Суспільний лад 2 страница. У Зводі здійснена спроба систематизації кримінального права, але повного і чіткого відокремлення норм кримінального права від процесуального та

У Зводі здійснена спроба систематизації кримінального права, але повного і чіткого відокремлення норм кримінального права від процесуального та адміністративного досягти не вдалося.

Хоча т. XV Зводу і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права і його систематизації, все ж у ньому було ба­гато неузгоджених і суперечливих норм і статей, і його відсталість виявилася з повною очевидністю незабаром після оприлюднення Зводу законів.

Розпочата під керівництвом Сперанського кодифікація кри­мінального права завершилася після його смерті прийняттям у 1845 р. «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных». По суті це був перший у Росії кримінальний кодекс.

Уложення 1845 р. поділялося на розділи, останні — на глави, а глави — на статті (всього було 2224 статті). Кількість статей у ново­му кодексі зросла порівняно з законами 1832 р. утричі. Судові орга­ни у своїх вироках у справах, розглянутих після 1 травня 1846 p., повинні були посилатися тільки на норми нового Уложення.

Перший розділ Уложення являв собою Загальну частину кри­мінального кодексу, що містила 181 статтю. У ній давалося поняття караного діяння — злочину і провини. Поняття злочину було запо­зичене з т. XV Зводу законів, але формулювалося більш розгорнуто. Під злочином розуміли «неприкосновенность прав власти верхов­ной и установленных ею властей, или же права или безопасность общества или частных лиц». Уложення вказувало на протизакон­ність як на найсуттєвішу ознаку злочину. Цей же принцип форму­лювався у ст. 96, яка вимагала визначення покарання за злочини і провини у точній відповідності до закону.

Уложення, як і Звід, знало два поняття кримінально караного діяння — злочин і провину. Але на відміну від Зводу воно встанов­лювало різницю між ними не за тяжкістю покарання, а за об'єктом посягання.

В Особливій частині Уложення вельми нечітко визначалося застосування термінів «злочин» і «провина».

У першому розділі Уложення визначалися форми вини і ви­нуватості як підстави для кримінальної відповідальності, а також стадії вчинення злочину, форми співучасті, обставини, що усувають кримінальну відповідальність або ж пом'якшують чи обтяжу­ють її.

Уложення, як і Звід, розглядало малолітство і неповноліття як обставини, що пом'якшують відповідальність і суворість покарання.

Уложення чіткіше визначало чинність кримінального закону в часі і просторі. Воно не мало зворотної сили. Виняток становили статті, що пом'якшують або усувають відповідальність. Новий за­кон виходив з принципу, що ніхто не може посилатися на незнання закону, якщо він був оприлюднений у встановленому порядку.

Уложення встановлювало принцип застосування його поло­жень до усіх російських підданих у межах держави, припускаючи деякі винятки, встановлені спеціальними положеннями. Ці винятки існували для справ, підсудних духовному суду і військовим судо­вим органам.

Особлива частина Уложення, яка містила 2043 статті, встано­влювала покарання кримінальні й виправні, найсуворішими з яких були: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертної карою, заслання на каторгу, на поселення в Сибір, на Кавказ.

Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних з належністю до певного стану, припинення подружніх стосунків, позбавлення прав на майно (воно переходило до спадко­ємців), позбавлення батьківських прав.

848 статей містили у своїх санкціях той чи інший вид позбав­лення волі: виправно-арештантські роти згадані в 327 статтях, арешт — у 304, тюрма — у 249, гамівний будинок — у 146, робітний будинок — у 126, фортеця — у 84, монастир — у 6 і в одній статті згадується «тримання під вартою». Для порівняння, у Зводі такий вид покарання, як позбавлення волі, згадується лише в 41 статті. Про відсутність виваженої системи покарань свідчить той факт, що в деяких статтях Уложення називалися чотири види позбавлення волі (статті 630, 666, 901, 979 та ін.), в інших — три (статті 1180, 1188, 1306, 1338 та ін.).

У т. XV Зводу і в Уложенні зберегли таку нелюдську кару, як тілесні — болісні — покарання: биття батогом, хлистом, палкою, мотузкою. За вироком військових судів застосовувалося биття шпіц­рутенами до 12000 ударів.

Засуджених на каторгу таврували — на лобі і щоках випалю­вали слово «кат», тобто каторжний. Проте це страшне, принизливе для людської гідності покарання застосовувалося в традиціях фео­дального права — тільки до простого люду.

