Оскарження рішення про припинення державної служби

Припинення державно – службових відносин це закінчення дії трудових правовідносин за ініціативою однієї зі сторін, яке оформляється наказом (розпорядженням) державного органу.

Загальні підстави припинення державно-службових передбачені Кодексом законів про працю України. Щодо державних службовців найчастіше застосовуються такі, як: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП), з ініціативи керівника або державного органу (статті 40, 41 КЗпП).

Відповідно до ст. 30 ЗУ «Про державну службу», державна служба припиняється у разі:

1) порушення умов реалізації права на державну службу;

2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог;

3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби;

4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії;

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі;

6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги;

7) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов’язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Згідно ст.32 ЗУ «Про державну службу», рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо до суду.

Відповідно до ст.9 «Обов’язки та права держ. службовців» п. 2 «Держ. службовці мають право на» підп. 6 цього Закону: оскарження в установленому законом порядку рішень про звільнення з посади державної служби, накладення дисциплінарного стягнення, відмову у відставці, а також висновків за підсумками оцінювання результатів службової діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Підстави для припинення державної служби.

Відповідно до ст. 36. Кодексу Законів про працю підставами припинення трудового договору є:

) угода сторін;

) закінчення визначеного строку, встановленого за погодженням сторін, чи роботи, на час виконання якої він укладався; крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;

) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;

) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, відповідно до ст. 30. Закону України «Про державну службу», державна служба припиняється у разі:

) порушення умов реалізації права на державну службу (ст. 4 «право на державну службу мають громадяни України, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України»);

) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби
вимог, передбачених ст.16 «Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби» і 16-1 «Врегулювання конфлікту інтересів» Закону України «Про державну службу»;

) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (ст. 23 Граничний вік перебування на державній службі становить 65 років);

) відставки державних службовців, які займають посади першої
або другої категорії (ст. 31 Закону України «Про державну службу»);

) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (ст. 12 «Обмеження пов’язані з проходженням державної служби»);

) відмови державного службовця від прийняття або порушення
Присяги, передбаченої статтею 17 Закону України «Про державну службу»;

) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов’язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Припинення державної служби у цьому випадку здійснюється у триденний строк з дня отримання органом, в якому працює державний службовець, копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.

За державними службовцями, які займали посади першої категорії не менше трьох років і звільнені у зв'язку із зміною складу органу, де вони працювали, або закінченням терміну повноважень цього органу, зберігається середньомісячний заробіток на період працевлаштування, але не більше одного року.

2 Поняття повноважень та компетенції органу державної влади.

Компетенція являє собою юридично встановлену «систему координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери володарювання» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. «Належність» органу визначається іншими двома чинниками: підвідомчістю і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елементами компетенції органів публічної влади. Адже, аналізуючи законність дій органів влади, завжди виходять саме з двох критеріїв: чи входить дана справа у сферу «володарювання» цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта.

Під владними повноваженнями в широкому сенсі в політиці і праві мається на увазі право здійснювати певні дії включно з правом видавати закони та використовувати всі інші менш важливі права, пов’язані з управлінням. Цей термін слід відрізняти від поняття влади як здатності спонукати до покори. Концепція владних повноважень тривалий час була предметом гарячих і безплідних суперечок, оскільки, з одного боку, вона негайно тягне за собою питання політичного обов’язку, а з іншого – проблеми особистої свободи, особистих прав та автономії індивіда. Але це далеко не єдине значення, яке містить у собі полісемантичне поняття «владні повноваження» навіть у царині політики; за кожної виваженої спроби осягнути його в центрі уваги опиняється аналіз зумовлених ним стосунків між людьми.

Поняття та співвідношення прав та обов’язків людини та громадянина.

Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканість, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист.

Обов'язки громадян України, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин. Обов'язки людини і громадянина тісно пов'язані з її правами і свободами. Призначення цих норм визначається тим, що виконання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод людини і громадянина. Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод. Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини). Економічні обов'язки — обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та ін. Політичні обов'язки - додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін. Соціальні обов'язки - обов'язок працювати та ін. Культурні обов'язки " дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін. Екологічні обов'язки - берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище. Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.

Поняття та учасники адміністративного процесу

Поняття адміністративного процесу в адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні.

У широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ, що виникають у сфері державного управління, спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами) та, у відповідних випадках, загальними (звичайними) судами.

У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення і застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Поняття адміністративного процесу в такому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення і застосування адміністративних стягнень до винних, а й як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу загалом.

Суб'єктами (учасниками) адміністративного процесу виступають як державні органи, насамперед органи виконавчої влади, їх посадові особи, так і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, їх органи та посадові особи, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Поняття суб'єктів процесу включає до складу його учасників також осіб, які діють з метою ведення процесу і здатні приймати остаточні рішення.

Отже, адміністративний процес являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм адміністративного, а також інших галузей права в ході здійснення проваджень щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

Визначення адміністративної процедури – визначений законодавством порядок адміністративного провадження, тобто сукупність послідовно вчинюваних адміністративним органом процедурних дій і прийнятих процедурних рішень з розгляду та вирішення адміністративної справи, що завершується прийняттям адміністративного акта і його виконання.

