Докласичного періоду

Найчастіше, характеризуючи філософію Стародавньої Греції, дослідники звертають увагу на два періоди: докласичний та класичний. Вивчення докласичного періоду потрібно розпочинати з проблем космоцентризму. Через філософію греки хочуть зрозуміти світ як упорядкованість (грецьке слово “космос” перекладається як “порядок”). Усіх давньогрецьких філософів хвилює проблема першооснови світу, головного принципу його впорядкованості. Як зазначає І. Бичко, на відміну від східної парадигми філософії, західна філософська парадигма віддає пріоритет речово-предметній буттєвості світу, розглядаючи його під кутом зору руху від первісної нерозчленованості – Хаосу – до стану чіткої розмежованості його елементів (речей, предметів, явищ), гармонійно упорядкованих в універсальному світопорядку – Космосі. Таке бачення світового універсуму і становить ментальне підґрунтя західної філософської парадигми, типові риси якої знаходимо в античній філософії давньої Еллади.

Однією з перших філософських шкіл Стародавньої Греції вважається мілетська. Вона виникла на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті наприкінці VII ст. до н.е. Представники: Фалес (бл. 625–547 до н.е) Анаксимандр (610–546 р. до н.е.) Анаксимен (бл. 585–525 р.до н.е.).

За Фалесом субстанційна основа буття – вода, але ця вода не розглядалася ним як одна із фізичних речовин, а як універсальна життєдайна сила. Фалес, на відміну від наступників, зокрема Парменіда, ототожнює буття не з думкою, а із життям. Усе – це життя, все існує настільки, наскільки причетне до життя, бути живим – означає, існувати. Фалес, як і Піфагор, заклав основи наукової математики, мав глибокі знання та зробив відкриття в галузі астрономії. Також брав активну участь у державних справах міста Мілет.

Анаксимандр, учень Фалеса, говорив, що основа всього – апейрон (невизначене, безмежне). Апейрон якісно невизначений, водночас він порядок, закон, якому підпорядковане все існуюче. Шляхом взаємодії протилежностей (теплого-холодного, сухого-вологого) з апейрону виникають окремі речі. Анаксимандр дотримувався думки, що гармонія протилежностей – це космічний закон, йому підпорядковано все – люди, стихії природи, Боги. Порушення гармонії призводить до помсти – справедливої загибелі речей. Анаксимандр є автором праць “Про нерухомі зірки”, “Карта землі”, “Нариси з геометрії”.

Анаксимен думав, що все виникає шляхом згущення та розрідження повітря.

Особливе місце серед філософів-досократиків посідає Геракліт Ефеський (бл. 544/540 – бл. 483 рр. до н.е.). Як зауважує С. Пролєєв, центр гераклітівської думки – проблема істинного буття. Геракліт не має сумніву в тому, що існує оточуючий світ у його чуттєвій достовірності, проблематична причетність існуючого до справжнього буття. Його хвилює запитання: як визначити що випадкове, а що укорінене у самій суті світу? Людина постійно занурена у світ множинного, проте, насправді, за Гераклітом, існує Одне.

Символом буття, Одного у Герекліта виявляється вогонь. “Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все: як золото обмінюється на товари, а товари на золото”. Хоча вогонь сам незмінний, світ загалом – це процес, “все тече, нічого не стоїть на місці”, “не можна двічі ступити в одну й ту ж саму річку”. Кожен процес у світі, а надто вогонь, розгортається відповідно до певного закону, своєї міри – логосу.

У Гераклітовій філософії, на відміну від більшості мислителів Стародавньої Греції, чільне місце посідаєантираціоналізм і містицизм. “Природа полюбляє ховатися, Бог через свого оракула в Дельфах нічого не відкриває і не приховує, а показує своє значення через натяки”.

Геракліт закладає основи діалектики як методу, він проголошує, що боротьба (війна) – рушійна сила і творчий принцип будь-якої зміни. “Війна – батько усього, цар усього”. “Протилежності належать одна одній, ліпша гармонія у розбіжності, а все розвивається через боротьбу”.

Відкриття плинності світу Гераклітом, вочевидь, спиралося на його гіркий досвід, який він виніс із суспільних і політичних потрясінь його доби. Як зазначає К. Поппер, згідно з традицією, Геракліт мав стати спадкоємцем династії царів-жерців у Ефесі, проте зрікся сану на користь свого брата. Попри свою гордовиту відмову брати участь у політичному житті міста, Геракліт підтримував аристократів, які марно намагалися чинити опір зростаючій хвилі нових революційних сил. Але відстоювання давніх законів свого міста не мало успіху, і Геракліта надзвичайно вразила плинність речей. Він зрозумів, що існуючий суспільний лад не може бути вічним.

У VIII–VI ст. до н. е. з’являються грецькі поліси в південній Італії (Велика Греція). У одному із цих полісів, Кротоні, близько 532 р. до н.е. виникає Піфагорійський союз, засновником якого став виходець з острова Самоса Піфагор (бл. 580–500 до н.е.). Вчення Піфагора зберігалося в таємниці аж до останньої треті V ст. до н.е. У цей час Філолай уперше за всю історії піфагореїзму порушив традицію та виклав учення Піфагора у книзі.

Піфагорійці першоосновою світу розглядали число, яке обов’язково має геометричну форму. Будь-яке число складається з одиниць (точок). Числа один, сім, десять уважалися божественними. У всі природних стихіях наявні певні кількісні (геометричні) характеристики. Наприклад, земля утворюється із частинок кубічної форми, вогонь – із тетраедрів, повітря – октаедрів, ефір – додекаедрів. Гармонія космосу, за піфагорійцями, – це чисельно-кількісна упорядкованість світу. Верховна влада належить божеству. Душа людини безсмертна, вона переходить з одного тіла в інше.

