Трагедія життя та драма ідей Платона

Антропоцентричність учення Сократа

Сократ (469–399 рр. до н.е.)рішуче повертає напрям філософських досліджень від космосу, природи до людини. “Пізнай самого себе” – це вихідна теза сократівського філософування.

Про Сократа дізнаємося із творів Платона й Ксенофонта. Він принципово не записував свої думки, вважаючи, що справжнє знання, мудрість, істину можна знайти лише у бесіді з опонентом, у живому діалозі, полеміці. Саме це він і називав діалектикою (від грец. вести бесіду, сперечатися). Отже, “сократівський метод”полягав у веденні бесіди-діалогу, у ході якого Сократ ставив запитання своїм співрозмовникам, отримував відповідь, ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженні опонента і т.д. Коли його співрозмовник остаточно заплутувався у суперечностях і цікавився думкою Сократа, то він говорив, що сам не знає відповіді. Саме цей момент відображений у відомій тезі Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю”. За допомогою вміло підібраних запитань Сократ виявляв слабкі місця в знаннях опонента. У цьому полягає так звана сократівська іронія. Обговорюючи проблему людини, Сократ ставив запитання про такі істотні характеристики людини, як “мужність”, “розсудливість”, “краса”. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування, Сократ каже: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Для Сократа мораль зливається із знанням. Істинна моральність – це знання того, що таке благо, прекрасне і водночас корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Уважаючи знання основою справжньої моральності, Сократ допомагав слухачам, учням допомогти здобути нове знання (“майєвтика”).Основними доброчесностями Сократ уважає стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчесності людина набуває шляхом пізнання та самопізнання.Сократ займається пошуком раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Він розрізняє природне право й закон держави, але водночас і те, і інше виходить із раціональних засад. На цій основі Сократ доходить до висновку про тотожність розумного й закономірного, морально-справедливого і законного. Філософсько-правові ідеї Сократа – це приклад мужньої громадянської позиції. Для глибшого усвідомлення цієї риси Сократа рекомендуємо прочитати праці Платона “Апологія Сократа”, “Крітон”, “Федон”.

Платон (428/427–347 рр. до н.е.) – один із найвідоміших філософів Стародавньої Греції. Учень Сократа. У 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою академія. Він намагається дати відповідь на запитання: що існує насправді, а що тільки позірне, і приходить до висновку, що світ, у якому ми живемо тільки віддзеркалення справжнього буття – світу ідей (ειδος). Матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми чуттями, – це лише тінь, він похідний від світу ідей.Тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища й предмети матеріального світу плинні, виникають, гинуть, змінюються, а ідеї незмінні, нерухомі та вічні.

Ідеї перебувають у взаємозв’язку і впорядкованості. На вершині ієрархії перебувають такі ідеї, як Істина, Краса і Добро, які увінчуються ідеєю Блага. Існування кожної речі зрештою визначається її спрямованістю до вищої ідеї – ідеї Блага. Світ ідей трансцендентний щодо світу чуттєво сприйманого. Ідеї доступні тільки розумові, вони вічні, незмінні, нематеріальні. Найдетальніше вчення Платона про ідеї розроблено у його творах “Бенкет”, “Федон”, “Федр ”.

Матерія, у якій знаходять свій відбиток ідеї, невизначена, безмежна, вона практично ніщо, але водночас вона існує, вона пасивне начало чуттєво сприйманого світу.

На відміну від Парменіда, як зауважує П. Гайденко, Платон визнає небуття. Якби не було небуття, то неможливо було б помилятися: хибна думка – це думка про неіснуюче. Якщо взяти за буття єдине, нерухоме, незмінне, то виявиться, що пізнання неможливе, адже пізнання передбачає наявність відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається. “Якщо пізнавати, означає, якось діяти, то предмет повинен зазнавати дії”. Отже, з одного боку, буття повинно бути тотожним самому собі (перебувати у стані спокою), а, з іншого боку, буття повинно бути відмінним від самого себе. Але якщо рух і спокій існують, то буття охоплює і те, і те, і отже, відмінне від них обох.

Замість того, щоб протиставляти буттю небуття, Платон уводить поняття “іншого”, яке є “ існуючим небуттям ”. Інше вказує на інше відношення до буття. А отже, небуття у Платона мислиться як принцип розрізнення чи відношення.

Усі ідеї є лише те, що вони є одна відносно одної, і лише в цьому відношенні вони мають сутність. Завдяки іншому в буття входить відмінність, відношення, зв’язок. Інше існує тільки завдяки своїй причетності до буття.

