Основні принципи, ідеї та концепціі Просвітництва

Раціоналізм Декарта

Емпіризм Ф. Бекона

Розвиток науки та філософська картина світу в ХVI – ХVIII ст. Процес розкладу феодалізму, який починається в епоху Відродження, набуває тенденції поглиблення і поширення наприкінці ХVI та у ХVII cт. В Європі відбувається зміна феодального суспільного укладу новим – буржуазним. Перші буржуазні революції в Нідерландах та Англіі інституціоналізують не тільки нову економічну систему, й новий спосіб життя, новий світогляд. Крім того розвиток нових соціальних відносин призводить до послаблення впливу церкви на суспільний прогрес, незважаючи на те, що релігійний світогляд все ж таки зберігав ідейну владу над людьми. Достатньо пригадати, що перші буржуазні революціі здійснювалися під прапором реформування релігіі —протестантизму. Дані обставини знаменують і новий етап у розвитку філософіі, який отримав назву філософіі Нового часу. Специфічно філософським відображенням названих процесів був той новий зміст філософських досліджень, що поступово підвів саму систему знання до вступу у класичний період свого розвитку. Практично-гуманістичні принципи філософії епохи Відродження, що реалізувалися в активному втручанні у хід суспільних подій, у природні явища, відступають на другий план. Нова філософія звертається не стільки до вироблення активно-людських способів втручання в дійсність, скільки до пошуків способів більш точного відтворення наявного стану речей. Якщо у середновіччі філософія була в тісному союзі з богослов’єм і теологією, в епоху Ренесанса—з мистецтвом і гуманітарними знаннями, то з цього моменту вона вже спирається на науку нового типу, головна відзнака якої—експериментальна підтверженість будь-яких фактів, що претендують на науковий статус. Філософія отримує статус “науки для науки”. Cаме потреби у систематизації великої кількості фактів, створення цілісноі картини світу, встановлення зв’язків між явищами природи активізували пошуки нових засобів пізнання. Формування природознавства у цей період пов’язане з пізнаванням не одиничних, відокремлених фактів, а систем, цілосностей. Водночас перед філософами виникає питання про сутність і характер самого пізнання, що приводить до відповідної значущості гносеології як складової філософської системи знання. Більш важливими питаннями, на розв’язання яких направлені філософські дослідження цього періоду, стали: що означає “знати”, які більш адекватні шляхи пошуку істини – відчуття, а чи розум, інтуїція чи логіка, аналітичним чи синтетичним повинне бути пізнання і т.д.

Раціоналістичний характер класичної філософіі, який формується й набуває стійкості саме у цей період, підкреслює впевненість людини в могутності пізнавальних здібностей розуму. Серед якостей аксіом наукового пізнання признаються:

1) порядок природи є стабільним і універсальним;

2) матерія інертна і принципово відрізняється від свідомості, яка виступає активним джерелом пізнавальної діяльності;

3) предметом наукового пізнання виступає “загальне”; одиничне, індивідуальне—це галузь мистецтва;

4) закони, що відкриті у природознавстві, є універсальними для всього і всюди;

5) пізнання нейтральне в ідеологічному, моральному та емоціональному аспектах.

Розвиток філософіі Нового часу створив багато різних підходів до рішення ключових проблем, серед яких - емпіризм Ф. Бекона, раціоналізм Р. Декарта, суб’єктивний ідеалізм Дж. Берклі, вчення про субстанцію Б. Спінози, сенсуалістичний метод пізнання Дж. Локка, скептицизм Д. Юма та інші.