В полісі південної Італії – Елеї – в VI ст. до н.е. виникла Елейська школа. Представники: Ксенофан (бл. 570–478 до н.е.), Парменід (кінець VI – початок V ст. до н.е), Зенон Елейський (бл. 490–430 до н.е.).

Парменід, як і його попередник Ксенофан, говорить про два шляхи пізнання: шлях гадки (домінує чуттєвість) та шлях розуму (пріоритет мислення). Істини можна досягнути, тільки йдучи шляхом розуму. Уважається, що Парменід уперше в історії філософії використавши категорію “буття”, почав розмірковувати про буття як таке і у такий спосіб відкрив новий вимір універсуму. Мислити й бути, за Парменідом, – це одне і те ж, те, що неможливо мислити, насправді, не існує. Отже, буття є, небуття немає.

Парменід наділяє буття такими атрибутами: воно єдине; цілісне, неподільне, не містить у собі множинності; самототожне; нерухоме, незмінне; вічне, ніколи не виникає і не зникає; буття пізнаване за допомогою розуму. Воно довершене, обмежене межею та позачасове.

Теза Парменіда про тотожність мислення та буття стала парадигмальною для європейської філософії. Буття почало розглядатися у його кореляції з істиною, яка досягається винятково зусиллями розуму. У межах цієї парадигми формується методологічний принцип (онтологічний аргумент), відповідно до якого необхідність існування об’єкта виводиться з думки про нього.

Зенон Елейський відомий як автор п’яти спростувань істинного руху (апорій, від грецького відсутність розв’язку, спантеличеність). Він доводить, що рух і зміни – це тільки видимість, яку дає чуттєвість, розуму ж доступна незмінна суть речей.

На противагу елейцям представники атомістики: Левкіп (бл. 500–440 до н. е.), Демокріт (бл.460–370 до н.е.) буттям уважають атоми, а небуттям – порожнечу. Але, знову ж, тільки буття пізнаване, небуття – ні, буття (атоми) – неподільне. Загалом для античної філософії, серед інших проблем, актуальна проблема множинного й єдиного.

Оригінальне прочитання вчень античних натурфілософів запропонував Мераб Мамардашвілі. Він зауважує, що греки йшли до ідеї буття, відштовхуючися від того, що вже Піфагор позначив як протиставлення між межею та безмежним, – через особливе розуміння ідеї нескінченності. Піфагор не користується словом “буття”, а використовує слово “межа”. Буттям називається той вимір, у якому немає “дурної” нескінченності, і тут мається на увазі не просто те, що математики називають нескінченним: коли до одного числа додається інше чи коли немає такого числа, більшого б, за яке не було. Греки кажуть – і це вони приписують буттю – буття одне і час один, вони не множаться. Буттям називається, отже, те, що не множиться, це щось, що вже є. Розмірковуючи про буття, греки завжди мають на увазі вічну душу, у якій існують істини ще до зустрічі з конкретними предметами, щодо яких істина є істина.

У тексті Парменіда є слова: “У бутті немає ні появи, ні проходження”. Коментатори, як правило, розуміють це в тому смислі, що греки заперечували становлення, зміну фізичних предметів у часі, оскільки у тих поняттях, які вони мали, вони нібито не могли справитися з розумінням факту змін у світі. Але Мамардашвілі наголошує, що Парменід говорив не про це, просто у мові у такий спосіб виражаються вічність і нерухомість. Потрібно з того, що відбулося, взяти урок і не повторювати того, що небажане, проте почуття притуплюються,а проблема, як щось утримати.

У нашому природному режимі буття чи життя не можемо невизначено довго чи нескінченно утримувати думку і бути в ній зосередженими. Звичайно, у якісь привілейовані моменти можемо зібрати всі фрагменти нашого життя, але цей момент збирання – не все наше життя. Він лише момент (у молитві ніби збираємо себе, але не молимося постійно). Ми не перебуваємо весь час у бутті, а лише іноді торкаємося його. У якісь привілейовані моменти наша свідомість зазнає потрясіння та виявляється на порозі просвіту невидимого, але якщо немає конечної структури, в якій вона могла б структуруватися, то знову потрапляємо під владу потоку, знову здійснюємо те, що потім викликає розкаяння. Коли розуміємо “буття” як буття існуючого, а не саме це існуюче, тоді можемо сказати: буття і думка, яка його впізнає, тотожні.

Греки розуміли під важким і майже неможливим мисленням певний стан. Попередники Геракліта і Парменіда називали цей стан “Розумом”. Вочевидь, що вони розуміли тут під цим терміном певний стан, у якому мислення співпричетне буттю, точніше коли “Розум” разом із буттям. Джерело будь-якої філософії – не здивування хаосом, злом, а саме той факт, що буває порядок, краса, істина.

На думку Мамардашвілі, буття – те, що вимагає розуміння, і лише в просвіті розуміння воно зазнає становлення (Геракліт і Парменід говорять про одне). Буття, про яке говорять греки, – це не різновид субстанції, яка вічно була б, на відміну від невічних конкретних речей. Буття – це те, що вимагає й очікує бачення та розуміння і що зазнає становлення в просвіті цього розуміння.

Людина може розуміти буття і, отже, може виявитися в просвіті буття. Але оскільки буття – не річ, не субстанція, то для людини немає жодних гарантій: відкриваючи буття, людина не опирається на щось міцне, непорушне, буття – це лише те, що утримується в просвіті розуміння. Мамардашвілі уважає, що це вдавалося робити грекам. У грецькій думці максимально рухлива героїчна думка, думка без жодних гарантій, іншими словами, це – трагічна думка.

Дата добавления: 2014-11-29