І Звід, і Уложення звільнили від застосування тілесних пока­рань привілейовані стани — дворян, духовенство, почесних грома­дян, купців першої і другої гільдії, деякі розряди сільських посадо­вих осіб. У 1824 р. звільнялися від тілесних покарань студенти й особи, які мали середню та вищу освіту. У 1845 р. перелік вказаних вище категорій доповнили літератори, нижні чини з відзнаками, станційні наглядачі. Уложення встановлювало й інші пільги для ви­щих станів.

Слід звернути увагу на надзвичайну складність системи пока­рань, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, наявність у багатьох статтях Особливої частини посилань на інші статті для визначення міри покарання. Покарання різнилися за розрядами, кожний розряд поділявся на кілька родів і кожний рід — на кілька ступенів (з вищою і нижчою мірою). Закон визначав додаткові покарання, особливі покарання за злочини і провини по службі. Особлива частина Уложення (розділи II—XII) визначала досить складну систему злочинів.

Насамперед традиційно перелічувалися злочини проти віри.

Значна увага приділялася державним злочинам. При цьому замах, злочинна дія і навіть умисел повалити імператора каралися позбавленням усіх прав стану і смертною карою. За участь у повс­танні передбачалося таке саме покарання. Складання і розповсю­дження письмових і друкованих творів з метою «схилити до бунту» каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецю на строк від 8 до 10 років. При цьому особам, не звільненим від тілесних покарань, додатково призначалося від 50 до 60 ударів канчуками і таврування.

Спеціальні розділи були присвячені злочинам проти порядку управління, посадовим злочинам. В Уложенні з'явилися нові статті і навіть ціла глава «О неповиновении фабричных и заводских лю­дей». Явна непокора фабричного чи заводського люду власнику або управителю заводу, вчинена «целою артелью или толпою» карала­ся як повстання проти властей, тобто смертною карою.

Розділ «О преступлениях и проступках против законов о сос­тоянии» передбачав захист станових прав і привілеїв, охороняючи і закріплюючи становий розподіл людей у суспільстві. У цьому роз­ділі була ціла глава «О преступлениях крепостных людей против своих господ». Виступи кріпосних селян проти своїх господарів прирівнювалися до повстання проти уряду. Будь-яка непокора по­міщику означала для кріпака покарання різками від 20 до 50 уда­рів. За подання скарги на своїх поміщиків кріпосні селяни каралися різками до 50 ударів. Перехід селян від одного володільця до іншого і перехід «в інший стан» без дозволу поміщика карався різками від ЗО до 60 ударів.

X розділ містив норми про злочини проти життя, здоров'я, во­лі і гідності приватних осіб. Умисне вбивство каралося позбавлен­ням усіх прав станів і засланням на каторжні роботи довічно або на тривалі строки.

Великий XII розділ був присвячений злочинам проти власно­сті приватних осіб. Насильницьке заволодіння чужим нерухомим майном (земля, будинок тощо), здійснене озброєними людьми, ка­ралося позбавленням усіх прав станів і засланням до Сибіру. За умисний підпал будь-якого житлового будинку передбачалося по­карання, пов'язане з позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецю на строк від 8 до 10 років. Покарання посилювалося, якщо будівля належала церкві, імператору або чле­нам його родини. Розбої, грабіж каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи у фортецях, заводах, рудни­ках на різні строки або довічно.

Винні у крадіжці каралися залежно від обставин вчинення злочину засланням, ув'язненням у робітничі будинки, направлен­ням у виправні арештантські роти і биттям різками.

Все Уложення пронизував класовий принцип. Наприклад, ад­міністрація тюрми могла примушувати до роботи лише «міщан і се­лян», а особи інших «станів» могли працювати за власним бажан­ням. Дворяни і чиновники, піддані короткостроковому арешту, мог­ли відбувати його й удома, тоді як усі інші — тільки в поліцейських органах.

Порівняно зі Зводом системи злочинів і покарань в Уложенні стали чіткішими. Однак аналіз Особливої частини свідчить, що упо­рядники Уложення не змогли уникнути казуальность Так, Уложен­ня містило 24 статті, які встановлювали покарання за вбивство. Не був подоланий й інший недолік Зводу — об'єднання в розділах різ­норідних злочинів.

Для Уложення, як і для Зводу, характерна відсутність чіткого розмежування кримінальної, адміністративної і дисциплінарної від­повідальності. І це закономірно, бо у першій половині XIX ст. не бу­ло відокремлення суду від адміністрації, широкі повноваження ма­ли органи поліції і політичного розшуку. Багато складів злочинів, які увійшли в Уложення, у Зводі були поміщені в Поліцейський статут про запобігання і припинення злочинів (т. XIV).

