Частина друга 3 страница

Аналогічна картина спостерігалася на Закарпатті, де напри­кінці XVII ст, значна частина селянства перебувала у кріпацькій залежності від феодалів або держави. Такі категорії селян, як удворники, лібертіни, сабодаші, мали своє господарство, користува­лися земельними наділами, виконуючи натуральні та грошові по­винності на користь феодалів та держави.

Желяри і таксалісти мали присадибне господарство, але не володіли орною землею. Вони також виконували різні повинності. На початку XVIII ст. в Ужгородській домінії тільки 2,2% селян пра­цювали на повних наділах (приблизно 10—14 га); близько 44% мали половинні наділи, інші — й того менше. Феодальні повинності селян законом не регламентувалися. В тій самій Ужгородській домінії на­прикінці XVII ст. існувало п'ять видів прямих податків — платежів і стільки ж різних селянських повинностей. Селяни сплачували подушну подать, податок із селянського двору («порцію»), чинш («ценз» — фіксована грошова плата), десятину або дев'ятину на ко­ристь церкви. Крім того, вони сплачували дорожню подать, мостові (проїзди через мости), подать з котла (за виробництво горілки й пи­ва), податок за невживання горілки або вина, що вироблялися в поміщицьких винокурнях («суха корчма»). Селяни повинні були приносити феодалам дарунки до різних свят. Крім роботи на госпо­даря, вони виконували трудові повинності для держави і своєї об­щини. У Мукачівській домінії в середині XVII ст. кожний надільний селянин мусив відпрацювати своїм тяглом 105 днів на рік у госпо­дарстві феодала, безкінні і малоземельні — 50 днів «пішої» панщи­ни. У деяких категорій селян панщина становила на рік майже по­ловину всього робочого часу.

На Закарпатті кріпаки втратили «право виходу» від феодалів ще в першій половині XV ст. На початку XVII ст. закріпачені селя­ни становили тут 88,8% населення. Селян продавали, віддавали за борги.

Воєнне лихоліття кінця XVII — початку XVIII ст. ще більше погіршило їхнє становище. У Мукачівській та Ужгородській до-мініях було повністю знищено або обезлюднено 45—50% усіх сіл, засівалися тільки 1/3—1/5 усіх селянських господарств. Зростала кількість безземельних. Разом з малоземельними вони становили на початку XVIII ст. 85% усіх селян.

На Північній Буковині процес повного закріпачення селян за­вершився наприкінці XVII ст. Особисту волю зберегла тільки та ча­стина селян, яка перебувала на військовій службі.

Найчисленнішу категорію залежних селян становили тут «ве-чини». Вечином ставав кожний безземельний селянин, який про­працював на землях феодала 12—15 років. Вечинів можна було вільно купувати-продавати.

Селяни другої категорії — «латураші» зберігали право пере­ходу. На початку 40-х років XVIII ст. була встановлена 12-денна річна панщина для латурашів у монастирських вотчинах і 6-ден-на— у боярських. Крім того, селяни сплачували різні натуральні побори: десятину врожаю, продукцію скотарства за користування лугами та пасовиськами, дичину і рибу — за полювання і рибальст­во. Селяни своїм транспортом забезпечували потреби вотчини. Боя­ри користувались монополією на виробництво алкоголю, млинною монополією та ін.

Порівняно невисокий рівень селянських повинностей на ко­ристь вотчинників-феодалів у Північній Буковині пояснюється тим, що в умовах турецько-фанаріотського панування місцеві феодали були змушені левову частину продукції, що вироблялася в регіоні, та коштів віддавати в скарбницю османської Туреччини. У середині XVIII ст. державні податки і натуральні повинності на користь мол­давського господаря і турецького султана в 5—8 разів перевищували сеньйоральну ренту. Державні податки і повинності перетвори­лися в централізований спосіб привласнення додаткового продукту, розмір якого у XVIII ст. досягнув свого апогею.

Крім величезної данини («харач») і натуральних постачань, населення виконувало військові повинності щодо забезпечення ту­рецької армії кіньми, транспортом, фуражем, лісом, будівництвом доріг, мостів, фортець. Централізована форма привласнення ренти пояснює особливість реформи, проведеної молдавським господарем у 1749 p., коли була ліквідована особиста залежність селян від фео­далів. Унаслідок цього зникає різниця між вечинами і латурашами. Водночас селян прикріпили до землі, з якої вони централізованим шляхом сплачували значну частину додаткового продукту.

