Суспільний лад 1 страница

Право

У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної право­вої системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство при збереженні лише окремих норм права України, визнаних і закріплених у законах Російської імперії. Джерела права. Норми звичаєвого права, що зберігали на по­чатку XIX ст. роль джерел права, в 40-ві роки практично втрача­ють свою силу. Лише сільські громадські суди (копні суди на Волині і Поділлі, «судні ради» на Правобережжі), що розглядали незначні справи, як і колись, керувалися нормами звичаєвого права. Коза­цьке право теж втратило роль основного джерела права в житті козацьких громад, які ще існували. Тільки в місцях дислокації ук­раїнських козацьких військ (Бузьке (1803—1817), Азовське (1828— 1865), Дунайське (Новоросійське) (1828—1869) козацькі війська) воно зберігало своє значення локального джерела права.

На початку XIX ст, у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст., а в сфері публічного права — керувалися винятково Ро­сійським законодавством.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губернського поділу й утворенням міських дум фактично призупи­нялася дія Магдебурзького права. Магістрати, які збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У пе­ріод правління Павла І під впливом авторитету канцлера А. А. Без-бородька (вихідця з української козацької старшини) частково по­новлювалася дія Магдебурзького права на Лівобережній Україні. У1797 р. Магдебурзьке право повернули Києву. Офіційне торжест­во з приводу отримання Державної Грамоти відбувалось в Києві 15 лютого 1802 р. На знак подяки кияни зібрали пожертвування на суму 1000 крб. для будівництва госпіталю для бідних і пам'ятника. У 1802—1808 pp. на дніпровських схилах за проектом головного архітектора Києва А. І. Меленського було споруджено пам'ятник Магдебурзькому праву — 18-метрова колона тосканського ордеру. З деякими змінами цей пам'ятник зберігся до наших днів.

У 1831 р. було остаточно скасовано Магдебурзьке право в усіх магістратських і ратушних містах України, за винятком Києва. Там це право скасовано 23 грудня 1834 р.

Систематизація і кодифікація права. У XVIII ст., як уже за­значалося, здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство. На початку XIX ст. ця робота стає особливо інтенсивною, бо відсутність систе­матизації норм було однією з причин безладдя та зловживань у су­дах.

У 1801 р. Олександр І заснував чергову, десяту комісію на чо­лі з П. В. Завадовським (вихідцем з української козацької старши­ни Чернігівщини). її метою було систематизувати всі чинні норма­тивні акти, в тому числі і на території України. Групу систематиза­торів права очолили також відомі правознавці: на Правобережжі — А. Р. Повстанський, на Лівобережжі — Ф. І. Давидович. Вони упо­рядкували «Свод местных законов губерний и областей, присоеди­ненных от Польши» и «Собрание гражданских законов, действую­щих в Малороссии» («Собрание малороссийских прав»). У цих збірниках зібрані і систематизовані норми права, що були чинними в Україні і становили основу української системи права, яка скла­лася у XVIII ст. Особливий інтерес має «Собрание малороссийских прав». Це був по суті кодекс реально діючих норм цивільного пра­ва. Наприкінці 1807 р. відредагований рукописний примірник цього кодексу був переданий у другу експедицію кодифікаційної комісії. Там він і залишився на довгі роки у зв'язку з призупиненням загальноправової політики, спрямованої на формування єдиного правового поля Росії і України. У процесі систематизації права України у 1811 р. був перекладений російською мовою і виданий «Литовський статут російської редакції».

У цілому робота систематизаційної комісії першого десятиріч­чя XIX ст. була дуже продуктивною. Під керівництвом видного державного діяча М. М. Сперанського були підготовлені проекти цивільного, кримінального і торговельного уложень. Однак реакцій­не дворянство угледіло в них вплив законодавства французької революції, передусім французького цивільного кодексу 1804 р. Як наслідок, систематизаційні роботи були призупинені, Сперанський потрапив у немилість.

У 1826 р. в умовах нової політичної ситуації була поновлена робота щодо систематизації права з метою зібрати всі закони Російської імперії й уніфікувати російську правову систему в масш­табах усієї країни, звісно, включаючи й Україну. Ця робота під керівництвом М. А. Балудянського була доручена другому відділен­ню власної його імператорської величності канцелярії. М. А. Валу-дянський (1769—1847) був висококваліфікованим економістом і юри­стом, доктором права, професором, деканом Юридичної академії у м. Надьварді (Угорщина). Олександр І запросив його на науково-ви­кладацьку роботу в Санкт-Петербург. У 1819—1821 pp. M. А. Балу-дянський був першим ректором Петербурзького університету, а з 1825 р. — радником Миколи І з правових питань. Безпосередньо роботу відділення очолив М. М. Сперанський, з ім'ям якого тради­ційно пов'язують першу в Росії кодифікацію права.

