Етичні норми і цінності науки

У науці, як і в будь-якій сфері людської діяльності, взаємини між тими, хто в ній зайнятий, та дії кожного з них повинні підкорятись певній системі етичних норм, які визначають, що припустимо, а що ні для вченого. Ці норми виникали паралельно зі створенням та розвитком самої науки; вони є результатом свого роду “історичного відбору”, який зберігає тільки те, що необхідно науці та суспільству на кожному етапі історії.

У нормах наукової етики знаходять своє відображення, по-перше, загальнолюдські моральні вимоги та заборони, пристосовані для особливостей наукової діяльності. Наприклад, крадіжкою або плагіатом називають видачу людиною чужих (отриманих кимось іншим) наукових ідей та результатів за свої; брехнею вважається свідоме викривлення (фальсифікація) даних експерименту.

Крім цього, етичні норми науки утверджують і захищають специфічні цінності, що характерні тільки для неї. Першою серед таких є безкорисний пошук і доведення істини. Широковідомі, наприклад, слова Аристотеля: “Платон мені друг, але істина дорожча”, значення яких в тому, що у своєму прагненні до істини вчений не повинен рахуватися ні з власними симпатіями та антипатіями, ні з будь-якими іншими зовнішніми обставинами. Історія науки, як і історія людства, із вдячністю пам’ятає імена подвижників, які не зрікалися своїх поглядів перед лицем найтяжчих випробувань і навіть самої смерті.

У повсякденній науковій діяльності зазвичай буває непросто одразу оцінити отримане знання як істину або як помилку. І ця обставина знаходить відображення в нормах наукової етики, які не вимагають, щоб результат кожного дослідження неодмінно був істинним знанням. Вони потребують лише того, щоб цей результат був новим знанням і так чи інакше – логічно, експериментально або на підставі розрахунків – обґрунтованим. Відповідальність за дотримування такого роду вимог лежить на самому вченому, і він не може переадресувати її комусь іншому. А для цього він повинен добре знати все те, що зроблено і робиться в його галузі науки; оприлюднюючи результати своїх досліджень, чітко зазначати, на які дослідження попередників і колег він спирався, і саме на цій основі показувати те нове, що відкрив і розробив сам. Крім того, вчений має навести ті докази та аргументи, за допомогою яких він обґрунтував свої результати, і дати вичерпну інформацію, що дозволяла б провести незалежну перевірку його результатів.

Норми наукової етики зрідка формулюються у вигляді спеціальних законів і кодексів, зазвичай вони передаються молодим дослідникам від їхніх вчителів і попередників. Однак спеціалісти в галузі філософії та соціології науки займаються виявленням, описом та аналізом цих норм. На сучасному етапі виділяються чотири основоположні цінності науки.

Перша з них – універсалізм – це впевненість у тому, що природні явища, що вивчаються наукою, усюди протікають однаково і що істинність наукових тверджень повинна оцінюватися незалежно від віку, статі, раси, авторитету, титулів і звань тих, хто їх формулює. Таким чином, універсалізм стверджує, що висновки відомого вченого повинні підлягати не менш ретельній перевірці та критиці, ніж результати його молодого колеги.

Друга цінність – спільність володіння – вимагає, щоб наукове знання вільно ставало загальнолюдським надбанням. Той, хто вперше отримав його, не може монопольно володіти ним. Оприлюднюючи результати дослідження, вчений не тільки доводить свій пріоритет і виносить отриманий результат на суд критики, але й робить його відкритим для подальшого використання всіма колегами.

Третя цінність – безкорисність, коли первісним стимулом діяльності вченого є пошук істини, вільний від міркувань особистої вигоди (слави, грошової винагороди). Визнання і винагорода повинні розглядатися як можливі наслідки наукових досягнень, а не як мета, задля якої проводять дослідження.

