Загальна характеристика

західноєвропейської середньовічної філософії; апологетика, патристика, схоластика

Середньовічна філософія – це передусім особливий спосіб філософування, її можна охарактеризувати як теоцентричну. У Європі середньовічна філософія ґрунтувалася на християнстві: в основі онтології – ідея творення (креаціонізм), в основі гносеології – ідея одкровення. У цей період філософія перетворюється в служанку теології.

Історія середньовічної філософії починається періодом апологетики (від грец. “апологія” – захист) – це ІІ–ІІІ ст. нашої ери. У цей період ще не завершено оформлення новозавітного канону, а християнська церква і християнство зазнавали утисків і гонінь. Апологети виявилися першими літературними захисниками християнства від нападок прихильників язичництва, філософів, імператорської влади.

Найбільш ранні апології датуються серединою ІІ ст., насамперед, це апології Аристида і Кодрата. До нас дійшли тільки фрагменти “Апології” Аристида, яка була адресована імператору Антонію Пію. У творі цього автора міститься низка ідей, які згодом стають ключовими у середньовічній філософії: ідея пріоритету віри над розумом, ідея монотеїзму, творення світу з нічого, погляд на світовий порядок як на творіння божественного розуму.

Характерна риса для більшості апологетів – це те, що вони досить агресивно виступають із критикою античної культури, філософії, водночас частина апологетів шукає в античній спадщині ідей придатних для залучення у новостворювану християнську філософію.

Апологетика охоплювала два напрямки: східну (грекомовну) та західну (латиномовну).

Представники східної апологетики: Юстин (бл. 132 р.), Теофіл (кінець ІІ ст.), Іриней Ліонський (бл. 125 р.), Іпполит (кінець ІІ – початок ІІІ ст.), Афінагор (ІІІ ст.). До представників східної гілки середньовічної філософської парадигми також можна зарахувати представників Александрійської школи – Філона (остання чверть І ст. до н.е. – середина І ст.), Климента Олександрійського (бл. 150–215), Орігена (185–253).

Ці мислителі дотримуються тієї думки, що філософія не повинна бути привілеєм елітарної меншості – греків, усі християни потенційно вже філософи, оскільки істина зафіксована в Писанні й її потрібно тільки розтлумачувати, поширювати та захищати.

Грекомовні апологети часто звертаються до неоплатонізму, зокрема, Юстин ототожнює Логос із Христом. Він уважає, що оскільки Логос посередник між світом і Богом, то всі ті, хто жив відповідно до Логосу, за своєю суттю – християни, наприклад Геракліт, Сократ.

Інший східний апологет, Теофіл, у творі “Три книги до Автоліка” подав майже повне зібрання головних ідей попередників і перший християнський коментар до книги Буття.

Близько 180 року в Александрії засновано катехизисну школу. Її провідні представники загалом добре знали грецьку філософію та прихильно ставилися до неї. Зокрема, Климент зазначав, що філософія – це безцінний дар. Сліпа віра існує і має сенс, але вона повинна бути освітлена розумом. Християнський гносис повинен ґрунтуватися на раціональному осмисленні. Всі заповіді Климент зводить до єдиної формули: “Жити доброчесно – це жити відповідно до розуму. Усе, що суперечить розуму – гріх. Усе, що йому відповідає – доброчесне, цим і відрізняється людина від тварини”.

На думку Климента, Бог трансцендентний. Він непізнаваний у суті і невимовний у словах. Наші судження про Бога можуть бути лише гіпотетичними, позитивне богослов’я неможливе. Ми повинні вести мову про те, чим не є Бог (апофатичне богослов’я).

Першими представниками західної апологетики уважаються Минуцій Фелікс (кінець ІІ ст.) і Квінт Тертуліан (бл. 160 – після 220). Як зазначає І. Бичко,ця гілка апологетики була набагато тісніше пов’язаною із власне римською, латинською класичною культурою, а тому в латиномовних апологіях переважали гуманітарні й юридичні аспекти. Західні апологети зверталися до таких авторів, як Цицерон, Варрон, Сенека, Апулей. У них домінувала увага до практичного філософування.