Першим завданням щодо систематизації права стала підго­товка Повного зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ) — найпов­нішого збірника законодавчих актів, розміщених у хронологічному порядку за номерами і датами затвердження кожного акта царем. Перше видання ПЗЗ було здійснене в 1830 р. Воно складалося з 46 томів, до яких увійшло понад 50 тис. нормативних актів, у тому чи­слі усі договірні статті між Україною і Росією, а також найважли­віші акти, що стосувалися державно-правового життя України. У ПЗЗ були об'єднані нормативні акти, починаючи із Соборного Уложення (1649 р.) до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825 p.). Услід за першим виданням ПЗЗ по­чали готувати і друге, яке вже включало нормативні акти, прийняті після 1825 р.

ПЗЗ насправді було не зовсім повним зібранням законів. Деякі акти кодифікаторам не вдалося розшукати. Пояснювалося це тим, що державні архіви Росії перебували в поганому стані. Не було повного реєстру законодавчого матеріалу, що зберігався в архівах. У деяких випадках окремі акти умисне не вносилися до ПЗЗ. Пе­редусім це стосувалося документів зовнішньополітичного характе­ру, що зберігали оперативну секретність, а також законів й інших нормативних актів, прийнятих за обставин надзвичайної важливос­ті, або таких, що містили правила внутрішнього розпорядку держа­вних органів. Серед не внесених до ПЗЗ виявилися й деякі норма­тивні акти першої половини XIX ст., що регулювали правове стано­вище закріпачених селян на Правобережній Україні. Водночас до ПЗЗ увійшли акти, які не мали характеру законів, оскільки саме поняття «закон» у філософсько-правовій теорії початку XIX ст. Не було розроблене. Тут можна знайти акти неюридичного характеру, а також судові прецеденти.

Другим етапом роботи стала підготовка Зводу законів Росій­ської імперії — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися нечинні норми, усувалися супе­речності, здійснювалося редакційне опрацювання текстів, відкида­лися частини норм, які кодифікатори вважали несуттєвими. Упоря­дники Зводу виходили з того, що «Свод есть верное изображение того, что есть в законах, но он не есть ни дополнение их, ни толко­вание». Однак, на думку сучасних дослідників, М. М. Сперанський неодноразово й сам формулював нові норми, що не спиралися на чинний закон, особливо у сфері цивільного права.

Система Зводу була обговорена й затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р. Основу структури Зводу становив поділ пра­ва на публічне і приватне, що грунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права.

Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг. Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та дер­жавну службу, 2-га — статути про повинності, 3-тя — «устав казен­ного управления» (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та — закони про стани, 5-та — цивільне законодавство, 6-та — «уставы государственного благоустройства» (статути кредитних ус­танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма — «уставы благочиния» (статути про народне продовольство, громад­ське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма — закони кри­мінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишати­ся навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу до­тримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 p.).

Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдя­ки його упорядникам на чолі зі Сперанським, певною мірою врахо­вував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті X тому Зводу, присвяченого цивільному законо­давству.

Після видання Зводу передбачалося приступити до третього етапу систематизації права — створення галузевих уложень, які б містили не тільки старі норми, а й нові, які б відбивали розвиток права. ПЗЗ і Звід були лише інкорпорацією. Створення уложень передбачало кодифікацію, тобто не тільки упорядкування старих норм, а й доповнення, зміну їх за сутністю. Проте саме цього й не хотів імператор Микола І.

Плануючи створення Уложення, Сперанський аж ніяк не по­сягав на засади феодалізму. Він просто прагнув привести законо­давство Російської імперії у відповідність до вимог життя. Новели у праві мали не підривати, а зміцнювати феодальний устрій і само­державство, удосконалювати його. Сперанський та його однодумці розуміли, що нові буржуазні відносини, які зароджувалися в сус­пільстві, вимагають свого відбитку в нових нормах права. Проте ці ідеї не знайшли підтримки у правлячих колах Росії. Робота щодо систематизації права в основному завершилася на другому етапі.

