Драматичний рід літератури

О7

£О /

лом натхнення; тут ще мало осібного, і загальне, хоча й проймається натхненним відчуттям поета, проте виявляєть­ся більш-менш абстрактно. Це — початок, перший момент ліричної поезії, і тому, наприклад, гімни Калімаха та Гесіо-да, дифірамби Піндара мають характер епічний, вбира­ють у себе розповідь і взагалі постають у вигляді ліричних поем достатню чималого обсягу. <...> Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи 'себе, вільно бере і обіймає собою пев­ний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. <...> Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє пов­не від цього предмета натхнення. <...> Взагалі потрібно ска­зати, що ода, ця середина між гімном та дифірамбом і піс­нею, також мало властива нашому часові. <...> Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчут­тів. Усе незчисленне різноманіття тих таємних, невимовних без творчої сили поезії відчуттів... звільняється тут від... виняткової ^-належності мені, і злітає у світ, окрилене фантазією. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих від­чуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, пере­конання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена» [12, II, 47]. До лірич­них жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

4.3.1. Епіталама En im ал ам а (від грец. є

весільний), або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: «Гімен, о Гіменей!» супро­воджувалося виконання твору) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама веде від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII— VI століттями до нашої ери. В давній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології), в давньоримській літературі до цього жанру зверталися Фео-кріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії — Е. Спенсер, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, І. Северянин, з українських поетів — С. Пекалід.

— 288 —

Панегірик (від грец. TtavrryupiKÔQ — 4.3.2. Панегірик

урочиста похвальна промова, яка виго­лошувалася на народних зборах. Панегірик звичайно при­свячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славо­словив певні знаменні історичні події, наприклад, по­хвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію. В давньому Римі панегірики з'являються в епоху правління імператорів. Починаючи вже з антично­сті слово «панегірик» набуває іронічного значення; пане­гіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об'єктивності й більше скидається на підлабуз­ництво, ніж на справедливу оцінку.

Дифірамб (грец. Si6t>panßoC) — 4.3.3. Дифірамб

урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Поя­ву та художнє становлення дифірамба пов'язують з творчістю давньогрецького поета Аріона, який жив у VII сто­літті до нашої ери. Крім цього, дифірамби писали такі давньогрецькі поети, як Симоніз Кеосський, Піндар, Вакхілід, які дали найкращі зразки цього жанру. Арісто-тель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька драма. В новоєвропейській поезії дифірамб зрідка насліду­вали (Ф. Шіллер, І. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер ди­фірамбом, як і панегіриком найчастіше називають над­мірне вихваляння когось або чогось.

Пеан (від грец. TioaSv — пеан, 4.3.4. Пеан цілитель, спаситель — імення бога Аполлона) — хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона, її звичайно виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям пое­та Фалета, який створив його у Спарті в VII столітті до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару.

Мадригал (від італ. madrigale — 4.3.5. Мадригал

пісня рідною мовою) — невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати «ніжністю, солодкістю й лю­бов'ю»), а також невеличким обсягом мадригал є немов­би протилежністю епіграмі. Генетично мадригал сходить

¹⁰ — 289 —

до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відрод­ження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка та Дж. Бок-каччо. В пізнішій поезії використовується не часто.

4.3.6. Епітафія Епітафія (грец. єтп/иафІоС, від єтп —

на, над і тафоС — могила, тобто над­гробне слово) — вірш, призначений для напису на пам'ятни­кові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньо­грецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У XX столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненк®-, М. Сом.

4.3.7. Канцона Канцона (італ. canzone — пісня) —

жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубаду­рів. Формою канцони послуговувалися Дайте і Дж. Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики (А. Шле-ґель, Ф. Рюккерт, Вяч. Іванов, В. Брюсов та ін.).

