новий статут кримінального судочинства. Наприкінці XVIII ст. криміняльний кодекс набув чинності у Галичині, а незабаром — на усій території Австрійської імперії.

Кримінальний кодекс 1787 р. (Йосифіна) сприйняв певні про­гресивні положення, зокрема обмеження покарання смертю, і впер­ше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і так звані політичні злочини (менш серйозні правопорушення), що розглядалися ад­міністративними органами.

З метою апробації у 1796 р. набув чинності у Західній, а в 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійсь­ким криміналістом Й. Зонненфельсом, а в 1803 р. з незначними змінами він був поширений на територію усієї Австрії. Кодекс складався з двох частин: перша — про злочини, друга — про тяжкі поліцейські провини. Кожна з цих частин мала два розділи. Один з них містив норми матеріального, а другий — процесуального права. Кримінальний кодекс 1803 р. передбачав застосування смертної ка­ри за державну зраду, вбивство, підроблення грошей і підпал. Од­нак здебільшого імператор, користуючись правом помилування, за­міняв смертні вироки позбавленням волі, що в умовах розкладу кріпосного ладу і зростання капіталістичних відносин мало забез­печити популярність абсолютній владі і зміцнити віру народних мас у доброго імператора. Так, з 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 p., виконано лише 448, а решта за­мінили позбавленням волі на різні строки.

Д. Революція 1848—1849 pp. У ЗО—40-х роках XIX ст. з роз­витком капіталістичних відносин, активізацією антикріпосницької боротьби розгорнувся суспільно-політичний рух усіх слов'янських народів Австрійської імперії. Він був спрямований проти кріпацтва, абсолютизму, на вільний національний розвиток усіх народів, у то­му числі й українського.

У середині XIX ст. на західноукраїнських землях, як і в усій Австрійській імперії, назріла революційна ситуація. 13 березня 1848 р. почалося повстання у Відні, 15 березня — в Будапешті, що призвело до повалення реакційного уряду Меттерніха і створення уряду з представників дворянства і ліберальної буржуазії. Імпера­тор Фердинанд І був вимушений проголосити деякі буржуазно-де­мократичні свободи і пообіцяти конституцію.

Звістка про революцію в березні 1848 р. донеслася до Галичи­ни, Буковини і Закарпаття. Революційні події дістали підтримку всіх верств трудящих. В адміністративних центрах відбулися масо­ві мітинги і демонстрації, почалося формування національної гвар­дії, визволення політичних в'язнів. Перед центральним урядом Ав­стрії виникла загроза масового антифеодального селянського повс­тання. Для його придушення 17 квітня 1848 р. імператор підписав патент (указ) про ліквідацію панщини в Галичині з 15 травня, а 9 серпня чинність цього указу поширювалася на Буковину. Проте закон про ліквідацію панщини в Австрії імператор затвердив лише 7 вересня 1848 р. У Закарпатті ще 27 березня 1848 р. було проголо­шено закон угорського сейму від 18 березня про ліквідацію кріпац­тва і феодальних повинностей. Скасування кріпосного права затяг­нулося на довгі роки і здійснювалося в інтересах поміщиків. Але сам факт скасування кріпосницької залежності мав позитивне зна­чення для розвитку суспільних відносин.

25 квітня 1848 р. було оприлюднено проект першої австрійсь­кої конституції (так звана конституція Піллерсдорфа), в якій про­голошувалися деякі демократичні права і свободи. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, проект так і не набрав сили конституції, бо вже 16 травня втілення його в життя було офіційно призупинено.

Революція, загостривши соціальні суперечності, викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні керівники угорської національної держави, які заявили про свою прихильність до демократії і обіцяли справедливе розв'язання на­ціональних питань, не визнали за українським народом права на самовизначення, ігнорували його національні інтереси. Цим вони відштовхнули від себе українське населення, підірвали єдність усіх революційних сил, примусили лідерів західноукраїнських суспіль­но-політичних організацій шукати компроміс з центральною вла­дою Австрії.

Дата добавления: 2014-12-16