Соціальна філософія епохи Відродження

Натурфілософія епохи Відродження.

Соціально-історичні передумови зміни духовної атмосфери Західної Європи в ХІV – ХVІ ст.

Схоластика: суперечка номіналізму та реалізму. Ф.Аквінський - систематизатор схоластики.

Соціальні умови становлення та особливості розвитку філософії середньовіччя. Патристика як історична форма філософствування.

Тема 3. Філософія середньовіччя та епохи Відродження

Соціальні умови становлення та особливості розвитку філософії Середньовіччя. Патристика як історична форма філософствування. По-перше, слід зазначити особливості історичної хронології періоду середньовіччя у відповідності до поняття “філософія середньовіччя”. Історична наука, як відомо, суспільно-історичний процес диференцює на античну, середньовічну, нову та новітню історію. При цьому поданий період обмежується стародавнім (античним) світом і періодом Нового часу та пов’язується перш за все з певною суспільно-економічною формацією (феодалізмом), що визначає соціальний прогрес у цей час. У філософії підставою для встановлення періодизації середньовіччя виступає конкретний своєрідний тип філософствування, який виникає задовго до установлення класичного феодалізму і який завершується ще до того часу, коли стався розпад європейського феодалізму. Тому історичні рамки середньовіччя у філософії обмежуються V - XIV століттями.

Проявом соціальних відносин на індивідуальному рівні у поданий період виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, як це було у античності, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішній прояв” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому не дивним стає факт зростання ролі саме духовного моменту у життєдіяльності людей порівняно з попередньою епохою. В основі нового духовно-ідеального бачення світу стає Бог, знання про нього і, як наслідок, теологія, богослов’я підносяться на рівень найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Зв’язки, що включають індивіда у священні спільності (такою є церква), мають духовний характер. Все ж “земне”, “світське” (держава, соціальні інститути) набувають характеристик “істинності” лише отримуючи санкцію божественного буття (благословення церкви). Наслідком цього стає формування “двоїстості” феодальної суспільної свідомості: установлюється існування справжнього, істинного світу (божественного, духовного, благого) та несправжнього (земного, тварного, гріховного). Церква вселяла в людину почуття провини, але водночас запевняла її і в своїй безмірній любові до неї, надавала можливості всім своїм дітям вірити в те, що Бог їх любить і пробачить їм всі їх гріхи. У відношенні до Бога було набагато більше любові та довіри, ніж сумніву і страху.

Як уже було зазначено, в цей період виникає особливий тип філософствування, своєрідність якого полягала в тісному зв’язку з релігією. Церковні канони стають основою філософського мислення, а зміст філософської думки, що будується релігійним понятійним апаратом, підпорядковується вченню церкви. Серед важливих загальних особливостей філософії середньовіччя слід підкреслити такі:

1) теоцентризм (у центр філософських досліджень стає Бог, як причина і гарант існування Всесвіту, природи, людини);

2) ретроспективність (філософія цього періоду звертається до минулого, базуючись на аксіомі відповідного типу суспільної свідомості: “чим більш стародавній, тим більш справжній, чим більш справжній, тим більш істиніший”; перш за все, мова йде про найстародавніший документ, за думкою людини середньовіччя, – Біблію – звід усіляких істин, які Бог повідомив людству);

3) дидактизм (оскільки практично всі філософи цього часу були проповідниками або викладачами богословських шкіл, філософські системи також побудовані напут, повчально);

4) традиціоналізм (відкидалися будь-які новації, усі філософи повинні були дотримуватися канонів, установлених зразків).

Повертаючись до оцінки самої епохи середньовіччя, слід зазначити, що було б однобічно характеризувати її тільки відсутністю свободи, вузькістю світогляду, жорстокою експлуатацією більшості населення, пануванням забобонів у формуванні відношення людини оточуючого світу і т.д. Все це, безсумнівно, було. Але, з іншого боку, у поданий період, правда у більш зрілий етап (ХІ – ХІІ ст.), відбувається становлення соціально-економічних параметрів розвитку суспільства, перш за все за рахунок активізації значущості капіталу, поширюються можливості отримання освіти, навіть саме у середньовіччі виникають перші європейскі університети (в Італії (Болонський), Франції (Паризький), Англії (Оксфордський і Кембріджський)). Тобто при оцінці ситуації, що склалася в момент формування середньовічної філософської думки, слід враховувати дані обставини.