Четверта цінність – організований скептицизм: кожен вчений є відповідальним за оцінку якісності того, що зроблено його колегами, і за те, щоб сама оцінка стала загальновідомою. Вчений, який спирався у своїй роботі на неправильні дані, запозичені з робіт його колег, не звільняється від відповідальності, тому що він сам не перевірив їхню точність. З цієї вимоги випливає, що в науці неприпустимо сліпо довірятися авторитету попередників, хоч би якому високому, у науковій діяльності однаково необхідні і повага до того, що зробили інші вчені, і критичне ставлення до їхніх результатів. Більше того, вчений повинен не тільки мужньо обстоювати свої наукові погляди, використовуючи для цього всі доступні йому засоби логічної та емпіричної аргументації, але й мужньо відмовитися від цих поглядів, якщо буде доведено їхню хибність.

Проведений соціологами та істориками науки аналіз довів, що наявність такого роду норм дуже важлива для існування та розвитку науки, для самоорганізації наукової діяльності. Безумовно, трапляються випадки порушення цих норм. Але той, хто їх порушує, ризикує рано чи пізно втратити повагу й довіру своїх колег і до себе особисто, і до своїх наукових результатів. Наслідком цього може стати повне ігнорування його наукової діяльності іншими дослідниками, він, по суті, залишиться поза наукою. А тим часом визнання колег є для вченого вищою нагородою, зазвичай вагомішою, ніж матеріальна винагорода. Особливість наукової діяльності в тому й полягає, що результативною вона стає лише тоді, коли визнана, і результати її використовують інші вчені для отримання нових знань.

Окремі порушення етичних норм науки хоча й можуть зумовити деякі труднощі в розвитку тієї чи іншої галузі знань, загалом усе ж приносять більше неприємностей самому порушнику, ніж науці в цілому. Однак коли такі порушення набувають масового характеру, під загрозою опиняється вже сама наука. Тому наукова спільнота прямо зацікавлена в збереженні клімату довіри, оскільки без цього був би неможливим подальший розвиток наукових знань, тобто прогрес науки.

Етичні норми охоплюють різноманітні аспекти діяльності вчених; процеси підготовки й проведення досліджень, публікації наукових результатів, наукові дискусії. У сучасній науці особливої гостроти набули питання, що стосуються не так норм взаємодії членів наукової спільноти, як питання взаємин науки і вченого із суспільством. Це коло питань часто визначають як проблему соціальної відповідальності вченого.

За всієї своєї сучасності та актуальності проблема соціальної відповідальності вченого має глибоке історичне коріння. Від первісних джерел наукового пізнання віра в силу розуму супроводжувалася сумлінням: як будуть використані його творіння; чи є знання силою, що підкоряється людині, і чи не обернеться воно проти неї? Широковідомі слова біблійного проповідника Еклезіаста; “...у великій мудрості велика печаль; і хто помножує пізнання, помножує скорботу”.

Питання про співвідношення істини і добра порушували ще з античних часів. Сократ вчив, що за природою своєю людина тягнеться до добра, а якщо й творить зло, то тільки за необізнаністю. Таким чином пізнання визнавалося, з одного боку, необхідною умовою благого, доброго життя, а з іншого – одним з головних його складників. До наших часів така висока оцінка пізнання, вперше обґрунтована Сократом, залишалася і залишається в числі основоположних, на які спирається європейська культура. І хоч би як були впливові в різні часи історії сили невігластва і забобонності, традицію Сократа, що стверджує гідність і суверенність розуму й етично виправдовує пізнання, було продовжено.

Проте сократівське вирішення питання не раз викликало суперечки. Наприклад, вже в нові часи, у XVIII столітті, Ж.-Ж. Руссо висловлював думку про те, що розвиток науки жодною мірою не сприяє моральному прогресу людства.