Уложення застосовувало і типові для адміністративної, по­ліцейської відповідальності стягнення — штрафи, короткочасний арешт у приміщеннях при поліції із залученням (міщан і селян) за розпорядженням начальства до встановлених урядом робіт. У при­мітці до ст. 61 сказано, що деякі види покарань «в некоторых осо­бых случаях должны быть определены... без формального произ­водства суда», тобто в адміністративному порядку.

За злочини і провини по службі встановлювалися типово дис­циплінарні стягнення.

Все зазначене свідчить, що Уложення 1845 р. не досягло рівня досить чіткого, юридично точно розробленого кримінального кодек­су, але, незважаючи на всі вади Уложення, його прийняття мало велике значення для подальшого розвитку кримінально-правових теорій, для підготовки і проведення судової реформи.

У межах кримінально-репресивної правової політики реаліза­ція мети кримінального покарання була тісно пов'язана з так зва­ним тюремним законодавством і практикою його застосування. Першим за часом спеціальним законодавчим актом Російської ім­перії про позбавлення волі був «Свод учреждений и уставов содер­жащихся под стражей и о ссыльных», виданий 1832 р. і включений у XIV т. Зводу. Статут, по суті, був зводом законоположень майже виключно першої третини XIX ст. і переважно останнього десяти­річчя перед виданням Зводу.

Статут був поділений на три глави: перша глава «Учреждение мест содержания под стражею» містила постанови загального ха­рактеру, була немовби вступом до другої «О содержащихся при по­лиции и в тюрьмах» і третьої «О содержащихся в смирительных и работных домах». У кожній з глав йдеться про розміщення ареш­тантів, їхній одяг, їжу, лікування тощо, але дуже мало про тюрем­ний побут і практично нічого про умови тюремного режиму. Замов­чувалися і питання тюремної дисципліни. Деякою мірою ці питання висвітлювалися в особливій інструкції, яка була складена за рішен­ням комітету міністрів у 1828 р. і розіслана по губерніях протягом 1831 р.

Звід 1832 р. був перевиданий у 1842 р. із доповненнями і змінами, що були накопичені в тюремному законодавстві. Кількість статей Статуту зросла з 171 до 1056. Важливим доповненням Ста­туту був «Статут об арестантских ротах». Редакція статуту 1857 p., що називалася «Устав о содержащихся под стражею», була доповне­на «Уставом общества попечительного о тюрьмах», черговим актом приватного значення без суттєвого удосконалення питань загального регулювання тюремної справи, усієї пенітенціарної системи.

Судочинство. Загальноросійське законодавство про судоуст­рій і судочинство було поширене на територію Лівобережної Украї­ни в 1783 р. З прийняттям маніфесту від 27 березня 1793 p., що про­голосив приєднання Правобережної України до Росії, Катерина II розпорядилася підготувати «все законы и указы к управлению и судопроизводству по правилам учреждений наших», а також дала вказівки про ліквідацію польських судів і впровадження російсько­го судочинства. Відкриття нових судів відбулося лише в 1796 р. Всупереч покійній імператриці Павло І 3 листопада 1796 р. підпи­сав Указ «О встановлений в Малороссии правления и судопроиз­водства сообразно тамошним правам и прежним обрядам». Як на­слідок, на Лівобережжі було частково поновлено колишнє україн­ське судочинство, на Правобережжі — польське судочинство, що грунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Микола І указом від ЗО жовтня 1831 р. увів на Правобережжі російську судо­ву систему із збереженням чинності процесуальних норм Литов­ського статуту. 25 червня 1870 р. своїм указом Микола І поширив дію Зводу законів Російської імперії 1832 р. на Правобережну Україну. З цього моменту впроваджувалося російське судочинство, чинність Литовського статуту була припинена.

15 квітня 1842 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях було введено російське законодавство про судочинство. З цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросшські дже­рела процесуального права.

Процесуальні закони, що діяли в Росії у першій половині XIX ст. вирізнялися значним анахронізмом. У більшості випадків вони складалися з норм, установлених ще Соборним Уложенням 1649 р. за царя Олексія Михайловича і Статутом Військовим 1716 р. (3-тя частина Статуту «Краткое изображение процессов или судеб­ных тяжеб»), а також указом «О форме суда» 1723 р.

З опублікуванням і введенням в дію Зводу законів, основні процесуальні норми були сконцентровані в X і XV томах Зводу, а також в Сільському судовому статуті 1839 р.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 p., процес залишався інквізиційним. На зламі XVIII—XIX ст. робилися спроби відокремлення попереднього слідства від судового розг­ляду справ. В апеляційних судах упроваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Указом 1806 р. заборонялися тор­тури під час провадження розслідування справ. Але всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права по­ліцейської держави.

