Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні школи соціального управління




 

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується великими зрушеннями, зумовленими науково-технічним прогресом. З’явились гігантські підприємства, на яких працювали тисячі людей. Потрібно було координувати і контролювати їх діяльність, забезпечувати високу якість роботи. Стара система управління, що використовувала в основному емпіричні надбання, із цим завданням не справлялася. Особливо відчутною невідповідність старої практики і нових умов була на американських підприємствах, які бурхливо розвивалися. Саме на цих підприємствах і були започатковані експерименти, мета яких полягала у вивченні впливу різних факторів і умов праці на її продуктивність. Результати експериментів, які проводили незалежно один від одного Ф. Тейлор, Г. Гант, Ф. і Л. Гілбрети, Г. Емерсон та інші, дали можливість сформулювати основні положення школи наукового управління, яка відноситься до класичного напряму в теорії управління. Засновником цієї школи (її ще називають “раціоналістичною”) по праву вважається Ф. Тейлор. Пройшовши за вісім років шлях від простого робітника до головного інженера сталеливарної компанії, він особливу увагу приділяв питанням нормування праці, організації робочих місць і аналізу трудових рухів на основі вдосконаленої методики обліку витрат робочого часу. У його роботах містяться конкретні рекомендації щодо поліпшення використання праці робітників і засобів виробництва, введення чіткого регламенту і стандартів на засоби праці, інструменти, робочі операції та рухи, чіткого обліку робочого часу, використання диференційованої оплати праці, тощо. Завдяки його дослідженням продуктивність праці на заводах компанії Bethlehem Steel зросла у 3,5-4 рази, заробітна плата – на 60%, причому не за рахунок інтенсифікації праці, а завдяки раціональнішій її організації. Свої погляди на управління, що стосувалися нормування та стимулювання праці, ролі менеджерів він узагальнив у книгах “Управління підприємством” (1903 р.) та “Принципи наукового управління” (1911 р.). Ф. Тейлор рекомендував дотримуватись таких принципів управління: 1) науковий підхід до вивчення кожної задачі; 2) ретельний підбір працівників і навчання їх раціональним методам виконання роботи; 3) забезпечення робочих місць всім необхідним для виконання роботи; 4) стимулювання виконання виробничих завдань [30].

Ф. Тейлор пропагував активне управління виробництвом, суть якого вбачав у тому, щоб робота кожного виконавця планувалась керівником заздалегідь. Вміння ставити і реалізовувати цілі Ф. Тейлор визначав як мистецтво точно знати, що належить зробити і як зробити це найкращим і найдешевшим способом.

Послідовниками Ф. Тейлора були Г. Гант, Г. Емерсон та подружжя Гілбретів: Ліліан і Френк. Зокрема, Г. Гант запропонував використовувати в оперативному управлінні графічні методи, відомі нині як «графіки Ганта», започаткувавши тим самим виробниче календарне планування на сучасній технічній основі. Ф. та Л. Гілберти вивчали питання, пов'язані з виконанням фізичної роботи у виробничому процесі, досліджували зв'язок між науковим менеджментом та соціологією і психологією. Г. Емерсон розробив принципи підвищення ефективності не тільки виробничої праці, але й будь-якої доцільної діяльності людини: у державному управлінні, у зовнішній політиці, у військовій справі, на транспорті і в домашньому господарстві. Г. Емерсон дав визначення ефективності як максимально вигідного співвідношення між витраченими зусиллями, грошима, обладнанням тощо і економічним результатом, яке не втратило свого значення і досі [34, c. 147].

Незважаючи на великий внесок раціоналістичної школи у формування наукового підходу до управління, вона мала й певні недоліки, що заважали ефективно використовувати весь потенціал виробничих підприємств. Зокрема, основна увага приділялася раціоналізації виробництва, при цьому не враховувалися індивідуальні якості працівників, нехтувалися соціальні аспекти робочих стосунків, ігнорувалися професіоналізм і здатність кваліфікованих працівників подавати ідеї та пропозиції щодо вдосконалення роботи. Це не дозволяло її прихильникам

Дещо інший підхід до управління організацією використав німецький вчений М. Вебер (1864-1920). Створена ним школа управління у межах класичного напряму носить назву “раціональної бюрократії”. М. Вебер відстоював думку про те, що управління організаціями має здійснюватися на суто раціональному, знеособленому ґрунті, що дає можливість чітко визначити посадові обов’язки та відповідальність працівників і реально оцінювати їх роботу. М. Вебер вважав, що така організація буде ефективнішою, гнучкішою, оскільки вона меншою мірою залежатиме від волі і бажання конкретних людей. Та це виявилось справедливим лише для великих компаній і відносно стабільних умов господарювання, що було характерно для першої половини ХХ ст. Далі, як показав досвід, надмірна бюрократизація правил і процедур стала негативно впливати на розвиток підприємств [13, c. 38].