Спробою перейти до третього етапу стала кодифікація кри­мінального права, розпочата відразу ж після видання Зводу. У про­цесі роботи вивчалася й аналізувалася законодавча, судова й ад­міністративна практика не тільки Росії, а й більшості європейських держав. 15 серпня 1845 р. «Уложение о наказаниях уголовных и ис­правительных» було затверджене, а також прийнято рішення про введення його в дію з 1 травня наступного року.

У період роботи щодо підготовки та затвердження Зводу за­конів Російської імперії в 1830—1835 pp. у складі другого відділен­ня працювала спеціальна група юристів під керівництвом І. М. Да­ниловича. У 1825 р. він був професором права Харківського, а пізніше Київського і Московського університетів. Група зібрала й систематизувала норми права, чинні в західних губерніях Російсь­кої імперії, приєднаних до неї наприкінці XVIII ст. під час поділу Речі Посполитої. У 1837 р. Данилович підготував проект, названий «Свод местных законов Западных губерний» (Правобережної Украї­ни і Білорусії). На думку кодифікаторів на чолі зі Сперанським, Звід місцевих законів мав стати систематизованим збірником норм чинного приватного права. Проект Зводу було передано до Держав­ної Ради, яка в 1838 р. його затвердила, але юридичної сили він так і не набув. До цього часу імперська правова політика Миколи І була спрямована на ліквідацію будь-яких особливостей правового регу­лювання суспільно-економічного життя українського і білоруського народів.

У 1835 р. на території України, яка входила до складу Росій­ської імперії, набув чинності Звід законів у частині регулювання державних і адміністративно-правових відносин. У 1839 р. Микола І підписав постанову про поширення на Київську губернію дії усіх загальнодержавних законів і ліквідацію її виняткового становища. Це стало сигналом до поширення загально-імперської правової сис­теми на територію України. У 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 й на Правобережну Україну було поширено дію Зводу законів у частині цивільного і кримінального права. У 1842 р. офіційно скасовано дію Литовського статуту.

Однак у 1840—1842 pp. застосування загальноімперського за­конодавства показало, що багато загальноросійських норм супере­чать традиційним нормам права, які склалися в Україні. Це при­звело до того, що під час підготовки другого видання Зводу законів, котрий почав видаватися в 1842 р., у 10-й том (цивільне законодав­ство) включили низку норм (переважно тих, що регулювали шлюб­но-сімейні відносини і спадкове право), чинних тільки в Чернігівсь­кій і Полтавській губерніях — на території колишньої Гетьманщи­ни. Таких норм було 53 з 3979 статей. У решті губерній України чинним було тільки Російське законодавство.

Наприкінці XVIII ст. правове становище приватновласниць­ких селян регулювалося загальноросійським законодавством, скон­центрованим у першій половині XIX ст. у Зводі законів (т. IX, Зако­ни про стани, статті 914—1096; т. XVI, статут про запобігання та припинення злочинів, статті 324—326, 362—364, видання 1842 p.). Проте на Правобережній Україні реально діяли не стільки закони, скільки норми звичаєвого права Речі Посполитої. У процесі інвен­таризації 1847—1848 pp. були підготовлені інвентарні правила, які містили норми, що визначали розміри земельних наділів, а також уніфіковані повинності поміщицьких селян. 26 травня 1847 p., зі схвалення Миколи І, міністр внутрішніх справ підписав «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». Правила містили 44 статті з додатками. 29 грудня 1848 р. була оприлюднена нова редакція Пра­вил, в якій враховувалася практика реалізації інвентарних правил, що були чинними майже до скасування кріпосного права.

Криза кріпосницької системи, зародження буржуазних відно­син, розвиток промисловості зумовили необхідність правового регу­лювання відносин між робітниками, з одного боку, і державою та підприємцями, з іншого. У другій половині XIX ст. держава робить несміливі спроби законодавчого визначення робочого часу, обме­ження використання праці малолітніх та ін. Прикладом може бути «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, поступающие на оные по найму», затвер­джене комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Головним правовим досягненням у галузі фабричного зако­нодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої.

Цивільне право. У першій половині XIX ст. цивільне право почало розвиватися інтенсивніше, що певною мірою пояснювалося зростанням темпів розвитку промисловості й торгівлі.

Головним об'єктом права власності залишалася земля. Тому поміщики, українські і російські, продовжували жадібно концент­рувати її у своїх руках. У цей період багато земельних наділів дер­жавних селян і козаків перейшли до поміщиків. Це явище було за­кріплене державним межуванням: на Катеринославщині та Херсо­нщині — в 1828 p., в Таврії — в 1843 р.

