Типові помилки при проведенні спостереження 1 страница

1. Спостереження розпочинають без спеціально розроб­леної програми, здійснюють випадково.

2. Ознаки спостереження не пов'язані з проблемною си­туацією і гіпотезою дослідження.

3. В числі ознак спостереження в картках не відмічені часто повторювані і достатньо значущі властивості ситуацій спостереження.

4. Не введено обмежень на умови спостереження, і спосте­рігачі можуть зітк-

нутися під час роботи з принципово різними ситуа­ціями.

5. Не підготовлені і не апробовані методичні документи; з цієї причини під час збору даних виникають труднощі, по­в'язані з чіткою реєстрацією ознак.

Спостереження має як позитивні, так і негативні власти­вості. Недоліки полягають у неможливості гарантування ре­презентативності даних через велику кількість явищ, елемен­тів суб'єктивізму в інтерпретації ситуацій, спостережень, подій. Крім того, як правило, спостерігають лише ті події, які відбу­ваються в період проведення дослідження.

Опитування

Метод опитування як виявлення позиції людей викорис­товують практично на всіх етапах збору інформації (приблизно при 90% дослі­джень). Основні переваги і недоліки опитування пода­но в табл. 2.1. Документами, які дають змогу зібрати первин­ну інформацію, є опитувальний лист та анкета. Практичні рекомендації щодо поліпшення якості опитувальних листів як джерела інформації наведено в табл. 2.2.

Таблиця 2.1

Переваги та недоліки опитування

Переваги опитування	Недоліки опитування
1. Можливий індивідуальний підхід до кожної з опиту­ваних осіб, що забезпечує атмосферу довіри 2. Можливе отримання додат­кової інформації	1. Важко проконтролювати відповіді 2. Важко порівнювати ре­зультати 2. 3. Трудність в опрацюванні 3. 4. Високі витрати

При розробці запитань слід виходити з потреби отриман­ня інформації з кожного аспекту і можливості опитуваних дати правильну відповідь. Якщо дослідника цікавить лише згідний чи не згідний опитуваний, то достатньо відповіді типу "так — ні". Якщо ж необхідно зробити висновки щодо ду­мок опитуваних, то необхідно використати запитання за шкалою. У табл. 2.2. наведено основні рекомендації щодо поліпшення якості анкет.

Таблиця 2.2

Основні рекомендації щодо поліпшення

якості анкет

Вимоги до формулювання запитань	Основні принципи побудови опитувальних листів	Способи підви­щення відсотка повернення опи­тувальних листів	Рекомендації для інтерв'ю­ера
Запитання ма­-	Порядок запитань:	Заохочення	Докладні
ють бути про­-	від простих до	(слід враховува­-	вказівки
стими і зрозу­-	складних, від за­	ти витрати, а	щодо викона­-
мілими;	гальних до спеці­-	також можливі	ння роботи;
запитання	альних;	відповіді з почу­	необхідний
мають бути од­-	не застосовувати	ття подяки);	контроль;
нозначними;	дуже багато різних	супровідний	використан­-
запитання	інструментів	лист(пробу­	ня технічних
мають бути	(наприклад, спочат­-	дження інтересу,	засобів оброб­-
нейтральними	ку чотири-, потім	гарантії анонім­	ки даних;
(не спрямову­-	семиступенева	ності);	пошуки спо­-
вати відповіді	шкала); спочатку за­	високий рівень	собів знижен­-
в певну сторо­-	питання для вста­-	оформлення лис­	ня витрат
ну)	новлення довіри, а	тів
	потім - по суті,
	можливі контрольні
	запитання, в кінці -
	запитання про осо­-
	бистість

Опитувальні листи (анкети) можуть включати, крім запи­тань по суті справи, запитання, що допомагають встановити контакт із опитуваним, і запитання, які

контролюють пра­вильність і достовірність відповідей. Використовується як усне опитування, так й інтерв'ю. Якщо опитування прохо­дить за заданою формою, то це - стандартизоване інтерв'ю. Рівень достовірності основних результатів і висновків нау­кового дослідження значно підвищується, якщо вони базу­ються на експериментальних даних.