Це лише деякі моменти історичного досвіду людства, що стає таким необхідним сьогодні, коли гостро постали проблеми неоднозначності, а часом і небезпечності соціальних наслідків науково-технічного прогресу. Ця обставина вимагає по-новому розглядати питання взаємозв’язку свободи і відповідальності в діяльності вчених. Упродовж віків багатьом з них словом і ділом доводилося обстоювати принцип свободи наукового пошуку. І дотепер відповідальність виступала передусім як відповідальність за отримання та поширення перевірених, обґрунтованих знань. Нині ж принцип свободи наукового пошуку повинен розглядатися в контексті далеко неоднозначних наслідків розвитку науки, з якими доводиться мати справу людям. У сучасних дискусіях із соціально-етичних проблем науки поряд із захистом нічим не обмежуваної свободи дослідження представлено й діаметрально протилежний погляд, що пропонує жорстко регулювати плин розвитку науки. Між цими граничними позиціями лежить широкий діапазон думок про можливість і бажаність регулювання науки і про те, як при цьому повинні погоджуватися інтереси самого дослідника, наукової спільноти і суспільства в цілому. Ідея необмеженої свободи дослідження, яка була, безперечно, прогресивною впродовж багатьох століть, зараз вже не може сприйматися безумовно, без урахування соціальної відповідальності, з якою повинна бути нерозривно пов’язана наукова діяльність.

Справа в тому, що бурхливий, безпрецедентний за своїми темпами і розмахом науково-технічний прогрес є однією з найбільш очевидних реальностей нашого часу. Саме на науку спирається складний механізм сучасного розвитку, і країна, яка не в змозі забезпечити достатньо високі темпи науково-технічного прогресу і використання його результатів у різних сферах суспільного життя, потрапляє у світі в залежний, підпорядкований стан.

Водночас наука висуває перед людством чимало нових проблем і альтернатив. Ще в недавньому минулому прийнято було вважати науково-технічний прогрес мало не єдиною опорою загального прогресу людства. Це позиція сцієнтизму, тобто уявлення про науку, особливо про природознавство, як про найвищу, навіть абсолютну соціальну цінність.

Нині ж багато хто зовсім відкидає гуманістичну сутність розвитку науки. Поширюється думка про те, що цілі науки та суспільства в наш час відокремлені і зайшли у суперечність, що етичні норми сучасної науки мало не протилежні загальнолюдським соціально-етичним і гуманістичним нормам і принципам, а науковий пошук давно вийшов з-під морального контролю.

За всієї протилежності позиції сцієнтизму та антисцієнтизму містять і дещо загальне. Сцієнтизм заснований на сліпій вірі в науку; антисцієнтизм обумовлений сліпим страхом перед нею. Чого не вистачає обом цим позиціям і що так необхідне сьогодні не тільки вченому, а й кожній людині, з усіх боків оточеній витворами науково-технічного прогресу, – це передусім раціонального ставлення до науки та наукового мислення.

Науково-технічний прогрес, як і будь-який історичний розвиток, необоротний, і всілякі заклинання з цього приводу не в змозі його зупинити. Єдине, що вони можуть породити, – це накопичення і закріплення відставання, малорозвиненості суспільства, де такі заклинання набувають ваги. Таким чином, конкретне спрямування науково-технічного прогресу, науково-технічні проекти і рішення, що стосуються інтересів сучасних і майбутніх поколінь, – все це потребує широкого, демократичного і водночас компетентного обговорення.

Цим і визначається сьогодні соціальна відповідальність вченого. Досвід історії переконує, що знання – це сила, що наука відкриває людині джерело невичерпної могутності і влади над природою. Але наслідки науково-технічного прогресу бувають дуже серйозними і далеко не завжди сприятливими для людей. Тому, діючи з усвідомленням своєї соціальної відповідальності, вчений повинен враховувати всі можливі небажані ефекти, які потенційно закладені в результатах його досліджень, бо саме він завдяки своїм професійним знанням найкраще підготовлений до такого передбачення і може зробити його раніше, ніж будь-хто інший.

Поряд із цим соціально відповідальна позиція вченого вимагає, щоб він максимально широко і в доступних формах сповіщав громадськість про можливі небажані ефекти, про те, як їх можна уникнути, ліквідувати або зменшити. Тільки ті науково-технічні рішення, які прийнято на основі достатньо повної інформації, можна вважати в наш час соціально і морально виправданими. Це й підтверджує величезну роль вчених у сучасному світі, бо саме вони володіють тими знаннями і кваліфікацією, які необхідні не тільки для прискорення науково-технічного прогресу, а й для того, щоб спрямовувати цей прогрес з максимальною користю для людини і суспільства.

Дата добавления: 2014-11-29