Засновником ще однієї гілки класичного напрямку управління став француз А. Файоль. Його дослідження стали підгрунтям формування школи адміністративного управління. Він досліджував і описував суто управлінську працю. Вивчаючи дії управлінців, А. Файоль виділив функції управління: планування, організацію, координацію, мотивацію та контроль, які здійснюються у єдиному процесі, послідовно і безперервно. У забезпеченні такої послідовності та безперервності полягало, на думку А. Файоля, головне завдання управління [35]. Отже, А. Файоль виявився і засновником процесуального підходу до управління організацією. Його школа істотно змінила управлінську парадигму: якщо традиційний підхід робив наголос на самостійності окремих елементів організації, то процесуальний – на їх взаємній обумовленості.

Досліджуючи закономірності функціонування організацій, А.Файоль сформулював відомі 14 принципів адміністративного управління, які не втратили свого значення і досі.

Школа наукового управління і класична школа з'явилися на світ, коли психологія ще перебувала в зачатковому стані. Багато хто на початку XX сторіччя серйозно ставив під сумнів нову фрейдівську концепцію підсвідомого. Більш того, оскільки ті, хто цікавився психологією, рідко цікавилися управлінням, існуюючі тоді мізерні знання про людську свідомість не були ніяк пов'язані з проблемами трудової діяльності. Отже, хоча представники шкіл наукового управління та класичної визнавали значення людського фактора, дискусії їх обмежувалися такими аспектами як справедлива оплата, економічне стимулювання та встановлення формальних функціональних відносин. Адміністративна школа управління сформувала підгрунтя для дещо ширшого вивчення можливостей підвищення ефективності управління організаціями, які крилися у сфері людських стосунків.

Тому школа людських стосунків була своєрідною реакцією на нездатність повністю усвідомити людський фактор як основний елемент ефективності організації. Створенням школи людських стосунків у науці управління зв'язують з іменами двох вчених – Мері Паркер Фоллет та Елтона Мейо, яких вважають найбільшими авторитетами в цій сфері. М.П. Фоллет запропонувала свою концепцію лідерства, яка започаткувала новий напрям у менеджменті – гуманістичний. Прихильники цього напрямку приділяли основну увагу аналізу поведінки людей у процесі виконання роботи, їхній соціальній взаємодії. У межах цього напряму сформувалися три школи: школа людських стосунків, поведінкова школа і концепція людських ресурсів. Фолет була першою, хто визначив менеджмент як "забезпечення виконання робіт за допомогою інших осіб".

Знамениті експерименти Елтона Мейо, особливо ті, що проводилися на заводі "Уестерн Електрик" в Хоторпі, відкрили новий напрям в теорії управління. Мейо довів, що чітко розроблені робочі операції і добра заробітна плата не завжди мали своїм результатом підвищення продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. Сили, які виникали при взаємодії людей, могли перевищити і часто перевищували зусилля керівника. Іноді працівники набагато сильніше реагували на тиск з боку колег по групі, ніж на бажання керівництва та матеріальні стимули. Засновуючись на цих висновках, дослідники школи людських відносин вважали: якщо керівництво виявляє велику турботу про своїх працівників, то і рівень задоволеності працівників повинен зростати, що приводитиме до підвищення продуктивності праці. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які включають більш ефективні дії безпосередніх начальників, консультації з робітниками і надання їм більш широких можливостей для спілкування на роботі.

Представником “школи людських стосунків”, крім М.П. Фоллет і Е. Мейо, був також Ч. Бернард, який присвятив свої дослідження вивченню неформальних організацій у межах формальних і сформулював теорію прийняття влади, яка визначала, що люди самі вирішують, виконувати їм накази, чи ні. Як правило, накази виконуються тоді, коли це приносить особисту вигоду виконавцям.