На відміну від Парменіда, Платон уважає, що Єдине надбуттєве і непізнаване. Якщо воно Єдине – єдине, то воно не може мати жодних визначень, а тому про нього неможливі жодні висловлювання, адже будь-яке визначення передбачає зв’язок із чимось іншим. Не можна навіть сказати “Єдине є ”, тому, що тоді буття (“є”) було б визначенням (предикатом) Єдиного, і Єдине стало б двома. Але, з іншого боку, буття, не причетне до Єдиного, перетворилося б у щось безмежне, невловиме і позбавлене форми, тобто в небуття, певна множина – це множина одиниць, а отже, множинне не може існувати, і не може бути мислимим без Єдиного. Отже, Єдине вище буття, воно умова можливості буття, подібно до того, як у давньогрецькій математиці одиниця – не число, а начало числа.

Платон приходить до висновку, що Єдине є чимось іншим, аніж буття, – це вже не одно, а два. Двійка у Платона виступає як начало множинності. Єдине, роздроблене буттям, – нескінченна множинність. Єдине може залишатися єдиним лише за умови, що воно не існує. Якщо ж воно існує, то воно множинне.

Коли ми хочемо висловити буття мовою мислення, то бути – означає співвідноситися з чимось іншим. Відповідь Платона: Єдине множинне, якщо воно мислиться з іншим, якщо ж воно не мислиться так, то його взагалі неможливо мислити.

Неоплатоніки пізніше почали витлумачувати платонівські думки як першу форму негативної теології: Єдиному, як воно є саме собою, безвідносно до чогось, неможливо приписати жодних предикатів; воно може бути визначене лише через заперечення. Це неоплатонівське розуміння здійснило вплив на середньовічну теологію, відроджену метафізику і німецьку містику Мейстера Екхарта.

С.Пролєєв уважає, що Платон здійснив онтологічний переворот. За його словами, епохальна новизна онтології Платона стає особливо очевидною, якщо порівняти її з онтологіями досократиків. У всіх ранньофілософських космогоніях можна віднайти думку, що оточуючий нас чуттєвий світ – це недостовірний світ множинного, справжня дійсність – це Єдине буття, яке є першоосновою. На фоні цього Єдиного всі конкретні речі приречені на зникнення та розчинення у справжньому бутті.

Платон радикально змінює цю позицію, його ейдоси одночасно і види конкретних речей, і втілення справжнього буття – того, що перебуває від початку, завжди та незмінно. Розмаїттю світу він надає вищого онтологічного значення, з яким повинно узгоджуватися мислення. Платон відкриває, що кожна річ має сутність, завдяки якій ми можемо зрозуміти її незмінний, постійний зміст. Так відкриття нового розуміння буття змінювало сам спосіб філософування, формувало новий тип свідомості; можна стверджувати, що починаючи саме з Платона, з’являється особливий тип філософування – західноєвропейська метафізика.

Теорія пізнання розробляється Платоном у творах “Федр”, “Менон”. Чуттєве пізнання, предмет якого – весь матеріальний світ, виступає як вторинне, неістинне тому, що інформує нас про несправжнє буття. Справжнє, істинне пізнання, за Платоном, – це пізнання, яке проникає у світ ідей. Центр платонівської гносеології – теорія пригадування. Душа пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася і які пізнала ще тоді, коли не поєдналася з тілом, а вільно існувала у царстві ідей. Душа безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло повністю підпорядковується їй. Вона складається із трьох ієрархічно впорядкованих частин: розум, воля, потяги й чуттєвість.

Космологічні ідеї викладені у діалозі “Тімей”. Космос один, він невічний, має кулеподібну форму. Центр космосу – Земля, оточена планетами і нерухомими зірками. Творець-деміург надав світові певний порядок і послідовність.

Етика Платона побудована, зважаючи на ідеалістичне розуміння душі, її основа – усвідомлення вроджених доброчесностей. Дотримання цих доброчесностей призводить справедливості. Мірило моральності для Платона – інтереси держави.

Суспільно-політичні погляди. Держава, на думку Платона, виникла тому, що людина не може самостійно забезпечити свої головні потреби. Руйнування держави означає неможливість надалі жити разом і надавати один одному допомогу. Платон, розмірковуючи про причини руйнування держави, приходить до думки, що це відбувається через недосконалість правителів і громадян. Так в умовах тимократії (крітсько-лакедемонський тип державного ладу) спочатку зберігаються риси досконалого ладу, це правління шляхетних людей, які бажають честі й слави. Але все, що колись виникло, має свій кінець, через невміння встановити найліпшу пору для народження дітей, шляхетні люди (аристократія) вироджуються, пристрасть до збагачення починає домінувати у суспільстві, що, зрештою, призводить до переродження тимократії в олігархію.

Олігархія, за Платоном, – це панування небагатьох над більшістю, їх панівне становище залежить не від особистих здібностей та шляхетності, а від величини багатства. У такій державі відсутня єдність, вона поділена ніби на дві держави – державу багатих і державу бідних, які постійно ворогують. Якщо бідна більшість переможе у цій боротьбі, то олігархічне правління зміниться на демократичне.