Незважаючи на відсутність розмежування цивільного і кри­мінального судочинства, все ж є підстави розглядати їх як само­стійні галузі права, що формувалися.

Цивільне судочинство характеризувалося повсюдним пору­шенням законів, неправосуддям, дороговизною процесу. Суди вико­нували не тільки суто судові функції, а й адміністративні. Повіто­вий суд займався опікунськими справами дворян, здійснював нота­ріальні дії, видавав ярлики на провезення вина і вводив у володіння маєтком. Отже, суд спочатку вчинював юридичні акти, здійснював нотаріальні дії, а потім на їх підставі вирішував справи. За визнан­ням Державної ради, «судебные места, делаясь судьею своих дейс­твий, утрачивают необходимое свойство суда».

Множинність судових інстанцій і невизначеність законів про підсудність ускладнювали порядок судочинства. Тому цивільний процес перетворювався для сторін у тернистий шлях «ходіння по мукам». При цьому в кожній судовій інстанції був свій звичай за­стосовувати закон до справи, складати рішення суду, були свої строки для закінчення справи і, як казав сучасник подій, «того ци­вільного судочинства, яке описане у другий частині X тому Зводу законів, ми ще не бачили на практиці».

Одним з головних недоліків цивільного судочинства було існу­вання одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особли­вих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе і примусове, останнє — на справи позовні і справи вот­чинні. Позовні, у свою чергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невиконаними зобов'язаннями) і на справи про кривди, шкоду, са­моуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлю­валася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

Канцелярська таємниця судочинства і розшуковий процес пе­ретворювали позивача і відповідача в «речові докази у справі», бо вони фактично не мали процесуальних прав. У судовій підготовці з цивільних справ їхня роль зводилася до подання в суд чотирьох змагальних паперів: прохання, відповіді, заперечення і спросту­вання. На практиці кількість цих документів зростала до 10—15. Уся ця процедура обміну змагальними паперами тривала від трьох місяців до двох років. Якщо суддя визнавав, що для вирішення справи подана достатня кількість документів, то з усієї цивільної справи канцелярія суду складала витяги, що називалися екстрак­том. Тим, хто сперечався, дозволялося прочитати екстракт і проси­ти про доповнення та зміни зроблених зі справи витягів. На цьому закінчувалася підготовка справи. Далі починалося визначення під­судності, яке тривало інколи декілька місяців.

Обговорення справи й ухвалення рішення відбувалися за за­критими дверима суду. У судовому засіданні секретар читав екст­ракт, після цього члени суду ухвалювали рішення і підписували його. Враховуючи, що в екстракті були вказані закони, на підставі яких слід вирішити справу, то судовий розгляд справи зводився до формального акту затвердження висновків екстракту.

Вирішена судом справа проходила багато судових інстанцій. Звичайно справа, розглянута в повітовому суді, надходила в гу­бернську цивільну палату. Звідти вона направлялася в департа­мент Сенату, а потім — у загальні збори Сенату. Деякі справи із Сенату надходили в Державну раду. Якщо рішення скасовувалося Державною радою, то все починалося спочатку. Позивач міг поста­ріти, відповідач померти в тюрмі, а розгляд справи в судових ін­станціях продовжувався.

Норми кримінально-процесуального права були сконцентро­вані в кн. XII т. XV Зводу (понад 800 статей). Ці норми, по суті, ста­новили досить великий кодекс з певною системою побудови. Кри­мінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або за ініціативою прокурора, стряпчих чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благо-чиння, присутствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідство з кримінальних справ провадили й ни­жчі поліцейські чиновники: станові, околоточні. У справах про вбивство кріпаками своїх поміщиків попереднє слідство провадили жандармські офіцери і предводителі дворянства. За Законом, вида­ним у 1837 p., поліцейський чиновник був і слідчим, і суддею, і охо­ронником земських інтересів.

За чинними нормами права кримінальний процес у стадії попереднього слідства поділявся на попереднє і формальне слідство.

Перше передбачало збирання речових доказів і встановлення факту злочину. У цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без пред'явлення обвинувачення.

За формального слідства допит обвинуваченого здійснювався в присутності депутатів. Допитувалися свідки, проводилася експер­тиза. За законом існувало формальне слідство, але не було фор­мального обвинувачення підсудного перед судом, на жодну з поса­дових осіб не покладався обов'язок підтримувати обвинувачення в суді.

Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину у справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а останній вже сам доповнював матеріали, яких не вистачало у спра­ві. Попереднє слідство залишалося без перевірки, і часто суд вирі­шував справу на підставі сумнівних паперів, складених слідчим.