. Експеримент

Проведення експерименту базується на знаннях про об'єкт, які дають змогу структурно визначити ті чи інші фактори, передбачають висунення і доведення гіпотез дослідження, контроль за ходом процедур, забезпечення його чистоти і можливості повторень. Все це є реально можливим при розумінні суті методу, його особливостей, додержання необхід­них умов і вимог до отримання достовірної інформації про досліджувані процеси та явища.

Експерименти повинні служити обґрунтуванню та уточненню теоретичних положень. Вони миють суттєве значення для підтвердження достовірності наукових положень дослідника. При організації експерименту слід до­тримуватися єдиних вимог, проводити його на основі тео­рії. І це стосується всіх його складових: постановки мети, завдань та інтерпретації результатів від фіксації стану об'єкта до експерименту, визначення експериментальних умов, виявлення можливостей впливу експериментальних змінних, оцін­ки стану об'єкта до і після експерименту.

Експериментальним фактором виступає пе­редбачена умова або система умов. Фактор вводиться як при­чина, він є незалежною змінною, де якісні і кількісні характеристики розкриваються в межах програм експерименту.

Змінні в експерименті — контрольовані і неконтрольовані фактори, що безпосередньо або опосередковано вплива­ють на стан об'єкта, що вивчається. Певним набором змінних задається й описується експериментальна ситуація. Основні змінні бувають незалежними і залежними. Змінні являють собою категорії аналізу в експерименті і наводяться у вигляді емпіричних показників.

Незалежний фактор вводиться, змінюється, управляється і контролюється дослідником. Він має бути відносно самостійним, постійним, суттєвим і відчутно впливати на стан об'єкта.

Залежний фактор змінюється під впливом незалежної змінної.

Вибір тих чи інших факторів необхідний для встановлен­ня основних і другорядних серед них; він відіграє важливу роль у забезпеченні ефективності експерименту, оскільки зводиться до знаходження залежностей між цими факторами.

Завершується експеримент переходом від емпіричного вивчення до обробки отриманих даних, логічних узагальнень, ана­лізу і теоретичної інтерпретації отриманого фактичного ма­теріалу. Щоб достовірність отриманого фактичного матеріалу не викликала сумнівів, необхідно виділити ту їх частину, яка зумовлена лише факторами, що можна вивчити на досліді.

Типові помилки в проведенні експерименту

1. Сформульовані гіпотези не відбивають проблемну ситуацію, суттєві залежності у даного об'єкта.

2. Як незалежну змінну виділено фактор, який не може бути причиною, сталою детермінантою процесів, що прохо­дять у даному об'єкті.

3. Зв'язки між залежною і незалежною змінними є випадкового характеру.

4. Допущено помилки в попередньому описі об'єкта, що призвело до неправильної емпіричної інтерпретації змінних і вибору неадекватних показників.

5. Допущено помилки при формулюванні дослідних і кон­трольних вихідних результатів експерименту, виявляється значна їх різниця, що викликає сумніви в можливості по­рівняти ці групи за складом змінних.

6. При аналізі результатів експерименту переоцінюється вплив незалежної змінної на залежну, без урахування впливу випадко­вих факторів на зміни експериментальній ситуації.

Формування вибіркової сукупності

У прикладному соціологічному дослідженні передусім важливо визначити обсяг вибірки, тобто число опитуваних. Це число залежить від загальної кількості соціальних об'єктів, що вивчають, які утворюють генеральну сукупність. Якщо досліджують громадську думку жителів регіону, то гене­ральною сукупністю є всі жителі регіону. Якщо у межах ло­кального дослідження вивчають потреби, пропозиції кори­стувачів конкретної бібліотеки (музею, архіву, дозвільної установи), генеральною сукупністю є сукупність усіх корис­тувачів, відвідувачів цієї установи. Вибірка має бути опти­мальною, або репрезентативною, яка б у мініатюрі відоб­ражала всі характерні особливості генеральної сукупності. Розрахунок обсягу вибірки часто залежить від методу дослі­дження. Так, при експертному опитуванні обсяг вибірки рідко перевищує ЗО %, а при пробному (пілотажному) дослі­дженні він може досягати 100 %.

У більшості випадків великий розмір або мінливість гене­ральної сукупності не дають змоги здійснювати суцільне опитування. Тому застосовують вибірковий метод.