Приблизно з 40-х років XVIII ст. на західноукраїнських зем­лях посилюється розвиток товарно-грошових відносин. Ці відноси­ни дедалі глибше проникали не тільки в шляхетське, а й у селянсь­ке господарство. Зростає виробництво хліба та іншої продукції сільського господарства. її вивозять за кордон, значну частину — в міста. Багато магнатських маєтків збували до 50% зерна та іншої продукції. Поряд з традиційними сільськогосподарськими підпри­ємствами — млинами, солеварнями, ґуральнями, тартаками, дедалі частіше з'являються залізні і скляні гути (заводики), суконні ману­фактури, паперові, цегляні та інші заводики, кам'яні та вапняні ка­р'єри. В багатьох із них застосовувалася наймана праця.

Підприємницька діяльність феодалів приводила до збільшен­ня селянських повинностей, що супроводжувалося обезземелюван­ням селян. У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Східній Галичині досягла 41,3% загального числа селян проти 25,9% у другій половині XVII ст.

Як природна реакція на зростаючу експлуатацію у XVII— XVIII ст. активізувався антифеодальний рух гайдуків і опришків. Вони нападали на багатих феодалів і лихварів, громили їхні маєтки і замки, роздавали майно і гроші бідним селянам. Найбільшого під­несення цей рух досяг у ЗО—40 роки XVIII ст. під керівництвом Олекси Довбуша.

Міщани. Міське управління. Ще в період XIV—XV ст. жите­лі міст на західноукраїнських землях відособились в окрему со­ціальну спільність, стан міщан. Число їх зростало, втім, як і кіль­кість міст. У 1676 р. на Львівській землі налічувалося понад 50 міст і містечок, у Галицькій — 38, у Волинській — 68 тощо. Проте міста в Угорщині, Молдавії, особливо в Польщі, важливого політичного значення не мали. Річ у тім, що устрій цих держав, їхня політика, всевладдя магнатів і шляхти не давали можливості містам на­лежним чином розвиватися, зміцнюватися. Центром економічного життя, навіть виробництва — сільськогосподарського, ремісничого, дрібно-промислового та ін., — на тривалий час стали панські, шля­хетські фільварки, а не міста. З іншого боку, німецька колонізація в Польщі, австрійська — в Угорщині, турецька — в Молдавії, особ­ливо в містах, призвели до того, що з національного погляду в міс­тах утворилися дві різні і постійно конфліктуючі групи: переважно чужоземний патриціат і місцеві міські низи. Міська верхівка — купці, лихварі, власники будинків, землевласники — користувала­ся найбільшими привілеями і була тісно економічно й політично пов'язана з магнатами і шляхтою. І в національному, і в соціально­му відношенні вона протистояла середнім і бідним міщанам.

Купецтво в містах об'єднувалось у гільдії. Більшість ремісни­ків — у цехи: зброярів, будівельників, залізних справ майстрів, шевців, аптекарів та ін. Кожний цех мав свій статут, суд, органи управління. Очолював цех виборний «цехмайстер». Цеховим майст­рам були підпорядковані підмайстри й учні. Керівництво цеху наглядало за порядком, якістю продукції, її продажем, цінами, за­хищало інтереси цеху. Цехи платили місту і державі певну суму податків, виставляли певну кількість воїнів, мали виділені для за­хисту ділянки міського муру.

Нижчий прошарок міського населення становили так звані «партачі» — позацехові дрібні ремісники. Як правило, це були не­заможні люди, які не мали можливості сплатити досить високий вступний внесок у цех, причому переважно місцеві, українці, яких німці і поляки взагалі намагалися не допускати в цехи, а також «сільські» ремісники з прилеглих сіл.

Ще нижче стояли різноробочі, поденники, міська голота. Україн­ські міщани, які у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці, австрійці й поляки, об'єднувалися в братства. Братства, які спочатку мали суто релігійний характер і були створені при церквах, наприкінці XVI — в XVII ст. набули де­яких рис цехового устрою — щорічні обрання керівних органів, членські внески та ін. Але, крім релігійних, вони стали здійснювати широкі економічні, культурно-просвітницькі функції. Вони захища­ли українське міщанство, зверталися зі скаргами до суду, посилали посольства до королів, магнатів, сейму, будували школи, лікарні, друкарні, допомагали бідним, людям похилого віку, сиротам. Особ­ливо активним було Львівське братство. Організація братств була нескладною: невеличка кількість членів — ЗО—50 осіб, щомісячно — збори; один раз в рік — обрання керівників («старших братчи­ків»); чітке ведення документації, особливо фінансової; повне довір'я і чесність; сплата членських внесків. Спочатку в братства входили тільки міщани, потім -— і українська шляхта, духовенство.