4.3.8. Станси Станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотири­рядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену дум­ку. В західноєвропейській поезії кінця XVIII — початку XIX століття поняття «станси» часто ототожнювали з по­няттям «строфа». Інколи поняттям «строфа» позначали віршову організацію «високих жанрів, зокрема оди; під стансами (середній жанр) у такому випадку розуміли свого роду спрощений варіант строфічної віршової організації, ще більш спрощеною формою якого виступав куплет на­родної пісні — «низький» жанр). Таке слововживання спи­ралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігій­ної, філософської і т. п. піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Тематична сталість стансових строф і привела до того, що подібні вірші почали сприйматися як окре-

— 290 —

мий жанр (хоча й без чітких ознак). Ось як, наприклад, М. Гоголь визначав жанрову природу стансів: «Є ще лі­ричні вірші, які містяться посередині між одою та гім­ном: тільки набувають певного порядку розмірені строфи й певного спокою, хоча ще не мають тієї великої повноти та просторової рами, яка належить оді. Тоді їх називають поети стансами, тобто просто строфами» [21, 377\. Подібна термінологія не закріпилася й нині виходить з ужитку. До хрестоматійних зразків стансів відносять вірш О. Пуш­кіна «Брожу ли я вдоль улиц шумных».

Ода (від грец. cb5f| — пісня) — 4.3.9. Ода первісне — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супро­від, пізніше — хвалебний вірш, який присвячено услав­ленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інко­ли ода прославляє величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим, з елементами патетики. В. Дом-бровський, наприклад, визначав оду так: «Слово „ода" означає в грецькій мові те саме, що наше „пісня". Тіль­ки ж не кожна пісня є одою; тим іменням означуємо звичайно пісню, в котрій поет, зворушений якимсь висо­ким, незвичайним і подиву гідним предметом, з яким зв'я­зані загальнолюдські, національні або громадські інтере­си, виказує свої почуття пориваючим огненним словом, прибраним у всі засоби картинності, експресії і мелодій­ності. Визначною ознакою од, отже, є піднесений настрій, сміливий, нестримний лет фантазії, палке почуття оду­шевления і пристосована до цього поетична форма вис­лову. Теми для прославлення і звеличання бере ода зі сфери найвищих ідеалів, поривів, бажань і змагань люди­ни, що підносять її понад тісний овид особистих турбот і інтересів, особистих почувань і бажань. Воля, поступ людства, любов до рідного краю, боротьба за здійснення в житті високих кличів волі, правди й братерства, ідеальні заміри і змагання, геройські діла й подвиги, непереможна сила пісні — все те може дати привід до підйому духу й бути прославленим в оді» [25, 34\.

Основоположником жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. е.), який був автором низки од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх. Його оди мали строгу метричну форму й композицію (строфа-антистрофа—епод). Римський лірик Горацій, що жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В добу Від­родження найбільшим одописцем став француз П. Рон-сар (середина XVI ст.). Його оди славили природу, що

— 291 —

приносила радість і спокій людям («До струмка Белле-ри», «До Гастінзького лісу»). Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання, вина («Кривий Венерин чоло­вік — один», «Мій друже, повели, щоб жить зручніше»).

Канонічної жанрової структури як твору, в якому виразно домінують громадянські мотиви, ода набула у творчості Малерба, одного з родоначальників французького класи­цизму. Оди Малерба (початок XVII ст.) захищали непо­рушність принципів абсолютистської державності, вихва­ляли монарха та його рідню, вищих сановників і полко­водців. Своє теоретичне обгрунтування ода дістала у вір­шованому трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво». Поряд із трагедією вона зараховувалася до «високих» поетичних жанрів. Н. Буало сформулював правила одописання, що стосувалися мови, метрики, загальної поетичної тональності. На його думку, ода мала своєю державною урочистіс­тю зворушувати уяву читача. Визначними одописцями в літературі XVIII століття були М.-Ж. Шеньє, Лебрен-Піндар (Франція), Клопшток, Шіллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір, Тредіаковський (Росія). Останній ввів термін «ода» в російську поезію. В добу романтизму ода посідає значне місце у творчості Байрона («Ода авторам білля проти руйнівників верстатів»), Шеллі, Кюхельбекера.

В українській літературі ода як жанр з'явилася на почат­ку XIX століття (І. Котляревський — «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Кура-кіну»). Відомі також «Ода — малороссийский крестьянин» К. Пузини, «Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения» Г. Кошиць-Квітницького, «Ода малороссийского простолюдина на случай воен­ных действий при нашествии французов в пределы Рос­сийской империи в 1812 году» П. Данилевського, «Мысли украинского жителя о нашествии французов. Малороссий­ская ода» невідомого автора, «Ода з Тарасової гори», «Слов'янська ода» П. Куліша.