У вибіркових дослідженнях неможливо досягти 100 % точ­ності результатів, завжди залишається ризик помилки. Дос­татньо репрезентативним вважається вибірковий параметр, для якого гранична помилка не перевищує 5 %. Збільшення обся­гу вибірки підвищує точність дослідження через зменшення випадкових помилок, а зменшення обсягу вибірки економить час, кошти, людські ресурси, однак зменшує ймовірність отри­мання точних результатів. Необхідно вибирати "золоту сере­дину". Для цього використовують формули і таблиці, за допомогою яких можна визначити мінімальний обсяг вибір­кової сукупності, виходячи з обсягу генеральної сукупності та прийнятого рівня значущості залежно від типу вибірки.

Є й інші типи вибірки: стихійна, квотна, проста, випадко­ва (повторна, безповторна), систематична, гніздова (серійна).

Стихійна вибірка - це вибір "першого стрічного". Цей метод використовують, коли генеральна і вибіркова сукуп­ності за своїми обсягами достатньо великі. Так, для середньо­го міста обсяг вибірки може становити 800-1000 осіб, для малого - 400-500 осіб. Прикладом методу стихійної ви­бірки може бути опитування громадської думки на вули­цях за допомогою засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення), поштове опитування читачів. Найбільш при­датним та ефективним є метод формування вибірки на базі трудових колективів (підприємств, установ, організацій) міста.

Квотна вибірка використовується, якщо прагнуть досяг­ти структурної відповідності вибіркової та генеральної су­купностей. Її застосовують найчастіше, якщо методом опи­тування є інтерв'ю. При цьому необхідно визначити ознаки, за якими здійснюють відбір респондентів (наприклад, роз­поділ за статтю, віком, освітою, соціально-професійною належ­ністю). Така вибірка характерна для ситуації, коли відома загальна кількість опитуваних, серед яких повинна бути про­порційна кількість представників різних груп населення.

Проста, випадкова (ймовірна) вибірка виконується на основі повних списків усіх членів генеральної сукупності: списки виборців, картотека читацьких формулярів тощо. Для всіх одиниць сукупності забезпечують рівні можливості (однакову ймовірність) потрапити у вибірку, тому й називають цей спосіб ймовірним. Ця вибірка особливо ефек­тніша в локальних дослідженнях, оскільки забезпечено пов­ний перелік усіх одиниць генеральної сукупності, а крім того, ця сукупність є відносно однорідною.

Систематична (механічна) вибірка - це спрощений варіант ймовірного відбору. Користуючись тими ж самими списками генеральної сукупності (наприклад, списками виборців), відбір здійснюють не випадковим способом, а послідовно, через один і той же інтервал (так званий крок вибірки). На­приклад, у списку виборців (картотеці читацьких формулярів) взяти кожного десятого і занести у вибіркову сукупність.

Розрахунки обсягу вибіркової сукупності залежать від обсягу генеральної сукупності, а також від вибраного рівня, точності репрезентативності. Як правило, приймають 5 %-у граничну помилку репрезентативності на 5 % -му рівні зна­чущості. З урахуванням цих припущень визначають обсяг вибіркової сукупності для простого ймовірного відбору за такою формулою:

п = 1/0,0025 + 1/М,

де N, п — обсяг відповідно генеральної та вибіркової сукупності.

Декілька розрахованих значень для прикладу наведено у табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Обсяги генеральної та вибіркової сукупностей

Обсяг

Обсяг генеральної сукупності, N

вибіркової

сукупності

тис.

тис.

тис.

N

п/М, %

7,4

3,9

0,4

<0,13

Наведена формула гарантує зна­чущість лише одновимірних розподілів. Якщо потрібно одер­жати значущі двовимірні розподіли, треба суттєво збільшу­вати вибірку. Вважається, що для пробних опитувань достатньою є вибірка обсягом 100—250 осіб. Якщо величина генеральної сукупності становить менш 5000 осіб, достатній обсяг вибіркової сукупності — не менш 500 респондентів. Якщо ж обсяг генеральної сукупності 5000 осіб та більше, то необхідно опи­тати 10 % усієї сукупності, але не більше 2000—2500 респон­дентів. Важливо знати, що достовірність інформації про досліджуваний об'єкт залежить від вибору найсуттєвіших ознак, за якими буде здійснюватись відбір респондентів. Необхідно, щоб до складу вибірки входили пред­ставники всіх категорій населення, з яких складається генеральна сукупність.