Емпіризм Ф. Бекона. Ф. Бекон (1561-1626) відкидає уявлення про філософію як споглядання і пропонує трактувати її в загальному дусі цієї епохи—як науку про реальний світ, яка грунтується на досвідному, експериментальному пізнанні. Головним завданням усіх наук, в тому числі й філософіі, він об’являє збільшення влади людини над природою. Але реалізувати таке завдання буде можливим, за думкою Ф. Бекона, якщо звернутися до нових засобів пізнання та й взагалі переусвідомити логіку пізнавального процесу. Будь-яке знання повинне спиратися на досвід та експеримент. Ідея практичної направленості знання була вираженою філософом у відомому його афоризмі: “Знання — сила”. Ще одним гарантом отримання “точного” істинного знання є використання індуктивного методу пізнання — сходження від дослідження одиничних факторів до загальних положень. Ф. Бекон розглядає повну індукцію, що передбачає при перерахуванні всіх предметів певного класу виявлення їх загальних властивостей, та неповну індукцію, яка реалізується, коли на основі спостереження кінцевого числа фактів робиться загальний висновок відносно всього класу поданих явищ, предметів.

Отже, механістичне уявлення Ф. Бекона про істину як точне віддзеркалення предметів і процесів природи приводять мислителя до розгляду перешкод на шляху саме до істини або заблуджень як спотворення різного роду зовнішних причин. Ф. Бекон називає їх ідолами або примарами і з ними пов’язує ситуації, коли світ у нашій свідомості відбивається не зовсім адекватно. Подібних ідолів він виділяє чотири типи:

1. Ідоли печери — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (перш за все недоліки) розуму людини. Ці ідоли за своїм походженням є природженими.

2. Ідоли, роду пов’язані з недосконалістю самого людського розуму, тобто спотворення, які мають коріння у фізіологіі людини. Це також природжені ідоли.

3. Ідоли ринку (або площі) породжуються спілкуванням людей, результатом чого стає перекручення інформаціі і, як наслідок, нав’язування індивідам помилкових уявлень. Це вже здобуті ідоли.

4. Ідоли театру породжуються сліпою вірою людей у авторитети, старовинні традиціі і гадки. Їх наслідком можуть бути превратні закони, докази, які заважають людям оволодівати істинними знаннями. Це також здобуті ідоли.

Таким чином, Ф. Бекон рекомендував усунути ці спотворення за допомогою звертання до досвіду, обробки досвідних даних науковими методами, перш за все індуктивними, і вийти на шлях істинного пізнання.

Раціоналізм Декарта. Первісну та ключову визначеність філософіі Декарт (1596-1650) бачить у визначеності свідомості — мисленні. Головним методологічним засобом, що підкреслює значущість саме мислення як елемента пізнання, виступає так званий метод сумніву. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може й не бути, несе в собі момент суб’єктивності і тому має бути відкинутим. Чітко об’єктивним у такому випадку може бути щось дане безпосередньо, очевидне. Тобто подібний, методологічний скепсіс руйнує будь-які уявні достовірності для того, щоб знайти істинну, первісну достовірність, яка сама виступає передумовною і тому не може спиратися на інші достовірності. Завдяки цьому подібна первісна, абсолютно об’єктивна достовірність повинна виступати фундаментом пізнавального процесу. За цією ж логікою міркувань Декарт зазначає, що можна сумніватися практично в усьому, але незаперечним є лише факт власного існування, що надає змоги, таким чином, мислити. Таким чином, висловлювання Р. Декарта “Я мислю, отже я існую” стало не тільки візитною карткою його філософіі, але й лейтмотивом усієї класичної раціоналістичної філософіі.

Слід позначити, що, на відміну від Ф. Бекона, Декарт приділяє увагу розробці дедуктивного методу, пропонуючи його ключові правила:

1) дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого і очевидного;

2) за допомогою виведення одиничного від загального треба одержати більш складні судження;

3) постійно необхідно зберігати бесперервний ланцюжок висновків;

4) головні критеріі істини — інтуїція, що дає початок знанню, і вірна дедукція, яка розвиває його і дозволяє отримати різноманітні його інтерпретаціі та приростання;

5) якщо проблема, що досліджується, достатньо складна, ії необхідно поділити на складові частини і кожну досліджувати за допомогою цього методу.