Ще однією школою гуманістичного напряму була поведінкова школа або, як її ще називають, “біхевіористська”. Головним завданням її прихильників (Ф. Герцберг, Д. МакКлеланд та ін.), які взяли за основу класифікацію потреб А. Маслоу, було визначення й аналіз мотивів поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організаційному оточенні. Надбання цієї школи використовуються сьогодні практично всюди, вони дозволяють підсилити мотивацію людей до праці.

Завершити перелік шкіл управління, що виникли на початку формування цієї науки, можна характеристикою школи управління, яка використала кількісний підхід до управління. Вона отримала свій розвиток в роки другої світової війни, яка примусила Англію, а потім і США почати використовувати кількісні підходи до розподілу ресурсів найефективнішим способом.

Кількісні методи фокусуються на використанні математики, статистики, а також інформаційного забезпечення з метою розробки, обґрунтування управлінських рішень та підвищення їх ефективності. У подальшому вони дістали назву «дослідження операцій» і найбільше використовуються в управлінні операціями для розв’язання виробничих завдань. Значно підвищили ефективність цих методів сучасні комп’ютерні системи, які дозволили застосовувати для вирішення складних задач новітні інформаційні технології.

Сучасні підходи до управління

Як видно із викладеного вище, уявлення про управління як систему знань формувалось під впливом світового суспільного й економічного розвитку. У другій половині ХХ ст. країни-лідери вступили у постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси і закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу і концентрація наукового і виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. Відповідно до вимог часу у 60-70-ті роки сформувалися два підходи до управління, які інтегрували попередній досвід. Вони були названі системним та ситуаційним.

Системний підхід до управління – це логічно обґрунтований підхід до дослідження об'єктів як складних систем, які складаються з окремих елементів з численними внутрішніми і зовнішніми зв'язками. Системний підхід до управління дозволить глибше вивчити об'єкт управління, отримати повніше уявлення про нього, виявити причинно-наслідкові зв'язки між окремими частинами об'єкту. Системний підхід є необхідною умовою використання математичних методів, проте його значення виходить за ці рамки. Він припускає усесторонній облік специфічних характеристик відповідного об'єкту, що визначають його структуру, а, отже, і організацію.

Системний підхід — це не набір правил чи принципів, якими мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого у складному, декомпозицією проблеми на складові частини, аж до виходу на прості запитання типу: «Є- потрібно визначити».

В основі системного розгляду управління і проблем, які виникають у ході його здійснення, лежить поняття системи.

Система – це певна цілісність, яка складається із взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого. Система складається з багатьох частин, кожна з яких працює у взаємодії з іншими, для створення цілого, що має якості, яких немає у її складових частин. Однак складові частини системи взаємозалежні. Якщо хоч одної з них не виявиться, то вся система або не буде працювати, або працюватиме неправильно.

Великі складні системи складаються з частин, які можна розглядати, в свою чергу, як системи. Ці частини називаються підсистемами. Поняття підсистем має надзвичайно велике значення для управління, оскільки дає змогу створювати всередині системи необхідні структурні підрозділи для потреб управління: відділи, сектори, дільниці та ін.

Системний підхід дав можливість зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління.

Одним із представників системного підходу, що першим розглянув підприємтво як соціальну систему, був американський дослідник Ч. Бернард. Основні функції управління, на його думку, полягають у визначенні цілей організації, підтримці зв’язку між її окремими елементами та забезпеченні їх ефективного функціонування [32, c. 45-46].

Іншим представником системного підходу можна вважати П. Друкера. Основні його погляди зводяться до таких положень: виняткова роль професійного управлінця в організації та сучасному суспільстві; ідея самоврядування трудового колективу; у першу чегру визначаються цілі організації, а вже після їх вироблення – функції, система та методи взаємодії елементів процесу управління. Останнє положення – концепція цільового управління – було революційним: воно повністю спростувало логіку, прийняту ще за часів А. Файоля, згідно якої на перше місце ставилися функції та процес управління [17, c. 128-135].

У 80-ті роки однією з найбільш популярних теорій системного підходу стала концепція «7-S», розроблена Е. Атосом, Р. Паскалем, Т. Пітерсом, Р. Уотерменом, яка передає спосіб осмислення проблем, пов’язаних з розвитком або перебудовою організації [21, c.231-233]. ЇЇ назву утворено з назв семи взаємозалежних змінних: стратегія (strategy), структура (structure), система управління (system), персонал (staff), кваліфікація працівників (skill), організаційні цінності (shared values), стиль (style).