У XVIII ст. у зв'язку з посиленням онімечення та ополячуван­ня українського населення, особливо у містах, українське міщанст­во виявляло дедалі меншу активність. Братства знову обмежили свою діяльність переважно релігійними проблемами, скорочували­ся кількість і роль братських шкіл, видання книг українською мовою.

У тому ж XVIII ст., хоча чисельність міщан і кількість міст зросли (в містах Східної Галичини мешкало 335 тис. осіб, або 12,8% усього населення), але міщани втратили усі ознаки економічної не­залежності. Більше половини міст були власністю феодалів. Єдиний привілей, яким користувалися міста, — право торгівлі, в тому числі ярмаркової.

Розвивались і ремесла. Так, наприкінці XVII ст. у Львові існу­вало близько 100 ремісничих спеціальностей, з яких 50 були об'єд­нані в 33 цехи. Львову на західноукраїнських землях було надано право складування усіх «східних товарів», що надходили в Польщу як у головний пункт торговельного шляху зі Сходу на Захід. Пра­вом складування таких товарів на різні строки користувались у різний час також Белз, Володимир, Добромиль, Коломия, Луцьк, Самбір та Холм. У містах часто (2—3 рази на рік) проводились яр­марки, а у великих — щотижневі торги.

Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Бере­гове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, більшість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим — домінія графа Шенбор-на, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков перебували у віданні соля­ного, гірничорудного та лісового казенного управління.

У XVII—XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем роз­поділялися на три категорії: державні (королівські), самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись (у Східній Галичині) на: Львів, королівські і му­ніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право. Повним таким правом користувались у Східній Галичині семеро міст, у більш урізаній, неповній формі — ще близько чотирьох десятків. Магде­бурзьке право перетворювало міста в автономні самоврядні одиниці зі своїми виборними органами управління, не підпорядкованими магнатам, своїми судами та ін. Це право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак насправді управління містами було в руках патриціату — німців, австрійців та поляків, на Закарпатті — ще угорців, у Північній Буковині — турків, волохів та ін. Саме ця верхівка комплектувала міські магістрати, до складу яких входили бургомістр (бурмістри), війт, міська рада, райці та лавники. Магіст­рати відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими питаннями. Середнє і незаможне міщанство в ці органи не допускали. У Львові, наприклад, вони поповнювалися шляхом кооптації з числа представників двох-трьох десятків найбільш ба­гатих і знатних сімейств.

До того ж у статутах багатьох міст було записано, що всі місь­кі власті формуються і служать тільки тим, хто сповідує римо-ка-толицьку віру. Українців, вірменів, євреїв та ін. вважали людьми нижчого гатунку, визначали їм для поселення невеличкі відокрем­лені квартали, переважно за міськими мурами. У міських органах управління, судах їх представництво було мізерним або ж його вза­галі не було.

Львову в 1658 р. були пожалувані шляхетські привілеї, згідно з якими місто здобуло право обрати своїх послів у польський пар­ламент — Сейм, щоправда, з обмеженими повноваженнями — вони не брали участі у голосуванні Місто дістало також право придбан­ня земельних угідь. Крім Львова, в Речі Посполитій такі права мали ще тільки чотири міста: Краків (столиця), Вільно, Люблін і Кам'янець-Подільський.

Що стосується королівських міст, то управління там здійсню­вали королівські намісники та інші чиновники, які призначалися королем або намісниками. Міщанська власність у них наближалася до повної власності.

Міщани виконували на користь держави різні повинності, сплачували податки: податок у вигляді відсотка від вартості прода­них товарів, податок з напоїв (вироблених і проданих), податок з власників будинків, обов'язок розміщувати та утримувати королів­ське військо, якщо воно перебувало у місті, та ін.

Найбільше міст належало до категорії приватновласницьких. Із 160 міст і містечок Львівської, Холмської, Перемишлянської та Галицької земель, також на Буковині та Закарпатті більше полови­ни належали різним магнатам та великій шляхті. Власники цих міст керували усім їхнім економічним і політичним життям, нав'я­зували міщанам продукти фільваркового господарства (лісомате­ріали, хліб, навіть квашену капусту тощо). Жителі сплачували фе­одалам численні податки, їх примушували відбувати панщину. Міщани мали обмежене право власності. Багато містечок незабаром перетворилися на придатки фільваркового господарства. Навіть ве­ликі міста, в тому числі королівські і муніципальні, були часто ото­чені феодальними, так званими «юридиками», тобто поселеннями з ремісничими майстернями, корчмами і навіть базарами. Деякі з них були вельми багатолюдними, вони розбивали просторову цілісність і правову однорідність міст, заважали їхньому розвитку, підривали економіку.