Таким чином, використання дедуктивного методу, до речі поширеного у природознавстві, особливо у математиці, при вивчені філософських проблем наглядно демонструє орієнтацію філософіі на точне знання, що є найважливішою особливістю цієї епохи. Раціоналізм Декарта у подальшому розвивали представники німецькоі класичної філософіі, а проблеми, поставлені його філософською системою, стимулювали розвиток філософських поглядів П. Гассенді та Б. Спінози.

Основні принципи, ідеї та концепціі Просвітництва. Практично через усю філософську думку ХVIII cт. проходить ідея про “розумність” світу. У ХVIII cт. вона трансформується в ідею просвітництва як головної рушійної сили історіі, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства, свободи — всіх тих гасел, що відповідають вимогам розуму, розумного життя. Епоха Просвітництва об’єднала всіх прогресивних за думкою, поглядами, поведінкою представників “третього стану”, що саме в цей період історіі формується. Серед тих, хто його становив, – політичні діячі, представники буржуазіі, культурного життя, юристи, філософи, природознавці тощо. Усі вони боролися проти релігійних забобонів, за свободу наукового та філософського пошуку, громадських позицій та художній плюралізм. Лейтмотивом цієї епохи стає упевненість у силі людського розуму, віра в його безмежні можливості, орієнтація науки на досягнення економічного та соціального добробуту.

У філософіі цього періоду нещадно принижується метафізика. Мислителі звертаються не просто до розуму, а до наукового розуму, що базується на досвіді та повністю виключає і релігійні забобони, і метафізичні гіпотези. Ілюстративним представляється, з цього приводу, заклик одного з принципових критиків клерикалізму Вольтера до освідченої Європи: “Роздавіть гидоту!”, маючи на увазі церкву. Хоча при цьому, слід зазначити, Вольтер не був атеїстом. Він виступав з позицій деїзму: бог існує, але, створивши все, віддалився від керівництва Всесвітом. До речі, однією з головних заслуг Вольтера в історіі філософіі є обгрунтування ідеї суспільно-історичного прогресу. Саме цій проблематиці у даний період присвячується багато філософських досліджень. Ш.Л. Монтеск’є тлумачить закон історіі як “людський розум, що править народами”. Проте він пов’язує діяння закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише “розумом” як таким, з певними природними (перш за все географічними) обставинами. Монтеск’є пропонує соціальні та природні закони, за якими розвивається людство. Ж.Ж. Руссо, ставлячи питання про походження нерівності людей і шляхи ії усунення (головним чином за допомогою нового суспільного договору, що передбачає повну політичну, юридичну і т.п. рівність людей), аналізує суспільно-історичний процес з позиціі його складання двома глобальними етапами —природним станом людства та громадською історією. Взагалі ж епоха Просвітництва виявляє явну тенденцію повернення до людини, головна увага приділяється людському суспільству, бідам і стражданням мас людей. У зв’язку з цим основний акцент робиться на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, такими, як рівність, свобода, справедливість, братерство.

У дусі цієї епохи розвиваються ідеї французьких матеріалістів (Д. Дідро, П.А. Гольбаха, К.А. Гельвеція). Їх вчення—найбільш послідовна форма матеріалізму. Світ набуває статусу відповідно їх ідеям, об’єктивності та матеріальності, а сама матерія і рух виступають єдиною реальністю, що існує. Їм вдалося відійти від ідеї першодвигуна. Рух проголошується ними способом існування матеріі, будь-які втручання з поза світу неможливі. Що стосується тлумачення соціальних ідеалів, то, з одного боку, представники цього етапу Просвітництва одним із головних політичних гасел проголошували свободи, а з другого - рішуче заперечували реальність самого змісту свободи як філософської проблеми. Тобто ця категорія розглядається тільки у політичному руслі проблеми, але не як самочинна, творча діяльність людської особистості.

Дата добавления: 2014-11-29