У всіх цих одах спостерігається відхід від класичних канонів, особливо від високого стилю. У творчості П. Гу-лака-Артемовського є низка переробок у бурлескному стилі од Горація (*До Пархома», «До Гараська»). У літературі XX століття ода зустрічається вкрай рідко. Як приклади, варто згадати «Оду бібліотеці» С. Крижанівського, його ж цикл «Оди» («Оду на честь дерева», «Оду людині», «Оду швидкості»), «Оду мові людській» І. Муратова, «Оду совісті» І. Драча.

— 292 —

Елегія (грец. єХєуєіа, від е'ХєуоС — 4.3.10. Елегія пісня; утворено, як гадають, від фрігій­ського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під аком­панемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: «Тос­ка — элегии пароль» (І. Северянин). У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. «Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас пере­бувають, — писав М. Гоголь, — не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предме­ти величні, не тих, які, подібно святині, приховано існую­чи в глибинах душі, спрямовують людину на великі под­виги, — а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсяк­денним станом людини. Це сердечна історія — те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. <...> Усе в ній тихо. <...> Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним» [21, 379\.

Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії («Плач Ізіди по Озірісу»), в літературі Стародавнього Китаю («Пісня покинутої дружини»), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій).

Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісне вона поширюється в іонійсь­кій Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше — виголошували. В давній Греції VII—VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дис­тиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий — пентаметром) і з незв'язаною тематикою, тобто найрізно­манітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьків­щини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов'язаних із ним переживань. Тематична все-охоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.

«У новій європейській літературі, — зазначав М. Тка­чук, — елегія втратила чіткість форми, але набула окреслено­го змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи»

— 293 —

[52, 143]. Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.

Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків ЗО—40-х років XIX століття (А. Метлинський, С. Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П. Гра-бовського, В. Самійленка, М. Чернявського.

Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концепту­альною. Вона є результатом усвідомлення певних законо­мірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. По­ліщука, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко.

4.3.11. Думка Думка — досить поширений в україн­ській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін «думка» (як зменшувальний від «дума», про яку див. підрозділ «Ліро-епос та інші між­родові та суміжні утворення») спершу з'явився у XVIII столітті в Польщі для позначення ліро-епічних творів баладного типу (перші автори «думок» — придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт, який написав думку під назвою «Пісня Ревухи»). Згодом, у першій половині XIX століття, польські (Ю.-Б. Залеський, А. Бєловський) та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року «Думки і пісні та ще дещо»). Зустрічається він також у творчості О. Афанасьєва-Чужбинського («Як ранок осипле квіточки росою»), М. Пет­ренка («Дивлюсь я на небо»), Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити»).

У білоруській літературі цей жанр представлений у творчості Ф. Богушевича, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка.

4.3.12. Гімн Гімн (грец. fywoQ не має чіткого

етимологічного значення; в античності

його пов'язували із t>p.vàtvco, розуміючи гімн як «зіткану»

пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію

— 294 —

викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни ви­конувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфа­ри й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. «Головну, так би мовити серцевинну, частину гімна, — коментує її структуру О. Тахо-Годі, — звичайно складає оповідь, в основі своїй епічна (наративна частина), для якої характерним був „біографізм". Ця частина включала окремі важливі епізоди з життя „ге­роя" пов'язані з його народженням.., подвигами.., вста­новленням храмових свят та місць пошанування.., епі­зодами інтимно-любовного.., сімейно-драматичного... або авантюрного характеру. Ця оповідь, присвячена герою гім­на, має риси яскраво вираженого ареталогічного сюжету (arete — „мужність"), що включає в себе „діяння" божест­венного „життя". Завдання такої ареталогії полягало в прославлянні божества, приверненні його на бік людини, що просила милості. І, природно, хвалебній частині гімна (економії) повинно було передувати звернення, заклик (інвокація) людини до свого покровителя та захисника. Саме ж прохання про допомогу (не забуваймо, що заради цього і створювався на перших порах гімн) скромно пересувалося на самий кінець і завершувало собою гімн. <...> Очевидно, така структура прийшла в гекзаметричні гімни з архаїч­ної культової практики. Скоріш за все, найпростішою фор­мою звертання були прямі молитовні кличі... Подібні звер­тання, які в подальшому стануть жанротворним принци­пом гімна, можна знайти вже у поемах Гомера. Як правило, свої моління герої посилають Зевсові, Афіні, Аполлонові, Музам, не рахуючи другорядних богів» [3, 11 — 12\. В антич­ній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів (пеан — гімн Аполл'онові, дифірамб — гімн Діонісові) чи відрізнялися підкреслено урочистим характером (просодія — урочистий марш, виконуваний під час процесій, урочистих проходжень, парфеній — просодій, виконуваний хором дівчат, і т. п.). До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать пое­ти Аріон (VII до н. е.), Архілох, Алкман, Алкей (VII— VI до н. е.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI—V до н. е.). Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов'яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі.