Розділ 3. МАГІСТЕРСЬКА, КАНДИДАТСЬКА, ДОКТОРСЬКА

ДИСЕРТАЦІЇ: НАПИСАННЯ, ОФОРМЛЕННЯ, ЗАХИСТ

3.1. Дисертація: визначення поняття, основні види

Дисертація (лат. dіssеrtаtіо — дослідження, міркуван­ня) — наукова кваліфікаційна праця, що пройшла поперед­ню експертизу і подана до захисту на здобуття наукового ступеня в спеціалізованій вченій раді.

Дисертація на здобуття наукового ступеня згідно з п. 11 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вче­них звань (далі — Порядок) є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготов­леного рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Дисертація як вид наукової роботи — це:

• кваліфікаційна наукова праця;

• праця, що містить нове вирішення актуальної науко­вої проблеми;

• результати дослідження є суттєвими для роз­витку певної галузі науки;

• праця, яка дає підстави присудити її автору науковий ступінь;

• в ній особливо важливі ті пункти, які входять до квалі­фікаційних вимог ВАК України.

Теми дисертацій мають бути пов'язані, як правило, з на­прямами основних науково-дослідних робіт наукових уста­нов і організацій, відповідати спеціальності та бути затвер­дженими вченими радами для кожного здобувача персональ­но з одночасним призначенням наукового консультанта (докторська дисертація) чи наукового керівника (кандидат­ська дисертація). Дисертація — це наукова кваліфікаційна праця, виконана автором особисто. Роль нау­кового керівника полягає насамперед у допомозі авторові в процесі вибору напряму дослідження, визначення теми, при складанні плану роботи, у практичному аналізі отриманих результатів.

Дисертація — завершена робота, яка має внутрішню єдність змісту, містить сукупність нових наукових результатів і по­ложень, висунутих автором для прилюдного захисту. Найго­ловнішим критерієм відповідності докторської й кандидат­ської дисертацій вимогам ВАК завжди була і є наявність нових науково обґрунтованих результатів.

Нові рішення, запропоновані здобувачем, необхідно добре аргументувати і критично оцінити порівняно з відомими положеннями. У дисертаціях, що мають прикладне значення, додатково до основного тексту наводяться відомості та доку­менти, що підтверджують практичне використання отрима­них автором результатів, а в дисертаціях, що мають теоре­тичне значення, — рекомендації щодо використання науко­вих висновків.

Згідно з чинним законодавством України про мови дисер­тація виконується, як правило, українською мовою. Автореферати дисертацій та матеріали атестаційної справи здобувача обов'язково дру­куються державною мовою. Оформлення дисертацій має відповідати вимогам стандартів, що ставляться до робіт, поданих до друку.

Розрізняють два види дисертаційних досліджень:

1) дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук;

2) дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Крім того виконують кваліфікаційне дослідження як дисертацію на здобуття академічного рівня магістра.

Дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук має містити не захищені рані­ше наукові положення та отримані автором нові науково обґрунтовані результати у певній галузі науки, які у сукуп­ності розв'язують важливу наукову або науково-прикладну проблему (п.12 Порядку). Її характеризують такі класифікаційні ознаки:

• розв'язання значної наукової або науково-прикладної проблеми, яка має важливе народногосподарське та соціально-культурне значення;

• розробка теоретичних положень, сукупність яких кваліфікують як нове вагоме досягнення в розвитку пер­спективного напряму у відповідній галузі наук;

• усі наукові результати дисертації є новими, не захище­ними раніше;

» дуже висока цінність результатів дисертації;

• тема входить до державної чи галузевої програми до­сліджень;

• результати дисертаційного дослідження можуть бути використані на міжнародному, міжгалузевому чи галузевому рівнях;

• результати та висновки докторської дисертації мають бути такими, що зможуть стати в майбутньому темами окре­мих кандидатських дисертацій.