Завершуючи характеристику суспільного ладу західноукраїн­ських земель цього періоду, констатуємо, що трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично без­правними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали.

Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зради­ла своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-загарбниць.

Верхи дедалі більше відособлювалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писе­мності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (потім румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, які зневажалися.

Державний лад. У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з чис­ла магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чинов­ників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні і заміщав його в разі необ­хідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шляхти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Перемишлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старо­стами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі по­ділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.

Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої був недостатньо розвинутий, незважаючи на наявність численних урядників. Шляхта уважно пильнувала за тим, щоб ко­роль не створив вірного йому, розгалуженого чиновницького апа­рату. Адже в Польщі через сваволю і всевладдя магнатів і шляхти королівська влада в середині століття (та й пізніше) так і не змогла зміцнитися. Абсолютної монархії тут не існувало ніколи.

Щодо закріпаченого населення, то функції державної адмініс­трації виконували феодали. Міста з Магдебурзьким правом мали власні органи управління.

Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники при­значалися тільки з шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах, навіть волостях. Оскільки поса­ди воєвод і старост наприкінці XVII — на початку XVIII ст. пере­творилися в довічні, а інколи й спадкові, то вони розглядали ці по­сади лише як джерело доходу. Функції ж, пов'язані з посадою, по­кладали на чиновників, яких самі ж і призначили — підстаросту, бурграфа, міського суддю. У XVII ст. була навіть встановлена певна ієрархія посад — підкоморія, старости, хорунжого, земського судді, стільника, чашника, підсудка, підстільного, підчашника, ловчого, військового, писаря, мечника. Відтоді підвищення за посадою здійс­нювалося відповідно до цієї ієрархії.

Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Ста­ли предметом купівлі-продажу й офіцерські звання. Посади прода­вав король, хоча робили це і вищі сановники двору.

Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійс­нювали король і станово-представницький орган — Сейм, що скла­дався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посоль­ської палати («посольськой ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.

У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства — по шість, менші — по чотири-п'ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів). Обирали цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня.

Земські сеймики розглядали різні питання і у зв'язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) Сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладе­ні підстави для скликання Сейму. Заслухавши листа й обравши до Сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на Сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася «правомочністю». Потім зби­ралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному Сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські і судові посади.

По закінченні засідань вального Сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.

З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає го­ловним чином через нескінченні дискусії і так звану «вільну забо­рону» («ліберум вето»), що могла застосовуватися з боку будь-яко­го посла, внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити рішен­ня. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53 Сейми (40%).

Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їхні сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі еконо­мічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), ство­рювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Прийма­ючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відра­ховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план ста­рост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (рот­містрів), стали відати наборами солдатів.

Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 p., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим.

Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. — щодо економічних питань, в 1791 р. — в цілому.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на, західноукраїнських землях, з'я­вився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського ор­гану влади — конфедерація. Це — об'єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєструва­ли) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Жит­тєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну забо­рону сеймом у 1717 p., була наслідком слабкості королівської і вза­галі державної влади.

Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апа­рату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав усіх нижче-стоящих суддів-ворників; логофет — державний канцлер; парка-лаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. Буковина — на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очо­лював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом). їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи по­ділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.

Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з насе­лення податків.

Міста Молдавії мали своє самоврядуванні, але його контро­лювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6-—12 каргарів-бюргерів і на­чальника міста-шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.

В Угорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Що­правда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних справ, військових, фінансових, він вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (за­кон 1723 p.).

Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат — табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут же засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновни­ки, судді та ін. Тобто збори не були «чистим» становим органом. Окремої палати міст не було.

Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували по­датки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двір­ська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи на­ділялися всією повнотою влади у сфері управління.

Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сей­мики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців ко-мітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими орга­нами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще на­зивали дворянськими зборами) визначалась так: вирішувати усі справи, що підпадали під категорію «провінціальне управління ко­мітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші правові норми. Рішення ухвалювалися більшістю голосів. Обгово­рювали кандидатуру і давали згоду на призначення наджупана.