Повертаючись до виникнення філософії середньовіччя, слід зазначити, що формальним актом завершення античної філософії було закриття римським імператором Юстініаном філософських шкіл у 529 - 531 рр. в Афінах і Римі, хоча завершення античного періоду звичайно відносять до 476 р., коли припинила своє існування Західна Римська імперія. Виникнення нової філософії пов’язано з розповсюдженням християнської сили, що принесла у суспільство нові ідеали, нові цінності, новий спосіб життя. Християнська філософія народжується у патристиці (від лат. рater - отець) - писаннях духовних лідерів християнства, що представляли собою на більш ранніх етапах емоціональні, страсні пророцтва письменників-апологетів (захисників християнського віровчення), а у зрілий період - уже систематизовані і теоретизовані знання про Бога, як вище благо, світ, що постійно змінюється і має в собі елементи досконалості тільки тому, що був створений Богом, і про людину як «тварну» істоту, яка повністю залежить від Бога. Побудова цілісного християнсько-філософського знання була здійснена головним чином на базі неоплатонічної філософії. Так, її принцип «спадаючої досконалості», застосований для філософського обгрунтування «троїстості» християнського бога, був витлумачений Григорієм Нісським в дусі «вирівнювання» неоплатонівських рівнів повноти буття (Єдиного, Ума, Душі) і проголошення рівноцінності ликів божественної трійці.

Одним із найзначніших мислителів цього періоду і найвідомішим з отців церкви був Аврелій Августин (354-430).

Однією з головних заслуг Аврелія Августина, безсумнівно, є той факт, що він зробив бога центром філософського мислення та дослідження (все це тільки гіпотетично змальовувалось у його попередників). Бог об’являється вищим благом, вищою істотою, що виступає причиною існування всього, всіх змін. Бог не тільки створив світ, він гарант його існування і подальшого розвитку. Саме тому для кожної людині Бог повинен стати важливішим предметом пізнання, і це не може бути для неї великою трудністю, тому що спрямованість до Бога для людини природня і тільки через з’єднання себе з ним людина може досягти життєвого щастя. Допомогою в цьому людям може бути віра й розум як складові людської душі. Незважаючи на те, що Аврелій Августин об’являє про їх тотожність, все ж надає перевагу вірі, а розум повинен служити їй.

Августин дає принципове тлумачення часу. На відміну від його циклічної інтерпретації у «речово» орієнтованій традиції античності, він підкреслює принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого, тим самим наголошуючи на лінійних часових ритмах. Але «свій» час філософ розглядає лише як короткий відрізок між двома «вічностями» - створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством божим на землі. Августин Аврелій, таким чином, заперечував об’єктивне існування минулого й майбутнього, суб’єктивістськи тлумачачи їх як відповідно пам’ять і надію.

Вчення Аврелія Августина відкрило широкий простір для розвитку теології, а сама філософія розглядається лише як її одна із складових частин.

Схоластика: суперечка номіналізму та реалізму. Ф. Аквінський – систематизатор схоластики. Поступово патристика трансформується у схоластику (від лат. schola - школа ) - шкільну науку, що представляла собою основну теоретичну дисципліну середньовіччя, яке об’єднувала теологію, христологію, диявологію, логіку, діалектику та ін. Формування схоластики починається у VII - VIII ст., а розквіт припадає на ХІІІ ст. Слід зазначити три ключові етапи розвитку схоластики:

І етап (VIII-XII ст.) – рання схоластика, яка ще не розглядає як окремі автономні системи знань науку, філософію і теологію, всі вони знаходяться у стані взаємодоповнення та розчиненості однієї в одній.

ІІ етап (ХІІІ ст.) – середня схоластика. Цей період характеризується відокремленням науки і філософії від теології, а також упровадженням у філософське мислення вчення Арістотеля.

ІІІ етап (XIV ст.) – пізня схоластика – формування природно-наукового і філософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного напрямку, відокремлення містики від церковної теології.