У поглядах апологета Тертуліана, який був водночас відомим юристом і ритором, чітко простежується крайня, і набагато більша, ніж у грекомовних представників апологетики, опозиційність щодо сучасної йому цивілізації. Він, як і багато його сучасників, розчарувався в античному інтелектуалізмі, розум, що створив величний світ античної культури, виявився неспроможним подолати її кризу.

Тертуліан приходить до думки: якщо мудрість виявилася безумством, то все те, що розглядалося як нерозумне, очевидно, і є справжньою мудрістю – Credo quia absurdum est (Вірую тому, що це абсурдно). Він уважає, що природна, не залучена до культури, душа людини – християнка, вона творіння та подоба Бога, а тому володіє головними християнськими істинами. Христос обрав для своєї проповіді не софістів і філософів, а простих рибалок. Проста, наївна душа легко приймає віру без доведень. Будь-який відхід від чистої віри у бік філософії призводить до єресей, до спотворення християнського вчення, отже, вільне філософування – головний ворог християнства.

Все сучасне йому суспільство Тертуліан поділяв на два протилежні табори: “табір диявола” – це світсько-язичницьке суспільство і “табір Бога” – церковне суспільство. У “таборі диявола” – панують винятково земні, ілюзорні цінності, суспільство керується демонічними силами, які майстерно маніпулюючи плотськими прив’язаностями людей, ведуть світ до погибелі. Християнське суспільство залучене до вічних та істинних цінностей майбутнього небесного світу та керується самим Богом. Це суспільство очікує вічне блаженство.

Дві визначальні властивості моральної природи людини, за Тертуліаном, – це свобода і первородний гріх. Доказом свободи слугує сам закон, встановлений Богом. Для того, хто не має свободи, закон не потрібний. Право має смисл лише там, де є свобода. Людська свободна воля, не володіючи абсолютним благом, завжди повинна обирати між добром і злом. Джерело морального зла у світі – не Бог, а людина, її вільний вибір.

У IV ст. завершується процес формування середньовічної філософської парадигми, апологетика виконавши свої завдання, трансформується у патристику. У цей період філософія повністю втрачає незалежність від християнської теології, а християнству вдається сформулювати основні догмати християнського віровчення (Нікейський собор 325 р.) й утвердити себе в статусі державної релігії (Халкідонський собор 451 р.).

У патристиці (лат. “патер” – отець) теж наявний поділ на східну та західну гілки. Грекомовна патристика представлена такими іменами, як Григорій Богослов (бл. 330–390), Василій Великий ( бл. 330–379), Григорій Нисський (325–394), латиномовна – Амвросій (340–397), Ієроним (345–420), Аврелій Августин (354–430).

Найбільший вплив на розвиток філософії в Західній Європі мало вчення Августина. У філософії Августина значне місце займає проблема людини. Порада Сократа “Пізнай самого себе” у нього набуває нового звучання. Августин розглядає людину як образ і подобу Бога в трьох іпостасях, а тому, пізнаючи себе, людина пізнає і щось більше, ніж вона сама – Бога.

Після гріхопадіння людина у своїй сутності зберігає образ і подобу Бога, бо вони містяться у невіддільному від людини розумі, але настільки затемнюються порочними пристрастями, що людина одночасно стає подібною і Богу, і дияволу. Тінь первородного гріха падає на людську природу, яка стає неповноцінною. Смертне життя перетворюється радше у “життєву смерть”. У самому походженні людини теж прихована загроза смерті та зіпсованості, тому що людина створена з “нічого”, чи “із земного праху”, проте створеністьз “нічого” містить у собі тільки можливість смерті, яка актуалізується винятково внаслідок первородного гріха.