Як доповнення до системного підходу, у 60-х роках виник підхід ситуаційний, який передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як чотирьохступеневий процес:

1) керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, що довели свою ефективність;

2) кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони чи порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації, тому керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки (як позитивні, так і негативні) від застосування даної методики чи концепції;

3) керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію;

4) управлінець має забезпечувати досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

Ситуаційні теорії управління дають деякі рекомендації щодо того, як варто управляти в конкретних ситуаціях. При цьому виділяються чотири обов'язкових етапи, що повинні бути здійснені для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації:

по-перше, управління повинно вміти здійснювати аналіз ситуації з погляду того, які вимоги до організації пред'являє ситуація і що для неї характерне;

по-друге, має бути обраний відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільшою мірою і щонайкраще відповідав вимогам, висунутим до організації з боку ситуації;

по-третє, управління повинно створювати потенціал в організації і необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського стилю, що відповідає ситуації;

по-четверте, управління повинно зробити відповідні зміни, що дозволяють підлаштовуватися до ситуації.

Відповідно до цього підходу, головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Засновниками ситуаційного підходу стали американські дослідники П. Лоуренс та Дж. Лорш, які на підставі вивчення діяльності реальних організацій дійшли висновку, що від характеристик зовнішнього середовища залежать такі компоненти внутрішнього упорядкування організації як цілі, структура, технології та персонал [32, с. 47].

Ситуаційний підхід передбачає, що підприємство в процесі своєї діяльності може опинитись в різних ситуаціях, які для свого вирішення вимагають застосування різних прийомів і методів управлінської діяльності.

У сучасних умовах факторами ефективності управління визнаються:

1) гнучкість систем управління; 2) адаптованість їх до умов зовнішнього середовища, яке визначає стратегію і тактику організацій; 3) орієнтація на соціальні аспекти, пов’язані з життєдіяльністю персоналу та можливостями використання його інтелекту.

Ситуаційний підхід дав поштовх появі новітніх управлінських концепцій, націлених на підвищення життєздатності і конкурентоспроможності організацій. Наприкінці 60-х років ХХ століття теорія управління стала збагачуватися дослідженнями у найрізноманітніших галузях – психології, антропології, математики, соціології, філософії, економіки, права, логістики та інших. Представники цих галузей стали інтерпретувати управління відповідно до своїх уявлень, відмінних від загальноприйнятого розуміння, внаслідок чого у теорії склалася ситуація, яку стали характеризувати як «справжні джунглі» [36, c. 59]. Зокрема, представники технократичного управління переносили методи управління технічними системами на процес управління людьми. Найбільш відомими школами цього напряму є теорія еліт, теорія технократії і теорія індустріального суспільства.

Внесок українських вчених у розвиток управлінської науки.

Серед тих, хто стояв біля витоків української управлінської науки, найвідомішим є український економіст М.І. Туган-Барановський (1865-1919). Проблеми управління народним господарством фігурують у більшості його наукових праць. Його теорії продовжували опрацювувати англійські економісти А. Пігу, Дж. Кейнс, політичні діячі К. Каутський, Р. Люксембург, Е. Бернштейн та В. Ленін. Вчений розглядав майбутнє суспільство як сукупність кооперативних форм виробничо-господарської діяльності людей. У своїй праці «Соціальні основи кооперації» він всебічно розглянув природу кооперації, її форми і види, проблеми управління кооперативами [11, с. 63-71].

Також значний внесок у світову науку управління зробив український економіст і математик Є.Є. Слупський (1880-1946), якого можна вважати засновником математичного моделювання економічних та управлінських процесів, а також праксеології – галузі наукових досліджень, яка вивчає загальні умови й методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності.

Управлінську проблематику досліджували українські історики В.Б. Антонович, М.П. Драгоманов, М.М. Ковалевський, економісти М.І. Зібер, Г.М. Цехановський та інші. Дослідження учених-управлінців цього періоду стали суттєвим внеском у розвиток світової теорії управління, отримавши визнання й відображення у працях багатьох дослідників. Тоді були започатковані основи української національної наукової школи управління, принципові засади якої релізують сучасні вчені.

Після закінчення громадянської війни в Росії керівництвом країни було поставлене завдання перебудови державного апарату на науковій основі. У зв’язку з тим, що дореволюційна наука адміністративного права не могла забезпечити цей процес необхідними науковими знаннями, виникла потреба у розвитку вітчизняної управлінської науки. У січні 1921 року була скликана конференція з наукової організації праці та виробництва, де було визнано можливим запозичення окремих досягнень буржуазної науки управління (результати досліджень Ф. Тейлора, А. Файоля, Г. Емерсона та інших) і визнано необхідним розпочати підготовку управлінських кадрів.