Слід запобігати як передчасному захисту, так і його за­тримці, враховувати те, що у докторській дисертації не до­зволяється захищати положення та наукові результа­ти, захищені здобувачем у кандидатській дисертації. Вони можуть використовуватися лише в оглядовій частині докторської дисертації. Коли здобувачем не витримується п'ятирічний термін, ВАК України обов'язково надсилає док­торську дисертацію та атестаційну справу здобувача на до­датковий висновок (колективну рецензію).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук - це кваліфікаційна наукова праця, підготовлена особисто здобувачем для прилюдного захисту і здобуття наукового сту­пеня кандидата наук. Дисертація має містити результати про­ведених автором досліджень та отримані автором нові на­уково обґрунтовані результати, які у сукупності розв'язу­ють конкретне наукове завдання, що має істотне значення для певної галузі науки (п. 13 Порядку).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук є кваліфікаційною працею обсягом основного тексту 4,5—7 авторських аркушів (для суспільних і гуманітарних наук — 6,5—9 авторських аркушів), оформлених відповід­но до державного стандарту. Кандидатська дисертація може бути подана до захисту лише за однією спеціальністю. Серед основних вимог, що висуває ВАК до кандидат­ських дисертацій, слід назвати такі.

1. Актуальність тематики та доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва, особливо на користь Україні; зв'язок вибраного напряму досліджень з планами організації, де виконана робота, а також з галузеви­ми та (або) державними планами та програмами.

2. Відповідність теми дисертації спеціальності, за якою вона захищається, паспорту спеціалізованої вченої ради.

3. Дисертація повинна містити рішення нової наукової проблеми чи завдання, не досліджуваних раніше або дослі­джуваних в інші часи, за інших умов. У цьому разі через критичний аналіз та порівняння з відомими розв'язаннями проблеми (завдання) обґрунтовується різниця у виборі напрямів дослідження.

4. Чітке формування мети і конкретних завдань дослідження. Висновки і рекомендації дисертації мають бути об'єднані провід­ною ідеєю і пов'язані з метою доказами. Стрижень дисер­тації — наукова концепція як синтез провідної ідеї з її обґрунтуванням і науковим результатом. Концептуальність дослідження — найвищий критерій його оцінювання.

5. Науковий результат має відповідати таким основ­ним критеріям оцінки дисертацій: наукова новизна одержаних результатів, вірогідність (достовірність) дослідження, практична значущість одержаних результатів.

6. Необхідно обґрунтувати самостійність дослідження, особистий внесок здобувача в одержання нових науково об­ґрунтованих результатів.

7. Наявність відомостей про апробацію результатів дисертації, кількість та обсяг публікацій основного змісту дисертації.

Кожна дисертація супроводжується окремим авторефератом, який відображає основні наукові результати дисертацій­ного дослідження. Вимоги до оформлення автореферату визначає ВАК.

Основні наукові результати дисертації повинні бути опубліковані автором у формі наукових монографій, посібників (для дисертацій з педагогічних наук) чи статей у наукових фахових виданнях України або інших країн, пе­релік яких затверджує ВАК. Такі публікації можуть бути виконані самостійно або у співавторстві. Їх повний список наводиться в авторефе­раті дисертації.

3.2. Вибір і затвердження теми. Формулювання назви дисертації

Важливим етапом у написанні дисертації є вибір пробле­ми дослідження й теми. Небезпідставною є думка, що пра­вильно вибрана і сформульована тема — це половина вико­наного дослідження. Тому починають роботу над дисерта­цією лише за умови, коли чітко уявляють її тему.

Розрізняють три різновиди тем: такі, що виникли внаслі­док розвитку проблем, над якими працює даний науковий колектив; ініціативні; "на замовлення". Доцільніше брати теми першої групи.

При виборі теми основними критеріями мають бути її ак­туальність, новизна і перспективність, наявність теоре­тичної бази; можливість виконання теми в даній організації; можливість отримання при впровадженні ефективних соці­альних, технологічних або екологічних результатів.

Тема дисертації має бути тісно пов'язана з напрямами основних досліджень наукової установи або організації, де вона виконується (інститут, факультет, кафедра), а також з галузевими та (або) державними науковими планами чи програмами. Здо­бувач сам може запропонувати тему дисертації, виходячи з її актуальності, відповідності фаху, зважаючи на свої наукові інтереси та сучасний стан розробки наукових досліджень, присвячених обраній проблемі.

Вибір теми дисертації потребує індивідуального підходу. Однак існують

загальні правила, яких слід дотримуватися.