Учасники адміністративної процедури:

· Адміністративний орган (овв, омс, їх посади чи службові особи, інший державний орган, підприємство, установа, організація, їх посадові чи службові особи, інші суб’єкти (уповноважені на розгляд адміністративних справ).

· Особа (заявник, оскаржувач, заінтересована особа; фізична або юридична особа).

Експерти, перекладачі, свідки не є учасниками АП.

поняття форм адміністративної діяльності (якщо попадеться 38 питання в ньому визначте поняття організаційних форм, яке мною виділене як 40 питання)

Під формами діяльності органів публічної влади розуміють зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність його однорідних дій, які здійснюються у певних організаційних рамках, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності – це однорідна діяльність органів публічної влади, через які реалізуються їх функції.Проблема форм діяльності органів публічної влади є однією з найбільш дискусійних у сучасному державознавстві, про що свідчить розмаїтість думок щодо питання про їх класифікацію. На нашу думку, найбільш обґрунтованою і конструктивною є позиція тих учених, що, розглядаючи форми діяльності як особливий структурний елемент правового статусу органів публічної влади, розмежовують правові (юридичні) та організаційні (неправові) форми їх діяльності в залежності від характеру породжуваних наслідків. Правові форми являють собою діяльність, пов’язану із здійсненням юридично значущих дій у жорстко визначеному законом порядку. Правові форми являють собою однорідну діяльність, яка пов’язана з прийняттям правових актів і тягне за собою юридично значимі наслідки. У новітній юридичній літературі відзначається, що характер форм діяльності конкретного органу визначається «природою суб’єкта державної влади і його компетенцією в галузі здійснення державно-владних повноважень». На наш погляд, доцільно виділити п’ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну і контрольно-наглядову. – Правотворча – діяльність суб’єктів щодо створення правових норм, їх зміни і скасування.– Правозастосовча – це діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також і притягнення винних до юридичної відповідальності». Різновидами правозастосовчої діяльності є правонаділяюча та правоохоронна. – Контрольна – «система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів». – Установча – спрямована на структурні перетворення у державному апараті і суспільному організмі.– Інтерпретаційна – «складна, багатогранна, пронизуюча всі основні форми створення і реалізації права робота щодо з’ясування і роз’яснення змісту і цілей норм права». Усі ці форми характеризуються низкою спільних ознак: 1) врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права; 2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто до виникнення, зміни або припинення правовідносин; 3) завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які прямо передбачені законом (чи іншим нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забезпечення; 4) здійснюються виключно вповноваженими на те органами держави та посадовими особами; конкретний склад, обсяг повноважень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відповідним нормативним актом; 5) виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними); 6) їх результати завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму; 7) пов’язані з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій. Неправові форми діяльності – це однорідна діяльність, що не вимагає повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана з учиненням юридично значущих дій і прийняттям правових актів.

Отже, форма діяльності — це зовнішнє вираження однорідних дій, процедур, які здійснюють органи публічної влади, їх структурні підрозділи й посадові особи в процесі ре­алізації функцій і компетенції в правових і організаційних рамках.

Загальне уявлення про форми діяльності публічної ад­міністрації дає їх класифікація за окремими критеріями:

— За цілеспрямованістю форми поділяють на внутрішні (забезпечують відносини в межах системи публічної адміністра­ції) та зовнішні (забезпечують відносини органів публічної ад­міністрації з приватними особами). В адміністративному праві країн англо-американської правової системи основний акцент робиться на висвітленні зовнішніх форм, в краї­нах континентальної правової системи розглядаються також і внутрішні форми.

— За способом вираження виділяють письмові, усні (наприклад, вимога по­жежного інспектора перенести вогнегасник у відповідне місце) та конклюдентні (дії поліції по усуненню транспорт­них засобів з місця пригоди).

— За способом прийняття відповідної форми виділяють акти (приймає в односторонньому порядку орган публічної ад­міністрації) та договори (приймають внаслідок двосторонньо­го чи багатостороннього узгодження волі органу публічної ад­міністрації та інших осіб).

Порядок присвоєння рангів державним службовцям.

17. Порядок присвоєння рангів державним службовцям.

Є два документи

Постанова Кабінету Міністрів України від 25.07.2012 № 680 – набуває чинності з 01.01.2015 її не розглядати, я питала у Дубенко!!!!

ПОСТАНОВА від 19 червня 1996 р. N 658 – діє до того часу

При розгляді питання, щодо присвоєння рангу державного службовця необхідно користуватися такими нормативно – правовими актами:

 Закон України “Про державну службу”;

 Положення про ранги державних службовців, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.1996 р. № 658;

 Методичні рекомендації щодо застосування постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р. N 658 „Про затвердження Положення

«про ранги державних службовців”, затверджені наказом Головного управління державної служби України 31.03.06 № 106.

Дата добавления: 2014-12-16