Одним із найбільш цікавих періодів у розвитку схоластики був період суперечки між двома напрямками суспільної думки цього часу – номіналізмом (від лат. nomen – ім’я) та реалізмом (від лат. realis - реальный). Сперечання було з проблеми всезагального або універсального. Філософська основа спору – відношення загального та одиничного. Представники реалізму (Ансельм Кентерберійський, Іоганн Скотт Еріугена та ін.) приписували існування лише загальному. Радикальні теоретики цього напрямку стверджували, що загальне існувало до одиничних речей і може існувати поза ними (наприклад ідея). Їх методологічною основою було вчення Платона. Помірні реалісти, базуючись на ідеях Аристотеля, вказували, що загальне реально існує в речах, але ніяк не поза ними. Представники номіналізму (Росцеллін, Іоганн Дунс Скот, Уільям Оккам), напроти, не допускали реального існування універсалій, проголосивши, що загальне існує лише після речей. Радикальні номіналісти називали загальні поняття умовними знаками, ілюзією, продуктом людської уяви. Помірні представники цього напрямку розглядали загальні поняття не як самостійні речі, а як думки, слова, окремі поняття, що створюються свідомістю людини.

Одним із найвизначніших представників схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225-1274) як систематизатор теоретичної думки цього періоду. Фома Аквінський пропонує ієрархічну модель організації світового порядку. Він вважає, що все, що існує в світі, поділене на декілька обумовлених ступенів. Така модель має вигляд піраміди. Самий широкий ступінь– це світ неживої природи. Над ним возвишається світ тварин та рослин. Далі йде світ людей, який виступає переходом до духовної сфери. Досконалішою реальністю, що увінчує цю піраміду, філософ проголошує Бога. Саме він і є сенсом та метою існування всіх і вся.

Мислитель пропонує ідею гармонії віри та розуму. Віра не тільки не протистоїть розуму, але й допомагає в його пізнавальній діяльності. Їх загальна основа – Божественний розум – першоджерело вищих істин. У тих випадках, коли людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших божественних істин, він повинен “смиренно” схилитися перед вірою. Тобто фактично мова йде не про гармонію розуму і віри, а про підпорядкування одного одній. Наслідком такої позиції є запропоновані філософом п’ять доказів існування Бога, які за своїм характером є опосередкованими:

1) все, що рухається, рушиться чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже першодвигуном є Бог;

2) неможливо, щоб дещо було причиною самого себе, тому першопричиною є Бог;

3) випадкове завжди залежить від необхідного, яке має, в свою чергу, свою необхідність; перша необхідність – це Бог;

4) ступені якостей, що йдуть один за одним і мають місце в усьому, що існує, повинні припускати найвищій ступень удосконалення, яким і є Бог;

5) все, що існує, має свій сенс, мету, корисність, навіть і те, що, на перший погляд, бачиться як випадкове, некорисне, тому є істота, що направляє всі природні речі до мети, якою і є Бог.

Соціально-історичні передумови зміни духовної атмосфери Західної Європи в ХIV - XVI ст. Починаючи з ХIV cт. у західній Європі відбуваваються суттєві зміни у соціально-економічному та духовному житті суспільства, які свідчать про настання нової епохи в історіі людства— епохи Відродження. Основні досягнення науки і культури цього періоду пов’язані з становленням капіталістичних відносин і утворенням національних держав. Процес секуляризаціі, що передбачав звільнення суспільства від неподільного пануваня церковної ідеологіі та релігіі і утвердження у свідомості людей нових нерелігійних норм, ідеалів, цінностей, поступово порушував практично всі сфери суспільного життя. До того ж значні відкриття, які були зробленні в науці, перш за все це стосується математики, фізики, астрономіі, географіі, підкреслюють кризу феодальної ідеологіі та середньовічного світогляду. Отже, епоха, що настає, проходить чотири основні етапи:

1) проторенессанс (кінець ХІІІ ст.) – ліквідація кріпосництва, створення передумов первісного накопичення капіталу, поява антифеодальних конституцій;

2) раннє Відродження (ХІV ст.) - поява мануфактур, епоха “ремісницької” демократіі;

3) зріле Відродження (ХVст.) - встановлення олігархійного правління та тираніі;

4) пізнє Відродження (ХVІ ст.) - виникнення регіональних абсолютистських держав та подальша еволюція ранньокапіталістичної економіки.