З 1837 р. дворяни в Україні і в Росії дістали право орендувати вільні державні землі строком на 12 років. Але в умовах розкладу феодалізму неминуче відбувається звільнення, відмова від станової зв'язаності, обмежень у правовому регулюванні користування і розпорядження землею. Ряд указів (1801, 1803, 1827 pp.) надали право придбавати землю у власність усім станам, крім закріпаче-них селян. А за указом 1848 р. землю у власність могли придбати і кріпаки, але за згодою поміщика.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в еконо­міці роль і цінність таких об'єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб'єктів пра­ва на ці об'єкти. У 1848 р. з'явився указ, який дозволяв усім підда­ним Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (зно­ву-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Право­бережжі. Царський уряд ураховував опозиційні настрої польського населення, особливо польських поміщиків. Так, право дворян роз­поряджатися нерухомістю не мало обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не тільки відповідними нормами Зводу, а й сеймовими постановами й судовими рішеннями.

Водночас, прагнучи послабити польський національно-визво­льний рух, розколоти його національну єдність, царат здійснив господарський опис поміщицьких володінь, а також селянських госпо­дарств. Інвентарні правила регулювали також взаємовідносини по­міщиків і кріпаків.

На Правобережжі захищалося право власності дворян-татар на землю, а також на кріпаків, яких вони придбали до впроваджен­ня тут загальноросійського законодавства.

Серед особливостей регулювання договірних відносин в Украї ні до введення Зводу можна назвати такі: встановлений російсь­ким законодавством десятирічний строк давності за деякими угода­ми купівлі-продажу та позовами у зв'язку із заподіянням шкоди тут був скорочений до трьох років; власник мав право продавати свою вотчину (нерухоме майне) навіть тоді, коли вона перебувала за договором або судовим рішенням у тимчасовому володінні третіх осіб; на Лівобережжя не поширювалося право викупу нерухомості; дочки за наявності синів не були спадкоємицями батьківської влас­ності, вони одержували лише «вьшраву» — чверть спадщини, але материнське майно усі діти спадкодавця — і сини, і дочки успадко­вували порівну. Багато які з цих положень зберігалися і після вве­дення Зводу.

На початку 40-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися так само, як і до XVIII ст.

Знаменною подією у розвитку цивільного права України пер­шої половини XIX ст. було введення в 1840—1842 pp. Зводу за­конів, у X т. якого вперше в Росії систематизовано цивільне зако­нодавство. З цього моменту російське цивільне законодавство роз­вивається як самостійна галузь права, а X т. стає своєрідним цивільним кодексом.

У Зводі законів значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Останнє — на родове і «благоприобретенное». До нерухомого майна належали й за кріпаче ні селяни.

У ст. 262 т. X Зводу законів уперше в російському законодав­стві сформульовано поняття права «исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться оным (майном) вечно и потомственно». Право власності на землю визна­чалось як право «на все произведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся, и словом, на все ее принадлежности».

Це буржуазне поняття права власності дещо випереджало справжнє становище в Росії й Україні. Але воно, по-перше, було об'єктивно підготовлене вже очевидним невпинним розвитком ка­піталістичного укладу в країні, а по-друге, у свою чергу, сприяло подальшому розвитку цього укладу.

У Зводі значне місце було відведене зобов'язальному праву, що викликалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою сторін, які домовлялися. Предме­том договору могли бути майно або «дії осіб». Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася тільки письмова форма. Будь-який договір, «правильно складений», підлягав виконанню. Закон передбачав такі засоби забезпечення договорів: 1) поручительство; 2) неустойка; 3) застава нерухомого майна; 4) застава рухомого майна.

Договір купівлі-продажу міг укладатися як самим власником, так і іншими особами «за дорученням». Продавати можна було ли­ше те майно, яке належало продавцю на праві власності, в тому чис­лі кріпаків.

Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення «куп­чих крепостей», складання яких детально регламентувалося зако­ном.

Договір найму нерухомого майна оформлювався письмово, ру­хомого — міг укладатися і «словесно». Нерухоме майно забороняло­ся здавати в найом на строк понад 12 років.

Договір позики міг укладатися під проценти, але не більш як 6% річних.

Звід регламентував договір товариства, що відповідало ін­тересам буржуазії. Товариства складалися з осіб, які об'єдналися в єдину організацію і діяли під загальним ім'ям. Товариства могли створюватися «по торговле, по застрахований), по перевозкам и во­обще, по какой бы то ни было промышленности».