Демократія – це правління більшості, яка частину опонентів знищить, частину вижене з держави, а решту – урівняє в громадянських правах, тобто урівняються рівні та нерівні. На думку Платона, роз’єднаність суспільства ще більше посилиться внаслідок зростаючої матеріальної диференціації. Дотримання законів стає необов’язковим. Будь-хто може стати правителем, для цього потрібно тільки завоювати прихильність натовпу. Від демократії прямий шлях до тиранії.

Тиранія – найгірша форма правління, вона виникає як виродження демократичної форми, безмежна свобода породжує найгірше рабство. Люди, переставши зважати на закони, уможливлюють захоплення влади тираном. За словами Платона, тиранія – це свавільна влада одного над всіма.

Давши характеристику негативних форм правління, Платон у праці “Держава” пропонує свій проект держави. До неї повинні входити три соціальні групи (стани) правителі-філософи, стратеги-воїни, виробники-землероби й ремісники. Такий поділ невипадковий, суспільство, на його думку, побудоване аналогічно до людської душі, яка поділяється на три частини: розумну (правителі), афективну (охоронці), бажаючу (виробники). Кожному класу властиві свої моральні норми та закони життя.

Виробники – найнижчий і найчисленніший клас суспільства, його функція – продукувати матеріальні блага для всієї держави. Головна доброчесність виробників – працювати і підпорядковуватися правителям. Вони не повинні потерпати від бідності, але і не мати надмірного багатства, оскільки це буде заважати їм працювати. Вустами Главкона у праці “Держава” Платон зізнається, що все те, що пропонується для життя виробників, дуже схоже на утримання стада свиней.

Особливу увагу Платон звертає на клас охоронців, їх роль аналогічна ролі породистих собак, які допомагають пастухам охороняти стада. Охоронці, найперше, покликані не допускати в державі жодних змін, для цього вони повинні бути згуртованими. З раннього дитинства їм потрібно прищеплювати колективізм, вони не мають права на сім’ю та приватну власність.

Третій – найвищий клас – це правителі, які водночас повинні бути філософами. Вони здатні споглядати світ ідей, а тому зможуть правильно керувати земною державою.

Головними доброчесностями ідеальної держави, за Платоном, виявляються мудрість, мужність, розсудливість і справедливість. Після тривалих розмірковувань він робить категоричний висновок, що справедливе те, що відповідає інтересам найліпшої держави. А найліпша держава – це та держава, у якій не відбувається жодних змін, вона працює як добре відрегульований механізм. Кожна людина, відповідно до своїх задатків, повинна займатися чимось одним із того, що потрібно в державі, не втручаючись у справи інших. Кожна окрема людина повинна бути абсолютно підпорядкована інтересам держави. У трактатах “Держава” та “Закони” намагається регламентувати всі сфери людського життя. У “Законах” він зазначає “... ніхто ніколи не повинен залишатися без керівника – ні чоловіки, ні жінки. Ні в серйозних справах, ні в іграх ніхто не повинен привчати себе діяти на власний розсуд; ні, завжди – і на війні, і в мирний час – треба жити з постійним озиранням на начальника і виконувати його вказівки. Навіть у незначних дрібницях треба ними керуватися, наприклад, на першу його вимогу зупинятися на місці, йти вперед, починати вправи, вмиватися, харчуватися і прокидатися вночі для того, щоб виконувати роботу охоронця та виконання доручень...нехай людська душа набуває звички зовсім не вміти робити що-небудь окремо від інших людей, і навіть не розуміти як це можливо.”

Тривалий час суспільно-політичні погляди Платона залишалися поза критикою, під його впливом у Європі й з’явилася низка соціальних утопій, як приклад, “Утопія” Томаса Мора. За словами К. Поппера, світ перебував у полоні Платонових чарів. У праці “Відрите суспільство та його вороги” він зазначав, що яким би блискучим не був Платонів соціологічний діагноз, його власний досвід показує, що запропонована ним терапія – це ще гірше зло, ніж лихо, проти якого він хотів боротися. Зупинення політичних змін не дасть зцілення хворого і не принесе щастя. Ми не можемо повернутися до цнотливості та краси закритого суспільства. Нашу мрію про небо не можна втілити на землі.

Також К. Поппер зауважує, що, читаючи Платона, ми стаємо свідками внутрішнього конфлікту, по-справжньому титанічної боротьби в Платоновій свідомості. Найбільший внутрішній конфлікт Платона виникає з того глибокого враження, яке справив на нього приклад Сократа, проти якого успішно змагалися його власні олігархічні нахили. Навіть перед самим собою він до кінця не визнавав, що змагався зі свободою думки, за яку віддав життя Сократ. Зробивши Сократа одним із учасників своїх діалогів, Платон переконував себе та інших, що він теж бореться за цю свободу.

Дата добавления: 2014-11-29