— 295 —

В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку — релігійну, вироблену під впливом христи­янства (католицький хоральний спів та кондакова гімніч-на форма православної літургії) та світську — одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ (гімн «Франції» П. Рон-сара, «Я меч, я полум'я...» Г. Гайне, «Гімн Богу» В. Жу­ковського, «Гімн ліро-епічний на вигнання французів із Батьківщини» В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяков-ського — «Гімн здоров'ю», «Гімн хабарю», «Гімн обіду», «Гімн судці» і т. д.).

Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальни­ми. Гімн як жанр уперше з'являється в українській літера­турі у творчості П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»). І. Франко назвав гімном вірш «Вічний революціонер». Подібний характер має і вірш П. Чубин-ського «Ще не вмерла Україна», що є гімном незалежної Української держави.

4.3.13. Послання Послання — епістолярно-публіци-стичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають рим­ського поета І століття до нашої ери Горація, який у «Пос­ланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну твор­чість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літе­ратурі класицизму, як західноєвропейського, так і східно­слов'янського, в якому воно широко культивувалося: Н. Бу-ало, Вольтер, А. Поп, О. Сумароков, А. Кантемір, Г. Дер-жавін, О. Пушкін; пізніше — В. Маяковський («Послання пролетарським поетам», «Лист до Тетяни Яковлєвої»), С. Єсенін («Лист матері», «Послам Грузії»), К. Симонов («Відкритий'лист») та інші.

Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних деклара­цій, філософських узагальнень, естетичних програм. Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарож-деним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка»,

— 296 —

«M. Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І. Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві», «Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на спо­мин»). Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Бажан).

Пісня (давньорус. ггЬти — співати, нім. 4.3.14. Пісня

Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Роз­різняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літератур­ні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й по­ширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної) В. Домбровський характеризував так: «Найпростішою і заразом найбільш первісною формою поетичного виразу почуття і настрою є пісня; є то короткий віршовий твір, зложений часто в правильні строфи, що виражає одне почут­тя, одне враження або один пережитий настрій без огляду на особу, яка його пережила. Назва пісні походить від староцерковнослов'янського слова п^ти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики;...те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної поезії, є безпосередність вираженого в ній почуття: пісня передає нам почуття або настрій поета в такім виді, як вони в нім повстали, просто й безпосередньо, без примішки рефлектуючої думки. <...> В цій свіжості й безпосередньості моментального переживан­ня лежить увесь притягаючий чар пісні, вся її принадна краса. <...> Згідно з тим основним психологічним законом, що почуття зв'язане нерозривно з уявленням предмету, який його викликає, мусить і ліричний поет для виразу своїх почувань і настроїв послугуватися образами речей і явищ, як це робить епік і драматичний поет. Проте словесні образи ліричної поезії мають своє, тільки їм питоме завдання і призначення; слова пісні впливають не лише своїм образо-вим значенням на нашу уяву, але самими своїми звуками і їх ритмічним упорядкуванням промовляють через смисл слуху до нашої душі й серця, впливають на наше почуття безпосередньо, подібно як музика. <...> Ознакою літературної пісні буде все ширша гама особистих і громадських почу­вань та більше багатство мистецьких посередників, ніж це

— 297 —

є в народній пісні. Коли народна лірика висловлює в фор­мі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середо­вищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, — то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовіль-нитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв» [25, 88— 89\.

Народні пісні, передаючись від покоління до поколін­ня, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідей­ний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історич­ні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм. З народними піснями пов'язані й літературні, які-виникли як продовження й творчий роз­виток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європей­ських поетів Р. Бернса, П.-Ж. Беранже. На вірші німець­ких претів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори — Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов'янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів «Зимова дорога» О. Пушкіна, «Соло­вей мій, соловей» О. Дельвіга, «Пісня циганки» Я. По-лонського, «Ой, полна, полна коробушка...» М. Некрасова.