На Закарпатті, до речі, як воєвода, так і наджупани комітатів були угорці, втім, як і переважна більшість дворянства, не кажучи вже про магнатів. Наприкінці XVII — у XVIII ст. серед них з'яви­лося і чимало австрійців. В Угорщині сеймики такого всевладдя, як у Польщі, не мали. Вони, зокрема, не могли вирішувати фінансо­вих, військових, церковних проблем. Комітатські сеймики склика­лися приблизно двічі на рік.

При наджупанах діяли так звані комітатські комісії — коле­гіальні органи управління і різні чиновники, в тому числі заступни­ки з різних питань — алішпани.

У XVIII ст. комітати були поділені на округи на чолі з фесол-габіро, а округи — на райони або циркули. В кожному окрузі на­лічувалося 2—3 циркули. На чолі стояв начальник, який вважався заступником фесолгабіра. Останній був не тільки адміністратором-управлінцем, а й вершив суд в окрузі.

Міста в Угорщині були королівськими, такими, які користува­лися самоврядуванням (виборний муніципалітет, міська рада, місь­кий голова — біро, або бургомістр) та сільські містечка, що перебу­вали під владою феодалів.

Села (общини) також були державні, підпорядковані скарбни­ці, і приватновласницькі. Але навіть останні мали певне самовряду­вання. На чолі общини стояв сільський староста, який обирався на­селенням із запропонованих поміщиком кандидатів. Він же вершив суд з виборними присяжними. Селяни обирали й письмоводи­теля— нотаря.

В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час збе­рігалися сільські общини, організація яких базувалася на волосько­му праві (тобто звичаєвому молдавському праві). їхніми органами були сільські збори і сільське правління на чолі зі старостою (коне-зем). Група таких сіл об'єднувалася під владою війта (войди).

Суд. У часи польського панування, втім, як і угорського, і мол­давсько-турецького, суди на західноукраїнських землях мали чітко виражений становий характер.

У Польщі шляхетськими судами першої інстанції були:

1. Гродський суд, або замковий. Суд чинив одноособово наміс­ник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, канцелярію вів писар. Цей суд розглядав кри­мінальні справи, причому усіх вільних людей.

Підкоморський суд. Діяв у кожному повіті. Розглядав земельні спори.

Земський суд, або шляхетський трибунал (суддя, підсудок і писар). Розглядав в основному цивільні справи шляхти. Діяв у кожному повіті. Обирався шляхтою.

Скарги на рішення цих судів розглядалися коронним трибу­налом (заснований у 1578 р. Збирався двічі на рік у Любліні, для Великої Польщі — у Петркові). У трибуналі засідали представники шляхти (27 осіб), які обиралися на сеймиках, і депутати від духо­венства (б осіб).

Був ще асесорський суд, який засідав під головуванням канц­лера (апеляційна інстанція для королівських міст), маршалковські суди. Під час своїх засідань Сейм також міг вирішувати судові справи як перша й апеляційна інстанція.

У період, коли королівський престол був вакантним, шляхта створювала так звані «каптурові» суди (каптур — капюшон). У цих капюшонах засідали судді.

Судові справи у приватновласницьких містах і селах розгля­дали так звані домініальні, або вотчинні, суди, тобто суди поміщи­ків. У королівських маєтках і малих державних містах — суди ста­рост.

На містах з Магдебурзьким правом діяв міський суд — лавни-ки на чолі з війтом.

На Буковині судові органи були становими. Кожний стан мав свої окремі суди і судочинство. Для селян суддею був ворник, для бояр та резешів — староста або справник, для духовенства — єпи­скоп. На їхні рішення можна було апелювати до воєводи, який розг­лядав судові справи з участю бояр. Після програшу справи у воєво­ди винний мусив сплачувати судові витрати в подвійному розмірі і часто карався ще й биттям батогами. В Угорщині (і на Закарпатті) судовими органами були:

а) верховні суди — королівська курія, яка складалася з палати семи (апеляційна інстанція) і королівської палати — для дворян;

суд таверника і персоналія — особливі центральні суди для міст і міщан. Апеляційною інстанцією для них був суд персоналія (при королівській палаті);

б) районні палати (голова, п'ять—шість звичайних і кілька надзвичайних засідателів);

в) комітатські суди (дворянські) з секціями з цивільних і кримінальних справ;

г) міські суди. Справи тут розглядали міські ради. Апеляції подавали в суд таверника, а потім — суд персоналія;

д) сільський суд (у справах кріпаків), сільський голова (староста), управитель феодала, інколи сам феодал.

Дата добавления: 2014-12-16