Бажано вибирати тему, до якої здобувач найкраще підго­товлений, з якої вже

щось ним написано, зібрано літератур­ний, фактичний матеріал тощо.

При виборі теми доцільно ста­вити завдання порівняно вузького плану, для

того щоб тему можна було глибоко опрацювати.

Не слід брати тему, над якою вже працю­ють. У кожній галузі достатньо тем,

що потребують спеціального до­слідження. Якщо ж таке сталося, то слід уточни-

ти аспект своєї роботи. Крім того, дисертація повинна містити нове вирішен-

ня теми, а принципи розв'язання проблеми, зміст тео­ретичної та експеримента-

льної частин дисертації мають бути відмінними від попередньої роботи.

Після вибору теми здобувач повинен звернутися до свого наукового керівни-

ка за порадою. Думка наукового керівни­ка має особливе значення для вибору

теми. Його рекомен­дації допомагають обмежити поле діяльності здобувача,

з'ясувати вибраний ним напрям дослідження. Дуже важливо, щоб здобувач сам

перед тим спробував розробити план своєї теми, добре обміркував і чітко уявив

собі хід її виконання, зважаючи на конкретні умови, в яких йому доведеться

пра­цювати. Це дасть змогу науковому керівникові зважити на здібності аспіра-

нта (здобувача), його підготовленість до виконання даної наукової роботи, а

отже, зробити правильні висновки щодо того, яку надати йому допомогу.

Вибрати тему дисертації можуть допомогти такі прийоми.

1. Вивчення тематики наукових планів і програм організації (інституту, фа-

культету, кафедри), де виконуються робо­ти; ознайомлення з напрямами науко-

вих досліджень, планами, програмами, що мають галузеве (або загальнодержав-

не) значення.

2. Перегляд каталогів (бюлетенів) захищених дисертацій та ознайомлення з уже виконаними на кафедрі чи в інших споріднених установах дисертаційними роботами.

3. Виявлення того, що і ким написано з конкретної теми (монографії, статті, тези доповідей та ін.).

4. Ознайомлення з новітніми результатами досліджень у споріднених, суміжних галузях науки і техніки, враховуючи, що в суміжних науках можна віднайти нові, іноді несподі­вані рішення.

5. Оцінювання стану розробки методів дослідження, технологічних прийомів щодо конкретної сфери діяльності чи галузі. При цьому слід зважати на те, що наука розви­вається завдяки вмілому запозиченню "чужих методів", про­думаному впровадженню випробуваних методик для вирішен­ня конкретної теми, введенню до наукового обігу нових фак­тичних матеріалів.

6. Перегляд відомих наукових рішень за допомогою но­вих методів або з нових теоретичних позицій, під новим ку­том зору, на вищому теоретичному рівні, з залученням но­вих, суттєвих фактів, виявлених дослідником.

Суттєву допомогу у виборі теми надає ознайомлення з ана­літичними оглядами та статтями в спеціальних періодичних виданнях, а також бесіди і консультації з фахівцями-прак­тиками, під час яких можна визначити важливі, однак ще мало вивчені в теоретичному плані питання.

Вибір теми завершує формулювання назви дисерта­ційного дослідження. Назва дисертації має бути якомога коротшою (7 слів ± 2 слова), адекватно відображати її зміст, відповідати обраній спеціальності та суті вирішуваної наукової проблеми (зав­дання). Вона повинна вказувати на мету (предмет) дисертацій­ного дослідження і його завершеність. Часом для більшої конкретизації до назви додають невеликий (4—5 слів) підзаголовок.

У назві не слід використовувати ускладнену термінологію псевдонаукового характеру. Треба уникати назв, що почина­ються зі слів: "Дослідження питання...", "Дослідження дея­ких шляхів...", "Шляхи...", "Проблеми...", "Деякі питання...", "Матеріали до вивчення...", "До питання..." та ін., в яких не відбито достатньою мірою суть проблеми.

Назву дисертації згодом можна коригувати, особливо після завершення наукового дослідження. Вона підлягає са­моперевірці з боку здобувача, а також аналізу опонентів, про­відної установи, організації, де виконана робота, експертної комісії спеціалізованої вченої ради.

Дата добавления: 2014-11-29