Для широкого вивчення та впровадження наукової організації праці й управління був створений цілий ряд науково-дослідних організацій, діяльність яких була спрямована на створення систематизованих концепцій у галузі організації праці та управління. Як вважають сучасні дослідники, у цей час чітко намітились дві основні групи вітчизняних концепцій управління: організаційно-технічні та соціальні. До першої можна віднести концепції «Організаційного управління» О.О. Богданова; «Фізіологічного оптимуму» О.А. Єрманського; «Вузької бази» А.К. Гастєва. До другої групи – концепцію «Організаційної діяльності» П.М. Кєрженцева; «Соціально-трудову концепцію управління виробництвом» Н.А. Вітке і «Теорію адміністративної ємності» Ф.Р. Дунаєвського.

О.О. Богданов (1873-1928) був видатним природознавцем, економістом, філософом. Створення ним загальної організаційної науки – тектології – стало важливим досягненням у сфері управління. Ідеї Богданова, в тому числі ідея рівноваги галузей економіки, підхід до галузей як до комплексів, були використані при складанні перших народногосподарських планів і балансів.

Одним із засновників руху за наукову організацію праці став А.К. Гастєв (1882-1941), в основі праць якого була ідея упорядкування праці кожного члена колективу – від керівника до рядового виконавця. Він є автором концепції трудових настанов, що містила у собі основи кібернетики та інженерної психології. А.К. Гастєв наголошував, що наукова огранізація праці – це організація, що спирається на весь попередній досвід, на найяскравіші та найефективніші зразки, кращі, передові методи праці [10, с.25].

Пізніше з’явилася соціально-трудова концепція управління виробництвом Н.А. Вітке, яка чітко розмежовувала управління речами та людьми і зосереджувалася на останньому. Головне завдання управління цей вчений вбачав у доцільній організації людей як учасників єдиної трудової кооперації. Сутність адміністративної роботи полягає у створенні сприятливої соціально-психологічної атмосфери у виробничих колективах, чого ані ідеальна організація технологічного процесу, ані регламентація службових функцій забезпечити не могли.

Провідним представником соціального напряму був П.М. Кєрженцев (1881-1940), що сформулював теорію органзаційної діяльності [8, с.116]. Головним завданням наукової організіції праці він визнавав отримання максимального ефекту при мінімальних витратах людської енергії та матеріальних засобів. Під науковою організацією управління вчений розумів визначення найбільш раціональних прийомів та методів виконання управлінських дій, таких як формування організаційних структур, розподіл обов’язків, планування, облік, підбір та розподіл персоналу, дисципліна.

Цікавою була теорія адміністративної ємності, висунута в працях Ф.Р. Дунаєвського (1887-1960). Він справедливо вважав, що адміністратор може безпосередньо керувати тільки обмеженою кількістю підлеглих, причому число підлеглих може дещо збільшуватись, якщо керівник має солідний досвід, володіє мистецтвом управління і його праця забезпечена технічними засобами управління.

Подолання наслідків культу обистості Сталіна у другій половині 50-х років сприяло подальшому розвитку теорії управління, яка стала все ширше застосовувати математичні методи. Праця академіка Л.В. Канторовича «Математичні методи організації та планування виробництва» заклала основи лінійного програмування. Становленню та розвитку теорії систем і системного підходу сприяли праці П.К. Анохіна та В.Г. Афанасьєва. Особлива роль у розвитку теорії управління, становленні та пропаганді автоматизованих систем управління, біологічної кібернетики належить таким відомим ученим як О.І. Берг, В.М. Глушков, М.М. Амосов та інші [36, с. 91].

Сучасні вітчизняні науковці вважають управління прикладною наукою, оскільки вона безпосередньо впливає на вирішення практичних завдань, пов’язаних із підвищенням ефективності управління й виробництва. Аналогічної думки дотримується багато зарубіжних авторів.

Зараз вітчизняна наука опинилася перед необхідністю переоцінити деякі теоретичні уявлення і концепції минулого, осмислити масштабні проблеми економікі й управління на етапі переходу до ринку, в умовах глобалізаційних процесів відмовитися від певних схем, критично оцінити зарубіжний досвід менеджменту.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 820; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.012 сек.