Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабо­власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V–XV ст.).

Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грець­кої філософії, яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеї­зму становлять два важливі принципи: ідея божественного тво­ріння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно вза­ємопов'язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислен­ня за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом. Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнан­ня, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в свя­щенних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пі­знання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціаль­ного методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву ек­зегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття і сут­ність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:

1. Чи є річ?

2. Що вона собою являє? Яка вона?

3. Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає змогу з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в Бо­гові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність ді­стала своє існування, вона має бути створена Богом.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визна­чення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цьо­го, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне? Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подо­бою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, неза­лежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй ті­ло і душу як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органіч­ною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» в поступально­му русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини за­безпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв'язки, що включають індивіда у сак­ральні зв'язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.

Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою не­повторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та інших на­родів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські фі­лософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі на­укові знання під іменем філософії.

Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін (205–270 рр.), Ямвліх (245–330 рр.) і Прокл (412–485 рр.).

Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» пере­буває єдине — це бог, це благо, або те. що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближає­ться до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, во­на рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташо­ваний четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з по­глядами неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло за­вдяки душі одержує форму.

Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Зна­менитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерело знань», в якій є такі слова: «Вчен­ня — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав наукове визначенні філософії, наголосивши на важливості таких її рис:

філософія є знання про природу сущого;

філософія є знання божественних і людських справ, тобто
всього видимого і невидимого;

філософія є справа смерті;

філософія — уподібнення Богу, а уподобитися Богу мо­жна трьома способами:

а) мудрістю, або знанням істинного блага;

б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;

в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло;

5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія – любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним ним тілом. Мета і сенс життя полягає в тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело всякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.

Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в ос­нову подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія і аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями – Василієм Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.

Починаючи з X–XI ст., в розвитку богословсько-філо­софської думки Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характер­ним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до аст­рономії, яка в середньовічній свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до історії філософії та по­літики. Друга тенденція — ісихазм знаходить свій вияв у тво­рах монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Папами. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі христи­янської етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.

Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особ­ливо загострилась в останній період існування Візантійської ім­перії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, осо­бливо в середнього і нижчого духовенства. Проти нього вис­тупав калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290—1348 рр.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.

Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад і спрямованість мислення в Київській Ру­сі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства (X ст.).

Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм і реалізм)

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами і номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізму, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — тільки назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI — XII сіп.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».

Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «ліки» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійки» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.

Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійки», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних» понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійки, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє христи­янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність ре­чей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінце­ву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини.

Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різ­ному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не за­лежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з ті­лом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Вели­кого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділе­на людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практич­ний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяль­ність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від во­лі, але любов до Бога набагато важливіша за його пізнання.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської ду­мки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок уперед в розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).

Дата добавления: 2014-11-29