В українській літературі цей жанр особливої популяр­ності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: «Віють вітри» І. Котляревського, «Не щебечи, соло­вейку», «Гуде вітер вельми в полі» В. Забіли, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Скажи мені правду» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Стоїть гора високая» Л. Глібова, «Вечірня пісня» В. Самій-ленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.

Традиції класичної літератури були продовжені й на­ступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Пав-личко, Ю. Рибчинський і М. Луків.

— 298 —

Романс (ісп. romance від пізньолат. 4.3.15. Романс romance — по-романськи, тобто по-іспанськи) — це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом.

Походження терміна «романс» пов'язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною («романською») мовою, тобто відмінною від традицшної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об'єднаних наскрізною дією, мали назву «романсеро». Романс пізнього середньовіччя пов'язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками. У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII — на початку XVIII століття до Східної Європи. Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонсько-го, С. Єсеніна, М. Ісаковського. Розквіт цього жанру в Україні припадає на XIX — початок XX століття (Є. Гре­бінка, А. Кримський, Леся Українка).

Ліричний портрет — це вірш, у 4.3.16. Ліричний
якому дається характеристика певної портрет

реально існуючої людини, розкри­вається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення. Прикладами ліричного портрета можуть бути вірші «Шевченко», «Шопен» M. Рильського, «Кранова» В. Сосюри, «Фабрична» В. Поліщука, «Се­стра» С. Крижанівського, «Марсель Марсо» І. Муратова.

Псалми (від грец. уоАцоС — хвалеб- 4.3.17. Псалми на пісня, первісне — ударяти по стру­нах, спів під акомпанемент струнного інструмента) — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, при­писуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов'янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намага­лися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту. Широковідо­мими стали літературний і музичний переклади текстів біб­лійних псалмів, зроблені С. Полоцьким у книзі «Псалтирь римотворна». Ліричними віршами Псалтир перекладав В. Тредіаковський, а Г. Державін написав знамениту оду «Властителям та суддям» на тему вісімдесят першого Давидового псалма, осуджуючи в ній «земних богів». В

— 299 —

українській літературі цей жанр має багату історію. Він був досить поширеним у XVII—XVIII століттях у творчості «мандрівних дяків», входив до репертуару сліпих лірників. Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Ско­вороди, що ввійшли до збірки «Сад божественных пес­ней» («Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелены», «Ой ты, птичко жолтобоко»). Цикл із десяти творів під наз­вою «Давидові псалми» належить Т. Шевченкові («Бла­женний муж на лукаву...», «Чи ти мене. Боже милий...», «На ріках круг Вавилона...» тощо). «Варіація перва Дави­дової псалми» належить П. Кулішу. У літературі XX сто­ліття цей жанр зустрічається у творчості Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, Д. Павличка.

4.3.18. Медитація (лат. meditatio — роздум)

Медитація — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (жит­тя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Медитативний характер мали чимало віршів Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Олеся, В. Самійленка, Лесі Українки. У літературі остан­ніх десятиліть медитації писали М. Рильський, В. Сосюра,

A. Малишко. Прикладами медитації можуть бути вірші
«Дивлюсь я на небо» І. Муратова, «Знову літо пролетіло»
П. Осадчука, «О власну стріти смерть — як щастя засягнути»

B. Стуса. Інколи у творчості поетів медитації складають
цілі цикли. Так, у С. Крижанівського є цикл «Медитації»,
що об'єднує шість віршів («Вночі моя уява ожива», «Мені
чужа бундючність пишних поз», «Юних літ казки обворо­
жили», «Про смерть», «Звернення до моря», «Ні пишним
лугом, ні затишним лісом»). У Ю. Сердюка подібний цикл
складається з двох віршів («Природа. Гармонія», «Слово»).

4.3.19. Сонет Сонет (італ. sonate — звучати) — канонічний жанр ліричного вірша,

який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким риму­ванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). Час виникнення сонета датують XIII сто­літтям і пов'язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи. До східнослов'янської поезії сонет увів В. Тредіаковський. Український сонет з'явився в середині XIX століття, його перші спроби по­в'язують із творчістю О. Шпигоцького і А. Метлинського.

— 300 —

Вагомий внесок у розвиток українського сонета зробили також І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Л. Костенко, Д. Павличко.

Дата добавления: 2014-11-28