У етичному вченні Августина поєдналися християнські, неоплатонічні та стоїчні моральні настанови. Він закликає творити добро не заради слави, а заради того, хто дарував нам можливість його творити, добро, яке ми творимо – від Бога, самі собою ми здатні тільки на зло. За Августином, основа морального зла – це недосконалість людського розуму та волі. Джерело вічного і незмінного морального закону – божественний розум, долучаючися до нього, людський розум вчиться розрізняти добро і зло, справедливе і несправедливе. Регулятором людської поведінки повинна бути совість, яка, на думку Августина, є внутрішнім моральним законом, записаним Богом у людському серці.

Доброчесна людина – це та людина, яка впорядкувала свою любов (свої потяги), тобто утримується від того, що негідне любові, і від нелюбові до того, що гідне любові. Порядок любові (ordo amoris) повинен відзеркалювати порядок космосу. Вищим благом, до якого належить прагнути людській душі, Августин називає Бога, тільки у любові до нього можна здобути блаженство.

Августин зробив революційний переворот у розумінні часу, а через це й у розумінні історії. Час не має субстанційного існування, він існує тільки разом із світом, у світі та завдяки світові. Будь-який час вимірюється в душі, яка спостерігає його. Час – характеристика змін. Незмінність, вічність Бога вилучають його з часу; Бог створив світ разом із часом.

Як зазначає І. Бичко, Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного “речово” орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить – історії. Вперше виникав ґрунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблема творчості, свободи та інших.

У ІХ ст. у монастирських і парафіяльних школах Західної Європи зародилася специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки – схоластика (грец. “схола” – школа). Найвідомішими представниками схоластичної філософії вважаються – Ансельм Кентерберійський, Росцелін, Абеляр, Томас Аквінський, Оккам, Екхарт.

Мислителі цього періоду втягуються у дискусію про універсалії. Представники реалізму (Ансельм Кентерберійський, Гільом із Шампо) відстоювали думку, що загальні поняття (універсалії) реально існують і первинні щодо одиничних речей. Номіналісти (Росцелін) натомість стверджували: універсалії – це тільки імена, тільки одиничним речам належить справжнє існування.

У XIII столітті нову серйозну спробу поєднати з християнством античну філософію, але вже у формі аристотелізму, здійснив Томас Аквінський (1225/1226–1274). Найвідоміші праці: “Сума істини католицької віри проти язичників”, “Сума теології”.

Буття – це Бог. Він умова й причина всього. Аквінат розрізняє “буття” та “сутність”, але не протиставляє їх. Саме через сутність суще має своє буття. Томас Аквінський розрізняє субстанції (сутності, форми) й акциденції. Субстанції мають самостійне буття, а акциденції існують лише завдяки субстанціям. Субстанційна форма дає просто буття, акциденційнаформа – джерело якостей, властивостей. Аквінат також розрізняє актуальний і потенційний стан. Буття – це перший актуальний стан. У речі стільки буття, скільки в ній актуальності. Томас Аквінський розрізняє чотири рівні буттєвості речей залежно від актуальності: неорганічні стихії та мінерали, рослини, тварини, розумна душа. Саме Буття – це Благо, Досконалість, Істина.

Філософія та наука виводять свої істини, спираючися на досвід і розум, а теологія спирається на Священне писання. Аквінат визнає певну цінність науково-філософського знання, але воно ніколи не повинно вступати у конфлікт із вірою, за теологією залишається функція контролю над знанням. Астрономія, фізика, біологія, історія та інші науки покликані підтверджувати Біблію.

За словами М. Бубера, людина в системі світобудови Томаса Аквінського – окремий вид особливого роду, адже його людська душа, яка належить до найнижчих духів, субстанційно поєднана з тілом, яке вище за всі тілесні предмети, і тому людина ніби “горизонт” і погранична лінія духовної та тілесної природи. Але жодної окремої проблематики людської сутності, яку всім серцем відчув і висловив Августин, Тома не знає.

Дата добавления: 2014-11-29