У духовному житті епоха Відродження — це перш за все відродження атмосфери античності, самої культури, мислення, образу життя. Однак не слід забувати про суттєві відмінності періодів античності та Відродження. Античний світ мислиться як цілісний, “реально-ідеальний” космос, у якому жодна з його частин не відрізняється як щось особливе та відмінне. Ранньобуржуазний світ - так само цілісно-космічний, але цілісність йому надає народ, суспільність у їх природній тілесності, яка поступово еволюціонує в природу як джерело постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмет прикладання технологічних зусіль. У даний період відбуваються серйозні зміни у філософіі. Серед найважливіших її особливостей слід зазначити перш за все антропоцентризм - людина стає центром уваги науки, мистецтва, самої філософіі, вона стає головним предметом дослідження багатьох галузей знань. Людина — головна складова вселенського буття. Гуманізм — також одна із значних особливостей як усієї епохи, так і суто філософіі — відбувається утвердження автономії людини, її свободи, можливості вибирати той спосіб життя, якому вона віддає перевагу, перед нею відкривається широкий простір особистого удосконалення. Ще однією з важливих рис розвитку філософіі цього періоду є антисхоластичний характер, пов’язаний з формуванням нового стиля мислення, що приділяє головну увагу не формі виразу ідеі, а її змісту. Філософи епохи Відродження протиставили догматичній манері викладення релігійного авторитетного тексту літературно-риторичний жанр, який був розрахований на освідчену аудиторію. У цьому переліку особливостей філософіі епохи Відродження не можна не відзначити й пантеїзм, тобто уяву про світ як єдність земного, природного та божественного. Треба зазначити, що пантеїзм став не тільки однією з рис філософіі цього періоду, а ще й трансформувався в один із напрямків подальшого розвитку філософської думки.

Натурфілософія епохи Відродження. Одним із попередників натурфілософіі епохи Відродження, що мала пантеїстичну орієнтацію, був німецький кардинал Микола Кузанський, що представив у своїй теорії компромісну “двоцентрову” картину світу. Творіння Богом світу він розглядає як вічний і безперервний процес. Бог-творець фактично з’єднується із своїм творінням — світом, тобто Бог не є чимось поза світом, він знаходиться у єдності з ним. Кузанський пропонує здійснювати пізнання подібного “розгорнутого” світу за допомогою розуму, а не віри, яка в силу своєї “природи” може осягнути Бога лише у згорнутому вигляді, тобто у традиційній теоцентричній формі. Наслідком такої позиціі стали деякі не зовсім традиційні для священика переконання, наприклад, в тому, що Земля — одне з небісних тіл, за розмірами менше Сонця, але більше Місяця. Кузанський дуже вплинув на подальший розвиток філософії. Його ідеї були підхоплені Дж. Бруно, Я. Беле, Б. Спінозою, Р. Декартом.

До вершини філософської думки Ренессанса належить пантеїстична філософія природи Дж. Бруно (1548-1600).

Праосновою світу Дж. Бруно вважає Єдине. Таким терміном він характеризує матерію, яка, за його думкою, є головною причиною всього того, що існує. Однак сама по собі матерія існувати не може, для цього їй потрібна форма, саме тому філософ стверджує, що у Єдиному полягає внутрішня здатність матеріі бути всезагальною формою Всесвіту. Тобто, як бачимо, і форма не може існувати без матеріі. Тому всі речі, що створені, створені саме синтезом матеріі та форми.

Космос є структурою, що складається із дискретних частин, атомів. Він не має кордонів, центру, а кількість світів нескінченна. Поза космосом немає нічого, він є усім буттям, вічним, рівним Богу. Дж. Бруно пантеїстично ототожнює космос (Всесвіт) і Бога. Він виключає Бога-творця, Бог в його теоріі розчинений у матеріальному світі. Пантеїзм мислителя носить натуралістичний характер. Природа (космос, Всесвіт) не постає простим символом божественного буття, що надає “натурі” смисл її існування. Природа вже цілком самостійна, самодостатня. Матеріальний характер буття природної реальності Бруно розглядає в межах універсальної субстанціі, що долає дуалізм, “розчиняючи” в собі тілесне і духовне, матеріальне і формальне, можливе і дійсне і безпосередньо виявляє себе як “світова душа”, як “розлитий” в реальності Бог. Наслідком концепціі фізичної єдиності Всесвіту у Бруно стає гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах.

Дата добавления: 2014-11-29