Отже, судового слідства як частини судового розгляду не іс­нувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із чле­нів суду або секретар. Як правило, свідків і експертів у суд не ви­кликали. Та й сам обвинувачений викликався в суд лише для з'ясу­вання питання, чи застосовувалися до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб'єктом, а об'єктом процесу.

Вивчення судової практики з кримінальних справ першої по­ловини XIX ст. показує, що вироки суду характеризуються форма­лізмом і неправосудністю. Однією з причин цього було існування ін­квізиційного процесу, за яким обвинувачення підсудного провади­лося на підставі своєрідної теорії формальних доказів. Кращим доказом вважалося особисте зізнання, зроблене підсудним під час формального слідства, потім йшли показання двох свідків під при­сягою.

Судово-кримінальні докази поділялися на досконалі, коли во­ни виключають будь-яку можливість визнати невинуватість підсу­дного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинуватість.

До досконалих доказів належали: особисте зізнання обвинува­ченого, письмові докази, визнані ним; висновок медичних експертів; показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсуд­ними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів.

Судді вирішували справи тільки на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифіковани­ми або непереконливими.

У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвину­вального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх до Сибіру за вироками місцевих товариств.

З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції фор­мулював лише «думку» і направляв її в палату кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих роз­глядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільне­ні від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після ви­конання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У випадку необґрунтованості скарги, особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або тюремному ув'язненню.

Чітко виражений класовий характер мали норми процесу, за­кріплені в розділі про судочинство з найнебезпечніших для держа­ви злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи повинні були розглядатися «без малейшего промедления». Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких персонально визначався також царем. Такий верховний кримінальний суд судив, зокрема, декабристів під конт­ролем імператора.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які ви­ступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їх ути­хомирення військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внут­рішніх справ виконувався негайно.

Справи про «маловажные преступления» (дрібні крадіжки до 20 крб., легкі побої, пияцтво та ін.) вирішувалися у скороченому по­рядку поліцейськими чиновниками.

Звід надавав право поміщикам чинити розправу за незначни­ми злочинами, скоєними поміщицькими селянами.

.

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

Захоплення західноукраїнських земель Австрією. Напри­кінці XVIII ст. майже усі західно-українські землі опини­лися під владою Австрії. Захопивши за першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичину, австрійський уряд по­турбувався про узаконення цього реакційного акту. Відпо­відно до порад пруського короля Фрідріха і керівника ро­сійської зовнішньої політики* графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали придвор­ний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур.

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 р. було скла­дено й опубліковано обгрунтування окупації. Юридично її «підста­вою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 р. загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і діть­ми — Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.

Однак австрійські або угорські (Угорщина разом із Закарпат­тям з 1526 року перебувала у складі Австрії) претензії були зви­чайною фікцією, а складений документ мав створити вигляд право­мірності несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому Ав­стрії. Австрійський уряд штучно об'єднав українські і польські землі в один адміністративний край, установив офіційну назву — Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Га­личини за Австрією.

З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814— 1815 pp.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.

Північна Буковина (історична назва території сучасної Чер­нівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Ту­реччиною в липні 1774 р. у с Кучук-Кайнарджи поблизу болгарсь­кого міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувався мирний процес розселення українців і молдаван. Українські села глибоко вклини­лися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдаванами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарб­ників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.

Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини XI ст. почали захоплюва­ти угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХНІ ст. У1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.

Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформ­лене проголошенням у 1713 р. Карлом VI неподільності земель Габ-сбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими держава­ми. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від влас­ної державності на користь Австрійської імперії.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноук­раїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичи­ни, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати захід­них українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їх­ньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переваж­ними правами користувалися польські поміщики, на Буковині — румунські, на Закарпатті — угорські.

А. Суспільний лад. Із загарбанням Австрією західноукраїнсь­ких земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панів­ним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували пан­щину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою влас­ність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів по­міщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 бе­резня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу ху­добу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності та­кої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.

Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» по-людськи і не вимагати більшого, ніж установлено в ін­вентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим на­міром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно ка­рати селян.

Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.

У Північній Буковині переважно фільварково-поміщицька си­стема була закріплена в «Соответствующих пунктах», затвердже­них Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність.

Правові відмінності між окремими групами селян Східної Га­личини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% за­гальної кількості селян.

У 70—80 роках XVIII ст. імператор Йосип II здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і по­міщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про скла­дання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спе­ціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 pp. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селя­нина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого правління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запро­ваджений у життя.

Дата добавления: 2014-12-16