Розрізнялися товариства трьох видів: 1) товариство повне; 2) товариство на віру; 3) товариство «по участкам или компания».

У 1-й частині Х-го тому Зводу «О правах и обязанностях се­мейственных» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлю­вався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не тільки осіб, що мали одружитися, а й їхніх батьків, опікунів або піклувальників (ст. 6). Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розірвання шлю­бу дозволялося рідко і здійснювалося тільки церквою.

У разі розірвання шлюбу в Чернігівській або Полтавській гу­берніях ст. 120 встановлювала особливі наслідки щодо спільного майна подружжя. Громадський статус дружини визначався стату­сом чоловіка. Дружина перебувала в нерівному, підлеглому стано­вищі: «Жена обязана повиноваться мужу своєму как главе семейс­тва, пребывать к нему в любви, почтении и в неограниченном по­слушании, оказывать ему всякое угождение и привязанность как хозяйка дома». У майновому ж відношенні подружжя було незале­жним. Придане дружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм май­ном незалежно один від одного. За законом діти поділялися на за­конних, народжених у «законному шлюбі», і незаконних, народже­них поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька і на успадкування його майна.

Відповідно до законодавства про спадкове право майно пере­ходило до спадкоємців за заповітом або ж за законом. Духовний за­повіт могли укладати особи не молодші 21 року «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Для за­повіту обов'язковою була письмова форма.

У разі відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Згідно із загальним правилом право успадкування мали родичі чоловічої статі за спадною лінією споріднення, тобто сини померлого. Якщо не було синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. Дочка за життя братів одер­жувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму — рухо­мого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до успадковування закликалися спадкоємці жіночої статі: доньки, онуки тощо. Якщо не було прямих спадкоємців за спадною лінією споріднення спадок переходив до побічних родичів. За відсутності останніх спадкоєм­цями ставали батьки. Один з подружжя, який пережив, одержував з нерухомого майна сьому частину, а з рухомого — четверту.

Специфічний характер розвитку селянського двору в Україні (подвірне землевласництво) вносив свої корективи в порядок одер­жання майна у спадщину. Успадкування частково регулювалося окремими статтями Зводу, що діяли на території Чернігівської і Полтавської губерній. Але здебільшого порядок одержання майна селянського двору у спадщину на всій території України визначав­ся нормами звичаєвого права.

Незважаючи на поширення на Україну чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського сус­пільства ще довго зберігали чимало відмінностей. Це пояснювалося соціально-економічними і національно-політичними особливостями України в цілому, а також окремих її регіонів, приєднаних до Росії в різні часи.

Зародження фабричного права. До початку XIX ст. в Украї­ні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісни­чо-промислового виробництва визначалося нормами Магдебурзько­го права і цеховими статутами. У 1785 р. на Лівобережній і в 1840 р. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавст­во, що регулює правове становище цехових корпорацій. Одночасно введено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватновласницьких підприємств.

На територію України поширювався Указ від 18 січня 1721 р. «О покупке к заводам деревень» — про створення приватних ма­нуфактур. Вони обслуговувалися працею підневільних, «прикріп­лених до фабрики» робітників, правове становище яких відрізняло­ся від поміщицьких селян: їх не дозволялося переводити на сіль-госпроботи, віддавати в рекрути за кріпаків та інЯ Водночас вони зазнавали подвійної експлуатації: позаекономічне примушування поєднувалося з грошовими штрафами і відрахуваннями їх з мізер­ного жалування.

В Україні праця посесійних робітників використовувалася на деяких суконних виробництвах, а також в деяких гірничо-добувних підприємствах Донбасу. Після низки законодавчих обмежень вико­ристання праці посесійних працівників (укази 1802, 1808 pp.) у 1816 р. остаточно заборонялося купувати селян для підприємств. Ліквідація посесійних відносин почалася на підставі закону 1840 р. і завершилася реформами 60—70-х років XIX ст.

На початку XIX ст. російське законодавство регулювало лише окремі положення, пов'язані з працею вільнонайманих робітників. «Регламент» Адміралтейства 1722 р. уводив на казенних підприємствах інститут наглядачів, для того щоб «ленивых бить тростью», і визначав тривалість робочого дня весною і літом у 13,5 год. Указом 1724 р. установлювався максимум заробітної плати. Статут 1735 р. приписував лікувати хворих за рахунок заводських коштів. Норма­тивні акти 1741 р. для суконних і деяких інших підприємств перед­бачали забезпечення протипожежної безпеки обладнання, належ­ного освітлення й опалення фабричних будівель, зручне розташу­вання верстатів, підтримування чистоти; оплату прогулів з вини підприємства, влаштування при фабриках госпіталів, забезпечення робітників (за плату) належним одягом. Установлювалися: 17-го-динний робочий день на період березень—жовтень і 16-годинний — листопад—лютий (за годинної перерви), 8-годинний — по суботах, максимум зарплати, строки виплати («исправным» — щотижня ви­плачувати 75% заробітку, а наприкінці місяця здійснювати повний розрахунок), стягування штрафів за несправну роботу, за запізнен­ня та неприсутність на роботі (частина штрафних сум мала йти на опікування хворих і винагороду старанних). Рекомендувалося гос­подарям не кривдити, не ображати робітників, але за неслухня­ність карати канчуками.

У 1806 р. «Горное положение» передбачало надання медичної допомоги гірничим робітникам. На гірничі правління покладався обов'язок розслідувати скарги робітників. Указ 1825 р. забороняв поміщикам віддавати кріпаків «на заводські роботи». Вони могли відпускати селян лише з паспортами, що давало право на укладан­ня вільного договору робітника безпосередньо з підприємцем.

З початком промислового перевороту пов'язана поява першо­го фабричного закону загального характеру — «Положения об от­ношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими лю­дьми, поступающими по найму», виданого 24 травня 1835 р. Але він був поширений спочатку на основні центри текстильної промисло­вості (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії), а потім і на інші галузі виробництва лише на початку 60-років XIX ст. Від­повідно до «Положення» фабриканти зобов'язувалися письмово оформляти умови наймання, робітники не мали права звільнятися раніше визначеного строку і вимагати підвищення заробітної пла­ти, власник підприємства мав право звільнити робітника, попере­дивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 р. був виданий закон, який забороняв нічну роботу дітей до 12 років, але він не дотриму­вався.

Деякі питання правового становища робітників були закріпле­ні в Зводі законів, зокрема в нормах, що регулювали договір особистого найму. Звід зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Так, державних селян не можна було наймати на роботу без пас­портів, а поміщицьких селян, крім того, — без дозволу поміщиків; заміжніх жінок — без дозволу чоловіків тощо. Строк договору вста­новлювався до п'яти років.

«Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р. вперше містили статті 1791 і 1792 про заходи боротьби з робітни­чим (страйковим) рухом.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у процесі форму­вання робітничого класу і його боротьби за свої права було ліквідо­вано посесійне право, і робітники усієї імперії, в тому числі 50 тис. робітників України, отримали, нехай і вельми обмеженого характе­ру, але перші нормативні акти, що частково регулювали їхнє ста­новище у виробництві.

Кримінальне право. Основним джерелом кримінального пра­ва в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство. Але з моменту введення в дію Зводу законів норми кримінального права, викладені в книзі першій XV т. Зводу, стають єдиним джерелом кримінального права як в Росії, так і в Україні. Книга складалася з 11 розділів, розділи — з глав, глави поділялися на статті (всього було 765 ст.).

У т. XV Зводу вперше були виділені Загальна й Особлива час­тина кримінального права, визначені поняття злочину, форм вини, форм співучасті та багатьох інших інститутів. Звід містив значно чіткіші формулювання, точніші визначення порівняно із законами, що діяли раніше, але через те, що формулювання Зводу грунтува­лися на змісті ПЗЗ, подолати архаїзм колишнього законодавства упорядники не змогли.

Загальна частина становила перший розділ книги — «О су­ществе преступлений и разных родов казней и наказаний». Визна­чаючи систему злочинів, Звід поставив на перше місце злочини проти віри, на друге — злочини державні, на третє — злочини «проти уряду», а далі: службові злочини чиновників; злочини проти безпеки життя і прав соціального стану осіб; злочини проти стату­тів про повинності, статутів казенного управління і благоустрою; злочини проти прав сімейного стану. Спеціальні розділи визначали покарання «за удовлетворение плотских страстей», за злочини проти прав на майно, за неправдиві вчинки. У Зводі не вдалося по­долати характерну для колишнього законодавства казуальність, недостатню визначеність ознак складу злочинів, невизначеність санкцій, залишилися прогалини у кримінальному законодавстві тощо.

Дата добавления: 2014-12-16